Давньоіндійська філософія.

Відомо, що давньоіндійська філософія розвивалася одним широким потоком на протязі кількох тисячоліть, причому цей розвиток не мав якихось крутих поворотів, подібно до того, як це відбувалося з філософією європейською. Взагалі історія індійської філософії простежується від 2-го тисячоліття до н. е. Її найдавнішими письмовими документами, що вважаються тепер священними, є Веди (створені приблизно 1500 р. до н. е.). Через коментування та тлумачення цих Вед і відбувалося, переважним чином, зростання культури філософського мислення в Стародавній Індії. В центрі уваги давньоіндійської філософської думки – пізнання людиною надприродної (трансцендентної) реальності та розв’язання, на підставі такого пізнання, основних релігійних проблем. Відомо, що віра у циклічний характер всіх процесів у Всесвіті є традиційною для індійської культури. Якщо так, то філософське вчення про історію (еволюцію), як незворотній рух із минулого у майбутнє, не є характерним для індійських мудреців. Вони вказують у своїх творах лише на наявність грандіозних циклів руйнування та відтворення Всесвіту, що нескінченно змінюють одне одного (оригінальної філософії історії та суспільного розвитку в Ст. Індії не створили). Науки про суспільство, державу та історію людства за індійською традицією до складу філософії ніколи не входили.

В цілому, якщо казати про індійську філософію загалом, можна виділити три основні етапи (періоди) у її розвитку:

1) ведийський період (1500 – 500 рр. до н. е.);

2) класичний, чи брахмано-буддійський період 500 р. до н. е. – 1000 р. після н. е.);

3) посткласичний, чи індуїстський період ( починаючи з 1000 р. н. е.).

Розглянемо спочатку ведийський період:

Якщо звернутися до світогляду Вед, то ми зустрінемо там велике багатоманіття богів, людей, тварин, рослин, жертвоприношень, а також відомості про духовні здібності та життєві якості людини, частини її тіла, країни світу, сезонний розподіл року, тощо. Всі вони описані у Ведах як такі, що наділені своєрідним життям та здатні взаємопроходити і переходити одне в одне. Для здійснення останнього необхідними є відповідні магічні дії. Веди роз’яснюють нам, якою є генетична спорідненість тих чи інших сутностей, що входять до складу світу: кожний вогонь є проявом бога вогню, кожне око є проявом бога сонця і т. п.

У перших філософських трактатах, що створені безпосередньо на основі Вед, – в Упанішадах (800 рр. до н. е.), ідея про єдність світу та про генетичну спорідненість всього сутнього (всіх явищ світу загалом) стає центральною і знаходить тут свою грандіозну філософсько-світоглядну перспективу на тисячоліття уперед. Упанішади, які є філософським продовженням Вед, обгрунтовують такий погляд на світ, в основу якого покладається теза про первинність та буттєву абсолютність Брахману – безсмертного та нескінченного Духу. Брахман – то є вічно суща першопричина світу, із якої постало все існуюче: космос, земля, живі істоти, боги, духовні явища. Причому, внутрішнє духовне ядро людського індивіда, як то доводиться в Упанішадах, є тотожнім з Брахманом, воно однією з ним природи. Це духовне ядро людини Упанішади називають Атман. Отже, Атман (серцевина нашої душі) є спорідненим і тотожнім з всесвітнім духом – Брахманом.

Також в Упанішадах розвивається вчення про переселення душ живих істот та про вплив на процес цього переселення з боку карми, що формується в залежності від характеру вчинків (добрих чи поганих) живої істоти (людини) у її попередньому житті. Карма (буквально перекладається як дія) є, так би мовити, “духовна інерція” живої істоти, що обумовлює її нове існування у подальших втіленнях. Крім того, карма, якщо вона є позитивною, спричиняє в людині палке бажання вирватися із кола перевтілень, що є нескінченним ланцюгом народжень і смертей. Таке коло перевтілень Упанішади називають словом сансара. Вона, оця сансара є безсмисленою, якщо нарешті з неї не вдасться “вистрибнути”. Доки є карма, доки жива істота знаходиться під її впливом, – коло сансари обертається, смерті і народження продовжуються знов і знов. Але, завдяки послідовній практиці самообмежень (аскетизму), моральному удосконаленню та самопізнанню, людина може поступово покращувати свою карму і, нарешті, звільнитися від неї і вийти із колеса сансари. Це означає, що для такої людини перевтілень більше не буде. Її душа (Атман) буде вічно знаходитись в абсолютному блаженстві, бо за своєю сутністю Атман є Брахман – вічний океан досконалості і блаженства. Отже, для Атману бути в блаженстві – його природний стан. Людина в своїй першооснові є Атман. Доки вона цього не знає – страждає. Як тільки здійснює (пробуджує) в собі Атман – звільнюється від страждань і назавжди занурюється у безмежне блаженство Брахману.

