Проблема внутрішнього мовлення в психології

Р.Додж (1898) анестезував власні язик і губи – це не відбилося на внутрішньому мовленні. Неодноразово описані випадки відновлення мовлення після ампутації всього язика або гортані, їхня мовна функція може бути замінена дією інших частин рота чи глоткової трубки. Якщо такого роду заміщення можливі при голосному мовленні, то тим більше – при внутрішньому.

М.Картис (1899) реєстрував за допомогою пневматичного барабанчика, поєднаного з кімографом, рухи гортані в той момент, коли досліджувані про себе читали книгу або відтворювали вірш. З 20 досліджуваних 15 показали рухи гортані, а в 5 вони не виявлялися навіть при шепоті.

М.Кутен (1902) застосовував цей же метод реєстрації до рухів язика: рухи язика з'являлися не завжди і не у всіх досліджуваних; коли вони з'являлися, їхній характер залежав від того, що читається або мислиться про себе, а також від ступеня розуміння.

А.Висойковська (1913) поміщала язик в щільно облягаючий скляний балон, поєднаний з барабанчиком і кімографом. Досліджувані вимовляли про себе вірші або фразу “експериментальна психологія”, чи просто слухали експериментатора – кожен розумовий процес супроводжувався деякими рухами язика.

Р.Пинтнер (1913) досліджував ступінь можливого виключення артикуляційних рухів без порушення розуміння тексту і швидкості читання. Досліджувані вимовляли склади ла-ла-ла й одночасно читали уривки з прози. Через деякий час читання без артикуляції могло зробитися майже звичайним.

Н.Рид (1916) поміщав у рот досліджуваних дуже чуттєвий гумовий балон, поєднаний з кімографом. Він експерементуав з читанням про себе і пошепки, множенням у розумі тощо і довів, що рухи язика були скоріше індивідуальною, чим загальною рисою.

Р.Кларк (1922) одночасно реєстрував рухи язика і гортані в той час, коли досліджуваний виконував задачу на мислення. Дійшов висновку, що рухи язика і гортані лише випадково пов'язані з розумовими процесами.

А.Торсон (1925) застосовувала апарат, який складається із системи металевих важелів, що дозволяв одночасно реєструвати на стрічці кімографа як вертикальні, так і горизонтальні рухи язика. Висновки:

а) рухи язика не обов'язкові для внутрішнього мовлення;

б) якщо вони і відзначалися, то виявлялися іншої форми, чим при голосному мовленні (лише в 4,4% випадків вони збігалися за формою);

в) різна форма виявлялася і при повторному відтворенні того ж вербального матеріалу (тільки в 10% випадків форма була подібною).

Загальний висновок Торсон: рухи язика залежать не стільки від внутрішньої мови, скільки від умов нервової іррадіації і мускульного тонусу. У цьому відношенні вони нічим не відрізняються від постукування пальцями або від тих скривлень обличчя, що виникають у людей під час чи тиків емоційної напруги.

Проблема внутрішнього мовлення у радянській психології. Підхід Л.С.Виготського заснований на зближенні понять внутрішнього й егоцентричного мовлення. Він вважав, що обоє ці явища мають генетичне споріднення, що виявляється в тім, що внутрішнє мовлення приходить на зміну егоцентричного: до початку шкільного дитинства егоцентричне мовлення (за даними Піаже) редукується і відмирає. У той же час, вважав Виготський, виникає мовлення внутрішнє. Обидва види мовлення виявляють подібність у своїй будові, виконують інтелектуальні функції. Зближення егоцентричного та внутрішнєго мовлення обґрунтоване тим, що егоцентричне мовлення є перехідною формою від інтерпсихічних до інтрапсихічних функцій, тобто від соціальної колективної діяльності до індивідуальної. Відповідно до нового призначення перебудовуються структурні особливості егоцентричного мовлення, перетворюючи її в той феномен, що Виготський назвав “мовленням для себе”.

