Європейський раціоналізм Нового часу.

Раціоналізм (від лат. rationalis – розумний, ratio – розум) то є впливова течія філософської думки (філософська позиція), що основний наголос робить на аналізі розуму та мисленні людини. Раціоналізм виходить з того, що істинні знання (наукові, філософські), головною ознакою яких є загальний і необхідний характер, а також їхня логічна точність та доказовість, не можуть бути отримані емпіричним шляхом – із людського чуттєвого досвіду чи його будь-яких узагальнень. Такі знання можуть бути виведені лише із самого розуму, або із таких основоположних ідей (понять), що притаманні розумові від народження людини чи існують у розумі у вигляді зародків, схильностей, тощо.

Провідними представниками європейського раціоналізму Нового часу (17 ст.) були Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц.

Рене Декарт (1596 – 1650) – видатний французький філософ, математик, механік та фізіолог. Він є засновником європейського раціоналізму Нового часу. Основоположна ідея філософії Декарта – сумнів (у філософському розумінні цього слова). За Декартом, сумнів – то є такий акт людського мислення, що дозволяє відшукувати в розумі людини беззаперечну основу, на якій базуються всі істинні знання. “Сумнівайся у всьому”, – каже Декарт. І цей його заклик означає – нічого не приймай на віру, все піддавай критичній перевірці, відкидай будь-які догми, якими б вони не здавалися авторитетними, і роби це заради того, щоб дійти у своєму пізнанні до самої глибини, до безсумнівного знання. Що ж то за безсумнівне знання, що ж то за незруйнівна основа, на якій можна впевнено будувати пізнання? Декарт робить висновок, що такою шуканою основою може бути принцип – “Мислю, отже існую” (“Cogito ergo sum”). Ця теза (“мислю, отже існую”) є такою, що сама підтверджує себе, бо якщо людина почне піддавати сумніву своє існування, вона все одно продовжуватиме мислити, бо акт сумніву є актом мислення. Отже, якщо хтось мислить, то він існує. Це означає, що людину як мислячого суб’єкту не можна відокремити від самого процесу мислення. І це безсумнівно. Іншого не може бути.

Теза “мислю, отже існую” є дуже важливою для філософії Декарта і, перш за все, для його теорії пізнання. Спираючись на цю тезу, Декарт обгрунтовує свою довіру до людського розуму. (А без цієї довіри не є взагалі можливим раціоналізм). Людський розум має у своїй основі деякі беззаперечні ідеї, що є настільки прозорими і виразними, що їхня істинність є очевидною. Такі ідеї природжені розумові, вони не вигадуються. Головною серед цих природжених розумові ідей є ідея Бога. Цю ідею, як роз’яснює Декарт, людина не в змозі була б дати собі сама, бо вона (ідея Бога) містить у собі реальність більш високу, ніж та, на яку може претендувати людина. Причиною цієї ідеї може бути лише сам Бог. Отже, ідея Бога є доказом буття Божого. Прозорість та виразність ідеї Бога дозволяє Декартові зробити висновок про те, що і всі інші ідеї, якщо вони пізнаються розумом з необхідною прозорістю та виразністю, є істинними і достовірними. Всі ці ідеї йдуть від Бога, вони об’єктивні. Навпаки, всі непрозорі, непевні, туманні ідеї не є істинними. Вони йдуть не від Бога, а породжуються людською суб’єктивністю.

Із достовірних (природжених) ідей, шляхом дедукції (виведення) можуть бути отримані всі інші знання. Головним засобом такого виведення є математика – логічно прозора наука. Природжені ідеї можуть розглядатися тут як аксіоми, що їх приймають без доказів.

Таким чином, в основі діяльності розуму та істинного пізнання маємо абсолютно беззаперечні ідеї – ідею Бога та ідею мислення. Крім того, ми маємо прозоре та виразне уявлення про матеріальний світ як про такий, що є за своєю природою тілесний та протяжний. Декарт ототожнює матерію з протяжністю, бо на його думку, будь-яка протяжність є тілесною. Абсолютно порожнього простору не існує. Густина та сукупність геометричних властивостей складають, за Декартом, саму сутність матеріальної тілесності. Загальна причина руху – Бог. Він створив матерію (протяжність) разом із рухом та спокоєм і підтримує рух і спокій у певній загальній кількості. Матерія складається з маленьких тіл – корпускул (від лат. “corpuscula”), що різняться за своїми геометричними фігурами та розмірами. Основною формою руху матерії у всесвіті (космосі) Декарт вважав вихрьоподібну, завдяки чому виникають небесні тіла та їхні системи (наприклад, Сонячна система).

