Феноменологія та герменевтика.

Феноменологія (від грецького “phainomenon” – те, що з’являється, вчення про феномени) – напрям сучасної філософської думки, для якого є характерним прагнення звільнити людську свідомість від притаманного їй різкого розмежування об’єкта і суб’єкта, а далі, на цій підставі, досягти рівня “чистої свідомості”, де можна буде виявити основоположні змісти (смисли), базуючись на яких людина мислить, пізнає, творить культуру. Феноменологія має свою декількасотлітню історію. Так, в класичній німецькій філософії (у 19 ст.) феноменологією називали введення до логіки та метафізики, в якому повинно було бути роз’яснено як у досвіді нашого мислення та відчуття постає та формується філософське знання. Виникнення сучасної феноменології (початок 20 ст) пов’язують з ім’ям Едмунда Гусерля (1859 – 1938) – німецького філософа і логіка. Е. Гусерль виходив з того, що у нашій свідомості є основоположні (базові) смислові структури (утворення, конструкції), що передують будь-якому досвідові, будь-якій думці чи психологічному переживанню. Виявлення цих смислових структур є дуже важливою справою для філософії, бо саме на цих структурах, як доводив Гусерль, основана діяльність нашої свідомості. Без виявлення цих структур не можна буде розібратися – як відбувається сприйняття об’єкту (предмету) та здійснюються акти його пізнання. Таким чином, феноменологія, як її розуміє Е. Гусерль, то є філософський метод аналізу “чистої свідомості”, що розглядається як своєрідне “смислове поле”. Ці глибинні структури (структури смислу) свідомості, задля виявлення яких і прикладається феноменологічний метод, не є чимось тимчасовим, мінливим, що залежить від наших психологічних коливань. Навпаки, ці структури є інваріантними (незмінними) щодо нашого індивідуального психологічного життя і, більше того, – вони є інваріантними щодо всього колективного історичного досвіду людства.

Якщо ми вказуємо на наявність феномену (явища), що ми його якимось чином сприймаємо, то що це означає? Феноменологія вчить нас, що цей феномен (явище) не слід розуміти як щось таке, що існує поза нашою свідомістю, наприклад, як деяку зовнішню щодо нас матеріальну сутність, бо ж “не має об’єкту без суб’єкту”. Насправді, феномен – то є подія суто у нашій свідомості, коли ми інтуїтивно, у внутрішньому погляді, так би мовити “схоплюємо” сутність об’єктивно-ідеальну, що унаслідок цього постає перед нами у своїй безпосередній достовірності. Так створюється і сприймається будь-який феномен.

У кожному феномені, за висновками Гусерля, містяться декілька шарів (рівнів): 1) мовні оболонки; 2) багатоманітні психологічні переживання; 3) предмет (об’єкт), що знаходиться у фокусі нашого мислення; 4) смисл (зміст) – глибинна інваріантна структура “чистої свідомості”, де укорінюється зміст нашого мислення та мовлення. Феноменологія, перш за все, зосереджується на дослідженні останніх двох шарів (3-го і 4-го). Задача феноменології – то є розкриття (осягнення) первинного смислу предмету (об’єкту), який у повсякденній свідомості людини знаходиться у затьмареному стані. Затьмарення виникає унаслідок накладання на предмет багатьох суперечливих думок, слів, оцінок. Феноменологія долає це затьмарення і повертає нас безпосередньо до самих предметів у їхньому первинному смисловому наповненні (змісті). Через це предмети постають у феноменологічному аналізі як “царство чистих істин”, чи як позадосвідні та позаісторичні смисли, які вже знайшли свою реалізацію у нашій мові чи знайдуть її у майбутньому. Пізнання – то є процес безпосереднього відкриття “чистої” об’єктивно-ідеальної сутності всіх речей (феноменів), яка є об’єктивною, бо не залежить від конкретних психічних актів суб’єкту, що пізнає. Отже, пізнання можна уявити собі як потік свідомості, що набуває певної цілісності та організованості у відповідності до глибинних смислових структур “поля свідомості”. Будь-який результат пізнання потенційно міститься у смисловому “полі свідомості”, він, так би мовити, є перед-накреслений глибинними структурами свідомості. Останні Е. Гусерль розуміє як загальнозначущі. Тоді свідомість, якщо її відстежувати на такому глибинному рівні (“чиста свідомість”), не є суб’єктивною реальністю, а є реальністю трансцендентальною, такою, що долає суб’єктивні межі психологічного життя індивіда та укорінюється в універсальному (транссуб’єктивному) полі смислових структур. Е. Гусерль називає його “життєвий світ”.

Феноменологія сьогодні є одним з провідних напрямів філософії і поширена у країнах континентальної Європи, перш за все. у Німеччині. Крім того, феноменологія суттєво вплинула на розвиток екзистенціалізму та герменевтики.

