Критична філософія І. Канта.

Імануіл Кант (1724 – 1804) – видатний німецький філософ та науковець, якого вважають засновником німецької класичної філософії.

У творчості І. Канта історики філософії виділяють докритичний та критичний періоди. У докритичний період (до 1770 р.) Кант багато займався розробкою природознавчих проблем. Він висунув декілька плідних наукових гіпотез: про виникнення та еволюцію Сонячної системи з первинної туманності, про існування Великого всесвіту за межами нашої зоряної системи – Галактики, про природне походження людських рас та ін. Крім того, Кант створив вчення про відносність руху та спокою, а також – про уповільнення добового обертання Землі внаслідок його гальмування дією припливних сил.

У 1770 р. відбувся перехід Канта на позиції критичної філософії, яка була їм грунтовно викладена, перш за все, у його загальновідомих працях: “Критика чистого розуму”(1781), “Критика практичного розуму”(1788) та “Критика здібності судження”(1790). В цих трьох “критиках” були послідовно та з нових позицій розглянуті теорія пізнання, етика, естетика та вчення про цілеспрямованість у природі, відповідно до того, як їх було переосмислено критичною кантівською філософією.

У своїх “критичних” працях І. Кант, якщо казати в цілому, доводить неможливість створення умоглядної філософії (“метафізики”), без того, щоб спочатку не дослідити – якими насправді є можливості та обмеження людського розуму (нашої здібності щодо пізнання світу). Такі дослідження, що їх здійснив особисто Кант, привели його до висновку, що пізнання глибинної природи речей для людини не є можливим: ми можемо пізнавати лише явища – зовнішній бік речей, те, як всі ці речі постають перед нами у нашому чуттєвому досвіді. Сутність речей (“речей-у-собі”), те, як вони існують самі по собі, за своєю власною природою, є для нас, як роз’яснює Кант, принципово непізнаванним.

Наш розум, – навчає Кант, – прагне до всеохоплюючого, безумовного знання про світ, бо цьому сприяє моральне тяжіння людини до вищого ідеалу. Позбавити розум цього тяжіння не можна. Але, під його тиском розум спрямовує себе до рішень таких питань, що перевищують його можливості. Людина хоче знати: кінцевий світ у просторі та часі чи він нескінченний, існують неподільні частинки (атоми) чи таких частинок не має, панує у світі жорстка необхідність чи є в світі свобода, існує Бог як безумовно необхідна істота чи такої істоти не існує, тощо. Проаналізувавши всі ці надскладні філософські питання, І. Кант показує, що з рівною доказовістю можуть бути обгрунтовані прямо протилежні відповіді: світ і кінцевий – і не має кінця, існують неподільні частинки – таких частинок не існує, всі процеси у світі відбуваються суто необхідно – у світі є вільні процеси (вчинки), існує безумовно необхідна істота (Бог) – такої істоти не існує. Через такі протиріччя із самим собою наш розум починає, так би мовити, роздвоюватися. Тоді виникає наступне питання: чи може людське пізнання взагалі подолати цей “глухий кут”? Як розумові знайти злагоду із самим собою? І. Кант пропонує таке рішення – слід свідомо обмежити знання лише сферою явищ та визнати непізнаванність сутності речей (речей-у-собі); слід віддати перевагу вірі. Так наприклад, людина не є вільною, як істота, що занурена у закономірні природні процеси і, водночас, людина вільна, якщо її розглядати як суб’єкта надприродного (духовного) світу, який є для розуму непізнаванним. Ще один приклад: хоч існування Бога не може бути доведено розумом, але може бути прийнято людиною як основоположення її віри. А далі, відштовхуючись від цього, ми в змозі будемо відстоювати наші переконання про існування у світі безумовних моральних принципів (духовних цінностей).

І. Кант був великим гуманістом. Він висунув та обгрунтував принцип самоцінності кожної людської особи, що ні за яких обставин не може розглядатися як засіб для досягнення будь-якої цілі (навіть, якщо йдеться про благо всього суспільства).

Крім того, Кант створив вчення про вічний мир на Землі, яке значно випередило свій час. Засобом встановлення такого миру Кант вважав розвиток міжнародної торгівлі та якомога більш широкого спілкування між державами (націями) на принципах справедливої та взаємної вигоди.