Примітки. 1) Pro ratione postulationis ipsis respondissemus.

¹) Pro ratione postulationis ipsis respondissemus.

²) Volumina legum II c. 269 і 277.

³) Zbiór pamiętników o dawnej Polsce Нємцевича т. IV c. 39 (лист Стан. Ґурского з 18/11 1544р.), пор. тамже c. 42-35. Ґурский здогадуєть ся навіть, що й Литвини противляться унїї під намовою Бони!

⁴) Ibid. c. 36 (лист тогож з 15/III. 1544).

⁵) Ibid. c. 42 (лист тогож з 26/V. 1544).

⁶) Jest tesz iawno waszey kro. mci, isz to tutejsze panstwo w. x. Litewskie iusz i za szczesnego panowania w. k. m. nie mało i wielkie trudności i nawalności przymowało, a na żadną potrzebę i. m. panowie korunni, bracia naszi, żadney pomocy nam ani ludzmi ani pieniedzmi nigdy uczynić nie raczyli, aczkolwiek o to zawsze przez posły nasze bywali ządani, iedno tylko tego niedawnego czasu ku Starodubskiey woynie (1535) raczyli ich mcz. posłać nam za swe pieniądze tisiąc liudzi iezdnych a piéćset pieszich ku pomocy, o ktorą pomoc posylalysmy do ich mci prosząc posłow naszich, osob zacnych, dignitarzow poważnych. Zbiór praw litewskich Дзялиньского с. 415.

⁷) Рус. лит. лїтоп. — Пол. собр. лЂтоп. XVII с. 352 і 410. Stryjkowski II c. 400.

⁸) Ілюстрацією тодїшнїх відносин — певного суперництва двора виленського з краківським може служити оден лист першого сенатора литовського Глїбовича (десь коло р. 1547), де він радить свому шурину кн. Сангушкови, старостї браславському, шукати ласки не на дворі краківськім, а в Вильнї (Arch. Sanguszków IV ч. 415).

⁹) Як на соймі 1563 р. казав Зборовский, каштелян краківський: bywając przez 18 kroć posłem koronnym, wiem to i pamiętam, że nie był ten sejm, kiedyby unia przypomniana być nie miała (Zrzodłopisma II c. 298).

¹⁰) Бєльский вид. Туровского с. 1092.

¹¹) Ządania posłów ze stanu rycerskiego na sejmie w Piotrkowie — Zbiór pamiętników do dziejów polskich Броель-Плятера, l c. 161.

¹²) Дневник сойму 1548 р. — Scriptores rerum polonicarum I c. 262-3, пор. 171-2, 246, Бєльский с. 1098.

¹³) Дневник сойму 1548 р. р. 268-9, 271.

¹⁴) Відмінно, але взагалї дуже неясно, так що годї й порозуміти його гадки, толкував полїтику посольської палати Довнар-Запольский в своїй розвідцї (c. 12-3).

¹⁵) Дневник сойму 1548 р. c. 39, Бєльский с. 1101-3.

¹⁶) Стрийковский II c. 404, повторено у Бєльского c. 1107-8. Коялович (Historia Lithuana II c. 416), переказуючи сю звістку, додає, що сї коронні сенатори при тім жадали від литовських станів Підляша, Волини, Київщини й Сїверщини (sic), але се дуже нещаслива видумка компілятора, хоч і повторена в розвідцї Д.-Запольского.

¹⁷) Видав її Д.-Запольский при своїй статї Польско-литов. унїя, дод. II; деякі помилки в сїм виданню одначе подекуди зовсїм затемнюють зміст. Пор. Стрийковского і Бєльского 1. c. і дневник сойму 1553 р. (Scriptores rerum polonicarum I c. 15-6) — реляція короля (Шуйский, видаючи дневник сього сойму, думав, що зреферовані королем факти належать до литовського сойму 1552 р. — c. 87, тепер знаємо, з порівняння реляції з виданою відповідю литовських станів 1551 р., що належать вони до сойму 1551 р.).

¹⁸) Yako ze wszich ynich stanow riczerskich tho wyrozumieli, tak thesz y w szwey radzie nycz szą ynego ichm. nie nalezli, ieno tho isz w they myerzi tha unia, yako ichm. panowie korunny chczą myecz, bicz nie moze z wielia prziczyn, i dlia osobliwey dostoinosczy y wolnosczi panstwa thego waszei k. mosczy oicziznego.

¹⁹) Про сойм 1552 р. р. — Scriptores rerum polon. I c. 48 і далї Бєльский с. 1108-1111.

²⁰) Pamiętniki do dziejów Polski — Listy oryginalne Zygmunta Augusta do Mikołaja Radziwiłła Czarnego, wyd. Lachowicz (1842), c. 48.

²¹) Proponował to im i. k. m. y przyjęli to oni wdzięcznie.

