Ірраціоналізм (філософія життя, екзистенціалізм, фрейдизм).

Ірраціоналізм (від лат. irrationalis – нерозумний, позарозумовий) – філософська позиція (течія), що наполягає на обмеженості пізнавальних можливостей розуму та визнає основним різновидом пізнання інтуїцію, інстинкт, почуття. Ірраціоналізм виходить з того, що дійсність є хаотичною, закономірностей не існує, все підкоряється творчому пориву та сліпій волі. Ірраціоналізм, як за правило, протиставляє себе раціоналізмові Нового часу.

Ірраціоналістична течія у сучасній філософії почала формуватися ще за часів Гегеля у першій третині 19 ст. Саме тоді була започаткована так звана “філософі життя”, до якої відносять таких мислителів як А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон. Філософія життя первинною реальністю вважає життя, яке тлумачить як цілісний органічний процес, що передує розділенню матерії і духу, буття і свідомості (це розділення є базовим для класичної філософії).

За А. Шопенгауером (1788 – 1860) – німецьким філософом-ірраціоналістом, сутністю світу є нерозумна, сліпа воля. (Ще Шопенгауера визначають як волюнтариста). Ця воля якраз і є тією кантівською річчю-у-собі, яку Кант помилково вважав непізнаванною. Воля є сліпе поривання – поривання до буття, до самоздійснення. Все простромлене волею, все, що існує веде нещадну боротьбу за існування. Притім, ніякої закономірності в цьому пориванні, в цій боротьбі не має – тому воля не пізнаванна, але лише для раціональної науки, для розуму. Вона усвідомлюється людиною інтуїтивно, але від того не стає розумною. Світ взагалі постає перед нами як наше уявлення – світом ми називаємо те, що сприймаємо як дійсність. Світ не можна розуміти як те, що існує десь поза межами нашого сприйняття. Наші сприйняття є, так би мовити, зовнішньою стороною світу. Водночас світ є нерозумна воля, що на рівні людини набуває поступового усвідомлення. Воля – то є внутрішня, глибинна сторона світу, його сутність, а світ – дзеркало волі. І ця єдина воля виявляє себе у кожній людині. Людина робить вчинки не тому, що вона щось пізнає, а потім хоче, а тому, що спочатку хоче, а потім пізнає – що саме. Отже, воля в усіх живих істотах прагне до задоволення та самоздійснення. Але ні перше, ні друге не досягає своєї мети, бо прагнення волі нескінченні, а існування кожної з істот кінцеве. Чим краще людина розуміє життя, тим скоріше вона приходить до висновку, що життя – страждання. В інших людях ми бачимо себе, в їхніх стражданнях – свої страждання. Будь-яку із живих істот лише умовно можна вважати індивідуумом: всі вони є лише тимчасовими виявами єдиної волі і в глибині всі тотожні одне одному. Тому марно приписувати значимість нашому індивідуальному існуванню. Воля, що несвідомо діє в нас, не підкоряється нашим особистим сподіванням. Всі наші цінності для неї нічого не варті.

Ф. Ніцше (1844 – 1900) – німецький філософ-ірраціоналіст продовжує започатковану А. Шопенгауером волюнтаристську течію в європейській філософії. Первинна життєва реальність у Ніцше виступає у формі “волі до влади” (волі до сили, до могутності). Ф. Ніцше пише: “Що добре?” – “Все, що зміцнює в людині відчуття влади, бажання влади і саму владу.” – “Що недобре?” – “Все, що випливає із слабкості.” Пізнання (наука, філософія) є дійсним лише “як знаряддя влади”. Тому своєю філософією Ф. Ніцше прагне здійснити “переоцінку всіх цінностей”. Результатом такої переоцінки є протиставлення “моралі рабів” та “моралі володарів”, що пов’язано у Ніцше з його ідеєю “зверхлюдини”. Людина, за Ніцше, то є тварина, яка поки ще не установилася у своїй природі, її природа не повноцінна, не завершена. Людині треба зорієнтувати себе угору, у такий світ, що в змозі був би піднести людину над стражданнями буття. Отже, людина не повинна залишатися людиною. Їй призначено стати зверхлюдиною, що означає перетворення всієї людської природи та зрощення більш досконалих форм життя. Зверхлюдина повинна знищити все фальшиве, хворобливе, все те, що є ворожим життю. У першу чергу це стосується християнства: воно є найгіршим зіпсуттям, що колосально зашкодило європейській культурі. Християнство створило ідеал із протиприродного, із всього того, що протидіє інстинктам самозбереження сильного життя. Ніцше закликає скинути з себе тягар хибних християнських поглядів та повернутися до нового язичництва, вихідними принципами якого будуть “воля до життя” та “воля до влади”, що набувають у Ніцше космічних масштабів.

