Філософія Бл. Августина та Фоми Аквінського.

Аврелій Августин (Блаженний Августин) є найвідомішим західно-християнським філософом та богословом періоду патристики (раннє середньовіччя). Він жив у 354 – 430 рр. нової ери.

За Августином Бог – то є вища і всемогутня сила у світобудові, що створила всесвіт з нічого і підтримує його своєю силою кожної миті. Все у всесвіті, всі його атрибути та складові – час, простір, природа з її рослинним і тваринним світами, людина з її тілом і душею – створено Богом. При створенні світу Бог заклав у матерію зародки усіх речей, які можуть розвиватися далі самостійно. Прообрази усіх речей – то є ідеї у платонівському дусі, які Августин розуміє як вічні думки Бога. Причому, самого Бога не слід розуміти як якийсь філософський принцип. Бог є жива особа (персона) – абсолютна за своїм буттєвим статусом. Все залежить від Бога. Бог є нескінченно вищим за будь-яке буття. Він є абсолютне благо. Він є джерелом всього доброго у світі. Від Бога не буває зла. Зло – то є стан відсутності блага (добра). Самостійного значення, якоїсь укоріненості у бутті зло не має, бо воно не є творінням Божим. Зло увійшло у світ через гріх людини. Людину створено Богом як розумну особу, що може спілкуватися зі своїм творцем безпосередньо як особа з особою. Крім того, Бог наділив людину свободою волі, зробив її богоподібною. Якби ж людина була слухняна і не порушувала Божої заборони їсти від дерева пізнання добра ї зла, не пішла проти волі Божої, то не було б гріха, не було б смерті і зло не з’явилося б у світі. Але люди згрішили, і цим завдали шкоди всій світобудові (так би мовити – “отруїли” своїм гріхом світ). Для здолання гріха у всесвітніх масштабах стала необхідною спокутна жертва Сина Божого Ісуса Христа, що надлюдським зусиллям подолав гріх, переміг смерть і відкрив шлях праведним до вічного життя.

Бл. Августин вчить, що людина своїми зусиллями не в змозі подолати свою залежність від гріха: навіть коли людина прагне добра, але робить це самочинно, то творить зло. У цьому є трагедія людського існування. Здолати гріх і здобути спасіння для вічного життя людина може лише через Божу благодать, що сходить не на всіх, а на обраних Богом. Отже, за Августином, Богом наперед визначено для кожного із людей до чого вони приречені у вічності – до блаженства чи до прокляття.

Віруюча людина, заглиблюючись у себе, навіть у періоди великих сумнівів, якщо вона дійсно щира, відкриває у своїй душі вічні істини, що є беззаперечними, бо їхнє джерело – Бог та Його одкровення людині. Лише вічний Бог, а не мінливий світ, є неруйнівною опорою у житті, лише на Нього слід покладати свої сподівання. Обраним Бог дає особливе духовне осяяння (опромінювання), у якому людина здатна безпосередньо убачати божественну істину і відрізняти правду від омани.

Аврелій Августин першим із європейських мислителів почав розробляти філософію історії. Антична філософська думка не знає філософії історії, бо для греків і римлян історія – то є коловорот (“собака, що кусає себе за хвіст”). Для Бл. Августина історія – то є стріла, що летить за визначеною Богом траєкторією із минулого у майбутнє, щоб прибути у кінцевий пункт свого польоту, відповідно до Божого задуму. Початок історії – це творення людей Богом та їхнє гріхопадіння. Кінець – то є друге пришестя Христа та Страшний суд. Кульмінація історії – то є боговтілення Сина Божого (Ісуса Христа) на землі та Його воскресіння.

Світова історія у своїй земній проекції – то є запекла боротьба двох ворожих царств – царства прихильників всього земного, що відвернулися від Бога (утіленням цього царства є світська держава), та царства Божого, яке у своїй земній формі є християнською церквою.

Сенс історії – перемога християнства у всесвітньому масштабі. Після Страшного суду настане вічність (час вже не буде існувати). Для обраних Богом праведників цим відкриється нескінченне блаженство у Божому царстві, для грішників – пекло.

Бл. Августин – видатний мислитель. За його найвагоміший внесок у розробку християнського богослов’я та філософії Августин був прилічений католицькою церквою (західне християнство) до великих вчителів церкви. Слід зазначити, що Бл. Августин, як то доводять історики філософії, був засновником неоплатонічної традиції (т. зв. августинізму) в християнській філософії, яка панувала в Західній Європі до 13 ст., коли відбулося її усунення під тиском християнського аристотелізму Томи Аквінського.

Тепер необхідно розглянути філософію Т. Аквінського.

Тома Аквінський (Thomas Aquinas), що жив у 1225-1274 рр. – найвідоміший богослов та християнський філософ католицької церкви. Його називають “янгольський доктор” і “князь схоластів”. Римо-католицькою церквою він прилічений до святих. Тома Аквінський є реформатором західного богослов’я. Завдяки його зусиллям католицьку богословську думку було переорієнтовано з неоплатонізму у напряму філософії Аристотеля. Остання (філософія Аристотеля) була перетлумачена Аквінським у християнському дусі.

Основоположний принцип філософії Томи Аквінського, що йде від Аристотеля, – то є антитеза (протиставлення) потенційного (можливого) і актуального (дійсного) у бутті. Потенційне – то є незавершене, відкрите до змін і тому недосконале буття. Чиста потенційність – матерія, яку Аквінський називає “слабкішим різновидом буття”. Вона є пасивною і лише здатна до сприйняття зовнішніх впливів. Актуальне – то є реалізоване, завершене, здійснене і, від того, досконале буття. Так, актуальною є форма – принцип впорядкування і чіткості; вона протилежна матерії. Абсолютна актуальність, позбавлена будь-якої потенційності, – то є Бог. Він є універсальним джерелом оформлення всього сутнього. Бог – “форма, що всі форми оформлює.”