²²) Дневник — властиво збірка головнїйших промов з сойму 1553 р. в. Scriptores rerum polonicarum І, див. c. 3 і 15.

²³) Scriptores І c. 20, 30-1. Д.-Запольский (c. 12), не доглянувши, уважав сю промову відповідею королеви, на його відправу Сєнїцкому (при тім і зміст її недокладно переказує). В дїйсности вона не була виголошена в соймі — читай Script. rer. polon. І c. III прим. 24. На гадку Шуйского вона випередила вступну соймову Осолїньского, але сього свого погляду Шуйский не умотивував. В дїйсности, як я сказав, близшим відгомоном сеї промови звучить мова Сенїцкого.

²⁴) A iz snadż niektórzy powiadaia, że jest niepowinna ta unia, chyba żeby to szlo z łaski k. i. m., żeby chciał uczynić, albowiem państwo Litewskie jest ojczyzna k. i. m.

²⁵) Za zwoleniem wszystkiego orszaku litewskiego.

²⁶) В нїй уже не говорить ся про usus унїї аж до Жиґимонта Старого, тільки thrwala tha unia poniekąd za zywotha crolia Iagiella.

²⁷) Промова ся, без початку, знайшла ся при дневнику сойма 1555 р. (Dzienniki sejmów walnych koronnych 1555 i 1558 r. w Piotrkowie złożonych, wydanie braci Lubomirskich, Краків, 1869, с. 95 далї). Здогадують ся, що дневник сей зладив Осолїньский. (Див. замітку Шуйского в Scriptores rerum polon. І c. 111, тільки тут лишаєть ся не ясним, чи Шуйский лише здогадував ся про авторство Осолїньского що до сеї промови, чи мав на се документальну вказівку). Коли Осолїнський справдї був автором дневника, то й автором сеї фраґментарної промови (чи брошюри?) можна б уважати також Осолїньского. Д.-Залольский зве її памфлєтом та прирівнює до звісної промови Мелешка (c. 134). Але на такий погляд нїяк не можна пристати: Мелешкова промова то сатирична карікатура; анонїмна ж промова держана вповнї серіозно, її закиди зачерпнені з історичних джерел (Длуґоша) і в польських устах вони мусїли звучати зовсїм поважно.

²⁸) Posłyszycie, jako się k temu mieć będa.

²⁹) Scriptotes rerum polon. I c. 22, Lachowicz Listy Zygmunta Augusta do Mikołaja Radziwiłła (1842) c. 48-9.

³⁰) Ґурнїцкий в вид. Мостовского (Wybór pisarzów polskich) c. 400 і 405, Бєльский с. 1119.

³¹) Dzienniki sejmów 1555 і 1558 r. c. 57, пор. 83. В Вильнї наражував ся литовський сойм протягом зими 1554/5 рр. (Любавский ор. c. 592), можливо, що на сей сойм і були вислані запросини.

³²) Dzienniki sejmów 1555 і 1558 r. c. 81, 82-8, 84, 87

³³) Про се й дальші стадії інфлянтської справи моноґрафійка Карвовского Wcielenie Inflant do Litwy i Polski, 1558-1561 r., Познань, 1873.

³⁴) Так можна здогадуватись зі згадок і натяків дневника сойму 1558 р. — Dzienniki c. 143, а ще виразнїйше сказано се в королївськім листї з 1589 р. — Zrzodłopisma do dziejów unii т. II част. I с. 161.

³⁵) Tho czo sczie tess napissali, zeby odiscz mialo do xiestwa Litewskiego Luczko, Lomazi, Polubicze y yne dzierzawy, acz tego autentice nie dowodzicie, zebi to Coronie bicz mialo, tilko cronikamy, ktore malą wiadomoscz y wiarę dacz mogą, a snadz tess y Litwa croniki szwe na to maią. Dzienniki c. 218, 257.

³⁶) Biblioteka ord. Krasińskich r. 1868 — хронїка з рр. 1559-60, c. 3-4; реляція Заурмана (виїмки з віденського архиву) у Карвовского ор. c. c. 58.

³⁷) Niemcewicz Zbiór pamiętników т. II с. 26.

Справа унїї за Жиґимонта-Авґуста: петиція 1562 р. і постанови шляхецького віча, пьотрковський сойм 1562-3 р., виленський сойм 1563 р., литовська делєґація й її інструкція, варшавський сойм 1564 р. і конференції з литовською делєґацією, переговори з шляхецькими послами, уступки делєґатів і формула унїї, розірваннє переговорів і варшавський рецес 1564 р.

