V. Матеріальна культура українських племен в часах розселення і по нїм.

ДЖЕРЕЛА ДО ПІЗНАННЯ КУЛЬТУРИ І ПОБУТУ. ХЛЇБОРОБСТВО — ЛІНГВІСТИЧНІ ВКАЗІВКИ, РОДИ РОСЛИН, ТЕХНЇКА ХЛЇБОРОБСТВА, ГОРОДНИЦТВО І САДІВНИЦТВО, ІСТОРИЧНІ ЗВІСТКИ, ІСТОРИЧНІ Й АРХЕОЛЬОҐІЧНІ ВКАЗІВКИ.

Переходячи тепер до вияснення культури й побуту українських племен в часах розселення, спинимо ся перед усїм на тих джерелах які виясняють нам сей побут в найдавнїйші часи — передісторичні і на початках історичного істновання. Маємо кілька родів таких джерел, що можуть себе посполу доповняти і контролювати, а в сумі — дати нам досить докладний образ їх житя.

Передо всїм мова. Порівняна словянська лїнґвістика відкриває перед нами спільний запас слів, що становив культурний добуток прасловянства ще перед розселеннєм і остаточним відокремленнєм поодиноких племен, і таким чином виказує нам той культурний стан, в якім наші племена виступали на своїх займанщинах, на теперішнїй території, по своїм відокремленню ¹). Очевидно, що було загальним культурним добутком всього Словянства взагалї, то було добутком і наших племен з окрема. Розумієть ся, потрібне обережне відокремленнє нових назв, перейнятих словянськими народами вже пізнїйшими часами з спільного джерела. В деяких випадках така непевність лишаєть ся; там де я не був зовсїм певний, уживаю я замість назв: прасловянський, пра-европейський, слова: загально-словянський, загально-европейсьський ²)

Друге джерело — археольоґічний матеріал. Там де можна на певно прийняти, що нахідки належать до наших племен, вони ілюструють культуру їх в часах перед тим, як запановало у них християнство, і з сього погляду особливо важні великі ґрупи розкопок, одна на території Деревлян, друга з полудневої Волини, третя з території Сїверян ³). Остання має і дати — в видї монет IX — Х в. Для ранїйшого часу, з перед-розселення мали-б велике значіннє розкопки похоронних піль з київської околицї, бо сю кольонїзацію теж можна вважати словянською напевно; на жаль тільки розкопки сї видані дуже недокладно ⁴).

Нарештї дають нам відомости історичні памятки: з часів словянського розселення маємо ряд важних відомостей, переважно про чорноморських Словян взагалї (Антів і Словен разом), а почавши від IX в. тубильні й чужі джерела дають нам богатий запас відомостей вже спеціально про наші племена. Таким чином маємо матеріал дуже ріжнородний і з ріжних часів ⁵).

Починаємо від, матеріальної культури, найбільш конкректної, тому найлекшої для констатовання, і будемо виходити від вказівок лїнґвістичних, в сфері матеріальної культури особливо інтересних.