Розвиваючи аргументацію про спорідненість двох названих видів мовлення, Виготський зробив висновок про те, що структурні особливості егоцентричного мовлення та тенденції їх розвитку дозволяють характеризувати і внутрішнє мовлення, недоступну для спостереження іншими способами. Власне саме ця логіка одержала найменування методики дослідження внутрішнього мовлення за Виготським.

1. Перша і головна виділена в результаті цього підходу особливість внутрішнього мовлення відноситься до його синтаксису, що виявляється в уривчастості, фрагментарності і скороченостівнутрішнього мовлення в порівнянні з зовнішнім. Внутрішнє мовлення незрозуміле без віднесення до ситуації. Ця особливість помітна в егоцентричному мовленні раннього дитинства і наростає до шкільного віку. Скороченість внутрішнього мовлення стосується насамперед підмета і пов'язаних з ним слів, тоді як присудок і стосовні до нього слова зберігаються. Це спостереження дало підставу для висновку про предикативність внутрішнього мовлення. Опускання підмета у внутрішньому мовленні, оперування переважно предикатами зумовлюється тим, що предмет висловлення відомий тому, хто говорить, і він не має потреби в спеціальному найменуванні. У внутрішньому мовленні тема внутрішнього діалогу завжди відома тому, хто говорить. Підмет судження завжди присутній в думках.

2. Скороченість внутрішнього мовлення виявляється, за Виготським, також уредукованості його фонетичної сторони. У внутрішньому мовленні немає потреби цілком вимовляти слова, вони розуміються вже за наміром вимовити їх.

3. Скороченість внутрішнього мовлення, що виявляється в його предикативності і редукованості, приводить до того, що його синтаксис і фонетика зводяться до мінімуму і на перший план виступає значення слова. Це обумовлює своєрідність семантики внутрішнього мовлення: у внутрішньому мовленні зміст переважає над значенням. Зміст розуміється як широкий спектр вражень, пов'язаних зі словом, значення – одна з найбільш уніфікованих і стійких зон змісту. У внутрішньому мовленні відбувається збагачення слів змістом і перевага змісту над значенням досягає межі.

Ця ж обставина призводить до об'єднання і злиття значень слів. Вони утворять свого роду аглютиновані єдності. У цих утвореннях найбільше значеннєве навантаження несуть головні поняття або корені слів, у результаті чого аглютинації виявляються легко зрозумілими. У матеріалах Виготського поява аглютинованих, асинтаксичних слів часто спостерігалася разом з падінням коефіцієнта егоцентричного мовлення, тобто, на думку Виготського, при наростанні внутрішнього мовлення. Аглютинація відбувається не тільки у відношенні форми слів, але також і у відношенні їх значеннєвої сторони.

4. Ідіоматичність словесних значень внутрішнього мовлення. Вони неперекладні на зовнішнє мовлення. Значення слів настільки індивідуалізовані, що зрозумілі тільки самому суб'єкту.

Сам Виготський чітко визначає, який феномен полягає за його розумінням внутрішнього мовлення. Він не згодний з тими авторами, що відносять внутрішнє мовлення до вербальної пам'яті або до процесу підготовки говоріння.

“У певному змісті можна сказати, що внутрішнє мовлення не тільки не є те, що передує зовнішньому мовленню або відтворює його в пам'яті, але протилежно зовнішньому. Зовнішнє мовлення є процес перетворення думки в слово, її матеріалізація й об'єктивація. Тут зворотний за напрямком процес, який йде ззовні усередину, процес випарювання мовлення в думку” (Л.С.Виготський).

З критикою уявлень Л.С.Виготського про внутрішнє мовлення виступив П.П.Блонський, який проводить принцип нерозривного зв'язку мислення і мовлення, і в той же час критикує тих, хто їх ототожнює: психологічно можливе неусвідомлюване проголошення слів, як у випадку автоматичної мови.

Л.С.Виготський вважав, що мислення і мовлення мають генетично різні корені. П.П.Блонський вважає, що в них одне джерело – праця.

