ЗМІНИ Й ТРАНСФОРМАЦІЇ

Що ж тепер можна сказати про археологічний опис змін? Можна, звичайно, піддавати традиційну історію ідей якій завгодно теоретичній критиці; проте вона принаймні обирає як одну зі своїх головних тем явища часової послідовності та зв’язку, що їх вона аналізує згідно зі схемами еволюції і в такий спосіб описує історичне розгортання мов. Натомість археологія, здається, торкається історії лише для того, щоб зупинити її. З одного боку, описуючи мовні формації, вона нехтує часовими послідовностями, які можуть бути в ній виражені; вона віднаходить загальні правила, які мають однакову вагу й діють однаково в усіх часових точках: чи не надає вона розвиткові,— можливо, повільному і непомітному, — жорстких рамок одночасовості? У цьому “світі ідей”, який сам по собі є таким несталим, де, здавалося б, найстабільніші фігури так швидко зникають й де натомість виникає стільки нерегулярностей, які згодом будуть наділені визначеним статусом, де майбутнє завжди передує самому собі, а минуле безперервно зміщується, чи не слід розглядати археологію як певний різновид непорушної думки? З другого боку, коли вона звертається до хронології, то, як здається, робить це тільки для того, щоб зафіксувати на кордонах позитивностей дві точки прив’язання: ту мить, коли вони народжуються, і ту, коли вони зникають, так ніби тривалість потрібна лише для зафіксування цього рудиментарного календаря, а протягом усього аналізу вона нехтується; так ніби час виникає лише в порожній миттєвості розриву, в цій білій і парадоксально позачасовій прогалині, в якій одна формація раптово приходить на зміну іншій. Як синхронність позитивностей, як миттєвість замін, час вислизає, а разом із ним зникає й можливість історичного опису. Мова відривається від закону становлення й розташовується в перервній вічності. Вона стає нерухомою по частинах — цих хистких спалахах вічності. Але марна річ: ані кілька віч-ностей, що йдуть одна по одній, ані гра застиглих образів, що зникають по черзі, не творять ні руху, ні часу, ні історії.

Втім, треба розглянути проблему ближче.

А

Спочатку— про очевидну синхронність мовних формацій. Справді: хоча правила й застосовні до кожного висловлювання, хоч вони й можуть бути введені в дію в кожному з них, вони не змінюються щоразу, їх можна виявити в активному стані у висловлюваннях та групах висловлювань, дуже розсіяних у часі. Наприклад, уже було показано, що різні об’єкти природничої історії протягом майже століття — від Турнефора до Жюсьє — були підпорядковані тим самим правилам формації; було показано, що теорія атрибуції є однаковою і грає ту саму роль у Лансело, Кон-дильяка та Дестю де Трасі. Більше того, було показано, що порядок висловлювань, вибу-дуваний відповідно до археологічної деривації, не обов’язково відтворює порядок послідовностей: так, у Бозе можна знайти висловлювання, які археологічно передують тим, що їх ми зустрічаємо в “Граматиці Пор-Руая-ля”. Отже, для такого аналізу характерна певна затримка часових послідовностей — або, якщо висловитися точніше, календаря формулювань. Але ця затримка якраз і має на меті виявити відносини, які характеризують темпоральність мовних формацій і артикулюють її у вигляді послідовностей, перетини яких не перешкоджають аналізові.

а) Археологія визначає правила формації сукупності висловлювань. Цим самим вона показує, як послідовність подій може, і в тому ж порядку, в якому вона постає, ставати об’єктом мови, бути реєстрованою, описаною, поясненою, опрацьованою за допомогою понять і створювати умови для теоретичного вибору. Археологія аналізує ступінь та форму проникності мови: вона задає принцип її артикуляції в ланцюзі послідовних подій, вона визначає механізми, за допомогою яких події переписуються у висловлювання. Наприклад, вона не бере під сумнів зв’язку між аналізом багатств і значними коливаннями грошового курсу, що відбувалися у XVII та на початку XVIII століть; вона намагається показати, де в цих кризах можна виявити об’єкт мови, як вони могли бути концептуа-лізовані, як інтереси, що входили в суперечність упродовж цих процесів, могли реалізувати там свою стратегію. Або ще, вона не твердить, що холера, яка вибухнула 1832 року, не була подією, цікавою для медицини: вона показує, як клінічна мова ввела такі правила, що стало можливим реорганізувати всю сферу медичних об’єктів, використати всю сукупність методів реєстрації та оцінок, що стало можливим відмовитися від поняття запалення й остаточно розв’язати давню теоретичну проблему різних видів лихоманки.