Герменевтика (від грец. “hermeneuo” – роз’яснюю) – напрям у сучасній західній філософії, основу якого складають мистецтво тлумачення текстів та вчення (теорія) про методи такого тлумачення. Герменевтика ставить собі за мету виявлення глибинного смислу (змісту) тексту, відштовхуючись від його об’єктивних (значення слів) та суб’єктивних (наміри авторів) складових. Основи герменевтики як загальної філософської теорії тлумачення текстів були закладені ще у 19 ст. Ф. Шлейєрмахером (1768 – 1834) та В. Дільтеєм (1833 – 1911) – німецькими мислителями. На думку Шлейєрмахера, герменевтика потрібна для глибокого проникнення у текст (для “занурення” у текст), щоб зрозуміти його “краще, ніж сам автор”. Дільтей розглядає герменевтику як спеціальний метод “наук про дух” (на відміну від наук про природу), що повинен забезпечити реконструкцію культур попередніх часів, “оживлення” їхнього духу. Крім того, герменевтика повинна давати “розуміння” соціальних подій, виходячи із суб’єктивних намірів самих діячів (на відміну від абстрактного “пояснення” подій, що їх дає природознавство та створені за його подобою соціальні науки).

У 20 ст. герменевтика, під впливом феноменології, поступово перетворюється в одну із провідних методологічних концепцій в сучасній філософській думці. Вище вже було сказано, що феноменологія розглядає предмет (об’єкт) та його усвідомлення (суб’єктивний образ) у єдності, як невід’ємне одне від одного (бо “не має об’єкту без суб’єкту”). Первинною реальністю феноменологія вважає “життєвий світ”, у якому ще не відбулося розчленування на об’єкт та суб’єкт, щоб з одного боку опинилася природа, чи матерія, а з другого – свідомість, мислення, дух. Ця первинна реальність (“життєвий світ”), за феноменологією, є своєрідним “полем смислів”, чи “полем значень”. Якщо так, то постає питання про тлумачення цих смислів (значень), а це вже – справа герменевтики.

Найбільш відомими філософами – герменевтами сучасності є Ганс Георг Гадамер (1900 – 2006) – німецький мислитель, та Поль Рікьор (р. 1913) – французький мислитель. Для Гадамера герменевтика є не тільки метод філософії, а й спосіб буття самої людини, завдяки якому їй відкривається світ. Процес розуміння (тлумачення), що його має за мету герменевтика, йде, як пояснює Гадпмер, по так званому герменевтичному колу. У цьому колі часткове повинно роз’яснюватись, виходячи із цілого, а ціле – із часткового. Щоб просуватися цим герменевтичним колом нам на початку необхідно сформулювати такі судження, що їх можна було б, по-перше, спрямувати на змістовне ціле (Гадамер називає їх “проективні судження”), а по-друге, щоб вони були осмисленими та піддавалися подальшому виправленню.

Ще одне основоположне поняття, що його розглядає Гадамер, – “подія (чи зустріч) передачі”. Герменевтика – то є мистецтво тлумачення (інтерпретації) текстів, але той, хто тлумачить (інтерпретує) не може це робити як завгодно. Бо він є обмежений тим історичним горизонтом, що для нього складається у подіях передачі традиції, коли зустрічаються (перехрещуються) минуле і сучасне. Ця зустріч із традицією, що йде від минулого, постає перед герменевтом (інтерпретатором) як діалог, який він повинен вести з традицією та її текстами, які, як за правило, претендують на позаісторичну істинність. Герменевт – інтерпретатор змушений перетлумачувати традицію, щоб зробити її актуальною у якості можливої відповіді на питання сучасності. Такий діалог з минулим (“зустріч передачі”) призводить до зміни історичного горизонту інтерпретатора. Але й сама традиція з її текстами набуває нового змісту, притім, тим більше, чим довша історична дистанція її від нас відділює.

Другий славетний герменевт – Поль Рікьор у своєї творчості зосередився на герменевтиці символу, тексту та дії. Щодо герменевтики символу, то П. Рікьор показує, що через символи, які є двосмисленними знаками, через прихований у них зміст, людина здатна відкривати все більш і більш широкі сфери буття. Як формулює П. Рікьор: “Символ примушує думати”. Цим Рікьор хоче нам сказати, що символ відправляє наше мислення до такої дійсності (буття), що самостійно туди шлях не знайти. Символ – складне, багатозначне утворення. Рікьор вказує на три основні виміри символу: космічний, поетичний та такий, що своїм джерелом має позасвідомі психічні процеси (під час сну).

Тлумачити символи важко. Але саме це й є однією із провідних задач сучасної герменевтики. Серед можливих способів (методів) інтерпретації символів Рікьор виділяє два – “герменевтику довіри” та “герменевтику підозри”. Ці два способи є протилежними у своєму спрямуванні: “герменевтика довіри” націлена на відтворення втрачених смислів (йдеться, перш за все, про зміст релігійних символів); “герменевтика підозри”, навпаки, націлена на викриття (на критику) символів, бо вважає їх масками, що спотворюють істинні бажання людини (тут йдеться про фрейдівський психоаналіз та його вчення про роль несвідомого у психічному житті людини).

В останні роки П. Рікьор займається переважно герменевтикою тексту та дії. Текст та дія (остання може розглядатися як “квазітекст”), за Рікьором, містять у собі різні можливі способи розкриття світу (буття). І не зважаючи на те, що між різними способами можуть виникати конфлікти (“конфлікти інтерпретації”), коли тлумачення тексту та дії виглядають як несумісні, інтерпретатор – герменевт повинен всі їх брати до уваги, бо саме через засвоєння несумісних інтерпретацій відбувається поглиблення у розумінні самого себе.