Гіпотезу Л.С.Виготського про виникнення внутрішнього мовлення з егоцентричного П.П.Блонський не вважав достовірною, тому що вона переносила виникнення внутрішнього мовлення на дуже пізній період – шкільний вік, позбавляючи дошкільника внутрішнього мовлення.

П.П.Блонський вважав більш ймовірним, що внутрішнє мовлення виникає одночасно з голосним з одного джерела – взаємного спілкування людей, що припускає не тільки проголошення слів, але їх одночасне слухання; останнє ж, особливо в ранньому дитинстві, завжди супроводжується спочатку голосним, а потім внутрішнім повторенням того, що слухаємо. Ми як би говоримо разом з тим, хто говорить, при уважному слуханні неможливо думати про щось інше.

Як і Л.С.Виготський, П.П.Блонський відзначав фрагментарність внутрішнього мовлення, його недорозвиненість і незакінченість у такому великому ступені, що якби його можна було записати, це нагадувало би марення маніакальних хворих.

Б.Г.Ананьєв до числа безперечно встановлених фактів щодо внутрішнього мовлення відносить:

а) беззвучний характер внутрішнього мовлення;

б) згорнутість, скороченість;

в) вторинність стосовно зовнішнього мовлення;

г) процесуальність і фазовість внутрішнього мовлення при його переході в зовнішнє.

Б.Г.Ананьєв вважав, що генетичні гіпотези Л.С.Виготського і П.П.Блонського не вичерпують проблему, оскільки не враховують усієї системи мовної діяльності, у яку входять не тільки говоріння і слухання, але читання і листування. Форми внутрішнього мовлення, їх механізми і фази процесу завжди своєрідні залежно від того, у якій мовній діяльності вони формуються.

Ця теза дозволила Б.Г.Ананьєву перебороти однобічне уявлення Л.С.Виготського про абсолютну і чисту предикативність внутрішнього мовлення і розвити положення про те, що логіко-синтаксична структура внутрішнього мовлення може бути дуже різноманітною залежно від пізнавального змісту думки.

Однієї з особливостей внутрішнього мовлення, на думку Б.Г.Ананьєва, є його фазність: розвиток від первинних малодиференційованих форм (“установка на наречення” і сам процес внутрішнього наречення в скорочених фонематичних і синтаксичних формах) до “внутрішнього говоріння” чи внутрішнього монологу. Внутрішній монолог є завершальною фазою розвитку внутрішнього мовлення при її переході в зовнішнє мовлення, Тому він максимально розгорнутий і наближається до зовнішнього мовлення.

У зв'язку з цим Б.Г.Ананьєв висунув широкий особистісний підхід до проблеми внутрішнього мовлення, що охоплює не тільки його інтелектуальні функції, але і весь лад свідомості особистості, включаючи морально-етичну сторону.

Концепція організації внутрішньомовленнєвої ланки. Розглянуті дослідження внутрішнього мовлення не залишають сумніву в його безпосередній генетичній залежності від зовнішнього мовлення. Внутрішнє мовлення виникає з зовнішнього і є його психологічною трансформацією, у якій найбільше значення має не стільки беззвучність, скільки більш фундаментальні психологічні характеристики: крайня ситуативність, узагальненість і словесна фрагментарність.

Зовнішнє мовлення так само функціонально залежить від внутрішнього – при всіх відстрочених повідомленнях своїх думок ми попередньо фіксуємо їх за допомогою внутрішнього мовлення, складаючи план-конспект майбутнього висловлення. Ще більш виразно це спостерігається при письмовому викладі, коли кожній написаній фразі і навіть слову передує їхнє уявне проголошення з наступним добором найбільш придатних. Але навіть при безпосередньому повідомленні своїх думок у момент їх виникнення їх вираженню в зовнішньому мовленні передує поява мовно-рухових імпульсів, що на частки секунди випереджають проголошення слів.

Хоча внутрішнє мовлення не може бути засобом спілкування і виконує головним чином функцію мислення (мова “про себе” і “для себе”), проте воно виконує дуже важливі підготовчі функції – завдяки внутрішньому мовленню створюється мовна установка або установка на повідомлення, що викликає вивільнення відповідних мовних стереотипів, відбувається добір слів і фраз для наступних усних повідомлень.