Археологія не заперечує можливості утворення нових висловлювань у зв’язку із “зовнішніми” подіями. Її завдання — показати, за яких умов між ними може існувати такий зв’язок і в чому саме він полягає (якими є його межі, форма, код, закон можливості). Вона не ухиляється від розгляду тієї мобільності мов, яка примушує їх рухатися в ритмі подій. Вона намагається вивільнити рівень, на якому вона починає діяти,— рівень, який можна було б назвати рівнем подієвого зчеп-лення. (Таке зчеплення є специфічним для кожної мовної формації, і його правила, його механізми, його чутливість не є однаковими, наприклад, у аналізі багатств та в політичній економії, у старій медицині “конституцій” і в сучасній епідеміології).

б) Більше того, не всі правила формації, що їх археологія приписує тій або тій позитивності, є однаково загальними: деякі з них більш конкретні й випливають із інших. Це підпорядкування може бути тільки ієрархічним, але воно може включати в себе й часовий вектор. Так, у загальній граматиці теорії дієслівної та іменникової частини складного присудка пов’язані між собою: друга випливає з першої, але в такий спосіб, що порядок послідовності між ними визначити не можна (йдеться про інший порядок, аніж той, — дедуктивний або риторичний, — який було обрано для викладу). Натомість аналіз додатку або дослідження коренів слова могли з’явитися (або відновитися) лише після того, як був опрацьований аналіз атрибутивної фрази або концепція іменника як аналітичного знаку уявлення. Ще один приклад: у класичну добу принцип неперервності еволюції створінь входить у систему класифікації видів за їхніми структурними характеристиками; і в цьому сенсі вони є одночасними; натомість, щойно цю класифікацію було здійснено, лакуни та пропуски стали тлумачитися в категоріях історії природи, Землі та видів. Інакше кажучи, археологічне розгалуження правил формації — це не однорідна й одночасна мережа: у ній існують зв’язки, відгалуження та деривації, які є з погляду часу нейтральними; існують і інші, що включають визначений часовий напрямок. Таким чином, археологія не бере собі за модель ні чисто логічної схеми одночасності, ні лінійної послідовності подій, а намагається показати точки перетину між відносинами, які неодмінно є послідовними, і іншими, що такими не є. Отже, не слід вважати, що система позитивності— це синхронна фігура, яку можна сприйняти, лише взявши в дужки усю сукупність діахронічних процесів. Далека від того, щоби бути байдужою до послідовності, археологія визначає часові вектори деривації.

Археологія не намагається трактувати як одночасне те, що дається як послідовне; вона не прагне зупинити час і замінити плин його подій кореляціями, які окреслюють нерухому фігуру. Проте вона ставить під сумнів той погляд, що послідовність є чимсь абсолютним: первісним і нерозривним ланцюгом, якому мова мусить підпорядковуватись за законом своєї скінченності, а також погляд, що в мові наявні лише одна форма й один рівень послідовності. Цим поглядам вона протиставляє аналізи, які допускають одночасне існування різних форм послідовності, що накладаються одна на одну в мові (і під формами не слід розуміти просто ритми або причини, а самі ж таки ряди), і той спосіб, у який арти-кулюються уточнені подібним чином послідовності. Замість іти за ниткою первісного календаря, щодо якого встановлювалася б хронологія послідовних або одночасних подій, хронологія процесів, коротких або тривалих, хронологія миттєвих феноменів і неперервностей, робиться спроба показати, як саме може утворюватися послідовність і на яких різних рівнях можуть бути знайдені виразні послідовності. Отже, щоб визначити археологічну історію мови, треба позбутися двох моделей, які довго, — і в цьому не випадає сумніватися, — нав’язували свій образ: лінійну модель мовлення (і, принаймні почасти, письма), де всі події йдуть одна за одною, за винятком випадків збігу або накладання, та модель потоку свідомості, де теперішнє завжди втікає само від себе у відкритість майбутнього та в затримання минулого. Хоч би як це було парадоксально, мовні формації мають іншу модель історичності, аніж потік свідомості або лінійність мови. Мова, принаймні така, якою її аналізує археологія, тобто на рівні її позитивності, не є свідомістю, що вкладає свій проект у зовнішню форму мовлення. Це також не мова, а тим більше не суб’єкт, який нею розмовляє. Це практика, яка має свої власні форми зчеплення та послідовності.

