Британський емпіризм Нового часу.

Першим із філософів Нового часу, якого слід вважати засновником нового напряму у філософській думці Європи, що зветься “британський емпіризм” (від грецького “empeiria” – досвід), був Френсіс Бекон (1596 – 1650 рр.). Емпіризм – то є така філософська позиція, відповідно до якої основою та джерелом пізнання є чуттєвий досвід людини.

Отже, за Ф. Беконом, наука повинна мати переважно емпіричний характер і грунтуватися на спостереженні та експерименті. У свою чергу, філософія потрібна науці для створення нового метода пізнання, такого, щоб наука в змозі була б набути практичної сили. Крім того, філософія повинна здійснити загальну переорієнтацію пізнання з умоглядних (абстрактних) міркувань на практичну вигоду, яка б пішла на користь всьому людству. Звісно відомим є такий афоризм Бекона “знання – сила”. Цим Бекон хотів сказати, що знання (перш за все, природознавчі) здатні збільшувати владу людини над природою. Наука, кінець кінцем, не є самоціллю, а призначена служити людині як могутній засіб підкорення природи заради загального блага та відповідного (у раціональний бік) перетворення культури, що можна буде здійснити на основі відкритих наукових законів.

Перш за все, як вважає Бекон, необхідно докорінно змінити методи дослідження. У стародавніх греків та у середні віки основним методом наукового мислення була дедукція (від лат. слова “deductio” – виведення), за яким із загальних (як за правило, умоглядних, абстрактних) положень переходили до висновків, що мали частковий та конкретизований характер. Але задля вивчення природи цей метод (дедукція), за думкою Бекона, не підходить. Мислення людини, що сподівається відкрити нові закони природи, повинно йти (сходити) протилежним шляхом – від одиничних (поодиноких) даних чуттєво досвіду до загальних положень. Такий метод пізнання, що його палким прихильником був Ф. Бекон, називається індукція (від лат. “inductiо” – наведення). Спочатку, за допомогою спостереження та експерименту необхідно зібрати певну кількість одиничних фактів (від лат. “faktum” – зроблене, здійснене), а потім методично аналізувати та узагальнювати отримані емпіричні дані таким чином, щоб стало можливим виявлення тої чи іншої природної закономірності (закону природи). Тільки так, – від достовірних емпіричних фактів до індуктивних узагальнень, за Ф. Беконом, – можна просунутися у пізнанні природи. І то буде реальне просування, а не абстрактні і безплідні спекуляції розуму, якими грішили середньовічні схоласти.

Наукове пізнання, як його розумів Ф. Бекон, то є раціоналізація чуттєвого досвіду людини. Розум, що грунтує свої міркування на емпіричних фактах, здатен відкривати закони природи, але за однієї важливої умови – якщо усунені притаманні людському розумові перешкоди, які Бекон називає “привидами” чи “ідолами”. По-перше, то є так званий “ідол печери”: розуму заважають вільно мислити всілякі забобони, пристрасті, упередження, що походять від індивідуальних схильностей конкретних людей, які дивляться на світ, так би мовити, зі своє “печери”. І це призводить до спотворення, перекручення реальної картини, заважає об’єктивному пізнанню. По-друге, нашому пізнанню заважає некритична віра у авторитети (наприклад, такою була віра схоластів у неперевершену мудрість Аристотеля, що перетворило на догму його філософські ідеї). Таку некритичну віру, коли вчення якогось із авторитетів не піддається сумніву, Бекон називає “ідолом театру”. По-третє, Ф. Бекон вказує на так звані “ідоли площі” – перешкоди пізнанню внаслідок використання в науці неточних за своїм значенням слів повсякденної мови. І останні з “ідолів” – то є “ідоли роду”, які змушують людей до несвідомого прагнення уподібнювати природу самим себе та розтлумачувати природні явища аналогічно подіям людського життя. Наприклад, людина схильна приписувати природним явищам якусь ціль та шукати відповідь на питання “для чого?” та “з якою метою?” щось у природі відбувається. Але дійсно науковий (об’єктивний) підхід до вивчення природи повинен грунтуватися на питаннях “чому?” та “за якої причини?” і бути якомога більше позбавлений суб’єктивності.

Френсіс Бекон є також відомим соціальним мислителем. Свої політичні переконання він виклав у творі “Нова Атлантида”, де зобразив “ідеальне суспільство”, у якому все життя організоване на раціональних засадах науки та розвинутої техніки. Ф. Бекон відстоював принцип зверхності загального блага над індивідуальним. Особистий успіх повинен визнаватися лише за умови досягнення суспільного блага. Призначення держави – служити всім людям.

