Філософська думка доби Відродження.

Філософську думку доби Відродження (яку ще називають Ренесанс) історики філософії визначають як антропоцентризм (від грецького слова “antropos” – людина) та гуманізм (від лат. humanus – людяний). Цим підкреслюють, що саме навколо людини, яка вважається центром світобудови, обертається переважно вся ренесансна філософська думка. Для ренесансних мислителів людина – то є своєрідний “вузол всесвіту”, у якому перехрестилися всі природні стихії, всі світові енергії. Людина є кульмінацією Божого творіння. Саме такою – вільною, наперед нічим у світі не обмеженою, здатною для свідомого обрання своєї долі, – сотворив Бог людину, щоб вона в змозі була безмежно зростати у своєму бутті, поступово уподібнюючись нескінченному Творцю. Бог наказав людині працювати на землі та всебічно розвивати себе через різноманітні творчі зусилля. Можна сказати, що на людину Богом покладений священний обов’язок – свідомо утверджувати себе у світі як самовідданого співробітника Бога. Саме так було замислено про людину Богом, коли Він сказав: “сотворимо людину за образом Нашим, за подобою Нашою”. Отже, в людину Бог назавжди заклав свій образ, і це означає, що людина повинна бути замісником Бога на землі та у наполегливій праці продовжувати далі Його творіння. Бог – всемогутній творець, абсолютний за своєю силою. Людина, що несе у собі образ Божий, – то є малий творець, відносний у своїй силі. Якщо так, то, умовно кажучи, людину можна визначити як “смертного бога”, бо через свою творчу діяльність людина дійсно здатна уподібнюватися Богові. Максимально реалізувати у собі подобу до Бога – то є, на думку мислителів Відродження, головне Боже завдання людині та сенс її земного життя. Творчість, перш за все художня, розглядається ними як найкращий засіб такої самореалізації.

Отже, людину поставлено у центр світу над всією природою як єдину істоту, що має у собі образ Божий. Бо так у вічності замислив про людину Бог. Ця біблейська за своїм походженням думка є спільною як для Середньовіччя, так і для Відродження. Але чи є ця вищість людини у творінні дійсною вже сьогодні? Ні, її ще треба реалізувати. Богоподібність є завдання людині, що її визначив для свого кульмінаційного творіння Бог-творець.

Тут слід зупинитися і зазначити, що на відміну від середньовічних богословів, котрі робили наголос на гріховності людини та необхідності Божої благодаті задля спасіння від гріха і набуття людиною богоподібності, мислителі ренесансної доби вважали людину значною мірою незалежною від Бога і здатною до саморозвитку. На їхню думку, людська особа може бути вільним творцем своєї долі без втручання з боку Бога. Тому у часи Відродження більше всього цінували в людині її своєрідність та унікальну творчу обдарованість. Тоді ж виникає культ людини-творця, що із мистецької сфери ренесансної культури поступово розповсюджується у інші галузі суспільного життя. Обдарованих людей починають вшановувати як святих. Оригінальність, неповторність проголошуються ознаками великої особистості. Пробуджується інтерес до духовних скарбів античної культури. У Флоренції, Неаполі та інших італійських містах створюються гуртки різнобічно освічених однодумців, де займаються філософією, літературою, стародавніми мовами. Утверджується гуманістичний світогляд, що виходить із визнання людської особистості вищою цінністю. Пріоритет у оцінці людини починають віддавати особистим гідностям, а не походженню.

Яскравим представником ренесансного гуманізму був італійський мислитель Піко делла Мірандола (1463 – 1494 рр.). Мірандола володів багатьма мовами, у тому числі стародавніми, і мав вражаючу філософську ерудицію. Головним у його філософських пошуках було прагнення відтворити універсальну для всіх часів істину, яка була б єдиною основою як для філософії, так і для релігії. Відштовхуючись від такої істини можна було б встановити “філософський мир”, де боротьба була б вже не потрібною, оскільки єдиним для всіх мислячих істот є божественний Логос, що живить істиною все сутнє. Про цей Логос, як про універсальний закон буття та гармонії всесвіту, добре знали ще давні греки.

