Діалектичний метод та ідеалістична система Г. Гегеля.

Георг Гегель (1770 – 1831) – німецький філософ-ідеаліст, видатний представник німецької класичної філософії. Г. Гегель є створювачем розгорнутої філософської системи об’єктивного ідеалізму (ідеалізм -філософія, що визнає першоосновою дійсності дух, ідею, світовий розум). Крім того, Гегель відомий своєю діалектикою – могутнім методом філософського мислення, за яким всі явища світу слід розглядати у їхньому закономірному розвитку та взаємозв’язку (діалектика виходить з того, що дійсність – то є всеохоплюючий процес розвитку).

Відомо, що Гегель починав як послідовник критичної філософії І. Канта, але дуже швидко відійшов від кантівського розподілу світу на сферу явищ і сферу непізнаванних речей-у-собі та зайняв позицію “абсолютного” (об’єктивного) ідеалізму, де дійсність та мислення ототожнюються.

В своїй власній філософії Гегель зробив наголос на вивченні та переосмисленні історії духовної культури людства. За Гегелем, історія культури (мистецтва, релігії, науки, філософії) є закономірним процесом виявлення творчої сили “світового розуму”. Через послідовне втілення у різних образах культури (східна, антична, європейська), що історично змінюють одне одного, світовий розум (дух) пізнає себе як їхнього творця. Отже, світовий розум (дух) саморозвивається через творення культури. Мета цього розвитку – самопізнання. Спочатку світовий дух не знає себе, він діє як несвідома, об’єктивна сила. Але поступово, через розгортання свого творчого потенціалу, дух (світовий розум) усвідомлює, хто він є насправді – універсальний творець дійсності та сама ця дійсність (принцип тотожності буття та мислення). Таким чином, цей світовий розум слід розглядати не тільки як об’єктивну творчу силу (об’єктивний дух), але й як суб’єкт, що мислить, творить, пізнає. Гегель показує, що дух як суб’єкт, як активно-творчий діяч, діє за внутрішньо притаманною йому логікою. Універсальна схема цієї логіки, за якою відбувається творення духом світу та культури, отримує у Гегеля назву “абсолютної ідеї”. Отже, світовий розум, універсальний дух, що творить дійсність – то є, водночас, абсолютна ідея, сутність якої полягає у всеохоплюючому мисленні. Смисл цього мислення – в самопізнанні. Абсолютна ідея мислить та розкриває свій зміст у творенні, щоб, нарешті, усвідомити себе як вічного та єдиного Духа – творця. Тут ми зразу ж можемо вказати на аналогію між гегелівською абсолютною ідеєю та Богом. Але на відміну від християнського розуміння Бога, який є незмінною у вічності Св. Трійцею, гегелівська абсолютна ідея саморозвивається. Вона набуває свідомості і стає особою лише в людині, а до людини і поза людиною абсолютна ідея є несвідомим мисленням, що розгортає себе необхідним чином за логічними схемами діалектичного розвитку. Людина є тим привілейованим місцем у всесвіті, тою вищою формою буття, де абсолютна ідея починає усвідомлювати себе як дух. Гегель показує, як це відбувається: спочатку дух пробуджується в людині в вигляді слова, мовлення. Далі виникають знаряддя праці, матеріальна культура, цивілізація. Всі вони є втіленням творчої сили одного і того ж самого духу (розуму, абсолютної ідеї), який є всесвітнім. Людину Гегель розглядає як “кінцевого духу”, що через свою здатність до самопізнання відтворює етапи розвитку духу світового, починаючи з елементарних актів найменування речей навколишнього світу та закінчуючи, як каже Гегель, “абсолютним знанням”, – знанням тих форм та діалектичних законів, що із середини керують взагалі всім процесом духовного розвитку.

Як то вже було сказано, метод, яким філософствує Гегель – то є діалектика. Центральним пунктом гегелівської діалектики є протиріччя, що розуміється як єдність протилежних понять (полярних понять), що взаємно заперечують одне одному і, водночас, доповнюють одне одного. Саме у протиріччі Гегель бачить джерело тих поштовхів, що рухають дух (мислення) у його саморозвиткові. За Гегелем, протиріччя не слід розуміти статично, як то ми знаємо з класичної логіки, де протиріччя у мисленні неприпустимі, де два протилежні твердження (поняття) заперечують одне одноному і не можуть бути водночас істинними. Діалектичне протиріччя є протиріччям динамічним. Воно є внутрішньо притаманним процесу мислення і знаходить своє розв’язання через розвиток, коли протилежності між поняттями (твердженнями) долаються (“знімаються”, як каже Гегель) на наступному, більш високому рівні мислення. Протилежне тут не відкидається, теза і антитеза не заперечують одне одному, а виявляють свою тотожність і утворюють нове ціле (відбувається діалектичний синтез протилежностей). Таким чином, мислення поступово сходить від абстрактних, бідних за своїм змістом понять, до понять конкретних, що є більш змістовними. Дух, який мислить в людині і через людину, переходить на новий ступінь свого розвитку. Але і на цьому розвиток не завершується: в надрах духу, що досяг певного стану самоусвідомлення, діалектичні процеси не зупиняються і починають формуватися нові протилежності. Ці протилежності, за умови, що вони досягли відповідної зрілості, нададуть подальшого поштовху духові (мисленню) у його розвитку. Буде здійснено черговий синтез, де протилежність між сформованими тезою та антитезою буде знов “знято”. І так нескінченно.