СКОТАРСТВО, ЛЇНҐВІСТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ, ПТИЦЯ, ПЧІЛЬНИЦТВО, АРХЕЛЬОҐІЧНІ Й ІСТОРИЧНІ ЗВІСТКИ, ЛОВЕЦТВО, РИБАЛЬСТВО.

Скотарство було головнїйшим промислом пра-індоевропейського люду; як незвичайно слабі слїди хлїборобства в пра-індоевропейськім запасї слів, так богато спільних виразів що до скотарства. Коли додати, що судячи по фактам лїнґвістики і з побуту старших культурою народів (Греків, Індусів) за скотарством стратило було всяке значіннє ловленнє дикого звіря для поживи, що рибальство так як не істнувало — принаймнї не лишило слїдів в мові, то незвичайне значіннє скотарства в пра-індоевропейськім господарстві стане цїлком ясним.

Слїд того незвичайного значіння худоби, коли вона була єдиним богацтвом чоловіка, зацїлїв і в словянській словницї: слово с к о т ъ — худоба в староруськім значить майно, гроші (пор. ґот. skatts — скарб), а „скотниця“ означає скарбницю; слово добуток, д о б ы т ъ к ъ в ріжних словянських мовах значить то майно, то худобу ¹).

І в прасловянськім господарстві невважаючи на широкий розвій хлїборобства, скотарство заховало далї першорядне значіннє: се відбилось в численности термінів, в прасловянських дублєтах і спеціальних назвах з сфери скотарства.

Бик і корова крім пра-індоевропейського загального: г о в я д о (санскр, gô, зенд, gâo, грець. βου̃ς верхннїм. chuo) ²) і другого праарийського імени т у р ъ (зендське staora, грецьк.ταυ̃ρος, taurus), що в словянськім перейшло на дикого бика, — мають ще в прасловянськім назви б и к а, в о л а, к о р о в и, т е л я т и. Поруч праіндоевропейського: вівця, о в ь ц а (сапскр. avi, грец. 'όϊς, стар. горішнонїм. au, ou), маємо праевропейське ягня, старосл. агня, ягня (грец. 'αμνός, лат. agnus) для молодого звіряти; слово б а р а н (спільне до старослов., східнїх і західнїх діялєктів) правдоподібно належить для прасловянських. При означенню для домашньої кози — к о з а є прасловянське-ж означеннє і для дикої — серна, сръна. Пра-індоевропейське свиня, свиния (санскр. sûkará, грец. ύ̃ς , г. нїм. sû) має коло себе ще праевропейське: в е п р, вепрь (лат. aper, г. нїм. ebur) і осібне слово для молодого зьвіряти — порося, npася (праевропейське — лат. porcus, ір. оrс, г. нїм. farah). Для коня маємо прасловянські слова: конь, кобила і жрЂбя, але се останнє слово значить молоде звіря взагалї. Треба додати, що вже в праіндоевропейські часи був домашнїй пес, сторож стад, тим часом як кітка була вже дуже пізнїм здобутком европейської культури (кіт від лат. catus) і в православянськім побутї мабуть не була відома ³).

П а с т и, пастух (пастухъ і пастырь) слова загальнословянські. Для худоби збирало ся сїно, як ми вже бачили. Тримали її для мяса і для молока. Вже в пра-індоевропейській словницї знаходимо слова для сквашеного молока (щось нїби як сир), з чого, розумієть ся, виходить уживаннє й солодкого молока, а навіть масла. Загальнословянське означеннє м о л о к а вважають запозиченим з нїмецького (стар. г. нїм miluh) ⁴), запозиченнє в кождім разї дуже старе, а поруч нього ще иньше слово, що безсумнївно входить в тойже старий праевропейський ряд: наше м о л о з и в о, грец. 'αμέλγω , лат. mulgeo, стар. гор.-нїм melehan, старосл млъзя, млЂсти (доїти). С и р слово словянолитовське, лит. Suris, звязують з стар. гор.нїм. sur квасний (sauer); поруч нього друге, хоч не так широко розповсюднене т в а р о г (з нього нїм. quark) ⁵). Назва м а с л а (від мазати) показує, що уживалось воно з початку не для їди, а для мащення (тому є численні паралєлї иньших індоевропейських народів) ⁶).

Користали і з шкір худоби (прасловянське — р у н о ), і з в о в н и (старосл. влъна, слово праіндоевропейське, санскр. urna, гр. λα̃νος, ґот. wulla, литов. vilna).