Всі релігії та філософії людства Піко делла Мірандола розумів як часткове виявлення Логосу, і тому вони можуть бути примирені в християнстві, якщо перетлумачити останнє у напряму більшої універсалізації. Бога у такому універсальному християнстві слід розуміти як єдність (принцип єдності) та цілісність всього сутнього, що існує і виявляє себе всюди (наприклад, як Логос світу), але, водночас, таку єдність і цілісність, що ніде не може бути локалізована вичерпним чином. Бо Бог – то є всеохоплююча повнота буття, де все сутнє з’єднано Богом в єдиний універсум (єдність всіх світів). Але сам Бог, хоч і діє в універсумі, але Його слід мислити як такого, що існує поза межами цього універсуму (всесвіту) і є вищим за нього. За Мірандолою, Бог є “чисте існування”, якому не можна якимось чином приписати певне визначеннями. Бог є неперевершеним і непізнаванним. Але людина має можливість пізнавати світ (всесвіт), який пронизаний і впорядкований божественним Логосом. Принципи цього впорядкування нам відкриває математика.

Щодо людини, то Мірандола розумів її як істоту, що не має жорсткого закріплення у бутті і тому є здатною для вільного саморозвитку. Лише від людини залежить – чи буде вона рухатися уперед у пізнанні світобудови і, посилюючи свій інтелект (розум), наближатися до Бога (уподібнюватися Богові), чи, навпаки, людина буде йти униз до тваринного світу. Призначення людини, як це розумів Мірандола, – з’єднувати матерію з духом (“бути вузлом всесвіту”), що не є можливим для людини без пізнання світобудови. Тому Мірандола у своїх філософських творах наполягає на необхідності постійної активності інтелекту людини. Перед людським інтелектом стоїть грандіозна задача – осягнути сутність земного життя і, через це, сутність своєї природи і природи навколищнього світу. Сам Мірандола вірив у здійсненність цієї задачі, бо був впевнений, що творчі можливості людини безмежні.

Видатним представником натурфілософії (вчення про всесвіт, про природу) був німецький вчений, філософ та богослов Микола Кузанський, що жив у 1401 – 1464 рр. та походив з міста Куза на Мозеле. М. Кузанський був одним із тих, хто здійснив перехід від середньовічної схоластики до ренесансного гуманізму та заклав передумови науки Нового часу. Під впливом філософії неоплатонізму, що було характерним не тільки для М. Кузанського, а для багатьох мислителів доби Відродження, він перетлумачив основні поняття християнської філософії у своєму вченні про Бога як про максимум буття. Бог, за Кузанським, є таке буття, що стоїть вище усіх протилежностей. В Бозі всі протилежності співпадають, кінцеве і безкінечне, найменше та найбільше, єдине та множинне – всі вони стають тотожними. Лише для людського розуму протилежності зберігають своє значення, оскільки розум людини обмежений і змушує її мислити всі речі за допомогою протилежних понять.

Бог, як роз’яснює М. Кузанський, – актуальна нескінченність. Отже вона є такою, що завжди (у вічності) дійсна. Актуальна нескінченність (Бог) є нескінченністю завершеною, досконалою. У свою чергу, всесвіт (універсум) – то є потенційна нескінченність, що не є завершеною, а незупинно твориться Богом і, внаслідок цього, розгортає себе далі і далі у безмежжя.

Цю свою основоположну ідею співпадання протилежностей М. Кузанський часто пояснював, використовуючи математичні образи: так наприклад, якщо уявити собі збільшення радіуса математичного кола до нескінченності, то таке коло повинно перетворитися у безкінечну пряму лінію, а діаметр цього кола стане тотожнім самому колу (також буде нескінченною лінією). Тоді поняття фіксованого центру кола, за умови, що воно стало нескінченним, геть втрачає сенс. З цього приводу звісно відомою є така фраза М. Кузанського: “машина всесвіту має свій центр всюди, а своє коло (окраєць) – ніде, тому, що Бог є водночас і коло, і центр.” Тут у формі афоризму висловлено головний натурфілософський принцип, що його Кузанський поклав у своє світорозуміння: Бог є невичерпною творчою силою, що вічно розгортає себе у безмежне різноманіття всесвіту, а всесвіт (космос), навпаки, згортає себе у всеохоплюючу єдність Бога. Отже Бог є і центр, і коло всесвіту, а сам всесвіт за своєю природою є універсумом – єдиним всім.

Продовжуючи далі цю думку Кузанського його послідовники зробили дуже важливий для становлення новоєвропейської науки висновок: якщо всесвіт (космос) є нескінченним, то у нього не може бути фіксованого геометричного центру. І якщо так, то Земля не може вважатися центром всесвіту. Світ взагалі не має центру, бо його центр всюди і ніде.

