Давньокитайська філософія.

Історія давньокитайської філософії може бути поділена на 4 основні етапи (періоди):

1) становлення давньокитайської філософської думки (8 – 6 ст. до н. е.);

2) формування класичних шкіл давньокитайської філософії (приблизно від 600 до 200 рр. до н. е.);

3) розвиток давньокитайської думки у середні віки (приблизно від 200 р. до н. е. до 1000 р. після н. е.);

4) завершальний етап історії давньокитайської філософії (від 1000 р. після н. е.).

На першому етапі, коли відбувалося становлення китайської філософської думки, основу світогляду давньокитайського суспільства складали загальні космогонічні уявлення (про походження світу) та культ неба, що грунтувалися на вченні (книга Шицзин) про зв’язок між закономірностями руху небесних об’єктів (планет, зірок, комет, Сонця та Місяця) та долею держав, а також окремих людей. Крім того, небесні події зв’язувалися з основами людської моральності. За думкою стародавніх мудреців Китаю, істинна моральність повинна бути земним відображенням небесного (божественного) порядку.

Всесвіт (Небо і Земля), як його уявляли китайці, складається із п’яти першоелементів: метала, дерева, води, вогню та землі, а також із п’яти природних станів: вологості, вітру, тепла, сухості та холоду. Щодо змісту життя людини, то давні китайці вказували на наявність п’яти основних людських здібностей: міміка, мова, зір, слух, мислення та п’яти суто людських життєвих станів: турбота, страх, гнів, радість, споглядання. Сутність всіх перелічених складових Всесвіту та людського життя обумовлена двома первинними силами (причинами, субстанціями) – Інь і Ян. Про Інь і Ян, про те, як вони діють розповідається в старовинній книзі Іцзин. Інь виявляє себе у темній стороні пагорбу, в холодному, вологому, слабкому, в Місяці, в жінці. Ян виявляє себе у світлій стороні пагорбу, в гарячому, сухому, сильному, в Сонці, в чоловікові, тощо. Отже, Інь та Ян – протилежності, але такі, що не існують одне без одного. Інь та Ян постійно взаємодіють одне з одним та, навіть, переходять одне в одне. Там, де максимуму своєї концентрації досягає Інь, зразу ж починає зароджуватись і зростати Ян, та навпаки.

На другому етапі свого розвитку давньокитайська філософія призвела до виникнення перших шкіл (традицій) філософського мислення. Дві з цих шкіл, – конфуціанство та даосизм, – мають особливе значення, бо саме вони визнані всім світом як класичні і не втратили свого великого впливу на китайську культуру аж до сьогодення. Засновниками цих двох шкіл вважають Кон-Фуцзи (від цього – конфуціанство) і Лао-Цзи. В основу своєї філософії Кон-Фуцзи (в латинській транскрипції – Конфуцій) поклав людяність та шанобливість до старших. Він навчав людей, як саме досягати гармонії в суспільному житті. Для встановлення гармонії (ладу, рівноваги) в суспільстві, в державі необхідно мати таку мудрість, яка дозволяє людям впроваджувати в життя принцип “золотої середини”. Ті, хто дотримуються цього принципу, завжди знаходять оптимальний баланс між всіма протилежностями – між державою та окремою особою, між старим та новим, між чоловіком та жінкою, між природою та культурою, між внутрішнім та зовнішнім, між земним та небесним, тощо. Отже оптимальна рівновага (баланс) між крайнощами – то є універсальний “ключ”, що підходить до усіх дверей. І це не дивно, бо за принципом “золотої середини” здійснюються всі природні процеси; гармонія, рівновага є невід’ємною властивістю Всесвіту. Мета людського існування, за Конфуцієм, саме в тому і полягає, щоб відтворювати космічний порядок на Землі – в стосункам між людьми. З цим не народжуються, цьому треба навчатися. Треба поступово зрощувати в собі людяність та шанобливість, підкоряючись вимогам і задачам цілого – своїй корпорації, державі, суспільству взагалі. Як, через який спосіб зростити в собі необхідні духовні якості, високу моральність? За Конфуцієм, найкращій засіб виховання та духовного удосконалення – то є ритуал (обряд, правила поведінки, що освячені традицією). Саме ритуал (кит. мовою – “Лі”), як його розумів Конфуцій, в змозі забезпечити засвоєння та систематичне відтворення у повсякденному житті цінностей високої моралі та духовності.