Розглянемо тепер класичний період:

Особливістю класичного періоду є перенесення наголосу в індійській філософській думці на етичні проблеми (причина страждань, добро і зло, праведність, істинне блаженство, спасіння від страждань, тощо). З’являються альтернативні щодо традиційного ведийського світогляду філософські системи, які пропонують своє оригінальне бачення причин страждань та навчають людей новим шляхам звільнення від карми. Перш за все, йдеться про філософію буддизму та джайнізму. Ці філософії (буддизм та джайнізм) є реформаторськими, вони відкидають авторитет Вед та духовну владу касти брахманів – священиків та жерців традиційної ведийської релігії стародавніх індійців. Крім того, у цей самий період з’являються такі нехарактерні для індійської духовної традиції матеріалізм (філософська школа “чарвака-локаята”), що заперечує реальність духовного світу, та агностицизм, що заперечує можливість пізнання світу. Починається довготривала боротьба між брахманами та реформаторами (матеріалістами, буддистами, агностиками) та між традиційною ведийською (брахманістською) філософією і філософією новою, реформаторською. Проходить приблизно 1000 років у напруженій духовній боротьбі, і брахманістська філософія в Індії нарешті перемагає альтернативні їй реформаторські школи. Але сама вона (брахманістська філософія) виходить із цієї боротьби оновленою і удосконаленою. Шість основних шкіл цієї філософії визнаються в Індії неперевершено досконалими, чи класичними. Всі вони вважаються рівноправними у своєму тлумаченні істини. Розглянемо їх по черзі:

Міманса (буквально – роз’яснення) надає релігійним ритуалам ведийської релігії (молитвам, обрядам, заклинанням, жертвоприношенням, тощо) філософського змісту.

Веданта (буквально означає – завершення Вед) вчить про виникнення світу із Брахману та про спасіння людських душ через остаточне єднання їх з цим Брахманом.

Санкх’я (буквально – перелічення) навчає вмінню встановлювати відмінність між речовиною (фізичним тілом) та духом-душею (нефізичним світом, свідомістю), які лише за видимістю (ілюзорно) зв’зані одне з одним, а за своєю суттю є принципово відмінними; подолання цієї ілюзії є необхідним для звільнення від карми.

Йога (буквально – напруження, тренування) навчає методам психологічної та психо – фізичної практики (самопізнання, медитація, психо-енергетичний тренінг, тощо), які повинні призвести до звільнення індивідуальної людської свідомості (індивідуального “Я” людини) від її залежності від матеріального світу. Теоретичною основою йоги є філософія санкх’ї.

Н’яя (буквально – правило, логіка) то є філософська школа, що навчає логіці, правилам мислення.

Вайшешика (відмінність, особливість) навчає знаходити відмінності між всім тим, що протистоїть нам у зовнішньому світі та у внутрішньому світі.

Названі школи давньоіндійської філософії (їх ще називають “даршани”, буквально – способи розуміння істини) часто розглядають згрупованими у пари за своєю змістовною близькістю: міманса-веданта, санкх’я-йога, н’яя-вайшешика. Остання пара – н’яя-вайшашика – навіть сьогодні вже не існують окремо, як то було у стародавні часи. Тепер це – єдина філософська школа (даршана).