Ще один представник філософії життя – Анрі Бергсон (1859 – 1941) – французький філософ-інтуїтивіст. За Бергсоном, життя – то є всеохоплюючий творчий процес, що триває у часі і має своїм початком “життєвий порив” (первинний еволюційний “вибух”). Життя нескінченно розгортає себе у формах, що поступово оновлюються. Розум (інтелект), що лежить в основі наукового дослідження, не здатен осягнути живе, оскільки його статичний та абстрагуючий підхід не є розрахованим на динамізм та унікальність життя. Наприклад, кількісне розуміння часу в науковому природознавстві принципово протирічить тривалості, що є основою реального потоку життя. Цей потік життя, за Бергсоном, є невичерпним потоком творчості подібним до ріки, що вбирає в себе минуле і несе його у майбутнє. Отже, тривалість, як ознака життя, може бути осягнута лише інтуїтивно, у внутрішньому переживанні. Вона не є чимось кількісним, а, навпаки, – якісним, таким, що його можна поставити у відповідність до стану нашої свідомості, до інтенсивності та глибини переживання. Тривалість може бути також диференційована на 3 форми життя: рослина, тварина та людина, що поступово виникають у процесі проходження життя через матерію. Інстинкт тварини, так само як інтелект (розум) людини, є нічим іншим, як інструментом для формування поведінки живої істоти. Притім, інстинкт до життя стоїть ближче, бо саме в ньому виражений споконвічний зв’язок із життям. Інтелект, на відміну від інстинкту, спрямований на статичне і матеріальне, що робить його дієздатним суто у технічній сфері, коли йдеться про оволодіння силами природи. Залучитися до творчого пориву людині можливо тільки завдяки інтуїції, що через самозаглиблення свідомості зв’язує інстинкт та інтелект.

Іншим різновидом ірраціоналізу, що вийшов на перший план у середині 20 ст., є екзистенціалізм (від лат. “exsistentia” – існування). Отже, екзистенціалізм то є “філософія існування”. Попередником сучасного екзистенціалізму вважають датського філософа 19 ст. Сьорена К’єркегора (1813 -1855). За К’єркегором, першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо. Кожна людина унікальна, а наука пізнає лише через узагальнення. Наука вивчає типове, закономірне, а неповторного, унікального осягнути не може. Тому осягнення людини як неповторної особистості здійснюється через її внутрішнє переживання та самозаглиблення. Отже, пізнання людини є, перш за все, самопізнання. Притім, у такому самопізнанні людина, як роз’яснює С. К’єркегор, повинна пройти 3 стадії: 1) естетичну, коли людина прагне здобувати все нові й нові життєві враження та отримувати від них задоволення, але їй завжди чогось бракує; 2) етичну, коли людина стабілізує (обмежує із середини) своє життя через дотримання відповідних моральних норм, стає відповідальною; 3) релігійну, коли людина у своїй унікальності (як індивідуум, як особа) виходить на прямий зв’язок із Богом (з абсолютною особою) і, через це, отримує санкцію на повну свободу самоздійснень, починає жити “як лицар віри”, не знаючи ніяких соціальних чи моральних обмежень.

Обгрунтовуючи свою філософію, К’єркегор уперше використовує термін “екзистенція”, яким він позначає людський спосіб існування, що є принципово неукоріненим у бутті та може виходити за всі й всілякі межі.

Екзистенція – основоположне поняття філософії екзистенціалізму. Екзистенція – то є центральне (глибинне) ядро людського “Я” (людської особистості). Завдяки екзистенції людина не є просто окремий індивід (одиничний представник людського роду), а конкретна і неповторна особа, в унікальності якої себе являє загальнолюдський спосіб існування. Притім, екзистенцію не слід розуміти, як якусь незмінну сутність людини. (Таке розуміння було характерним для класичної філософії). Екзистенція – то відкрита можливість, вона не є даною. Спосіб людського існування (екзистенція) передує людській сутності, яка формується після (унаслідок) певного екзистенціального (глибинного) самовизначення людини.

У сучасному екзистенціалізмі (20 ст.) виділяють релігійний (Ясперс, Марсель, Шестов) та атеїстичний (Сартр, Камю, Хайдеггер) напрями. Екзистенціалізм, як філософія існування, прагне осягнути буття безпосередньо і цим подолати обмеженість традиційного раціоналізму у філософії та науці. Буття, як його розуміє екзистенціалізм, не є емпіричною реальністю, що ми сприймаємо її чуттєво; не є буття також і якоюсь раціональною “конструкцією”, що її створюють шляхом наукового мислення. Справжнє буття осягається інтуїтивно, але не так, як на це сподіваються представники філософії життя, бо буття не є психологічним переживанням. Головним визначенням буття, якщо виходити з того, як воно відкривається нам у нашому особистому існуванні (у нашій екзистенції), є його незамкненість, його відкритість щодо трансценденції (від лат. transcendens – такий, що переступає, що виходить за межі).