На жаль, нам все ще не звісні близше обставини, серед яких вийшла петиція литовського боярства про унїю. Тим часом важне значіннє сього факта, його вплив на дальший перехід унїонних переговорів надає сим обставинам значний інтерес. Знаємо, що петиція вислана була з під Витебська, де стояло литовське військо, скликане лїтом 1562 р. наслїдком нападу московського війська на околицї Витебська й Орші. Перше нїж зібрало ся литовське військо, московські війська уже вернули ся, й литовська шляхта, попустошивши пограничні землї московські, звернула ся до в. князя через послів з прошеннєм — пустити їх до дому ¹). Разом із сим, очевидно, була переслана й петиція в справі унїї. Вона має дату 13 вересня 1562 р. й була зложена „nа seimie” — на вічу литовського боярства, зібраного в війську.

Стилїзация сеї петиції чи властиво постанов того віча, переданих послам до предложення королю ²), показує, що се був формальний „бунт” шляхти против литовських маґнатів, які до тепер в своїх руках держали полїтику в. князївства і в своїм впливі тримали в. князя: шляхта рішучо не хотїла більше йти з ними.

Постанови кажуть, що шляхта, аби добитись сойму спільного з коронними станами, ухвалила не згоджувати ся на осібний сойм литовський, які б привабні річи не заповідано на нїм — хоч би „давано обіцяний статут або иньші річи обіцювано, аби відвести нас від спільного сойму з панами Поляками й від унїї”. Очевидно, сї слова були відповідю на старання автономистів — литовських панів-ради коло того аби відвести шляхту від спільного сойму, а мабуть — і від самої сеї петиції до короля.

Против них же — против противних впливів панів і урядників, звернені дальші постанови віча. Коли шляхтич або земянський син служить у пана, а пан його не хотїв би пристати до прийнятих шляхтою постанов, або приступивши відступив, то ті служебні шляхтичі не можуть вимовляти ся своїм паном. Вони таки мусять стояти при тих постановах, відповідно до свого переконання й добровільно взятого на себе обовязку. Коли ж би хто за участь в сїй конфедерації, або соймовій обструкциї був позваний до суду, то за ним має обстати вся окружна шляхта, з ним їхати до суду й допомагати всяким способом.

Шляхту з земель, не заступлених в сїй нарадї, ухвалено закликати теж до участи в сїй справі. Всякому хто б не згодив ся до приступлення, або згодивши ся відступив, загрожено бойкотом: „всякого такого маємо уважати за ворога держави, за такого, що не хоче добре мислити їй, і такого між собою не хочемо мати”.

Як спосіб обструкції против правительства — против в. князя й панів-ради, коли б против скликання спільного сойма були піднесені якісь трудности, — прийнято не вдавати ся в нїякі справи на осібних соймах, не ухваляти податків („серебщизни”), і в походи ходити тільки справдї конче потрібні ³).

Свою петицію в справі спільного сойму для переведення унїї шляхта ухвалила вислати до Вильна в. князеви з початком жовтня. Доручено її в. князеви перед виїздом його з Вильна до Польщі, на скликаний в Пйотркові коронний сойм ⁴). За той час пани-рада мали час порозуміти ся з в. князем в справі шляхецької петиції. Вони, видко, сподївали ся побороти сей шляхецький бунт, й під їх впливом в. князь зайняв виразно неприхильне становище до того бунту шляхти й її петиції про унїю. Він нїчого не згадує про неї в своїх відповідях, і не дав, очевидно, знати про неї на короннім соймі, коли тут зайшла мова про унїю.

Сойм коронний скликаний був на падолист (зачав ся 22/XI) й потягнув ся до марта 1563 р. Ми не знаємо, коли довідали ся коронні шляхецькі посли про литовську петицію, але очевидно — дуже пізно, десь під сам кінець сойма. Що дізнали ся про неї, про се виразно каже соймовий дневник ⁵), а що довідали ся не від короля, а з приватних джерел, то также певно. На жаль, дневник нїчого не переказав нам з посольських дебат з тої нагоди.

Взагалї, як видно з дневника, унїєю сойм з початку не займав ся; тільки у вступній промові примаса, соймовім експозе, згадано про „звісні старання” короля коло унїї ⁶) Потім ся справа зійшла на далекий плян супроти ріжних злоб дня внутрішнього житя Польщі; не виринула навіть тодї, як король, на вість про великий похід московського царя на землї в. князївства, з слїзми просив помочи Литві від сойму ⁷). Се вказує на повне ослабленнє інтересу до унїї й надїй на неї у коронних станів. Навіть коли наспіла вість про утрату Полоцька (25/II) і під загальним вражіннєм сеї новини зачали ся наради о ratunku Litwy przeciw Moskiewsidemu, — бесїдники висловляли ріжні жалі на Литву ⁸), але не чуємо згадки про змагання до унїї в самій Литві, про той оклепаний спільний сойм, і т. и. ⁹) Аж при замкненню сойма порушено, давнїм звичаєм, справу спільного сойму. В проєкт соймового рецесу, уложений послами, але королем не прийнятий, вставлено й приреченнє короля, що найблизший сойм буде зложений з участю Литви й Прусії, і на нїм переведена буде інкорпорація литовських земель, в дусї актів в. кн. Олександра, себто унїї 1501 р. ¹⁰).