Як богослов, Тома Аквінський розуміє буття Бога у відповідності до християнського віровчення: Бог є абсолютне буття і єдиний першопочаток всіх речей. В Бозі буття (існування) та сутність співпадають, бо сутністю Бога є буття. Бог завжди є, він ніким не створений, ні від кого не залежить, він не може не бути, бо існування – то Його природа. Крім того, Бог є творець всесвіту, причому творець всемогутній, оскільки всесвіт створений Богом з нічого. У створеному Богом бутті сутність та існування не співпадають, бо таке співпадання – прерогатива лише безкінечного Бога. Всі створені речі можуть існувати, а можуть і не існувати. Їхнє існування є відносним. У своєму бутті вони залежать від Бога.

Світобудова розглядається Аквінським як універсальний ієрархічний порядок, що встановлений Богом і вказує всім речам їхнє належне місце. Аквінський виділяє 4 ієрархічні рівні у створеному бутті: 1 – неорганічні стихії та мінерали; 2 – рослини; 3 – тварини; 4 – розумні душі. Душі, за Аквінським, є безсмертними (як то і стверджує церква), бо вони є “чисті форми” і тому незалежні від матерії. Це означає, що душі можуть продовжувати своє існування і після смерті тіла. Притім Аквінський зауважує, що не слід думати нібито душі існують до земного життя людини. Всі душі творяться Богом для кожної людини у єдності з її тілесним складом, бо душа є субстанційною (сутнісною, формуючою) основою людської особи і не може розглядатися окремо від її індивідуальної неповторності. Людська особа – то є “найшляхетніше створіння у всій розумній природі”, а душа – її формуючий принцип.

Продовжуючи Аристотеля, Тома Аквінський вважає розум – вищою людською здібністю. Пізнання – то природна мета будь-якої розумної душі. Але не слід думати, що душа отримує знання шляхом пригадування, як то вважав ще Платон. Важливою складовою тут є чуттєве сприйняття, у якому може отримувати своє втілення процес пізнання ідей, що висвітлюються розумом. Причому знання, як роз’яснює Аквінський, існують у розумі людини у 3-х різновидах: по-перше, у різновиді теологічному (богословському) – надрозумні знання, що їх людина отримує у божественному одкровенні (наприклад, надраціональні догмати віри – про Св. Трійцю, про боголюдяність Ісуса Христа, тощо); по-друге, знання філософські, що є результатом пізнання сутності речей через розумну діяльність людської душі; по-третє, знання наукові, що є продуктом чуттєвої діяльності душі, коли вона прагне пізнати індивідуальні ознаки речей.

На думку Томи Аквінського, віра не протирічить розумові, якщо тільки у розумових міркуваннях не міститься помилка. Віра базується на одкровенні, автором якого є Бог. Отже, істинність християнських догматів віри беззаперечна. Але, водночас, більшість із цих догматів вища за розум і тому вони недоступні для людської логіки. Щоб зробити їх більш-менш зрозумілими для розуму слід поступово удосконалювати розум. (Деякі з догматів можуть стати кінець кінцем для розуму прозорими, наприклад, такими є догмат про буття Боже, догмат про безсмертя душі, тощо). Універсальним засобом удосконалення розуму є філософія. Саме у цьому її призначення – бути служницею богослов’я (теології) і підтверджувати філософськими міркуваннями істинність християнських догматів. (Хоч останні, для людини, що вірить, такого підтвердження і не потребують).

Т. Аквінський був впевнений, що між розумом та вірою може бути встановлено гармонію. Все своє життя він працював над тим, щоб така гармонія запанувала у християнському світі. Так, їм були розроблені п’ять логічних доказів існування Бога, у яких, на його думку, розум досягає відповідності щодо догматичних основоположень віри:

1. Якщо існує рух, то повинен існувати першодвигун, який і є Бог.

2. Оскільки існують причини речей, повинна існувати першопричина, яка і є Бог.

3. Із факту існування випадковостей випливає існування необхідності – Бога.

4. Із наявності більш-менш досконалих речей випливає необхідність існування абсолютної досконалості, яка і є Бог.

5. Із наявності доцільності у світі випливає необхідність існування цілеспрямовуючої істоти – Бога.

Тома Аквінський поважає розум і ставить його вище за людську волю, хоч у практичному житті, на думку Аквінського, любов до Бога на основі щирого волевиявлення людини більш важлива, ніж пізнання Бога. До того ж досконале пізнання Бога можливе лише в раю, де людина у стані блаженства в змозі буде безпосередньо спостерігати Бога і цим нескінченно насолоджуватись.

Отже, мета людського життя – досягнення загробного блаженства. Доброчесне життя на землі – засіб досягнення цієї мети. Остання не може здійснитися також без божественної благодаті. Доброчесність, у свою чергу, базується на так званому “природному законі”, який знаходиться у серці кожної людини і вимагає уникати зла та творити добро. Державна влада повинна сприяти загальному благу у суспільному житті, створювати необхідні умови для збереження миру та здійснення соціальної справедливості. Найкраща форма правління, за Аквінським, – монархія. Притім церковна влада вища за владу монарха. Всі земні правителі повинні коритися папі римському, бо його влада від Христа. Якщо якийсь із правителів нехтує Божі заповіді, а його правління є несправедливим і жорстоким, то, як припускає Т. Аквінський, народ має право скинути такого правителя.