Хлїборобство в епоху розселення стає вже підставою хозяйства, тому треба від його зачати. Початки його сягають правдоподібно ще пра-індоевропейских часів, хоч можна вказати тільки слабі слїди його в мові ⁶). Що в часах неолїтичної культури хлїборобство в східнїй Европі звістне, ми бачили теж. В крузї европейських мов для нього є вже значний запас термінів, і навіть скептичнїйші дослїдники признають у европейської ґрупи Індоевропейцїв досить розвинене хлїборобство: що найменше три рода хлїба — ячмінь, пшеницю й просо, терміни для оранки, сївби, жатви, мелення й відповідних прирядів ⁷). Ще далї поступило воно в пізнїйшім пожитю словяно-литовської ґрупи, і таким чином вже при своїм відокремленню словянська ґрупа мала значно розвинене хлїборобське господарство. Краї словянської правітчини, особливо полуднева її частина надавалась для нього дуже добре. Тож не дивувати ся, що хлїборобство для Словян, судячи по лінґвістичним фактам, ще на правітчинї стало переважним джерелом поживи. „Ж и т о“ — прасловянське слово, що означає поживу (від сл. жити), служить заразом загальним означеннєм хлїборобських продуктів, як головного предмета поживи ⁸); у ріжних словянських народів воно спеціалїзуєть ся, прикладаючись до головного рода хлїба: таким чином у нас і у західнїх Словян воно означає secale, у полудневих пшеницю (а у Резян навіть кукурузу). На таке-ж значіннє хлїборобства як першого по значінню джерела поживи й достатку, вказують слова: збіже (українське й західно-словянське споріднене з біг, богатий), що означає в нашій мові і рухоме майно і хлїб ⁹), лїтописне о б и л и е, що означає урожай хлїба, хлїб не зібраний (як в лїтописна і богацтво (у всїх словянських ґрупах); б о р о ш н о (старосл. брашьно), що значить в ріжних словянських діалєктах то їжу взагалї (а навіть подекуди — майно) то спеціально муку.

Разом з загальними, пра-европейськими родами знаходимо прасловянські назви для отсїх родів збіжа: p ъ ж ь (secale, прасловянську назву витиснуло, у нас спеціалїзувавшись загальне ж и т о ), слово спільне всїм північно-европейським племенам (литовське rúgys, півн. нїмецьке růgr). П ь ш е н и ц а, від пьхати — товкти, як і пшено, — товчене зерно ¹⁰) — одно з небогатьох звязаних з хлїбом слів, що сягають праіндоевропейських часів (санскр. pish — розбивати): поруч з ним стоїть не тривке в своїм значінню ¹¹), але своїми ваганнями власне інтересне, бо може власне в тім дає себе знати його архаїчність, старе праевропейське п и р о (грець. πυρός . лит. рurai — пшениця). Я ч м і н ь, ячьмы (неясне слово). П р о с о (слово неясне) і поруч нього иньша прасловянська назва проса — б ъ р ь: оден з найстарших і взагалї дуже цїнний в старім господарстві (і у Індоевропейців і у Турків), сей рід збіжа мав, видно, важне значіннє і в словянськім господарстві, бо крім сих двох назв маємо прасловянську назву ще й для товченого проса п ь ш е н о. Нарештї — овес, о в ь с ъ (литов. aviźà, латин, avena, звязок не вповнї ясний) хлїб, як і жито, спеціально північно-европейський ¹²).

Всї сї рослини сїяно для зерна, старосл. з p ъ н о (слово праевропейське, лат. granum, ґот. kaúrn). З рослин технїчних маємо: л е н (праевропейське слово-грецк. λίνον , лат. linum, ірл. lín, ґот. lein, литов. lìnaі); к о н о п л я (теж слово загальноевропейське, — думають, що її перейняли з Скитії, бо її там бачив дику Геродот): слово п л о с к і н ь, широко розповсюднене (хоч не загальне) в словянських мовах, може теж належати до прасловянських часів (слово звязують з нїм. flachs лен) ¹³). Для оброблення землї терміни: 0 p а т и (праевропейське, пор. 'αρόω. aro), р а т а й (всеслов., є і в давнїх руських памятках), н и в a, гp. νειός ; (поруч неї p і л я — староруське, спільне з західнїми Словянами); назви для необробленої землї — л я д а, ц ї л и н а, у г о p (схід. і захід., у полудн.-угор, крім того українське і західнє — переліг) — се слова всесловянські, що належать правдоподібно всї до колишнього спільно-словянського пожитя. Поруч з загальноевропейським л Ђ х а (наше леха) маємо друге загальне слово б о р о з н а (старосл. б р а з д а) ¹⁴).