Фраза ся сама по собі звучить, по стількох попереднїх, досить стереотипово, але набирає особливого значіння, коли пригадаємо, що в тій хвилї послам звісна була литовська петиція. Новим було й те, що король, давнїйше не охочий до такого спільного сойму, тепер нїчим не спротивив ся й висловив переконаннє, що на найблизшім соймі дїйсно буде закінчена справа унїї. Сей найблизший сойм рішено скликати на св. Мартина (11/XI) того-ж року до Ломжі ¹¹). Очевидно, в поглядах короля наступає зміна; він не вважає можливим далї безоглядно тримати ся полїтики литовських маґнатів. По всякій правдоподібности, остатнїй удар — утрата Полоцька вплинула також на його відносини до унїї. Дальше поводженнє його показує, що він рішив ся вести до унїї, не вяжучи ся вже гадками литовських панів-ради.

Ще з Пьотркова, на першу вість про утрату Полоцька, Жиґимонт-Авґуст скликав на місяць май литовський сойм до Вильни для важних і пильних потреб, а особливо для нарад коло способів визволення Полоцька, і просто по короннім соймі удав ся до Вильна ¹²). Окрім справ оборони він мав тепер перед собою далеко труднїйшу задачу — прихилити панів-раду до уступок в справі унїї. На жаль, перехід тих конференцій нам незвісний; в перехованих актах сойму постанов в справі унїї теж нема, і одиноким слїдом їх лишили ся інструкції литовським послам на коронний сойм ¹³).

З них можна бачити, що пани-ради витримали тяжку боротьбу і хоч самі мусїли піти на уступки, але змусили й короля та шляхту в. кн. Литовського до важних уступок. Насамперед пани-рада силкували ся задержати короля на Литві, вказуючи йому на грізне становище вел. князївства та намовляючи відложити коронний сойм на пізнїйше ¹⁴). Король одначе на се не пристав. Нарештї пани згодили ся на участь в короннім соймі, скликанім на осїнь 1563 р. до Варшави (замість ухваленої рецесом Ломжі), — але явитись туди мали тільки відпоручники литовських панів і шляхецьких депутатів, а не всї особисто. Мотивом до того послужила можливість війни з Москвою, бо уложене з нею перемирє кінчило ся на Успеніє. Вислано з ради двох епископів і дванадцятьох сьвітських, з шляхецьких відпоручників земель также дванадцятьох, і війта та бурмістра м. Вильна, як репрезентантів міщанства ¹⁵).

Таким чином не мав уже то бути справжнїй спільний сойм, як собі жадали в Польщі і як просила литовська шляхта. Окрім того, повновласть відпоручників обмежено інструкцією, уложеною на тімже виленськім соймі й потвердженою в. князем, і при тім ще виразно в нїй застережено, щоб посли від шляхецького й міщанського станів у всїм поступали за згодою висланих з ними панів-ради і без їх позволення не мішали ся в соймову діскусію коло унїї ¹⁶), а панам-радї поручало ся з відпоручниками тих станів поводити ся ласково „яко правдивим провідникам держави годить ся поводити ся з своїми дїтьми”, та про державні справи з ними радо намовляти ся й годити ся. Таким чином шляхецьким послам наперед призначала ся роля простих фіґурантів при панах-радах, а сих останнїх забезпечено від всяких виступів шляхецьких послів в напрямі тїснїйшої унїї поза границї, зачеркнені їм інструкциєю ¹⁷). В тій ролї дїйсно удало ся їм шляхецьких послів вповнї задержати, не вважаючи на тенденцію шляхти до тїснїйшої унїї.

Інструкція, дана соймовим відпоручникам, має характер компромісу між змаганнями панів-автономистів і шляхецьких унїонистів ¹⁸). В напрямі унїї вона йде значно дальше від акта 1499 р., що був образом змагань литовських панів, але рішучо противить ся інкорпорації. Одна і та сама особа має бути королем польським і в. князем литовським, вибрана спільно станами польськими і литовськими, на границї „обох держав”; поки живе рід Ягайла, вибираєть ся вона з його роду, пізнїйше — свобідним вибором. Вона осібно коронуєть ся в Кракові на короля і осібно „підносить ся” в Вильнї на в. князївство, при тім осібно потверджує привилеї коронні і осібно в. князївства. Коли король має більше синів, то в. князївство має бути дане котромусь королевичу осібно від Корони. Обидві держави — королївство Польське і в. князївство Литовське мають жити в тїснім союзї й солїдарности. Війни вони ведуть спільними силами, поносячи видатки відповідно до своїх засобів; одна держава не може розпочати війни без відомости й згоди другої, хиба з обставин незалежних від її волї ¹⁹), анї не може укладати згоди чи перемиря. В важких справах зберають ся на пограничу спільні сойми з станів обох держав, в меньш важних питаннях держави порозумівають ся через висланих на сойм відпоручників з Литви до Корони, і навпаки. Поза тим вся орґанїзація обох держав задержуєть ся в своїй осібности. Горожане одної можуть мати маєтности в другій державі всяким правом, але про права на уряди не згадано.