Б

Набагато охочіше, ніж історія ідей, археологія говорить про розриви, прогалини, розколи, про цілком нові форми позитивності та раптові перерозподіли. Традиційно вважають, наприклад, що написати історію політичної економії— це означає досліджувати все, що могло передувати Рикардо, все, що могло наперед окреслити контури його аналізу, його методи й головні поняття, все те, що могло надати більшої ймовірності його відкриттям; що написати історію порівняльної граматики — це означало віднайти сліди досліджень (здійснених задовго до Бопа й Рас-ка) в галузі спадковості та спорідненості мов, це означало встановити ту роль, яку Анке-тиль-Дюперон міг зіграти у формуванні уявлень про індоєвропейську родину мов, це означало вивести на світло перше порівняння санскритського та латинського дієвідмінювання, здійснене в 1769 р., це означало в разі виникнення такої потреби повернутися аж до Гаріса або Рамю. Що ж до археології, то вона просувається у зворотному напрямку: вона радше прагне послабити всі ті зв’язки, що їх так терпляче налагоджували історики; вона примножує відмінності, розмиває шляхи сполучень і намагається ускладнити переходи між явищами; вона не прагне показати, що фізіократичний аналіз виробництва готував аналіз Рикардо, вона не вважає, що для її аналізу має якусь вагу той факт, що Керду готував прихід Бопа.

Чому відповідає це наполегливе звернення до перервностей? Правду кажучи, воно є парадоксальним лише в стосунку до узвичаєнь істориків. Бо саме ці узвичаєння — з їхньою увагою до неперервностей, переходів, передувань, попередніх ескізів — найчастіше відіграють парадоксальну роль. Від Добантона до Кюв’є, від Анкетиля до Бопа, від Ґрасле-на, Тюрґо або Форбоне до Рикардо, навіть незважаючи на такий короткий хронологічний ухил, відмінності незліченні, і то дуже різної природи: одні з них локалізовані, інші — загальні; одні стосуються методів, інші — понять; іноді йдеться про область об’єктів, а іноді про весь лінгвістичний інструментарій. Ще більш разючим є приклад медицини: за чверть століття, від 1790 до 1815 р. медична мова зазнала глибших змін, аніж від XVII століття, від середніх віків і, може навіть, від часів давньогрецької медицини: ці зміни зумовили появу нових об’єктів (органічні ушкодження, глибокі вогнища хвороб, зміни в тканинах, шляхи та форми дифузії між органами, анатомо-клінічні ознаки та кореляції), нові методи спостережень, визначення вогнищ патологічних змін, реєстрації; зовсім інша сітка сприймання та майже цілком новий словник опису, взаємодії понять та не знані раніше нозографічні розподіли (такі іноді столітні, а іноді й тисячолітні категорії, як гарячка або “конституція”, зникають, а хвороби, можливо, старі як світ, — сухоти, — нарешті виокремлюються й здобувають назву). Отже, лишімо тим, котрі через неуважність ніколи не відкривали “Філософської нозографії” та “Трактату про мембрани”, твердити, що археологія довільно винаходить свої відмінності. Вона лише намагається поставитися до них із усією серйозністю: розплутати їхні переплетіння, визначити, як вони розподіляються, як взаємно включають одна одну, керують одна одною, підпорядковуються одна одній, до яких окремих категорій вони належать; одне слово, йдеться про те, щоб описати ці відмінності, не без того, щоб установити серед них систему їхніх відмінностей. Якщо й існує парадокс археології, то полягає він не в тому, що вона примножує відмінності, а в тому, що вона відмовляється їх редукувати, перекидаючи систему узвичаєних цінностей. З погляду історії ідей відмінність, у тому вигляді, в якому вона постає, — це помилка або пастка; замість того, щоб бути нею зупиненим, проникливий аналіз повинен так чи так усунути її: виявити під нею відмінність меншу, а під цією останньою — ще менш помітну, й так до безконечності, до тієї ідеальної границі, яка буде не-відмінністю досконалої неперервності. Натомість археологія бере за об’єкт свого опису те, що зазвичай розглядають як перешкоду: вона прагне не переступити через відмінності, а проаналізувати їх, сказати, в чому саме вони полягають, і диференціювати їх. Як же здійснюється така диференціація?