Засновником даосизму (як філософської системи) вважають китайського мудреця Лао-Цзи. Він, як і Конфуцій, жив у 6 ст. до н. е. і, як стверджують, був дещо старший за Конфуція. Тому його і назвали Лао-Цзи, що перекладається як “старий мудрець”. Філософські ідеї даосизму викладені у книзі Дао Де Цзин, авторство якої приписують Лао-Цзи. Крім того, грунтовне тлумачення та доповнення філософського змісту Дао Де Цзин міститься у книзі послідовника Лао-Цзи, китайського мудреця Чжуан-Цзи. Центральне поняття даоської філософії – це Дао, що буквально перекладається з китайської як шлях, дорога. Дао – то є шлях, яким рухається Всесвіт. Ніщо, ніяка частина Всесвіту не може ухилитися від дао. Все йому кориться: і Небо, і Земля, і живе, і мертве. Дао – всеоохоплююче, єдине, неосяжне. Вичерпати дао, осягнути його до кінця ніхто не може. Але можна жити у гармонії з дао. Людина, якщо вона мудра, прагне гармонізувати свої відносини з дао. Вона без зайвих зусиль занурюється у потік дао, підкоряється її течії, ні в чому не чинить йому опір. Дурна людина, навпаки, прагне чинити опір дао, бо сподівається діяти у житті самочинно. Але така людина приречена на поразку, бо дао не можна обминути. Дао всеохоплююче та непереможне. Всіх, хто йому чинить опір, воно тягне за собою силою. Отже мудрість, за даоською філософією, полягає в тому, що б свідомо і добровільно розчинити свою особистість в потоці дао, стати єдиним з дао і, через це, досягти стану “у-вей” (буквально – бездіяльність). Цей стан “у-вей” є ознакою справжньої мудрості, бо той, хто його досяг, у кожну мить свого життя перебуває у гармонії з дао. Все, що він робить, відбувається природним чином, у відповідності до течії дао. Можна, навіть сказати, що діє вже не сама людина, не самотужки, а діє саме дао. Таким чином, людина у стані у-вей стає втіленням дао. Всі її вчинки досконалі, відбуваються без насильства, суто природним шляхом. Мудра людина, що досягла у-вей, є щасливою істотою. У кожний момент свого життя вона має стільки сили, стільки їжі, стільки грошей та стільки інформації, скільки їй потрібно саме для цього моменту її життя, – не більше, але й не менше. Все необхідне для життя людина отримує від дао, бо вона, якщо дійсно мудра, не бажає нічого зайвого, неприродного, штучного. І дао дає їй все, що їй насправді потрібно і для неї є корисним.

Дао, як вже було сказано, є єдиним, безсмертним і всемогутнім. Дао – найкращій вчитель мудрості для всіх живих істот. Крім того, дао – невичерпне за своїм змістом і тому неосяжне для обмеженого людського розуму. Його неможливо пізнати, його важко визначити. На дао не можливо вказати рукою – “ось, дивіться, – це Дао!”. Про нього ми знаємо лише завдяки його проявам навколо нас і в середині нас. Ми можемо відчувати ритм течії Дао як нескінченне чергування Інь та Ян. Останні, як їх розуміє даосизм, то є зовнішні прояви Дао, два протилежні боки Дао, яке, у свою чергу, вище за всі свої прояви і залишається одним і тим же самим у своїй досконалій єдності.

Звернемося тепер до наступного, середньовічного етапу розвитку давньокитайської філософії:

Для цього періоду є характерними, з одного боку, протиборство даосизму та конфуціанства, як традиційно китайських філософських систем з буддизмом, що почав проникати до Китаю з 1 ст. нової ери, а з другого боку, протиборство між самими конфуціанством та даосизмом. У результаті цих протиборств, що тривали на протязі кількох століть, перемогу здобули конфуціанці. Так, за часів імператора Уді (2 ст. н. е.), що сам був конфуціанцем, вчення Конфуція (перш за все, його етика) набуває державного статусу. У 6 ст. буддизм перехоплює ініціативу, але вже у 7 ст. починається його державне переслідування. В 10 ст., за часів імператорської династії Сун, конфуціанство постає в оновленій формі (так зване неоконфуціанство) і закріплюється силою державної влади як імперська ідеологія (офіційний світогляд) та загальнодержавна релігія китайської нації. Найбільш впливовий мислитель цієї пори – Чжу Сі, якого за його вагомий внесок у філософію визнали за “другого Конфуція”. Морально-етичні принципи Конфуція (гуманність, благородство, обов’язок, ритуал) були неоконфуціанцями поширені на всю світобудову, набули космологічного масштабу. Таким чином, вчення Конфуція, що на початку є переважно етичним, було перетворене у всеохоплюючу духовну систему. В цій системі знайшлося місце навіть і для поклоніння духам та божествам. Сам Конфуцій став тут легендарною фігурою, його було міфологізовано та обожнювано.

Після 10 ст. відбувалася подальша догматизація конфуціанства. Воно поступово перетворювалося з філософії на релігію. В 1503 р. Конфуцій був прилічений до святих, йому почали вклонятися та будувати храми. Продовжувалися гоніння на даосизм, бо останній виступав як народна альтернатива конфуціанському світогляду. Серед мислителів цього історичного періоду слід назвати Ван Янміна, що виступав як посереднім між даосизмом та конфуціанством. В наслідок цього даосизм був частково асимільований та перетлумачений в конфуціанському дусі. Були висловлені ідеї про взаємозв’язок та взаємообумовленість даосизму та конфуціанства, подібно до того, як то має місце з Інь та Ян. Отже Інь – даосизм, Ян – конфуціанство і, якщо так, вони обоє потрібні для гармонійного розвитку китайської цивілізації.