„Особливо пильно будуть наші посли уважати, аби права в. князївства Литовського, свободи, прероґативи сенаторів і повага урядників, функціонованнє урядів (мінїстрів), що мають по давнїй практицї входити в силу, коли король вїздить в границї в. кн. Литовського, першенство князїв і панів — нї в чім анї трохи не були понижені. Але щоб при сїй державі — в. князївстві завсїди зіставала ся її гідність, важність, юрисдикція і власть і не була нарушена сим відновленнєм давньої унїї, анї не була ображена честь землї, застережена й забезпечена давнїйшим привилеєм (розумій акт 1499 р.), що містить в собі такі слова: „а коли-б якісь иньші акти були уложені між нами — прелатами та панами в. кн. Литовського й прелатами та панами корони Польської, котрі-б ображали спільну честь нашу, а котрих не тримали ся предки наші, — таких актів ми не приймаємо й триматись їх не будемо” ²⁰). Тому, по давньому звичаю, не вважаючи на які небудь противні нам акти, котрих не приймали предки наші, анї тримали їх, мають бути визначені відповідні, честні місця як на соймах, в спокійнім часї, так і на війні, в лаві: сенаторам обох станів (духовного й сьвітського) й усїм иньшим станам — князям, панам, баронам, всьому рицарству й шляхтї в. кн. Литовського. Княжата, пани й повіти в. князївства будуть ставити свої хоругви (vexilla et insignia) на певних, честних місцях, і взагалї не мають вони бути пониженими супроти панів Польської корони, але будучи одним народом, однаковими й рівними собі членами, з одною головою, повинні мати однакову між собою честь. Так само й шляхта й увесь стан рицарський гідністю, честю, повагою і всякими почестями в усїм аби уважали ся рівними шляхтї й рицарському стану корони Польської, нї в чім хоч би найменьшім не уважали ся низшими від них, але користали все з тих самих прероґатив, які в цїлім сьвітї признані рицарському станови, й жили в тих же свободах й вільностях” ²¹).

Таким чином хоч інструкція й уживала подекуди таких виразів як „одно тїло”, „оден народ” ²²), очевидно — роблячи в тім уступку інкорпораційним змаганням Поляків, але реальний звязок Польщі й Литви, як бачимо, мав по мисли сеї інструкції обмежати ся тільки заграничною полїтикою (очевидно, що в сих справах заграничної полїтики й мали нараджувати ся спільні сойми). Поза тим є унїя тільки персональна, й обидві держави вповнї задержують свою окремішність — осібний титул, військо, скарб, уряди, право. Границї держав мають управильняти ся осібною комісією.

Послам поручало ся уважати, щоб трудні обставини в. кн. Литовського не були використані на його некористь при уложенню унїї, взагалї щоб нїчого не робило ся під натиском. У всїх „труднїйших справах” посли мали звернути ся до повного литовського сойму ²³).

Варшавський сойм, куди мали ставити ся литовські відпоручники, розпочато 21 падолиста. В своїм експозе король підносив як особливу свою заслугу, що йому удало ся осягнути те, чого не могли досї вчинити анї він анї його попередники: стани в. кн. Литовського вислали своїх відпоручників для довершення унїї відповідно до „старих пактів і спільних привилеїв”, аби ся справа вже раз була закінчена. Сенатори дякували королеви за його старання й зазначали, що мова йде не про уложеннє якоїсь нової, тільки про введеннє в житє давньої унїї ²⁴). Се було досить многозначним передвістником. Але близше обговореннє всї відкладали до приїзду литовських послів, а тим часом участники сойма зайняли ся студіованнєм давнїйших актів унїї ²⁵).

Литовські відпоручники прибули на сойм 6 грудня і з великою честю прийняті були коронними сенаторами. Було тут шість панів, з своїм сенїором — Миколаєм Радивилом на чолї; про делєґатів иньших станів не маємо нїяких близших відомостей ²⁶). На сойм відпоручники зявили ся тільки тиждень пізнїйше, і тут Радивил виголосив довгу й красномовну промову, де підносив заходи короля й охоту Литви до унїї, не жалував комплїментів і гарних фраз, але нїчого близше про ту унїю не сказав ²⁷). Потім минуло ще три тижнї, поки коронні стани забрали ся до нарад над унїєю (7/I). Погляди коронних сенаторів сходили ся з посольськими на тім, що при переведенню унїї треба тримати ся давнїх актів унїї й переводити її в значінню повної інкорпорації в. князївства до Польщі, аби знесено самий титул в. князївства. Нехай би, наприклад, як пропонував підскарбій В. Дембіньский, землї в. кн. Литовського звали ся на дальше „Новою Польщею” так як єсть Велика і Мала. Таким би чином до Польщі вернули ся самі собою й литовські землї, до котрих підношено спеціальні претензії — Волинь і Підляше ²⁸).

