Висловлення й думка

Синтаксичні засоби висловлення. Слово (основна одиниця мови) є головним засобом формування поняття. Однак ізольоване слово, що може позначити предмет чи оформити поняття, ще не може виразити подію чи відношення, сформулювати думку. Для того щоб передати думку, оформити висловлення, потрібний зв'язок декількох слів або синтагма, що створює цілі речення або висловлення.

У розвинутих мовах існують різноманітні засоби, що перетворюють сполучення слів на осмислені висловлення. Три основних: флексії, службові слова і розміщення слів у реченні.

Найбільш прості висловлення, що виражають найпростішу думку, складаються, як правило, зі сполучень іменника й дієслова або іменника й прикметника (будинок горить, слон добрий), варіанти флексій (горить, горів), а також префікси (згорів) деталізують форму дій, що позначаються дієсловом, додають слову характер, що виражає час і вид дії.

Більш складні висловлення включають декілька слів; неоднакові флексії уточнюють відношення, у яких знаходяться події.

Наявність складної диференційованої системи флексій дозволяє виразити будь-які відношення речей і скласти матрицю тих об'єктивних механізмів мови, що дозволяють формулювати будь-яку думку.

Другим синтаксичним засобом, що виражає будь-які відношення речей за допомогою мовних конструкцій, є службові слова. У сполученні з флексіями вони відбивають багатство як зовнішніх, так й внутрішніх відношень між предметами.

Коли в повідомленні осмислені поняття замінені безглуздими словами, у ньому залишається тільки інформація про їх відношення. Її носієм є службові слова (в. з, і, а також словозмінні морфеми). Вони утворюють у пам'яті основний каркас значеннєвого запису, характеризуючи загалом структуру події, що запам'ятовується, самі поняття запам'ятовуються лише за допомогою цього каркасу.

Різноманіття і багатозначність службових слів практично роблять мову системою кодів, що дають можливість формулювати будь-які відношення.

Третім способом вираження складних відношень предметів за допомогою мови є місце слова в реченні (синтагма). В українській мові основна діюча особа (суб'єкт) розташована звичайно на першому місці сполучення слів, а об'єкт, на який спрямована дія, на другому, тому конструкції плаття зачепило весло або весло зачепило плаття мають різні значення, незважаючи на те, що обидва включених у речення іменники тут не мають флексій.

Поряд з лексичними й морфологічними засобами мови застосовуються інтонаційні засоби, а в письмовій мові – пунктуація.

Види мовного висловлення та їх структура. У мовознавстві прийнято розрізняти два основних види повідомлень (комунікацій): комунікації події й комунікації відношень. В обох видах повідомлень застосовані однакові зовнішні граматичні засоби, але вони суттєво відрізняються одне від одного.

Під комунікацією події розуміється повідомлення про який-небудь зовнішній факт, виражене в реченні. Просте сполучення суб'єкта з предикатом (будинок горить, хлопчик їсть), як і складні сполучення, у яких виражене наочне відношення суб'єкта до об'єкта (хлопчик погладив собаку, людина рубає дрова), є типовими прикладами комунікації подій. Характерною рисою цього виду повідомлень є той факт, що позначене системою слів можна з успіхом виразити й у наочній картині, тобто наочно-образний зміст у цьому виді повідомлень переважає над вербально-логічним. Істотну роль у цьому виді повідомлення відіграють наочні позамовні засоби у вигляді знання ситуації, вказівні чи описові жести, додаткові інтонації і под.

Зовсім інший характер має комунікація відношень. Існують висловлення, що не позначають ніякої події, але формулюють певні відношення (Сократ – людина, собака

– тварина, брат товариша, собака хазяїна). Значення цих конструкцій не можна передати в наочній картині. Вони виражають не ті реальні відношення, у які вступають предмети, а логічне відношення між речами, й використовуються як способи оформлення не стільки наочно-образного, скільки більш складного вербально-логічного мислення. Природно, що наочна ситуація, вказівний чи описовий жест, міміка й інтонація не можуть допомогти в розкритті значення цих конструкцій, і вся повнота відношень повинна бути виражена тільки граматичною структурою тих слів, що їх складають.

У деяких випадках справжнє значення комунікації відношення може вступати в конфлікт із їх безпосереднім наочним сприйманням. Прикладом є конструкції з одним із варіантів родового відмінка: вираження брат батька, що зовні створює враження, що мова йде про двох осіб, зовсім не означає брата й батька, а означає третю особу – дядька, згадування батька має тут не значення іменника, а значення атрибута, прикметника, тому його можна замінити виразом батьків брат.

Аналогічні особливості відрізняють і складні граматичні конструкції, де порядок слів не збігається з порядком подій, що позначаються у фразі – я поснідав після того, як прочитав газету, де для розуміння значення даного речення необхідно думкою “перевернути” послідовність слів. Справжнє значення граматичної конструкції, виражене спеціальними засобами граматичного підпорядкування одного слова іншому, вступає тут у конфлікт із безпосередньою предметною віднесеністю кожного слова й вимагає складних розумових операцій, що гальмують безпосередні враження й цілком переводять процес з наочного плану в план абстрактних вербально-логічних операцій.