Якщо тепер в цілому охарактеризувати філософію Декарта, то її слід визначити як дуалізм (від лат. duo – два). Бо Декарт визнає паралельне існування двох першооснов у бутті – духовну (мислячу) субстанцію та протяжність (матерію). Духовна (мисляча) субстанція є неподільною, пов’язана з мисленням, вона є носієм природжених ідей у розумі. Матеріальна субстанція (протяжність) – це природа, вона розподіляється на окремі тіла, що мають свою фігуру, розмір, положення, рух. Матерія (протяжна субстанція) підкоряється механічним законам, які відкриває нам наука механіка.

Дуалізм Декарта яскраво видно в його вченні про людину: людина, за Декартом, складається з бездушного та безживного (позбавленого життя) тіла, яке є лише механізмом, та душі, яка є мислячою та здатною на волевиявлення. Душа і тіло принципово відмінні, вони є утіленням різних субстанцій (духовної та протяжної). Сутність тіла – у протяжності, сутність душі – у мисленні. На відміну від людини, як вчить Декарт, тварини – це тільки складні автомати, які позбавлені душі та здібності мислити.

Рене Декарт (як і британець Ф. Бекон) за головну мету пізнання вважав владу людини над силами природи, яка може бути отримана через відкриття законів природи та причин дії природних процесів, а також через створення відповідних технічних засобів, що допоможуть людині впливати на природу і удосконалювати саму людину.

Бенедикт Спіноза (1632 – 1677) – видатний голландський філософ-раціоналіст. На відміну від Декарта, що був дуалістом, Спінозу можна вважати матеріалістом та моністом (від грецького “monos” – один, єдиний), бо він вчив, що існує одна єдина субстанція – природа, яка є причиною самої себе (“causa sui”). Природа, за думкою Спінози, є великою творчою силою. Вона єдина, вічна, безкінечна. Для свого існування природа не потребує нічого, крім самої себе. Вона самодостатня у своєму необумовленому бутті. Тому Спіноза називає природу Богом і, таким чином, ототожнює Бога і природу.

Від природи-субстанції, яка є всеохоплюючою, нескінченною та самодостатньою, Спіноза відрізняє світ окремих кінцевих речей, серед яких ми зустрічаємо речі тілесні та речі духовні. Ці окремі речі Спіноза називає модусами. Субстанція (=Бог), як вже було сказано, єдина. Щодо модусів, то їх, як вчить Спіноза, нескінченна кількість. Модуси – то є окремі одиничні вияви єдиної субстанції.

Якщо ми мали б нескінченний за потужністю розум, то в змозі були б осягнути субстанцію (природу) в усіх її аспектах та виявах. Але наш розум кінцевий і він осягає субстанцію лише у двох її аспектах – як протяжність та як мислення. Протяжність та мислення не є якимись окремими субстанціями, як то вважав дуаліст Декарт. Вони є невід’ємними властивостями єдиної субстанції (Бога). Такі невід’ємні властивості, що виявляють себе скрізь у світі і не можуть зникнути ні за яких обставин, Спіноза визначає як атрибути субстанції. Отже атрибути субстанції – то є такі її властивості, без яких вона не може ні існувати, ні мислитися. Як вчить Спіноза, нам відомі лише два атрибути – протяжність та мислення, але субстанції повинна бути притаманна нескінченна кількість атрибутів, які нам, внаслідок обмежень нашого розуму, невідомі.

Людину, за Спінозою, слід вважати такою істотою, у якій модусу протяжності – тілу – відповідає модус мислення – душа. (Ці модуси є окремими одиничними виявами згадуваних атрибутів субстанції – протяжності та мислення). Виходить, що по першому і другому модусам людина є частиною природи. Чим більш розвинутим є її мислення (розум), тим більше вона здатна пізнавати свої власні сили та закономірності природи.

Як вчить Спіноза, в природі абсолютно все відбувається закономірно, у нерозривному взаємозв’язку. Чим більше ми пізнаємо окремі речі, тим більше ми пізнаємо природу = субстанцію = Бога. Чим більше і краще ми розуміємо Бога, тим більше ми любимо його. Ця любов до Бога (природи), як її розуміє Спіноза, є любов інтелектуальна. І ця інтелектуальна любов є частинкою тої нескінченної любові, якою Бог (природа) любить сам себе. Пізнавати Бога та любити Бога – у цьому, як стверджує Спіноза, і є наше людське благо.

Чи вважає Спіноза людину вільною? Оскільки Спіноза у своїй філософії дотримується позиції жорстокого детермінізму (від лат. determino – визначаю), що полягає у визнанні об’єктивної та закономірної обумовленості всіх явищ (подій) у світі, він відкидає ідею свободи волі людини. (Бо ця ідея була б несумісною з жорстко-детерміністськими поглядами філософа). Спіноза вчив, що всі без виключень дії людини мають суто необхідний характер. Воля людини, як її розумів Спіноза, може бути ототожнена з розумом, свобода – з пізнанням. Свобода, – казав Спіноза, – то є пізнана необхідність. Така необхідність, – осягнута та добре усвідомлена у своєму об’єктивному змісті, – стає для людини, що пізнає, необхідністю вільною. Отже, щоб стати дійсно вільною людиною, – навчає Спіноза, – необхідно у будь-якій своїй діяльності керуватися виключно розумом.