Взагалї, коронні стани, навіть сенатори, почувши, що обставини змінили ся на користь Польщі, спішили кувати зелїзо по горячому, ідучи в своїх жаданнях як найдальше. Тойже Дембіньский висловив се зовсїм виразно: „єсть на те час відповідний і оказія, якої не треба упускати — бачимо, що єсть на то воля короля, єсть воля й панів литовських, як вони заявляють” ²⁹). Що пани литовські не були щирими прихильниками унїї, а уступали тепер під пресією короля й шляхти в. кн. Литовського, се для коронних станів було ясно після того, що стало ся відомим під час попереднього сойму. Отже спішили ся власне використати сей натиск обставин, під яким опинили ся литовські пани.

Потім (10/I) відбула ся перша конференція коронних сенаторів з литовськими відпоручниками. Коронні сенатори запропонували їм переведеннє унїї в значінню інкорпорації ³⁰); литовські відпоручники на се предложили свою інструкцию, що й послужила потім предметом нарад коронних сенаторів і послів ³¹).

Виходячи з ідеї інкорпорації, коронні сенатори й посли, розумієть ся, не могли пристати на таку формулу унїї, яку містила інструкція. Особливо дві точки її викликали живе незадоволеннє серед Поляків, перше — се застереженнє, що оден з королевичів і далї має діставати великокнязївський титул, друге — забезпеченнє дїдичних прав на корону Ягайловій династиї, що робило неважним право вільного вибору в Польщі ³²). Коронні стани постановили не вдавати ся в нове конструованнє умов унїї, але тримати ся тих привилеїв, що санкціонували інкорпорацію. Одначе при тім старші привилеї унїї показували ся ненаручними, бо говорили все про осібних вел. князїв литовських ³³). Наручнїйший був з сього погляду акт 1501р.- на се звернули увагу посли, й гадку їх прийняли й сенатори ³⁴). Велике замішаннє повстало через те, що ориґіналу сього акту в короннім скарбі не знайшло ся. Нарікали на нелад в архиві скарбу, нарікали на сенаторів; нагло спроваджено цїлий коронний архив, в 14 скринях, з краківського скарбу, але тим часом таки взято сей Олександрів акт в копіях за підставу нарад. Одначе й він не задоволяв вповнї Поляків, бо полишав нерушеною всю державну орґанїзацию в. кн. Литовського, тим часом як коронні стани хотїли знести тепер всяку окремішність в. князївства: осібні сойми, осібні уряди, аж до титулу в. князївства включно. Правду обзивали ся голоси, що не треба б так підносити своїх вимагань, лїпше лишити Литві їх уряди і тримати ся виключно привилеїв; але більшість розходилась і не хотїла нїчого лишати, що могло-б пригадувати окремішність в. князївства ³⁵).

Щоб підкопати опозицію литовських панів, пробовано відтягнути від них відпоручників иньших станів. До коронних послів доходили чутки, що делєґати меньших литовських станів раді б увійти в склад коронної посольської палати й безпосередно з коронними послами умовити ся про унїю на основі польських предложень, — „аби тільки позволили їм се їх пани-рада”. Тому коронні посли кілька разів виступали з жаданнєм, аби „посли литовські” засїли разом з ними; під час конференцій вони теж звертали ся до них, кладучи їм на серце справу унїї: підносили, що справа іде про зрівняннє литовської шляхти з польською в вільностях, поручали їм впливати на панів-рад, аби більш податливі були ³⁶). Яке се робило вражіннє на тих литовських послів і які мало наслїдки в їх відносинах до панів-ради, не знати, але на зверх литовська делєґація до кінця нї в чим не нарушила своєї солїдарности. Вона зіставала ся одноцїльною, і члени її не засїдали в палатах разом з коронними станами, але зносились з ними як осібне тїло, репрезентанти иньшої держави. За цїлий час нїхто з відпоручників меньших станів литовських не обізвав ся й голосом під час конференцій, і взагалї одиноким речником делєґації був Мик. Радивил, що роблячи короткі наради з товаришами, сам оден робив всї заяви, відповідав і взагалї вів дебати; всї иньші відпоручники були властиво статистами.