Для оранки уживали з початку примітивну деревляну кривулю, що служила для роблення борозни і за один кінець тягнулась,а другим, гострим кінцем бороздила. Се с о х а в одних словянських мовах слово се значить приряд для оранки, в иныпих вила, підпору, палю, або сї значіння стрічають ся разом, а виходять, очевидно, з понятя „ломаки для розкидання землї“ ¹⁵). Але сю примітивну кривулю в прасловянськім побутї здавна заступив полїпшеннй п л у г ъ (північно-нїм. pfluog, лит. pliúgas) ¹⁶), з осібним вже мабуть лемешом л е м е ш ь, від ломити. Крім нього уживалося р а л о (себто: орало, праевропейське — грець. 'άροτρον , вірмен, araur, лат. aratrum, ірлядське arathar) і б о p о н а. Слово с ї я т и належить знов до праевропейських, латинське sero, ґот. saian, лит se'ti, так само і сїмя (старосл. sЂмя), насїннє (лат. semen, гор. нїм. sâmo, лит. sémů). Назви для осїннього й весняного посїву — я p, я р и н а й о з и м, о з и м и н а повторяють ся у Словян східнїх, західнїх і деяких полудневих (Сербів, Словинцїв), тав що сю господарську систему можна з певною правдоподібністю теж уважати ще прасловянським здобутком.

Слово ж а т в а прикладаєть ся у всїх галузях Словян до збирання хлїба. Збирали його з початку с е р п о м, се праевропейський приряд і праевропейське слово (старосл. сръпъ, грецьке 'άρπη, лат. sarpere); але і коса, і клепач до острення її належать до загально-словянського язикового запасу, так само як і г р а б л ї і с н і п. С ї н о теж слово прасловянське.

Назва пшеницї може бути відгомоном тих часів, коли зерно споживалось товчене. Одначе прасловянський люд давно вже перейшов за сю стадію культури. Вимолочене зерно (слово м о л о т и т и в нашім значінню, широко розповсюднене в словянських мовах і могло се значіннє мати вже в прасловянські часи) мололось або ручними ж о р н а м и, або млином. Слово м о л о т и належить до праевропейських і переходить через всї ґрупи сих мов (пор. санскр. mar розбивати). Слово м л и н — прасловянське (від лат. molina), як також м у к а (споріднене з словом мягкий — старосл. мякъкъ). Приряди для просївання муки- с и т о й р е ш е т о належать до загальнословянських.

З сфери городництва назви рослин стручкових: біб- б о б ъ (лат. faba, прус. babo) належить до праевропейських рослин; г о р о х і с о ч е в и ц я — назви загальнословянські, але значіннє їх вагаєть ся в поодиноких мовах (перше значить горох, біб і фасолю, друге — сочевицю і стручки або городину взагалї). З цибульових — цибуля ( л у к ъ ) і часник ( ч е с н ъ к ъ ) належать до загально-словянських; словянська назва цибулї (витиснена у нас нїмецькою чи властиво — нїмецько-жидівською Zwiebel) належить до дуже розповсюдненого в північній Европі пня (гор. нїм. louh); дехто уважає се слово запозиченим від Нїмців, та трудно думати про таке запозиченнє з заходу, коли згадаємо культуру цибулї й часнику у Геродотових Алязонів.

Неясна справа ще двох прасловянських культурних рослин — х м е л ю (новолат. humulus, північнонїм. humall) і ріпи (грецьк. ραπύς , лат. rapum, нїм rübe) — відки вони пішли і хто у кого перейняв їх імя; у всякім разї маємо тут дуже старий, ще прасловянський культурний набуток (досить правдоподібно, що від словянської назви хмелю пішли й иньші, з нею споріднені) ¹⁷). Праевропейська рослина ще — м а к (грец. μήχων верхненїм. mâgo, прус. moke).

На городницьку технїку з лїнґвістики не багато можна витягнути вказівок. М о т и к а й л о п а т а належать до всесловянських слів, рівнож і слово п о л о т и, натомісь всесловянське п л е в е л значить і бурян, і полову.