Подібні складні граматичні конструкції, у яких позначення логічного відношення цілком переноситься в засоби мови, складають значну частину тих вербально-логічних матриць, що є основою для складних форм мислення.

Для аналізу структури мовного висловлення необхідно розглянути процес формулювання мовного висловлення, тобто процес, що йде від думки до мовлення.

Людина хоче звернутися до іншої людини або викласти свою думку в розгорнутій мовній формі. Вона повинна насамперед мати відповідний мотив висловлення. Мотивом може служити бажання сформулювати потребу, висловити прохання, вимогу, яку співрозмовник повинний виконати. У такому випадку висловлення буде мати дійовий, прагматичний характер. Мотивом висловлення може бути передача інформації, вступ у контакт з іншою людиною, а іноді з'ясування якого-небудь положення для самого себе. У такому випадку висловлення має пізнавальний, інформативний характер. Нарешті, у деяких випадках мотивом висловлення може служити вираження якого-небудь емоційного стану, розрядка внутрішнього напруження. У такому випадку мова матиме характер вигуків і все “висловлення” (яке лише умовно може бути назване цим терміном) буде мати характер, що мало відрізняється від інших (мімічних) форм емоційного вираження.

Мотив висловлення є лише відправним моментом, рушійною силою всього процесу. Наступним моментом є виникнення думки або задуму – загальної схеми того змісту, що надалі повинен бути втілений у висловленні.

Далі здійснюється перекодування задуму в розгорнуту мову, створення схеми розгорнутого мовного висловлення. Механізмом цього процесу є внутрішнє мовлення, що є перехідним етапом між задумом і розгорнутим зовнішнім мовленням.

У різних видах мовних висловлень співвідношення описаних елементів різне.

Мовне висловлення може виступати у двох основних видах: у вигляді усної і письмової мови. Відмінність їх полягає в тому, що кожна з них використовує різні засоби вираження мови, має різну психологічну будову й свої різновиди.

1. Найбільш простою структурою відрізняється усне афективне мовлення, що тільки умовно може бути назване мовленням (ах, ох, чорт візьми і под.). Тут немає чіткого мотиву, його місце займає афективна напруга, що одержує свій розряд у вигуку, немає й етапу задуму, це мовлення не має потреби в попередній підготовці чи перекодуванні у внутрішньому мовленні. Зовнішня сторона дуже проста й обмежена або вигуками, або звичними мовними штампами. Характерно, що найбільш елементарні форми експресивного мовлення зберігаються в тих випадках, коли внаслідок ураження мозку складні форми мовного висловлення виявляються порушеними.

2. Усне діалогічне мовлення має своєрідну психологічну структуру. Це мовлення завжди має мотив, однак це може бути мотив того, хто говорить (наприклад, запитує), або співрозмовника (на запитання якого людина відповідає). Те саме стосується й ланки задуму або думки. На початку бесіди вона зароджується в особи, яка щось просить у співрозмовника або щось передає йому. Дуже швидко вона перестає бути утворенням, що народжується в “одній голові” – бесіда стає схемою, що виникає в її загальному контексті, так що важко сказати, кому належить загальна думка, що є змістом бесіди. Одна з особливостей діалогу полягає в тому, що співрозмовники завжди знають, про що йде мова, й не мають потреби в тому, щоб щораз розгортати думку, доводячи мовне висловлення до його найбільш повної форми. Крім того, діалог супроводжується багатьма позамовними факторами повідомлення – жестами, мімікою, інтонаціями. Можна сказати, що в усному діалогічному мовленні значна частина переданого повідомлення не виступає в розгорнутій граматичній структурі висловлення, але “мається на увазі”, передає в основному той зміст, що часто залишається незрозумілим без контексту.

3. Усне монологічне мовлення – найбільш складний вид усного висловлення, що може виступати у формі оповідання, доповіді, повідомлення.

Це мовлення завжди повинне мати як вихідний мотив, так й чіткий задум, виходити з основної думки, що розгортається надалі у висловленні.

Особливістю монологу є те, що він, як правило, не обов'язково вимагає від співрозмовника, до якого він звернений, знання ситуації, й тому повинний містити досить повне мовне формулювання інформації, що передається. Тому необхідно проводити підготовку розгорнутої мови, попереднього процесу перекодування вихідного задуму в мовну схему майбутнього висловлення.

Монолог має й позамовні засоби, що надають можливість зберегти деяку граматичну неповноту, дозволяють користатися не повністю розгорнутими граматичними конструкціями, скороченість яких компенсується інтонацією та жестами.