Крім натурфілософії принципове значення має вчення Миколи Кузанського про людину та її розум. За Кузанським ,“людина є її розум”. Людина, завдяки можливостям свого розуму, які потенційно нескінченні в масштабах всього людства, здатна до мисленого осягнення процесу розгортання Бога у всесвіт (універсум). Бо розум взагалі, на думку Кузанського, є сила божественна, що робить людину утіленням світової природної гармонії. Через свою розумність, що має божественне походження, людина дійсно є мікрокосмосом, а також богоподібною істотою, що віддзеркалює у своїй природі великий космос (всесвіт) і наповнює себе “всіма загальними та окремими досконалостями”. В людині всі природні та духовні потенції набувають найвищого ступеню реалізації. Розвинутий розум є необхідною умовою та головною запорукою істинної людської достойності.

І на завершення цього запитання нам слід розглянути філософію Джордано Бруно – італійського філософа, вченого, поета, що жив у 1548 – 1600 рр. Головним його внеском у розвиток філософської думки є вчення про природу (всесвіт). Бруно у своїй філософії геніально об’єднує досягнення ренесансного природознавства (геліоцентрична система світу Коперніка, вчення про природу М. Кузанського, тощо) з елементами античної філософської думки (неоплатонізм, стоїцизм, атомізм Демокріта та Епікура) і створює пантеїстичний (від грецьких слів “pan” – все і “theos” – бог) світогляд, що тяжіє до матеріалізму. За Д. Бруно, всесвіт то є Бог – нескінченний та неосяжний, що вміщує безкінечну кількість зірок (Сонце – одна з зірок) та планет, що рухаються по своїх орбітах навколо цих зірок. Цей безкінечний всесвіт (чи універсум) є єдине та всеохоплююче сутнє, що рухається у вічності (у нескінченному часі) за рахунок своїх внутрішніх сил. Всесвіт живий і його можна розглядати як невичерпний у своїй родючій силі організм. Всесвіт пронизаний рухом та життям, але у своїй основі, як субстанція (від лат. “substantia” – те, що покладається у основу) всього сутнього, всесвіт залишається незмінним – він не виникає та не зникає, а існує у вічності сам собі тотожній. Одиничні речі, що приймають участь у русі, житті та духовних процесах відповідно до ступеню свого розвитку (організації), є такими, що змінюються. Найелементарніші, найпростіші частинки всього сутнього Джордано Бруно розуміє як монади (від грецького “monados” – одиниця) – матеріальні та, водночас, духовні одиниці сутнього, що не виникають та не зникають, а лише з’єднуються одне з одним та відділяються одне від одного у нескінченності свого різноманіття. У всесвіті все є живим, одухотвореним, фізичне і психічне переплетені.

Якщо маємо потребу прославляти Бога, то найбільшою шаною Йому з нашого боку буде ретельно вивчати закони руху та розвитку універсуму (всесвіту) і жити узгоджено із цими законами. Пізнання законів всесвіту слід, за думкою Бруно, вважати моральним обов’язком людини.

Усім сьогодні відомо, що Бруно був великим мислителем і що його було спалено на вогнищі як єретика. Чому церква була так розлючена, що засудила Бруно на смертну кару? Спираючись на положення М. Кузанського про відсутність у всесвіту центру (що знаходиться всюди) та на відкриття польського астронома М. Коперніка, який довів, що Земля не є центром світу і обертається навколо Сонця, Джордано Бруно вчив про нескінченність зоряних систем зі своїми сонцями та планетами, на яких можуть існувати інші (позаземні) цивілізації розумних істот. Причому у нескінченності космосу (універсуму) знайдуться такі мислячі істоти та створені ними суспільства, що будуть значно випереджати своєю культурою людство, яке аж ніяк не можна вважати еталоном гуманності та моральності. Якщо так, то людина не є кульмінацією божественної творчості, а лише один (не найкращий) різновид розумних істот. Та й сам Бог не якась всемогутня надлюдська істота, а творчий принцип всесвіту, що все сутнє собою об’єднує і підтримує у бутті через свою природну родючість. Отже, ця природна родючість, ця дивовижна сила, що дає буття всім речам, і є Бог, як це розуміє Бруно, який каже, що “природа є Бог у речах”. Зрозуміло, що такий світогляд, який значною мірою є матеріалістичним, був не сумісний з церковним вченням.

Контрольні питання:

1. Назвіть та охарактеризуйте основні етапи розвитку середньовічної філософії.

2. Що спільного, а що відмінного у філософських позиціях Бл. Августина та Т. Аквінського?

3. Що то є універсалії? Який спір розгорнувся навколо них у середні віки?

4. Чому філософію доби Відродження визначають як антропоцентризм?