1. Замість розглядати мову лише як послідовність однорідних подій (індивідуальних формулювань), археологія розрізняє в самій товщі мови кілька планів можливих подій: план самих висловлювань у їхній осібній появі; план виникнення об’єктів, типів висловлювання, понять, варіантів стратегічного вибору (або трансформацій, що їх відбувають ті, які вже існують); план деривації нових правил формації, починаючи з уже введених у дію, — але завжди в стихії однієї й тієї самої позитивності; нарешті, на четвертому рівні, план, де здійснюється заміна однієї мовної формації на іншу (або чистої й простої появи і зникнення якоїсь позитивності). Ці, здебільшого дуже рідкісні події, є для археології найважливішими: у всякому разі, лише вона може їх виявити. Але вони не становлять єдиний об’єкт її опису; було б помилкою вважати, що вони владно керують усіма іншими і призводять, у всіх тих планах, які можна виділити, до аналогічних і одночасних розривів. Жодна подія, з тих, які відбуваються в товщі мови, не врівноважується якоюсь іншою. Звичайно, поява нової мовної формації часто корелює з широким оновленням об’єктів, форм висловлювання, понять і стратегій (проте цей принцип аж ніяк не є універсальним: загальна граматика виникла у

XVII столітті без очевидних змін у граматичній традиції); але неможливо зафіксувати певне поняття або конкретний об’єкт, який раптом виражає її присутність. Тому не слід описувати подібну подію за категоріями, які можна застосувати в разі появи нового формулювання або нового слова. У випадку такої події було б марним ставити такі запитання, як: “Хто її автор? Хто говорив? За яких обставин і в якому контексті? Які наміри та який проект надихали її появу?” Поява нової позитивності не позначена новою фразою — несподіваною, дивовижною, логічно неперед-бачуваною, стилістично недосконалою, — яка включилася б у текст і звістувала про початок нового розділу або про вторгнення нового мовця. Це подія зовсім іншого типу.

2. Щоб проаналізувати такі події, не досить констатувати зміни й відразу ж пов’язувати їх або з теологічною і естетичною моделлю творення (разом із її трансцендентністю, разом з усією взаємодією її оригінальних характеристик та її винаходів), або з психологічною моделлю усвідомлення (з її попередніми темнотами, з її випередженнями, її сприятливими обставинами, з її здатністю до реструктуризації), або з біологічною моделлю еволюції. Треба точно визначити, в чому саме полягають ці зміни: тобто замінити не-диференційоване відсилання до зміни, — яке водночас містить у собі загальний принцип усіх подій і абстрактний принцип їхньої послідовності, — на аналіз трансформацій. Зникнення тієї чи тієї позитивності й поява іншої включають кілька видів трансформацій. Ідучи від конкретніших до загальніших, можна й треба описати: як трансформувалися різні елементи системи формації (якими були, наприклад, коливання рівня безробіття та потреб у робочій силі, якими були політичні рішення стосовно корпорацій та університетської освіти, якими були нові потреби й нові можливості соціальної допомоги наприкінці