Яскравим представником релігійного екзистенціалізму є німецький філософ та психіатр Карл Ясперс (1883 – 1969). За Ясперсом, справжня філософія дає людині могутні орієнтири для її життя у світі через висвітлення людської екзистенції; філософія дозволяє здійснити “стрибок до безумовного буття”. То є справжнє буття і воно принципово непізнаванне для наукових методів. Для дійсного досягнення “безумовного буття” людині необхідно пройти 3 етапи трансценденціювання (руху у напрямку трансценденції): 1-й етап – зорієнтуватися у світі таким чином, щоб усвідомити обмеженість суто предметного (матеріального) його тлумачення; 2-й етап – здійснити прояснення (внутрішнє осяяння) своєї екзистенції (глибинного усвідомлення своєї душі), що стає можливим, як за правило, у так званих “граничних ситуаціях” – смерть, страждання, страх, провина, боротьба, коли людина опиняється на межі між буттям та небуттям; 3-й етап – читання “шифрів трансценденції” (розшифровування смислів, що нам їх відкриває трансценденція). Останнє і є безпосередньо задачею філософствування. Результатом такого філософствування стає “філософська віра”, яка, на відміну від релігійної вірі, що виходить із божественного одкровення, є продуктом мислення.

Філософствування, за Ясперсом, притаманне кожній людині і спрямоване, як каже Ясперс, на “встановлення істинної комунікації” – на те, щоб мати можливість висловитися і бути почутим. Здатність до комунікації відрізняє людину від будь-якого іншого сутнього. Завдяки комунікації людина здатна знайти себе як екзистенцію (самобуття, існування із середини свого “Я”), що здійснюється через встановлення екзистенційних відношень між людьми, як між відкритими щодо трансценденції “Я” і “Ти”.

Серед представників атеїстичного екзистенціалізму одним з найбільш відомих був Жан-Поль Сартр (1905 – 1980) – французький філософ та письменник (лауреат Нобелівської премії). Відштовхуючись від провідної ідеї екзистенціалізму, що для людини “існування передує сутності” Ж.-П. Сартр будує свою філософію на протиставленні двох різновидів буття: “буття-у-собі” і “буття-для-себе”. “Буття-у-собі” замінює у Сартра об’єктивну дійсність (буття речей). “Буття-для-себе” є тотожнім людській свідомості. Свідомість тлумачиться Сартром як “ніщо”, як “щілина (розколина) у бутті”, але це таке “ніщо”, яке лише одне є джерелом активності, руху, різноманіття життя і, через це, вносить смисл в інертний та абсурдний світ.

Ж.-П. Сартр називає свою філософську концепцію діалектичною, але його діалектика є суто негативною і обмежується лише сферою свідомості: діалектичний розвиток як об’єктивний закономірний процес повністю заперечується. Головним для Сартра є поняття сво

боди: свобода, за Сартром, є сутністю людської поведінки та джерелом його діяльності. Як каже Сартр: “людина завжди і повністю вільна чи її геть не має”.

У своїх соціально-філософських працях Сартр прагнув об’єднати екзистенціалізм та марксизм. Він бачить можливість діалектично з’єднати індивідуальну свободу з матеріальними (економічними) обмеженнями, що їх накладає на людину суспільство. Притім, Сартр критикує притаманну марксизмові заневолення індивіда тотальній (всеохоплюючій) історичній цілі – побудови справедливого суспільства. Все це у марксизмі є суто догматичною конструкцією, що знищує свободу. Тому екзистенціалізм, на думку Сартра, повинно інтегрувати у марксизм, щоб подолати названий догматизм.

Ще один славетний представник екзистенціалізму – Мартін Хайдеггер (1889 – 1976) – найвідоміший німецький філософ 20 ст. За Хайдеггером, для того, щоб осягнути сенс буття людині необхідно відсторонитися (звільнитися) від усіх практично-цільових настанов та усвідомити свою смертність, тимчасовість, тлінність. Лише коли людина постійно відчуває себе “перед обличчям смерті”, вона здатна відчути значимість (наповненість) кожного моменту свого життя і, через це, звільнитися від “ідолів суспільного буття”, під якими Хайдеггер розуміє стереотипні цілі, цінності, ідеали, наукові абстракції, тощо. Останні аж ніяк не допомагають осягненню сенсу буття, а, навпаки – затьмарюють його.