Класичні даршани індійської філософії об’єднує те, що всі вони брахманістські за своїм походженням і визнають священний авторитет Вед. За це їх прийнято в історії філософії називати ортодоксальними (правовірними). Але, як вже зазначалося, у класичний, чи брахмано-буддийський період були створені також реформаторські школи, що авторитету Вед не визнавали. Це, перш за все, буддийська та джайністська школи філософської думки. Оскільки вони є опозиційними щодо брахманістської традиції, то їх називають неортодоксальними, чи неправовірними. Розглянемо їх коротко:

Джайнізм і буддизм – атеїстичні вчення. Це означає, що вони не визнають існування Бога-творця. Світ (всесвіт) не вважаються тут творіннями якоїсь вищої всемогутньої сили. Притім, існування вищих за людину, божественних істот ні буддизм, ні джайнізм не заперечує. Але, ні ці вищі істоти, ні хтось інший не в змозі звільнити людину від її карми та подолати її страждання. Цю справу людина повинна зробити сама. Але ця справа буде нездійсненною, якщо людині буде невідомий той шлях, яким їй треба йти. (Мається на увазі шлях духовного самовдосконалення). Буддизм і джайнізм саме і є вченнями про такий духовний шлях.

Відповідно до вчення джайнізму, світ – то є вічний, циклічний за своїм характером процес, який ніким, ніяким богом не керується, а здійснюється за законом карми через кругообіг духовних та матеріальних атомів. Доки душа людини, що є за своєю суттю виключно духовним утворенням, знаходиться у такому стані, що її пронизують атоми матерії, вона страждає і перероджується знов і знов відповідно до закону карми. Але, якщо через правильне пізнання та моральне самовдосконалення, душа звільниться від всього матеріального, то вона зможе позбавитися від страждань та піднятися у вищу духовну сферу світу, де буде вічно насолоджуватися блаженством чистого духовного існування.

Джайнізм визнає вічність (незнищеність) душ та матеріальних атомів. На відміну від нього, буддизм заперечує вічність будь-яких утворень (матеріальних чи духовних) та їх складових. За філософією буддизму, людська особа та світ, що її оточує, – це є лише тимчасові комбінації так званих дхарм. Ці дхарми ми можемо уявити собі у вигляді психічних атомів (корпускул), що нестримно рухаються, то з’єднуючись, то роз’єднуючись. Отже, дхарми в буддийській філософії – це найменші духовні частинки, з яких складається все сутнє. Все, що є в світі, – оскільки воно складено з рухливих дхарм, – є тимчасовим. Більше того, і самі дхарми також тимчасові. Вічного, незмінного немає нічого. Так вчить нас буддизм.

Чому страждає людина? Вона страждає від того, що помилково прив’язує свою свідомість до своєї особи, до інших людей, до цього світу, до багатьох речей, які помилково вважає цінними. Але все це порожнє, все це ілюзія; воно рано чи пізно розпадається на дхарми. Та й самі дхарми, кінець кінцем, зникають в порожнечі. Не слід триматися за свою індивідуальність, за своє “Я”, бо це є головною перешкодою на шляху до звільнення від страждань. Буддизм відкидає брахманістську ідею глибинного “Я”, ідею атману. За буддизмом, ніякого атману насправді не має. Наше “Я” є однією з багатьох ілюзій. Доки ми не зрозуміємо, що не має ніякої незмінної людської особи, ніякого незмінного глибинного “Я” (атману), ніякої незмінної душі, ми приречені коритися нашій кармі та безсмисленно крутитися в колесі народжень і смертей, що зветься колесом сансари, і страждати. Але є вихід, і цей вихід – нірвана (буквально – згасання). Нірвана долає сансару, долає страждання. Нірвана – то є кінцевий пункт істинного життєвого шляху, що його пропонує для людини буддизм, бо він призводить до остаточного звільнення. В нірвані зупиняються всі дхарми, ілюзії зникають, настає повний та незворотній спокій, місця для страждань не залишається. Людина в нірвані знаходить себе як чисту свідомість, що стала незворушною, бо її сфокусовано на простій і беззмістовній присутності, причому, присутності за межами життя і смерті, добра і зла, страждання і насолоди, тощо.

Індуїстський період розвитку давньоіндійської філософії (приблизно 1000 рр. і далі) означений тим, що буддийська філософська думка поступово згасає, джайнізм також втрачає своє значення, ініціатива безроздільно залишається за оновленим брахманізмом з його класичними даршанами, який тепер зветься індуїзм. Під впливом ісламу починають виявляти себе тенденції поклоніння єдиному богу та переосмислення традиційної брахманістської філософії у цьому напряму.