Теоретична розробка проблеми внутрішнього мовлення як підготовчого етапу мовлення зовнішнього міститься у роботах М.І.Жинкіна (1982). Внутрішнє мовлення розглядається в широкому аспекті проблем формування й обміну інформацією, у структурі цілісних “комунікативних кіл”, що охоплюють безліч людей.

Внутрішнє мовлення не має набору граматичних правил і навіть алфавітів лексики, це суб'єктивна мова, мова-посередник, за допомогою якого задуми переводяться в зовнішне мовлення. Внутрішнє мовлення функціонує як стиснутий відрізок тексту. Стислість забезпечує необхідний темп переробки інформації.

Внутрішнє мовлення розуміється як центральна ланка системно організованого процесу мовлення.

Т.М.Ушакова (1985) розглядає внутрішнє мовлення як центральну ланку мовленнєвого механізму.

Центральна ланка не має виходу в зовнішній світ, тобто має внутрішньомовленнєвий характер. При будь-якому варіюванні способів вираження і сприймання мови робота центральної ланки залишається незмінною.

Центральна ланка - психофізіологічний процес, що полягає в активізації мовленнєвих механізмів при відсутності виражених мовленнєвих проявів (зовнішнього мовлення). Він необхідний для того, щоб організовувати зовнішнє мовлення за правилами мови й у відповідності зі змістом, який людина хоче виразити. Забезпечують цей процес нейрофізіологічні структури, що сформувалися при засвоєнні мови і мовленнєвого досвіду.

У результаті експериментів були виділені такі рівні організації внутрішньомовленнєвої ланки:

1. Рівень “базових елементів” – сукупність особливих функціональних структур, кожна з який синтезує сенсорні впливи від предметів, які називаються даним словом, і звучанням слова. Засвоюються на початку мовленнєвого онтогенезу.

2. Базові елементи інтегруються, поєднуються безліччю тимчасових зв'язків, утворити “вербальну мережу” (за типом мережних моделей довготривалої пам’яті). У результаті розвитку зв'язку між словесними сигналами створюється новий рівень узагальнення та абстрагування за допомогою слова – поняття. З'являються слова, значення яких визначається не через зв'язок з безпосередніми враженнями, а через зв'язок з іншими словами.

3. Динамічні функціональні патерни. Активізуються одні структури вербальної мережі і гальмуються інші, утворюється “мозаїка” активності, що складає безпосередню основу зовнішнього мовлення.

Розмовне мовлення не потребує довгих фраз. Внутрішньому мовленню досить натяку на деякі слова. Те, що відтворюється у внутрішньому мовленні – дуже скорочена схема, елементи якої, як носії узагальненого змісту, стають згущеними часточками мислення – семантичними комплексами.

Це дає можливість швидко зближати і зіставляти різні групи думок, а з зіставлення й узагальнення можуть виникнути в одну невловиму мить нові думки, нові значеннєві комплекси.

Процес зовнішнього говоріння має потребу в більшому часі, чим це потрібно у внутрішньому плані. Стислість вираження семантичних комплексів у внутрішньому мовленні надає можливість їх виділення, порівняння, узагальнення і тому подібних інтелектуальних операцій навіть у момент розгортання усного чи письмового мовлення. Тоді створюється ілюзія, що думка випереджає мовлення, що думка передує словам. Думка дійсно може передувати усному чи письмовому мовленню, тому що та й інша розгортаються порівняно повільно, вона може випереджати і внутрішнє мовлення – міркування, але ніколи не випереджає тієї скороченої форми внутрішнього мовлення, що виражає семантичні комплекси.

Скорочене вираження змісту у внутрішній мові являє собою крайню ступінь абстрагування й узагальнення, що стає можливим тільки на основі тривалого розвитку процесу мислення.

“Невимовне ще не є думка, воно може бути почуттям, емоційним відношенням, але не мисленням, якщо під останнім мати на увазі вираження загального” (О.М.Соколов).