Знайомість з овочевими деревами належить до праевропейських часів. Але передовсїм тут треба розуміти дикі породи, і анї лїнґвістика нї иньші вказівки не дають можности розвязати на певно сїєї справи — чи овочеві дерева культивовано ще в прасловянські часи, чи ся культура явила ся у Словян уже по розселенню, при близшій стичности з чорноморськими краями. Вправдї авторитетні історики культури уважали старонїмецький вираз для щіплення дерева перейнятим з словянського (intrusgjan Ульфіли з старослов. трЂснжти, як прищепа з чЂпати); таким способом щіпленнє дерева (перенесене вперше до Італії й звідси росповсюднене по цїлій Европі), а з ним, розумієть ся, i культура овочевого дерева переносилась би в прасловянські часи. Але опирати такий важний вивід на однім, і то гіпотетичнім лїнґвістичнім спостереженню занадто рисковно ¹⁸). Хоч маємо загальнословянське слово с а д, але воно має занадто широке значіннє. Слово о в о ч і, овоштиє, як і я г о д а (що подекуди, як і у нас, з загального значіння спеціалїзовалось, нпр. для суницї) належать до прасловянського запасу (старосл. агода. лит. ůga). Але вони не вказують доконче на культуру садову. З поодиноких овочів маємо: я б л о н я, я б л о к о, яблъко (ір. aball, англ. aepple, лит. obůlas-відносини слів сього ряда неясні, і деякі припускають перейнятє слова, але дуже старе). Г р у ш а — словянолитовське (слов. груша і крушька, лит. kriáušia), як думає дехто, перейняте від Іранцїв, з прикавказьких країв. Загальнословянське ч е р е ш н я, сл.чрЂшьня, слово перейняте (грецьке κεράσιον гop. нїм. chirsa), хоч самий овоч в дикім станї звістний в середнїй Европі від неолїтичних часів. Пізнїйшої дати мабуть і слово, і самий овоч — вишня, як думають — з пізнегрецького (візантийського) (грец. βυσσινήα , сл.вишня, горіш. нїм wîchsela) ¹⁹). Слива (верхненїм. slêha, лит. slýwas), дерен (г. нїм. tirnpoum)-слова північноевропейські; нарештї г о р і х — словянолитовське (сл. орЂхъ, лит. rëšutas).

Коли ми перейдемо від сього богатого культурного запасу, поданого нам лїнґвістичною палєонтольоґією, до історичних звісток, з певним здивованнєм мусимо стрінути характеристику Словян, яку знаходимо в чужих джерелах при першій стрічі з Словянами. Подібно як Германцї у Цезаря, Словяне у раннїх візантийських письменників, як Прокопій, Маврикій, малюють ся ще напів кочовничим народом, з дуже слабо розвиненою хлїборобською культурою. Прокопій в своїй клясичній характеристицї Словян каже, що вони „живуть в лихих хатках, селячись далеко один від одного та переміняючи зчаста свої осади“, „житє провадять суворе й некультурне, як Масаґети“, а Маврикій та Лев Мудрий виразно кажуть, що Словяне не люблять хлїборобської працї й хочуть лїпше жити в бідности та спокою, нїж, в богацтві та працї. Але такі характеристики поясняють ся тим, що з Греками стикались передові словянські осади, вони-ж серед міґраційного руху, серед небезпечного й неспокійного житя відставали від культурнїйших форм житя й вертались (на якийсь час) знову до колишнїх напів кочовничих форм; се факт, що повторяєть ся звичайно в подібних обставинах. Та не обійшлось в сих характеристиках і без побільшувань, бо нпр. в оповіданню про боротьбу Аварів з „Словенами“ в VI в. згадують ся словянські поля і т. и. ²⁰). Джерела, що знали Словян в нормальних обставинах, на насиджених місцях, виказують у них широко розвинену хлїборобську культуру, що положила глубокі знаки на весь словянський побут. Правда такі джерела маємо з значно пізнїйших часів IX, Х і навіть XI віку, але широкий розвій хлїборобства в IX — Х в. показує, що маємо до дїла не з якимсь свіжим, а дуже давнїм культурним здобутком.

