Ідеалізм Берклі та скептицизм Юма.

Джордж Берклі (1685 – 1753) – видатний англійський філософ-ідеаліст. Берклі також був християнським єпископом англіканської церкви (англіканська церква – одна із 3-х основних гілок у протестантизмі). Філософію Берклі класифікують як суб’єктивний ідеалізм. Це така філософія, що виводить існування зовнішнього світу із психічної діяльності людини, із її суб’єктивних відчуттів, із людської свідомості. Так, Берклі, виходячи з того, що людина безпосередньо сприймає лише свої власні ідеї, приходить до висновку, що існування будь-яких речей – то є ніщо інше, як їхнє знаходження у людському сприйнятті. Існувати, за філософією Берклі, – означає бути у чиїмось сприйнятті. Отже, не має якихось речей поза межами людського сприйняття. Є лише ідеї та людські душі, що ці ідеї здатні сприймати. Берклі визнає множинність душ (“духовних субстанцій”), які створені Богом (“нескінченним духом”). Ідеї потенційно існують у божественному розумі, притім існують вічно. Свою актуалізацію вони отримують завдяки діяльності розуму людського. Розум – то є здібність душі сприймати ідеї. Крім того, душа людини має волю, що дає можливість людині чинити вплив на ідеї (але лише у певних межах).

Як християнин та філософ-ідеаліст Д. Берклі виступив принципово проти матеріалізму та атеїзму, що почали швидко розповсюджуватися під впливом розвитку природознавства. У фокус своєї критики Берклі поклав поняття матерії, яке є основоположним для будь-якої матеріалістичної філософії. На думку Берклі, поняття матерії містить у собі внутрішні протиріччя і для пізнання не є корисним. Той, хто припускає існування за межами наших відчуттів якоїсь матерії, робить це безпідставно. Так, наприклад Джон Лок, вчить про первинні якості речей, що об’єктивно належать самим речам, та вторинні якості, що виникають у нашому суб’єктивному сприйнятті. Але Берклі показує, що всі якості – суб’єктивні, всі вони існують лише у нашому сприйнятті. За межами суб’єктивного сприйняття ні якостей, ні речей, яким би ці якості належали, не має. Всі речі – лише комплекси наших відчуттів. Матеріального буття геть не існує. Все буття – суто духовне (ідеї, душі, Бог).

Девід Юм (1711 – 1776) видатний британський філософ, психолог та історик. На відміну від багатьох своїх філософських попередників, що основною задачею пізнання вважали якомога більш глибоке осягнення буття (світу), Д. Юм головну мету пізнання пов’язував з його здібністю бути керівною настановою у практичному житті людини.

За Д. Юмом, який є за своїми поглядами скептик та емпірик, всі наші судження про дійсність походять виключно із чуттєвого досвіду, а цей досвід, у свою чергу, є нічим іншим, як потоком наших вражень (уявлень). Причини цих вражень (уявлень), як показує Юм, нам не відомі і не можуть бути осягнуті нами. Отже питання про те, чи існує об’єктивний світ (об’єктивна дійсність), що начебто викликає наші враження, чи такого не існує? – ніколи не може бути розв’язане. Єдиними об’єктами достовірних знань можна вважати лише об’єкти математики, бо всі інші – то є емпіричні факти, що виводяться нами з досвіду і тому суто логічно (прозоро, беззаперечно) доказані бути не можуть.

Одне із основних уявлень, що є дуже важливим для пізнання і взято нами з досвіду, то є уявлення про причинність. Це уявлення є базовим щодо наукового та філософського розуміння світу (дійсності). Але воно аж ніяк не може бути виведено на основі логічного чи математичного аналізу і якимось чином переконливо доведено. Тому Юм піддає уявлення про причинність критиці. Він показує, що з того факту, що одне явище передує у часі явищу другому не можна вивести, нібито перше з них є причиною, а друге – слідством. Навіть якщо ми з досвіду знаємо про часте повторення зв’язку між першим явищем та другим, то це не дає нам підстави стверджувати, що перше з них породжує друге. Нам аж ніяк не відома природа цього зв’язку між явищами, коли одне виглядає як причина, а друге – як слідство; нам нічого не відомо і про те, що то є за сила, що з’єднує явища у певні часові послідовності.

Отже Д. Юм, виходячи зі своєї критики чуттєво досвіду та емпіричного пізнання, заперечує об’єктивний характер причинності. Разом з тим, він визнає існування “суб’єктивної причинності” (психічної причинності), що діє у нашому мисленні, коли ми із окремих простих ідей (чуттєвих вражень, образів, що їх зберігає наша пам’ять) створюємо асоціації ідей (від лат. associatio – з’єднання) і, через це, для нас стає можливим породження нових, віддалених від чуттєвого досвіду та більш складних за своїм змістом, ідей.

Людину Д. Юм розглядає, як таку істоту, що не має свободи волі і є слабкою за своєю природою. Людська особа – то є не більше, ніж “низка чи жмуток різноманітних вражень, що проходять одне за одним...” Людина схильна до частих помилок, які пов’язані із примхами тих психічних (суб’єктивних) процесів асоціювання ідей, що трапляються під час мислення. Свобода волі, як роз’яснює Юм, не є можливою для людини, оскільки механізми суб’єктивної причинності, що забезпечують процеси асоціювання ідей, діють жорстко і стереотипно та призводять до формування у людей стійких звичок, під тиском яких людина не є вільною.

Д. Юм відомий нам не тільки своїм внеском у розробку проблем пізнання. Він був також одним із засновників теорії утилітаризму (від лат. utilitas – користь, вигода) в етиці. (Етика – філософська наука про добро і зло та про моральність). Основною ознакою (критерієм) моральності відповідно до етики утилітаризму Юм проголошував корисність (перш за все, тут йдеться про корисність людських вчинків). Приймемо до уваги, що скептицизм Юма щодо етичних питань був доволі поміркованим. Так, він завжди твердо висловлював свої переконання в тому, що справедливість та миролюбність подолають насильство та свавілля у суспільному житті.