XVIII століття, — всі елементи, що входять у систему формації клінічної медицини); як трансформуються відносини, що характеризують систему формації (як, наприклад, у середині XVII століття змінилося відношення між сприймальним полем, лінгвістичним кодом, інструментальним опосередкуванням та інформацією, введене в дію мовою про живі створіння, завдяки чому виникла можливість визначити об’єкти, притаманні природничій історії); як трансформувалися зв’язки між різними правилами формації (як, наприклад, біологія змінює порядок і залежність, що їх природнича історія встановила між теорією характеризації та аналізом часових дерива-цій); і як, нарешті, трансформуються зв’язки між різними видами позитивності (як відносини між філологією, біологією та економікою перетворюють відносини між граматикою, природничою історією та аналізом багатств; як розпадається міжмовна конфігурація, що її окреслили привілейовані зв’язки між цими трьома дисциплінами; як змінюються відповідні їхні зв’язки з математикою та філософією; як окреслюється місце для інших мовних формацій і зокрема для тієї ін-терпозитивності, яка згодом дістане назву гуманітарних наук). Радше ніж прикликати живу силу зміни (так ніби вона була її власним началом), радше ніж дошукуватися її причин (так ніби вона завжди була лише простим наслідком), археологія намагається встановити систему трансформацій, у чому й полягає “зміна”; вона прагне опрацювати це порожнє й абстрактне поняття, щоб надати йому доступного для аналізу статусу трансформації. Можна зрозуміти те, що деякі мислителі, прив’язані до всіх цих старих метафор, через які протягом півтора століття всі уявляли собі історію (рух, плин, еволюція), побачать у цьому лише заперечення історії та примітивне утвердження перервності; насправді ж вони не можуть погодитися з тим, що зміна очищується від усіх цих випадкових моделей, що в неї водночас забирають її пріоритет універсального закону та її статус загального наслідку і що її міняють на аналіз різних трансформацій.