Структура монологічного висловлення значною мірою залежить від характеру повідомлення: якщо суб'єкт передає “комунікацію події”, роль позамовних компонентів може бути значно більша, якщо передається “комунікація відносин” – основний центр ваги переноситься на систему логіко-граматичних засобів мови.

Залежно від ступеня опори на позамовні засоби розрізняють дві форми монологу:

а) драматичне мовлення – характеризується значним відтворенням прямого мовлення, супроводжується жестами й мімікою, багате на відтінки інтонації й тому може бути недостатньо розгорнуте граматично;

б) “епічне” мовлення – спирається не на позамовні засоби, а головним чином на логіко-граматичні коди мови.

4. Письмове монологічне мовлення – це мовлення без співрозмовника або у відсутності співрозмовника.

Письмове монологічне мовлення повинне виходити з певного мотиву й мати досить чіткий задум. У випадках, коли передається вже готовий зміст, загальна схема думки повинна бути отримана з колишнього досвіду, збереженого в пам'яті. У випадках, коли письмове монологічне мовлення формулює нову, ще недостатньо відпрацьовану думку, деталі якої ще недостатньо ясні самому суб'єкту, підготовка висловлення може набути складних форм. Загальний задум повинний бути перекодований у складну значеннєву програму розгорнутого висловлення, окремі ланки цієї програми повинні бути уточнені та встановлена їх послідовність. Підготовча діяльність, що частково може мати зовнішній характер (записи, замітки), завжди спирається на механізми внутрішнього мовлення й набуває особливо складного характеру.

Істотна особливість письмового монологічного мовлення в тому, що воно позбавлене можливості спиратися на позамовні засоби (тільки інтонація може частково замінятися використанням пунктуації).

Дотепер ми говорили про мовні висловлення як про форму спілкування з іншими людьми, як про засіб передачі інформації.

Однак усне й письмове мовлення мають й іншу важливу функцію: вони служать засобом відпрацьовування думки й відіграють велику роль в уточненні власної інтелектуальної діяльності суб'єкта.

Той факт, що думка кодується в слові для набуття повної ясності, Л.С.Виготський виразив у формулі “думка відбувається в слові”. Це вказує на значення, яке формулювання задуму в мові має для уточнення думки, для того щоб її загальна схема стала розгорнутою програмою, включилася в систему зв'язків й відношень, що виступають у розгорнутих логіко-граматичних кодах мови. Тому кодування думки в мовному висловленні має значення не тільки для передачі інформації іншій людині, а й для уточнення думки для самого себе. Отже розгорнуте мовлення є не тільки засобом спілкування, але й знаряддям мислення.

Проблема розуміння (декодування) повідомлення. Процес розуміння повідомлення не можна вважати простим процесом засвоєння значення слів, це завжди розшифровка загального змісту, що міститься за сприйманим повідомленням, перетворення розгорнутої системи повідомлення в приховану за ним думку. Цей процес непростий і може зупинитися на різних етапах: він може закінчитися сприйманням значення окремих слів, тоді зміст повідомлення залишиться зовсім незрозумілим; може дійти до декодування значення окремих фраз; може відбити загальну думку повідомлення й передати її в короткій формі, однак цього буває досить для розуміння наукового, “пояснювального” тексту, але навряд чи цим вичерпується справжнє розуміння художнього твору; нарешті, людина, що сприймає повідомлення (чи читає художній твір), може зрозуміти сенс, що укладений у “підтексті”, мотиви, що лежать в основі вчинків діючих осіб, і ставлення автора до діючої особи, яке й було його мотивом при написанні даного твору.

Процес розуміння може бути глибоко різним залежно від форми інформації, тих способів, за допомогою яких подається повідомлення, і від змісту повідомлення, ступеня знайомства з ним.

Розуміння усного висловлення має іншу психологічну структуру, ніж розуміння письмового. У першому випадку розуміння базується не тільки на декодуванні логіко-граматичних структур мови, а й на урахуванні всіх позамовних засобів спілкування, у другому випадку потрібна особливо ретельна розшифровка граматичних структур.

Розуміння описового, оповідального, пояснювального й художнього текстів ставить перед сприймаючим зовсім різні задача й вимагає різної глибини аналізу: для сприймання описового мовлення цілком достатньо розуміння наочного значення фраз; в оповідальному мовленні незрівнянно важливіше засвоєння загального контексту; у пояснювальному (науковому) тексті розуміння загального контексту є тільки початковим етапом, що повинний перейти в зіставлення окремих компонентів, співвіднесення їх один з одним і декодування загальної думки або загального закону, аргументацією чи ілюстрацією якого є факти, що наводяться в повідомленні. Нарешті, розуміння художнього тексту припускає найбільш складний процес декодування з послідовним переходом від тексту до підтексту, від зовнішнього змісту й загальної думки до глибокого аналізу змісту й мотивів, що іноді повинні спиратися не лише на простий процес логічного декодування, а й на чинники емоційної розшифровки, інтуїтивне пізнання.