Отже, за Хайдеггером, невід’ємною ознакою людського існування (екзистенції) є його конечність, тимчасовість. Тому час (тривалість) слід розуміти як найсуттєвішу характеристику буття. Виходячи з цього, М. Хайдеггер вважає за потрібне переосмислити класичну європейську філософську традицію, де буття розуміється як щось поза часом. Таке розуміння буття Хайдеггер вважає несправжнім. Воно виникає, як роз’яснює Хайдеггер, внаслідок абсолютизації одного із моментів часу – сучасного, що призводить до розпаду реальну часову тривалість. Ця тривалість розділюється у безглузду механічну послідовність “тепер” – у фізично-науковий час, що його Хайдеггер визначає як час “вульгарний”. Буття затьмарюється.

Ще одна із помилок, що веде до втрати справжнього буття, то є ототожнення буття з сутнім. Сутнє постає перед нами як сукупність явищ, як емпіричний світ речей. Але цей світ речей не має глибини, у ньому справжнє буття (таке буття, що має сенс) не відкриває себе. Емпіричний світ не є “домом буття”. Бо буття не можна побачити як річ, його не можна знайти серед світу явищ. Щоб постати перед буттям у його справжності, треба навчитися до нього “прислухатися”. Щоб подолати затьмарення буття, яким означена сучасна цивілізація, слід повернутися до коріння європейської культури, до прадавніх часів “досократівської” Греції, яка тоді ще жила, як вважає Хайдеггер, “у істині буття”. В сучасній нам культурі ця “істина буття” виявляє себе лише у щирому поетичному мовленні, у творах великих поетів, коли не люди говорять мовою, а “мова говорить людьми”. Творчість таких поетів Хайдеггер високо цінував та як філософ багато її досліджував, бо, за його думкою, “мова є домом буття”.

В останні роки свого життя М. Хайдеггер у пошуках буття все частіше повертав свій погляд на Схід. Він цікавився дзен-буддизмом (японський різновид буддизму). Йому подобався метафоричний (образний) спосіб вираження істин буття та орієнтація на містичне осягнення світу, що повною мірою притаманне філософії дзен-буддизму.

Завершуючи дане питання слід сказати декілька слів про такі напрями некласичної філософської думки як персоналізм та фрейдизм.

Персоналізм (від лат. “persona’ – особа) філософська течія екзистенціального типу, що виходить із основоположення про визнання особи первинною реальністю та найвищою духовною цінністю. (Персоналізм використовує деякі мотиви монадології Лейбніца). Особа (персона) розуміється персоналізмом як духовний першоелемент буття: природа то є сукупність “духов-осіб”. Верховна особа – всемогутній Бог. Персоналізм – релігійна філософія. Основна задача культури та соціальної практики – духовне самовдосконалення та перетворення особи. Провідні представники персоналізму – росіянин М. Бердяєв (1874 – 1948) та француз Е. Муньє (1905 – 1950).

Фрейдизм – загальна назва теорії та методу психоаналізу, засновником якого був австрійський психіатр З. Фрейд (1856 – 1937). Психоаналіз виходить з того, що психіка людини є дещо самостійне, що існує паралельно з матеріальними процесами. В основі психічного життя – вічні несвідомі сили. Перш за все, такою силою є “лібідо” – бажання насолоди, статевий потяг. Це лібідо, як за правило, знаходиться у конфлікті з “принципом реальності”, до якого пристосовується наша свідомість. Лібідо – потужна та несвідома (підсвідома, інстинктивна) сила, але на її реалізацію суспільна реальність зі своїми моральними нормами та табу накладає жорсткі обмеження. Людина опиняється “між молотом та ковадлом”. У її психіці зростає напруження, психічна енергія шукає вивільнення. Культура є соціально дозволеним шляхом такого вивільнення сексуальної енергії (лібідо). Людина здатна акумулювати надмірну сексуальну енергію у продуктах культурного розвитку. Але це їй не завжди вдається. Часто трапляються зриви і психічна енергія, що не знаходить виходу, так би мовити “розриває” людину. Тут вже необхідною стає кваліфікована психотерапія, у якій З. Фрейд був великим майстром. Задача психотерапії – гармонізувати взаємини між свідомістю (“принцип реальності”) та несвідомим (лібідо) у людський психіці та знайти прийнятний для особи шлях для реалізації її психічної енергії.

Отже, фрейдизм, чи психоаналіз – то є психологічне вчення та метод психотерапії (метод лікування душі). Але не тільки. Є у психоаналізу і філософський аспект. Відомо, що З. Фрейд у зрілий період свого життя та творчості почав прикладати психоаналіз до філософських питань про сутність та походження таких явищ як мораль, мистецтво, наука, культура, релігія, держава, війна, тощо. Всі ці явища, як їх розтлумачує З. Фрейд, є, кінець кінцем, виявами несвідомих (підсвідомих) потягів та конфліктів у глибинах психіки людських індивідів.