3. Сказати, що на місце однієї мовної формації приходить інша, не означає сказати, що весь світ абсолютно нових об’єктів, висловлювань, понять, варіантів теоретичного вибору з’являється у всеозброєнні і цілком організований у тексті, який визначає для нього місце раз і назавжди; це лише означає, що відбулася загальна транформація відносин, яка, проте, не обов’язково змінює всі елементи; це означає, що висловлювання підпорядковуються новим правилам формації; але це не означає, що всі об’єкти або поняття, всі висловлювання або всі варіанти теоретичного вибору зникають. Навпаки, виходячи з цих нових правил, можна описати й проаналізувати явища безперервності, повернення та повторення: справді, не слід забувати про те, що правило формації не є ані визначенням об’єкта, ані характеристикою типу висловлювання, ані формою або змістом поняття, а є принципом їхньої множинності та їхнього розсіяння. Один або кілька з-поміж цих елементів можуть залишатися ідентичними (зберігати той самий поділ, ті самі характеристики, ті самі структури), але належати до різних систем розсіяння й залежати від різних законів формації. Отже, можна виявити такі феномени: елементи, які зберігаються протягом кількох різних позитивностей, причому їхня форма та їхній зміст залишаються тими самими, тоді як їхні формації неоднорідні (для прикладу можна навести грошовий обіг спочатку як об’єкт аналізу багатств, а потім як об’єкт політичної економії; поняття характерної ознаки спочатку в природничій історії, а потім у біології); елементи, які визначаються, змінюються, організуються в одній мовній формації і які, нарешті усталившись, фігурують у іншій (так, поняття рефлексу, що формувалося, як це показав Ґ. Ґан-ґілем, у класичній науці від Віліса до Прохаз-ки, згодом увійшло в сучасну фізіологію); елементи, що з’являються пізно, як остання деривація в мовній формації, проте грають провідну роль у формації наступній (так, поняття організму виникло наприкінці XVIII століття в природничій історії як результат усього таксономічного процесу характеризування і стало головним поняттям біології в епоху Кюв’є; або поняття вогнища ушкодження, яке запровадив у вжиток Морганьї і яке стало одним із головних у клінічній медицині); елементи, які з’являються знову після певного періоду невживання, забуття або навіть знецінення (наприклад, повернення до креаціонізму лінеївського зразка в такого біолога, як Кюв’є; або відродження у XVIII столітті давнього уявлення про первісну мову). Проблема для археології полягає не в тому, щоб заперечувати ці феномени, і не в бажанні применшити їхнє значення, а навпаки, в тому, щоб осягнути їхню міру і спробувати зрозуміти: як можуть існувати ці неперервності або ці повторення, ці довгі ряди або ці криві лінії розвитку, що перестрибують через час? Археологія не розглядає безперервність як первісну й остаточну даність, яка має пояснити все інше; навпаки, вона вважає, що те саме, повторюване, й усе інше становлять не меншу проблему, аніж розриви; для неї ідентичне та безперервне є не тим, що треба знайти в кінці аналізу; вони фігурують у стихії мовної практики, вони також управляються правилами формації пози-тивностей; далекі від того, щоб виявляти ту фундаментальну та безсумнівну післядію, що з нею залюбки пов’язують зміну, вони самі активно й регулярно формуються. А всім тим, котрі можуть відчувати спокусу дорікнути археології за те, що вона віддає перевагу аналізові перервного, всім тим, хто відчуває агорафобію до історії й часу, всім тим, котрі змішують розрив та ірраціональність, я відповім: “Судячи з того, як ви ним користуєтеся, це ви знецінюєте безперервне. Ви трактуєте його як елемент-основу, з яким усе має бути співвіднесене; ви перетворюєте його на первісний закон, на центр ваги всієї мовної практики; ви хотіли б, аби кожну зміну аналізували в полі цієї післядії, як аналізують усякий рух у полі гравітації. Але ви можете наділити безперервність таким статусом, лише нейтралізувавши її, лише відштовхнувши до найдальших границь часу, до первісної пасивності. Археологія має намір перевернути це розташування або, радше (оскільки не йдеться про те, щоб наділити перервне роллю, яку досі відводили безперервному), протиставити одне одному безперервне й перервне: показати, як безперервне формується згідно з тими самими умовами й за тими самими правилами, що й розсіяння; і що воно перебуває (не більшою й не меншою мірою,

аніж відмінності, винаходи, новації та відхилення) в полі мовної практики”.

4. Поява та зникнення позитивностей, гра заміщень, якій вони дають місце, не являють собою однорідного процесу, який би всюди розгортався в однаковий спосіб. Було б помилкою вважати, що розрив є певним різновидом великого загального відхилення, яке зачіпало б усі мовні формації водночас: розрив — це не мертвий та недиференційований час, що може втискатися — хай навіть на одну мить— між двома вираженими фазами; це не помилка, позбавлена тривалості, яка розділяє дві епохи й розгортає по обидва боки цієї розколини два різнорідні потоки часу; це завжди певна перервність між двома визначеними позитивностями, уточнена пев-ною кількістю різних трансформацій. Таким чином, аналіз археологічних розривів має на меті встановити між безліччю різних модифікацій аналогії та відмінності, відношення ієрархічної залежності та доповнюваності, збігів та розколів; одне слово — описати розсіяння самих перервностей.