Велика шкода, що ми не знаємо зовсїм закулїсової сторони в дїяльности сеї литовської делєґації: не знаємо змісту її нарад між собою, анї з королем, у котрого вона мала досить часті осібні авдієнції. Перед нами тільки промови Радивила перед польськими послами, короткі реляції панів послам про їх конференції, та предложені Литвою проєкти унїї.

Бачимо, що литовські пани зразу дуже завзято стояли при проєктї, виложенім в їх інструкциї. Проба Поляків — відкликати ся до давнїх актів унїї, нїчого не помогла. Актам, на які покликували ся Поляки, Радивил противставляв городельський акт литовських панів і Олександрів 1499 р., а за иньші акти унїї або казав, що вони не обовязують литовські стани, або толькованню їх, яке давали Поляки, противставляв своє ³⁷). Тодї польські стани, властиво вибрана ними комісія, відкинувши ранїйші акти унїї, почала конференцію з литовськими відпоручниками, взявши за підставу акт 1501 р. ³⁸). Завдяки загальній стилїзації й неповнотї сього акту, в цїлім рядї точок його вони прийшли з Литвою до порозуміння ³⁹). З огляду, що король заявляв готовість вирікти ся своїх дідичних прав на в. кн. Литовське, литовські відпоручники не робили трудностей що до способу вибора короля, і тільки справа знесення литовських урядів, піднесена особливо польськими послами, загальмувала справу ⁴⁰). Литовська делєґація в сїм часї (кінець сїчня 1564 р.) показала взагалї незвичайну податливість. Вона показувала охоту уступити у всїх спірних точках, хотїла задержати тільки окремішність внутрішньої орґанїзації — своє осібне право й правні практики, суди, уряди ⁴¹), й сформуловавши ті точки, на яких уже осягнено порозуміннє, решту відложити до новою сойму, щоб на нїм покінчити справу унїї ⁴²).

Що впливало на таку податливість литовських панів — чи наставання відпоручників шляхецьких і короля, тепер, дїйсно, щиро відданого справі унїї? чи тяжкий стан в. князївства? Може і те і се разом. Що тяжкі полїтичні обставини сильно впливали на литовських віпоручників, се ясно хоч би з того вражіння, яке викликала в литовській делєґації вість про побіду литовського війська над московським над р. Улою (26/I): вість ся наспіла другого дня по дуже смиренній промові Радивила, і по нїй литовські делєґати зараз змінили тон. Вони заявили, що хочуть задержати свою полїтичну окремішність, осібні сойми „й иньші свої звичайні порядки” ⁴³), а заразом почали попросту відтягати ся від дальших нарад — мовляв застановляли ся над формулою переданою їм коронними станами ⁴⁴).

Формула ся переводила унїю в значінню тїсного сполучення в. кн. Литовського з Короною, зносила церемонїю оголошення короля в. князем литовським, осібні сойми й сенат в. кн. Литовського, але полишала землям в. кн. Литовського їх право й привилеї, тільки зазначала, що граничні спори мають судити ся правом польським і кождому в вел. князївстві вільно перейти на польське право. Правдоподібно, не без налягань зі сторони короля ⁴⁵) й шляхецьких відпоручників, по кількаденній перерві литовські делєґати дали свій ультіматум. Вони годили ся на польські пропозиції, але з кількома виїмками: годили ся на спільний сойм і раду, але задержували й осібний литовський сойм і засїдання ради для своїх справ; зносили проголошеннє короля в. князем, але задержували zasiedzenie na majestacie z podniesieniem miecza — вступну церемонїю; вибір короля проєктували переводити рівним числом відпоручників коронних і великого князївства; натомість рішучо відкинули вільне право переходу на польське право ⁴⁶).

Се, розумієть ся, були досить важні уступки, але за сею деклярацією наступила прикра сцена, що мусить бути обяснена закулїсовими поговірками. До литовських панів мусїли дійти поговірки Поляків, що литовські пани з своїх особистих (властиво — клясових) мотивів роблять трудність унїї: силкують ся за всяку цїну задержати осібні литовські уряди (а додамо: й раду в. князївства). Тож по проголошенню литовського ультиматуму Радивил заявив, що супроти таких нарікань складає з себе уряди свої й обовязки відпоручника. Коронні стани звернули ся знову до короля по поміч, себ то по пресію на литовських панів, і король кликав до себе литовських відпоручників, нахиляючи їх, аби прийняли польську формулу, але ті відмовили. Між коронними й литовськими панами прийшло до досить гострих переговорів: литовські пани казали, що в. кн. Литовське як полїтичне тїло мусить істнувати далї, „називали його монархією рівною Коронї й всяким иньшим християнським державам”, а інтерпретацію старих привилеїв унїї пропонували дати стороннїм державам, або докторам болонського унїверситета. Коли польські пани пригадували литовським відпоручникам, що вони були згодили ся перед тим на декотрі точки, в діскусії над Олександровим привилеєм, литовські пани без церемонїї відповідали, що вони „не приглянули ся докладно його словам”. На ново відкликували ся вони до свого улюбленого городельського привилею. А коли польські пани проєктували здати справу на короля, Радивил дуже гостро відповів: „Колиб й. м. король хотїв що небудь чинити над ним своєю властию (absoluta potestate), то се було б великою кривдою нашій вільности. Як не жаловав Сцеволя спалити собі руку, так не пожалую й я, як би мав писати ся на такі річи. Протестую також против всякої безправности против нас: в такім разї ми готові шукати ради й помочи держав не тільки християнських, але й поганських” ⁴⁷).

