Становлення філософської думки в Україні (11 – 18 ст.).

Філософська думка починає формуватися в Україні в 11 ст., коли після хрещення Давньої Русі (у 988 р.) через Візантію до наших пращурів потрапляє християнська література та переосмислена християнськими богословами антична (грецька) філософія. Основними темами, що їх почали розглядати з філософських позицій, були питання морально-етичного характеру: що то є щастя? якими є істинні шляхи до нього? у чому сенс людського життя? Провідним мислителем 11 ст. був митрополит Іларіон, який у 1051 р. написав твір “Слово про закон і благодать”. У цьому творі Іларіон розглядає історію людства як цілісний процес, до якого своїм хрещенням вписана Київська держава. Взагалі світова історія, за Іларіоном, проходить два етапи: На першому – Бог наставляв і карав людей через закон (зовнішніми настановами). На другому етапі, через подвиг Христового розп’яття, Бог подарував людині благодать – тепер справу життєвого вибору віддано самій людині. Завершує митрополит тим, що оспівує християнський вибір Володимира Великого, бо це є свідченням з’явлення благодаті на землях Київських.

У 12 ст. однією з яскравих постатей серед мислителів Давньої Русі був єпископ Кирило Туровський (1130 -1182). Центральна тема його творчості – співвідношення тіла і душі людини. Душа і тіло – обидві божественного походження. Однак душа є духовною основою людини, вона – джерело всіх доброчинностей. Коли ж душа підкоряється тілесному началу, то це неминуче призводить людину до гріха. Але абсолютного протиставлення душі та тіла у К. Туровського не має – він розглядає їх у єдності, бо людина взагалі створена Богом, щоб поєднати духовне і тілесне, небесне і земне. Людина є центром та кінцевою метою Всесвіту.

У 14 – 16 ст. українська філософія представлена діяльністю православних братств. То були релігійні організації православної орієнтації, що спрямовували свою діяльність проти національного та духовного пригноблення українського населення з боку панської Польщі та католицької церкви. Такі братства були створені у Львові, Києві, Острозі та багатьох інших містах.

У 16 ст. в Україні розгорнулася гостра полемічна боротьба щодо її подальшої історичної долі. Так, один із відомих державних та політичних діячів 16 ст. Петро Скарга, що був членом ордену єзуїтів, обстоював думку про те, що українцям слід у всьому орієнтуватися на Європу, на Рим, на католицьку церкву. Проти зазначеної позиції виступили члени Острозької академії (Г. Смотрицький, Й. Княгиницький, І. Вишенський). Вони відстоювали ідею про необхідність захисту українського народу як етнічної спільноти від ополячення і окатоличення, обгрунтовували думку про природну рівність людей незалежно від їхньої соціальної та релігійної приналежності. Крім того, Острозькі мислителі наполягали на необхідності орієнтуватися на внутрішнє, духовне життя людини, бо земне життя є облудним і нестійким у своїй основі. Але, притім, “внутрішнє спасіння”, метою якого є безпосереднє єднання з Богом, не може бути здійснене без знищення несправедливості, нерівності, гноблення.

У 1632 р. в Україні створюється перший у східній Європі вищий навчальний заклад – Києво-Могилянська академія. Ініціатором утворення академії був митрополит Петро Могила. Це був яскравий мислитель, а також видатний громадський та церковний діяч. П. Могила обстоював ідею розвитку науки і освіти під егідою церкви, закликав поширювати освіту у народному середовищі, наполягав на пріоритеті духовної влади над державною.

Києво-Могилянська академія була загальнослов’янським осередком освіти, науки і духовності. Вперше в Україні тут філософія викладалася окремо від богослов’я. Викладачі академії розуміли філософію як систему дисциплін, покликаних віднайти істинну причину речей, даних людині Богом, а також дослідити моральні основи людського життя. Істину слід шукати на шляху вивчення наслідків Божої діяльності – створеної Богом природи. Здобуття істини людиною є результатом складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях – чуттєвому та раціональному. Вирішальне значення для успіху пізнання має метод (методологія), що застосовується дослідником. Пріоритет слід віддавати людському розумові; він не тільки є провідним органом пізнання, а й здійснює значний вплив на волю людини, схиляє її до тих чи інших варіантів у виборі між добром і злом. Сенс людського життя – у творчій праці, спрямованій на власне і громадське благо.

Одним із найвідоміших вихованців Києво-Могилянської академії був Григорій Сковорода (1722 – 1794) – видатний український просвітитель, філософ, поет.

Філософське вчення Г. Сковороди викладено у його діалогах та трактатах. Основоположною для Сковороди є ідея трьох світів: 1-й – макрокосм, чи Всесвіт, 2-й – мікрокосм, чи людина, 3-й – символічний світ (символічна реальність), що зв’язує великий (макрокосм) та малий (мікрокосм) світи. Найбільш досконалим вираженням символічної реальності (реальності світу 3) є, за Сковородою, Біблія. Це є такий світ, що існує поміж великим світом (макрокосмосом) та світом малим (людиною), опосередковує їх. Без Біблії між макрокосмом та мікрокосмом не було б ніякої відповідності, бо їхні буттєві масштаби ніяк не можна було б зоставити. Біблія допомагає встановити таку відповідність – людина знаходить своє місце у Всесвіті.

Притому, кожен із світів має, як каже Сковорода, дві “натури” – видиму (створіння, створений світ) та невидиму (Бог). Так, видима натура Біблії – буква, невидима – дух. Дві натури співвічні, існують ніби паралельно, а тому жодну з них не можна просто знехтувати. Невидима (духовна) натура ніколи не виявляє себе адекватно в натурі видимій (матеріальній). Між ними точиться вічна боротьба.

Бога Г. Сковорода розуміє не тільки у християнському дусі – як зацікавлену у людині особу, до якої звертаються з молитвами, але й як безособистісну “форму”, що впорядковує матерію та спричиняє існування всіх світів.

Основною проблемою людського існування, за Сковородою, є осягнення невидимої натури через натуру видиму. Для такого осягнення людині необхідно здійснити подвиг самозречення та самопізнання, щоб подолати у собі людину “зовнішню” (матеріальну) та відкрити людину “внутрішню” (духовну), “сердечну”. Найбільш цілісно, повно та адекватно дух виявляє себе у порухах людського серця. Тому треба прислухатися до голосу серця. Саме у серці єднаються раціональні та почуттєві складники духовного світу людини; тут між знаннями та вірою може встановлюватись гармонія. Серце – “безодня” людини, через яку відкривається божественна “безодня”.

Найважливіша з усіх наук – наука про людину та її щастя. Людське щастя втілюється, перш за все, у духовних шуканнях, у сердечній радості, яка є запорукою здоров’я душі. Але не тільки. Праця, яка приносить внутрішнє задоволення і душевний спокій, є обов’язковою умовою життєвої самореалізації людини та її істинного щастя.