Ідея одного й того самого розриву, що в якийсь заданий момент раптово розділяє всі мовні формації, розриваючи їх одним рухом і знову формуючи їх за тими самими правилами, — ця ідея навряд чи може бути прийнята. Одночасність кількох трансформацій не означає їхнього точного хронологічного збігу: кожна трансформація може мати свій власний показник часової “в’язкості”. Природнича історія, загальна граматика та аналіз багатств були визначені в аналогічний спосіб, і всі три утворилися протягом XVII століття; але система формації аналізу багатств була пов’язана з великою кількістю умов та позамовних практик (обіг товарів, грошові маніпуляції та їхні наслідки, система захисту торгівлі й мануфактур, коливання кількості металевих грошей): цим пояснюється повільність процесу, який розгортався протягом більш як століття (від Грамона до Кантильйо-на), тоді як трансформації, що призвели до утворення граматики та природничої історії, тривали не більш як двадцять п’ять років. Навпаки, сучасні трансформації, аналогічні й пов’язані між собою, не відсилають до однієї моделі, яка б неодноразово відтворювалася на поверхні мов і всім би нав’язувала строго ідентичну форму розриву: коли описувався археологічний розрив, який надав місце філології, біології та економіці, йшлося про те, щоб показати, як ці три позитивності були пов’язані між собою (через зникнення аналізу знаку та теорії відтворення), до яких симетричних наслідків міг він призвести (ідея цілісності та органічної адаптації живих істот; ідея морфологічної зв’язності та впорядкованої еволюції в мовах; ідея форми виробництва, яке має свої внутрішні закони і свої межі еволюції); але не меншою мірою йшлося про те, щоб продемонструвати, якими були специфічні відмінності між цими трансформаціями (як, зокрема, історичність вводиться в особливий спосіб у ці три позитивності і як, отже, їхній стосунок до історії не може бути тим самим, хоча всі вони перебувають у визначеному зв’язку з нею).

Нарешті, існують між різними археологічними розривами — а іноді навіть між мовними формаціями, що перебувають у близькому сусідстві й об’єднані численними зв’язками, — важливі зміщення. Те саме можна сказати й про мовні дисципліни та історичний аналіз: велика трансформація, яка спричинилася до виникнення в перші роки XIX століття історичної та порівняльної граматики, випередила на добре півстоліття зміни історичної мови: таким чином система інтерпозитив-ності, в яку була включена філологія, зазнала глибоких перетворень у другій половині

XIX століття, тоді як позитивність філології не ставилася під сумнів. Звідси явище “фрагментарного зміщення”, для ілюстрації якого можна навести ще один дуже відомий приклад: такі поняття, як додаткова вартість або тенденційне зниження норми прибутку, що їх ми зустрічаємо у Маркса, можуть бути описані на основі системи позитивності, яка була опрацьована ще Рикардо; отож ці поняття (які є новими, але їхні правила формації такими не є) водночас залежать — у самого ж таки Маркса— від зовсім іншої мовної практики: вони утворилися там за специфічними законами, займають там іншу позицію і не фігурують у тих самих зчепленнях: ця нова позитивність — не видозміна аналізів Рикардо; це не нова політична економія, це мова, утворена внаслідок деривації певних економічних понять, але вона, в свою чергу, визначає умови, за яких реалізується мова економістів, і, отже, її можна оцінювати як теорію й критику політичної економії.

Археологія руйнує синхронність розривів так само, як вона могла б зруйнувати абстрактну єдність зміни та події. Епоха не є ані її базовою єдністю, ані її горизонтом, ані її об’єктом: якщо вона про неї говорить, то це завжди робиться стосовно визначених мовних практик і як наслідок їхнього аналізу. Класична доба, про яку було часто згадувано в археологічному аналізі, не є часовою фігурою, що накидає свою єдність і свою порожню форму всім мовам; це назва, яка дається певному переплетінню неперервностей і пе-рервностей, змін, що відбуваються всередині позитивностей, мовних формацій, які з’являються і зникають. Так само й розрив не є чимось таким, що обмежує аналіз археології, межею, яку вона помічає здалеку, проте не може ані визначити її, ані наділити його специфічністю: розрив — це назва, дана трансформаціям, що залежать від загальних правил однієї або кількох мовних формацій. Так, Французька революція— оскільки саме навколо неї досі зосереджувалися всі археологічні аналізи — не відіграє ролі події, яка є зовнішньою щодо мов, чий ефект розділення треба було б, належно мислячи, віднайти в усіх мовах; вона функціонує як складна, ар-тикульована й доступна для опису сукупність трансформацій, котрі зовсім не торкнулися певної кількості позитивностей, котрі для кількох інших зафіксували нові правила, що досі є нашими, і котрі також створили позитивності, які щойно розпалися або й досі розпадаються в нас на очах.