У своїй теорії пізнання Спіноза продовжує новоєвропейську раціоналістичну традицію, що її започаткував Р. Декарт. Спіноза виділяє три основні різновиди пізнання:

Перший різновид – то чуттєве пізнання. Тут людське мислення занадто залежить від тих тілесних станів, у яких знаходиться людина під час пізнання. Тому таке пізнання (чуттєве) часто веде людину до омани.

Другий різновид – пізнання розумове. Досягнення істини стає можливим саме тут. Душа людини – то є модус атрибуту мислення і тому потенційно може осягнути будь-що, будь-яку річ, бо мислення, як атрибут субстанції, пронизує собою все, що існує в світі.

Третій різновид пізнання, – на який вказує Спіноза, – то є інтелектуальна інтуїція (від лат. intuitus – уважний погляд). Це – безпосереднє (містичне) осягнення. Інтелектуальна інтуїція, за Спінозою, є фундаментом всього пізнання, бо відкриває людині знання про речі світу з позиції вічності. В інтуїтивному баченні (“у внутрішньому висвітленні” душі) всі речі постають перед людиною як закономірні вияви єдиної нескінченної субстанції (Бога).

Ще один славетний представник новоєвропейського раціоналізму – видатний німецький філософ, математик, природознавець та громадський діяч Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646 – 1716). Відомо, що Лейбніц є одним із творців диференціального числення.

Свою філософську позицію Лейбніц почав формувати на підгрунті механістичного матеріалізму, що було характерним для вчених-природознавців Нових часів. Але дуже швидко Лейбніц відійшов від матеріалізму і піддав його критиці. На думку Лейбніца, матерію не можна вважати субстанцією, бо матерія протяжна і, внаслідок цього, подільна (розділена). Справжня субстанція (першооснова) не повинна бути такою. Субстанція – то є абсолютно просте, неподільне. Крім того, субстанція повинна бути активною, діючою. Отже, субстанція не може бути матеріальною за своєю природою, бо матерія, у її механістичному розумінні, – пасивна, не здатна до саморозвитку. Лише дух – активний. Тому Лейбніц обирає у якості субстанції духовні неподільні одиниці – монади (від грецького “monados” – одиниця, неподільне). Так Лейбніц переходить на філософські позиції об’єктивного ідеалізму. За Лейбніцем, монада – духовна частинка сутнього, що здатна до саморозвитку. У всесвіті монад нескінченна кількість. Разом монади складають умоглядний світ. Похідним від цього умоглядного (ідеального) світу постає добре відомий нам фізичний (матеріальний) космос. Кожній з монад притаманні сприйняття та прагнення, завдяки чому монади є рухливими та активними. Вони є елементарними діячами сутнього. Монади – духовна субстанція сутнього (всесвіту). Але, – на відміну від Спінози, – субстанція множинна. Лейбніц вчить, що монади фізично одне з одним не взаємодіють. Але, разом з тим, вони складають єдиний всесвіт, що рухається та розвивається. І у цьому всесвіті, як вважає Лейбніц, панує гармонія, що встановлена вищою (абсолютною) першомонадою – Богом.

Отже, Бог – то є першомонада, всі інші монади – її (першомонади) випромінювання. Душа людини – монада. Те, що ми вважаємо тілом, насправді є сукупністю монад. Різниця між монадами, як то пояснює Лейбніц, полягає у їхніх уявленнях про сутнє (всесвіт). Наприклад, мінерали та рослини мають лише несвідомі уявлення, вони є монадами, що, так би мовити, “сплять”. Душі тварин – монади з більш розвинутими уявленнями. Цим монадам притаманні відчуття та пам’ять. Людські душі – ще більш розвинуті: вони здатні до прозорих та чітких уявлень. Бог, як абсолютна монада, володіє повністю адекватними уявленнями про всесвіт. Все сутнє для Бога є до кінця усвідомленим, зміст всіх монад для нього “як на долоні”.

Свою теорію пізнання, що може бути нами визначена як ідеалістичний раціоналізм, Г. Лейбніц спрямував проти емпіризму та сенсуалізму Лока. До звісно відомої тези Лока “не має нічого в розумі, чого спочатку не було б у відчуттях” Лейбніц додає: “Крім самого розуму”. За Лейбніцем чуттєвий досвід не здатен породжувати такі знання, що мали б необхідний та універсальний зміст. Джерелом таких знань може бути лише розум, бо душа, як монада, одвічно містить у собі основи різних понять та положень. Вони не виникають із чуттєвого досвіду, а лише пробуджуються в душі розумом у процесі пізнання їм зовнішніх об’єктів.