Плеканнє домашньої птицї, цїлком незвістне старшим часам ⁷), не прийшло і в прасловянські часи до більшого розміру, хоч розвій хлїборобства і господарської осїлости давали тому можливість. В загальнословянській словницї знаходимо назви для гуся, качки і курки. Перші два належать до пра-індоевропейських : санскр. hamsà, грец. χήν , нїм. gans ⁸), для качки — санскр. âtí, лат. anas, нїм. ente, cл. яты. Назва для курки перейнята від Іранцїв (перс. churu, слав. куръ, кура) ; тільки про неї можна бути певним, що маємо до дїла з домашньою птицею ⁹).

Новійший теж і судячи по фактам лінґвістики й історії незвістний старшим часам, уже між европейськими народами розвинений промисел-пчільництво теж мало де широко розвинутись на словянській правітчинї. Слова б ж о л а (в старосл. памятках бъчела і бьчела, виводять від *бък — гудїти), т р у т е н ь, м а т к а — загальнословянські, так само як і у л ї й, тим часом як слово мід належить до праіндоевропейських (санскр. mádhu, грець, μέθυ — вино, г.нїм. méto, слов. медъ), а в і с к (сл. воскъ, лит. waškas, г.нїм. wahs) спільне північно-европейським мовам ¹⁰).

В археольоґічнім матеріалї годить ся перед усїм згадати останки поживи в будовах з мальованою посудою: культура ся як не захоплювала Словян, то розвивала ся в такім близькім сусїдстві, що до певної міри може служити показчиком також і їх господарського побуту. Кости звірят домашніх родів (бика, вівцї, кози, свинї) стрічають ся в них дуже часто ¹¹). В нахідках похоронних піль київської околицї при небіжчиках особливо часто стрічають ся кости барянячі, також свинячі, і навіть курячі ¹²). В сїверянських і волинських могилах знайшли ся останки коней, овець, птичі кістки, лушпина курячих яєць ¹³). В описи руського похорону у ібн-Фалдана жертвують ся бики, конї, пес, півень і курка, иньшим разом вівцї. Про жертвованнє птиць, і спеціально курей у Руси говорять Візантийцї ¹⁴).

З джерел історичних арабське джерело IX в. говорить про годованнє у Словян домашньої худоби, спеціально свиней у великому числї („пасуть свиней нїби овець“) ¹⁵). В наських джерелах згадують ся воли, конї, вівцї, свинї, кози, навіть осли ¹⁶). Великі стада бачимо в князївськім господарстві, де згадують ся осібні „конюхи“, „овчюхи“ (пастухи коней, овець) ¹⁷). Що скотарство було взагалї широко розповсюднене, показує широке уживаннє мясної страви. Їли мясо найчастїйше волове й овече, але споживали й коняче ¹⁸). Крім мяса, користали з молока, знали сир, а волів та коней уживали й для їзди і до роботи. Тримали скотину в хлївах, зачинених зусюди ¹⁹).

Супроти виразних звісток про широке розповсюдненнє домашньої худоби між нашим народом треба вважати непорозуміннєм звістку Константина Порфирородного, що Русь не має у себе волів, коней, овець, тож купує їх у Печенїгів ²⁰); тут стільки правди, що Русь дїйсно могла купувати часто худобу у своїх степових сусїдів, бо ті жили виключно з скотарства.

Про плеканнє домашньої птицї наші домашнї джерела (XI в.) говорять дуже виразно, не зіставляючи нїякої непевности, і то про годованнє на ширшу міру. Так Деревляне тримають голубів в осібних голубниках у себе на подвірю; в menu Ярославового вирника курка виступає такою ж невідмінною щоденною стравою заможнїйшого чоловіка, як хлїб та каша ²¹). В давнїйшій Руській Правдї крім курки й голуба згадують ся, як рідші домашнї птицї: качка, гусь, журавель, лебедь ²²).

Про пчільництво знаходимо теж дуже богаті звістки в історичних джерелах (археольоґія тут нїчого сказати не годна). Про широке розповсюдненнє його говорить арабське джерело IX в. ²³). „Мід і скора“ (шкіри, футра), „скора челядь і віск“, „скора, віск, мід і челядь“ — се головні українські продукти Х в., предмети богацтва й торговлї: ними дають дань, посилають дарунки й торгують з чужими народами ²⁴), Широко уживав ся мід і дома, особливо на питє: його пили всї, від низших до вищих верств; на празник Спаса у Володимира варили по 300 перевар меду ²⁵). Що до форми самого пчільництва, то Араби (з того джерела IX в.) докладно описують улї Словян, кажучи, що вони роблять ся з дерева, мов би збанки, там живуть пчоли і складають мід. Нема причини відкидати сїєї звістки про пасїчництво, особливо в краях степових. У свійськім джерелї — Руській Правдї мова йде скрізь про бортництво північного лїсового поясу: для пчіл робили штучні дупла в лїсї, в деревах-т. зв. бортях, досить високо і „лазили“ (технїчний вираз), вибираючи мід; саме слово б о р т ь (схід. і зах. слов.) означає штучно видовбане дерево (лат. torare, нїм. bohren, наше бурав); поруч нього була у нас ще друга назва-свепет, в старих памятках рівнозначна з „диким медом“ ²⁶). В ширшій редакції Руської Правди знаходимо богато постанов про знищеннє знаків власности на бортях, або „бортної межі“, кражу меду з бортїв або попсованнє самого борта ²⁷). Се вже само показує широке розпростореннє сього промислу.