Продовжувачем філософії Ф. Бекона був Томас Гобс (1588 – 1679). Спираючись на беконівський емпіризм та матеріалізм, він вперше створив філософську систему механістичного матеріалізму. За Т. Гобсом, світ – це сукупність матеріальних тіл, що рухаються та взаємодіють у відповідності до механічних законів. Живі істоти – це складні механізми, поведінка яких повністю визначається зовнішніми щодо цих істот впливами. Духовні (психічні) явища у житті тварин та людей є за своєю сутністю нічим іншим, як механічними рухами високого рівня складності. Ця складність заважає поясненню духовних явищ через відомі закони механіки, але від подальшого розвитку науки слід очікувати, що у певний час будуть створені більш витончені механіка та математика, на основі яких духовні явища знайдуть нарешті своє вичерпне пояснення.

Механістичний матеріалізм, що його розробляв Т. Гобс, є несумісним із вірою в Бога. За Гобсом віра у Бога та у безсмертя людських душ є не більше ніж уява. Єдиною субстанцією для всіх речей та істот у всесвіті слід вважати матерію (матеріальні тіла).

Щодо пізнання, то Гобс як і Бекон дотримувався позиції емпіризму: всі ідеї, що містить наш розум, походять (так чи інакше) із чуттєвого досвіду. Але знання одиничних чуттєвих фактів, за думкою Гобса, не є достатнім для достовірного пізнання, бо одиничні факти дають нам лише ймовірне знання. Більш високої достовірності наше знання досягає лише коли набуває певної узагальненості. Тут головним інструментом пізнання стає розум, можливості якого щодо опрацювання емпіричних фактів та створення ідей загального характера обумовлені людською мовою, її здатністю давати (визначати) імена загальним поняттям (ідеям).

Томас Гобс зробив суттєвий внесок у розвиток політичної філософської думки. За Гобсом, людська природа спочатку є егоїстичною – всі люди прагнуть до самозбереження та до насолоди. Природним станом людства була “війна всіх проти всіх”, що є збитковим для всіх. Тому люди шляхом договору об’єдналися у державу та підкорилися монархові, щоб через це отримати захист та можливості жити гуманно. Отже, держава за своїм походженням є результатом суспільного договору. Громадяни держави заради суспільного миру обмежують свою свободу і делегують владу монархові, який, отримавши від них владу, бере на себе зобов’язання боронити мир у суспільстві.

Подальший розвиток філософія британського емпіризму та матеріалізму набула у творчості Джона Лока (1632 – 1704). За Локом, єдиним джерелом всіх ідей, що їх має наш розум, є досвід. Ідеї можуть з’являтися у розумі внаслідок дії на наші органи відчуття речей зовнішнього світу, а також – внаслідок перенесення розумом уваги з зовнішнього світу на світ внутрішні для безпосереднього спостереження за діяльністю нашої душі. (Таке внутрішнє спостереження називається – рефлексія). Як каже Лок: “Не має нічого в розумі, чого спочатку не було б у відчуттях”. Отже, без відчуттів (зовнішніх чи внутрішніх) розум утворити якісь ідеї не в змозі. Але, – звертає нашу увагу Лок, – ідеї – то ще не знання, а лише матеріал для створення знань. Щоб виникли знання, розум повинен обробити отримані ідеї через їхнє співставлення, з’єднання та абстрагування (відвернення). Через таку діяльність розуму, яка є відмінною і щодо відчуття, і щодо рефлексії, із наявних простих ідей створюються нові – складні ідеї. Останні є вже певною мірою віддаленими від нашого чуттєвого досвіду і тим більш загальними, чим довше над ними попрацював людський (особливо науковий) розум. Наприклад, “тепло”, “холодно”, світло”, “темно”, “солодко”, “гірко”, тощо – то є прості ідеї, а “температура”, “енергія”, “випромінювання”, “хімічна речовина”, тощо – ідеї складні.

Як і Гобс, Джон Лок визнає велику роль мови у створенні знань: мова є необхідною передумовою узагальнюючої діяльності розуму.

Дуже важливим для подальшого розвитку філософії є вчення Лока про первинні та вторинні якості. Первинні – то є такі якості, які завжди притаманні речам, невід’ємні від них. Наприклад, первинними якостями є форма, число, положення, густина, рух, спокій, тощо. Вторинні якості – то є колір, звук, запах смак та ін. Вони виникають у нашому суб’єктивному сприйнятті внаслідок взаємодії органів відчуттів з речами, але самим речам, – як щось об’єктивне, – не належать.

Джон Лок був видатним політичним філософом. Мета держави, за Локом, – забезпечувати свободу та рівні права громадян, а також боронити (зберігати) власність, що створена за результатами праці. Держава не повинна діяти свавільно, а лише конституційним шляхом. І тут необхідним є принцип розподілу влади між трьома її гілками: 1) законодавча влада (парламент), 2) виконавча (у тому числі судова) та 3) федеративна влада (зовнішні відносини).