Не вважаючи на такі голосні фрази литовських панів, коронні стани звернули ся ще раз до короля, і той не відмовив їм своєї помочи. Другого дня, на спільнім засїданню, король зложив свою деклярацію. Він заявив, що з унїєю обидві держави мають уважати ся за одну, тому мають бути „спільні ради” (в публїкації потім се сказано яснїйше: spólne sejmy i rady). Справу литовських урядів він обминув. А для усунення всяких перешкод в державнім праві обох держав заявив, що вирікаєть ся своїх дїдичних прав на вел. князївство. Але в сїй точцї маємо дуже важну відміну опублїкованого пізнїйше урядового тексту від поданої в сеймовім дневнику устної деклярації короля: в сїй він просто тільки „вирікаєть ся дїдичних прав” (odstępuję successyi), в опублїкованім текстї відступає сї свої дїдичні права на Литву Польській коронї! ⁴⁸) Литовські стани потім справедливо доводили, що Жиґимонт-Авґуст, як вибраний в. князь, не мав права так роспоряджати в. князївством, і коли щось таке було вже в устній деклярації короля, то тим зрозумілїйше було б незадоволеннє з неї литовських станів. Але не маючи більше записей її, не можна знати, чи то було в устній деклярації, чи додане пізнїйше.

Королївська деклярація прийнята була з великим одушевленнєм коронними станами і дуже холодно — литовськими відпоручниками. Литовські відпоручники не прийняли королївської деклярації й заявили, що предложать її на соймі литовським станам ⁴⁹).

Сим були вичерпані обопільні наради. Лишало ся уложити соймовий рецес. Уложений польськими сенаторами проєкт рецесу литовські відпоручники не прийняли. Не хотїли пристати на те, аби в нїм згадувало ся про королївську деклярацію немов ними прийняту. Були ще й иньші подробицї, на які не годили ся литовські стани: нпр. в польськім проєктї поминено титул в. князя литовського і доповнено в литовській редакції; змінена стилїзація про сойми ⁵⁰) і т. и. Литовські відпоручники предложили свою редакцію з тими поправками, але її знову не прийняли коронні стани, хоч вона була стилїзована дуже здержливо й більше замовчувала, як перечила. Тодї литовські відпоручники зажадали назад своєї інструкції, щоб їхати назад. На бажаннє коронних станів, аби кінець нарад не виглядав так прикро, вони згодили ся тільки попрощати ся при королї, з повною парадою, і 22 лютого дїйсно відбула ся прощальна парада. Король висловив надїю, що справа унїї дійде скоро кінця й заповів скликаннє литовського сойму до Більська, а спільного до Парчова, на св. Івана, й литовські відпоручники поїхали ⁵¹).

На бажаннє коронних послів, король опублїкував свою деклярацію в справі унїї, в формі привилею, де вирікав ся своїх дїдичних прав на в. князївство й підносив, що обидві держави мають творити одну. Осібно видано рецес, в імени короля, де представлено результати конференцій про унїю ⁵²). Представлено їх не без сторонничости, з поминеннєм деяких спірних точок, в сьвітлї більше користнім для Польщі. Біда тільки, що сей рецес, як і королївська деклярація, по протестах литовських відпоручників обовязкової сили для Литви не могли мати нїякої.

Таким чином з формального боку варшавські переговори про унїю не осягнули нїяких результатів. Але реально взявши, сї переговори для Польщі безплодними не були. Уступки, зроблені литовськими відпоручниками, хоч не закріплені формально, лишили ся важним прецедентом на пізнїйше. Довгою дискусією і натиском з королївської сторони приведено обидві сторони досить близько до певнїх середнїх термінів, на яких можлива була стріча — хоч і не дуже добровільна. Не дурно бачимо, що на Люблинськім соймі вкінцї прийнято формулу унїї, яка, поминаючи прилученнє українських земель до Польщі, взагалї досить близько відповідала тій формулї, яку приймали литовські відпоручники на соймі 1564 р. Се все дає сьому сойму право на більшу нашу увагу, а перехований дневник, хоч малює тільки одну сторону конференцій, при загальній бідности відомостей багато причиняєть ся до зрозуміння тодїшньої ситуації. Тому мусїли ми трохи близше коло нього застановитись.