Ловля звіря в богатих лїсом і звірем краях словянської правітчини теж мала де розвинутись; вона і дїйсно була розвинена широко, особливо в старших часах. Мова одначе може дати тут тільки дуже бідні вказівки. Можна вказати, що слово л о в и т и, лови спеціалїзовалось для ловлення звіря вже в прасловянські часи; крім загальнословянського с ї т к а, сЂть, маємо кілька широко розповсюдненних назв: сило, тенето (старослов., східнє й західнє). Археольоґія також не дає тут майже нїчого, за то дуже богаті відомости дають історичні джерела. На погляд лїтописця лови були давнїм, споконвічним промислом його земляків — Полян; про лєґендарних братів — осадників Київа він каже, що вони „бяху ловяще звЂрьє“ в великих лїсах наоколо Київа ²⁸). В арабських джерелах, почавши від IX віку, звірячі шкірки становлять головний предмет вивозу з Руси і взагалї східнословянських земель: бобри, соболї, лиси, білки й ин. ²⁹). Але тут іще можна-б припускати, що Словяне збирали або куповали ті шкірки у сусїдних півничних народів, тому важнїйші звістки наших джерел, де йде мова про данину шкірками, збирану з самих наших племен: Поляне, Сїверяне, також Вятичі колись платили „по бЂлЂй вЂвЂрицЂ отъ дыма“. Деревляне давали київським князям дань куницями, „по черьнЂ кунЂ“ ³⁰). В Руській Правдї (ширшої редакції) знаходимо ряд постанов ловецького права: кари за зіпсованнє приряду до ловлення сїткою, за викраденого з сїтки сокола або яструба, за краденого бобра і взагалї виловлену чужу звірину ³¹). З иньших джерел звістні нам ріжнородні способи ловів: уганяли за звірем конем, били його з руки, ловили сїтками, уставленими в вигідних місцях (перевЂсы, перевЂсища), або заганяли до них звіря; ловили псами, соколами, яструбами ³²). Особливо бавились ловами князї; про них маємо часті звістки в джерелах. Лови були їх звичайною розривкою, дуже частою, майже як занятє: по думцї Мономаха (в його науцї), відстоявши службу божу, князь має або зайняти ся державними справами, або „ловы дЂяти“, або переїхатись, або лягти спати. Війна, лови, „пути“ (подорожі) — се княжа дїяльність по Мономаху ³³). „Наряд“ ловецький, соколи, яструби — се цїлі віддїли княжого господарства. Істнували по ріжних місцях спеціальні княжі „ловища“ і „перевЂсища“. Не задовольняючись близькими місцями, князї рушали на лови часом в далекі, глухі пущі на окраїнах.

Звір був тодї далеко ріжнороднїйший нїж тепер; от як оповідає про свої лови Мономах ³⁴): в „Чернигові зловив я (на узду взяв) в пущах 120 ³⁵) живих коней: по Роси теж ловив я диких коней власними руками; два тури раз взяли мене на роги з конем; олень мене бив рогами, а два лосї — оден топтав ногами, а другий бив рогами; дикий кабан відірвав у мене меч з пояса; медвідь віддер менї кусник сїдла з під колїна; лютий звір (барс?) скочив і перекинув мене з конем“ і т. и. Крім теперішнїх і вичислених тут родів мусїло бути також богато бобрів.

Для розвою рибальства прасловянська територія була теж дуже придатна. Тим часом як ми не маємо майже нї одної загальноевропейської назви риби (хіба для угря, але й тут ся подібність не певна) ³⁶), загальнословянських назв маємо вже кілька, хоч все ще не дуже богато — л о с о с ь (слово північноевропейське — г. нїм. lachs), л и н ь (слово словяно-литовське, а може і словяно-литовсько-нїмецьке), щ у к а, о с е т е р, у г о р ь, п с т р у г, о к у н ь. До загальнословянських слів належать такі як у д к а, м е р е ж а, н е в і д. З історичних джерел знаємо тільки, що риба була широко розповсюдненою стравою ³⁷). В сїверянських могилах разом з иньшими останками страви знайшли ся й рибячі кістки ³⁸).