Арабське джерело з середини чи першої пол. Х в. ²¹) оповідаючи про жнива у Словян, дає своїм оповіданнєм розуміти, що збіже було головною стравою їх (особливо улюблене просо — про особливе уживаннє його у Словян говорять також Маврикій і Лев). Хлїб і мясо — се звичайна жертва руських Словян, по словам Константина Порфирородного, а значить — і страва, і то споконвічна, не нова, бо жервуєть ся звичайно традиційне, віками усвячене. Жидівський подорожник Х в., ібн-Якуб каже, що словянський край дуже богатий на всякі житєві запаси, що Словяне дуже господарні й пильнують хлїборобства. Є у нього навіть досить виразна звістка про культуру овочевих дерев ²²).

Докладнїйші вказівки дають наські джерела. В них бачимо, що хлїборобство в Х в. було розповсюднене, як звичайна робота, навіть по найменше культурних землях, як от у Деревлян та Вятичів. „А вси ваши городи... дЂлаютъ ниви своя и землю свою“ — каже до Деревлян Ольга. Вятичі платять дань „від плуга“ ²³). Хлїб звичайна й загальна страва староруської людности. Зелїзні серпи знаходять ся при небіжчиках київських похоронних піль, з часів перед розселеннєм. В поганських могилах Сїверян і Деревлян знайдено також серпи і зерна кількох родів хлїба (жито, овес і ячмінь або пшениця) ²⁴). В памятках XI в. — в лїтописи, в давнїйших частях Руської Правди, у Нестора (Житиє Теодосія) згадують ся всї важнїйші роди хлїбних і культурних рослин : пшениця, овес, жито, ячмінь (властиво — ячмінний солод), просо, горох, мак, лен (льняне насїннє на олїй) ²⁵). Загальною назвою для хлїбного зерна було „жито“ ²⁶). З хлїборобських знарядь в українських памятках XI — XII в. знаходимо: рало, плуг, борону, мотику, рискаль, рогаліє, цїп ²⁷); з хлїборобських робіт-оранку („орати“), сївбу, жниво („снопи“), молоченє, віяннє ²⁸). Орали кіньми й волами ²⁹). Пожатий хлїб складали на гумнї й там молотили „на току“, а зерно ховали в коморах („клЂть“) ³⁰), певно — і в ямах. Зерно мололи (в наших памятках згадують ся тільки ручні жорна). Змелене просївали — згадуєть ся мука і отруби; розріжняєть ся мука чистїйша й гірша. Переховували її в засїках (сусЂкъ) ³¹). Згадки про пшоно показують, що зерно споживали і товчене ³²), Сїно стрічаємо в давнїйших редакціях Руської Правди ³³).

Про городництво є виразні звістки в українських памятках XI в.: в Житії θеодосія оповідаєть ся, як чернцї „в оградЂ копахуть зелиннаго ради растенія“, а в Вишгородї були не тільки „огородники“, а й старшина огородників (старЂй огородьникъмъ), мабуть чи не княжих; в усякім разї мусїла тут бути сильно розвинена городницька культура. В серед. XII в., в описи оборони Київа бачимо наоколо його теж „огороди на велику просторонь ³⁴). Про садівництво звістки дуже бідні: тільки в оповіданню Патерика (XIII в.) про чернцїв кінця XI в. бачимо при келїях городчики з „деревами плодовитими“ ³⁵); при тім, як і досї, слово г о р о д (огородъ, оградецъ, градъ — огорожене місце взагалї) уживалось однаково для означення і города і саду, і можливо, що в вище поданих звістках про великі київські або вишгородські городи треба розуміти й сади.