АРХЕОЛОГІЯ Й ІСТОРІЯ ІДЕЙ

Тепер можна обернути аналіз у протилежний бік; можна знову спуститися вниз за течією і, вже обстеживши область мовних формацій та висловлювань, вже зробивши начерк загальної теорії, податися до можливих сфер застосування. Коротко глянути, якій меті може послужити цей аналіз, що його я — можливо, з надмірною врочистістю,— охрестив “археологією”. Власне, це треба було зробити, бо, по щирості, деякі речі все ще мене турбують. Я виходив із досить простої проблеми: розокремлення мови на великі утворення, які не були ані творами, ані авторами, ані книжками, ані темами. І ось, маючи на меті лише окреслити їх, я взявся за побудову цілої серії понять (мовних формацій, позитивності, архіву), я визначив цілу сферу (висловлювання, поле висловлювань, мовні практики), я намагався виявити специфічність методу, який не був би ні формалізаторським, ні інтерпретаційним; одне слово, я вдався до всього інструментарію, чия вагота й, певна річ, химерне обладнання просто-таки бентежать. З двох або трьох причин: існує вже достатня кількість методів, які дають змогу описувати й аналізувати мову, отже, прагнення додати до них іще один не здаватиметься невиправданою самовпевненістю. А крім того, я ще й поставив під знак запитання такі мовні єдності, як “книжка” або “творчий доробок”, бо запідозрив, що вони не є такими безпосередніми й очевидними, якими здаються: чи розумно протиставляти їм утворення, які виокремлюються коштом такого зусилля, після стількох невпевнених спроб і згідно з такими невизначеними принципами, що знадобилися сотні сторінок, щоб їх описати? І те, що всі ці інструменти врешті-решт допоможуть висвітлити ці славетні “мови”, чия ідентичність ними встановлюється,— чи вони й справді те саме, що ті подоби (що їх називають “психіатрією”, або “політичною економією”, або “природничою історією”), від яких я емпірично відштовхувався і які дали мені привід для створення цього дивного арсеналу? Тепер мені конче необхідно виміряти описову ефективність понять, що їх я спробував визначити. Я повинен знати, чи працює моя машина й що саме вона може виробити. Що ж може запропонувати ця археологія такого, для чого інші методи опису виявилися б недостатніми? Якою є винагорода за такі тяжкі зусилля?

І тут у мене виникає перша підозра. Я діяв так, ніби відкрив цілком нову царину, і немов для того, щоб описати її, мені знадобилися цілком нові засоби оцінок та вимірювань. Але хіба ж я не опинився саме в тому просторі, який добре й давно всім відомий під назвою “історії ідей”? Хіба ж не на нього я завжди внутрішньо орієнтувався навіть у тих двох або трьох випадках, коли намагався зберегти певну дистанцію? Якби я умисне не відвертав очей, хіба я не знайшов би в тому ж таки полі вже готовим, уже проаналізованим усе те, що я шукав? По суті, я, можливо, лише історик ідей. Але сором’язливий або, якщо хочете, самовпевнений. Історик ідей, який схотів згори донизу оновити свій предмет; який, безперечно, схотів надати йому тієї самої строгості, що її нещодавно набули інші описи, близькі до цього останнього; але який, неспроможний реально змінити цю давню форму аналізу, неспроможний перевести її через поріг науковості (чи тому, що така метаморфоза взагалі неможлива, чи тому, що йому не вистачило снаги самому здійснити таке перетворення), проголошує, творячи ілюзію, що він завжди робив і хотів робити щось зовсім інше. Весь цей новий туман — аби приховати те, що дослідник лишився посеред того самого краєвиду, прикипівши до старого, зовсім виснаженого ґрунту. Я не матиму права заспокоїтися, доки не відірвуся від “історії ідей”, доки не покажу, чим саме археологічний аналіз відрізняється від її описів.

Нелегко схарактеризувати таку дисципліну, як історія ідей: неясно визначений предмет, нечітко окреслені межі, звідусіль запозичені методи, плутаний і непевний розвиток думки. Проте складається враження, що за нею можна визнати дві ролі. З одного боку, цей предмет розповідає історію суміжних подій, історію околиць. Історію не наук, а тих недосконалих, не опертих на надійне підґрунтя знань, які так ніколи й не досягли протягом свого тривкого життя наукової форми (це радше історія алхімії, аніж хімії, радше історія тваринного розуму та френології, аніж фізіології, радше історія атомістики, аніж фізики). Це історія тих темних філософій, які не дають спокою літературі, мистецтву, наукам, праву, моралі і навіть повсякденному життю людей; історія цих віковічних сюжетів, які так ніколи й не викристалізувалися в строгу й індивідуальну систему, але витворили стихійну філософію тих, які не філософствували. Це історія не літератури, а того побічного гомону, того повсякденного зникомого письма, що ніколи не набуває статусу твору або відразу його позбувається; це аналіз сублітератур, альманахів, журналів і газет, скороминущих успіхів, авторів, які й не могли здобути визнання. Визначена в такий спосіб, — але відразу видно, як важко зафіксувати її точні межі, — історія ідей адресується до всього того прихованого масиву думки, до всієї тієї гри уявлень, які безіменно існують між людьми; у проміжках між великими мовними пам’ятками вона відкриває нетривкий ґрунт, на якому вони спочивають. Це наука про плинні мови, про не-оформлені твори, про не пов’язані між собою теми. Радше аналіз думок, аніж знань, радше аналіз помилок, аніж істини, аналіз не форм думки, а типів ментальності.

Але, з другого боку, історія ідей ставить перед собою завдання дослідити наукові дисципліни, що вже існують, розглянути їх і заново витлумачити. У такому разі її слід розглядати вже не як маргінальну область, а як стиль аналізу, як погляд у певній перспективі. Вона бере на себе відповідальність за історичну царину наук, літератур і філософій; але вона описує там знання, які правили за емпіричну, а не обмірковану основу для подальших формалізацій; вона намагається віднайти безпосередній досвід, записаний у мові; вона йде за генезою, яка, виходячи з одержаних і набутих уявлень, дає життя системам і творам. Але зате вона й показує, як потроху розпадаються ці великі утворення, що виникли в такий спосіб, як роз’єднуються раніше поєднані теми й живуть далі своїм окремим життям, виходять з ужитку або з’єднуються в новий спосіб. У цьому випадку історія ідей є дисципліною про початки й кінці, це опис неясних неперервностей та повернень, про відтворення процесів розвитку в лінійній формі історії. Але вона може також і завдяки цьому описувати, від однієї області до іншої, весь процес обмінів та посередництві вона показує, як наукове знання поширюється, поступаючись місцем філософським концепціям, і в певних випадках набуває форми в літературних творах; вона показує, як проблеми, поняття, теми можуть переходити з філософської царини, де вони були сформульовані, до наукової або політичної мови; вона пов’язує певними відносинами твори з інституціями, звичками та суспільною поведінкою, з технологіями, потребами й безмовними практиками, вона намагається оживити найбільш опрацьовані форми мови в конкретному краєвиді, в середовищі зростання та розвитку, де вони народилися. У цьому випадку вона стає дисципліною взаємопроникнень, описом концентричних кіл, які оточують твори, увиразнюють їх, пов’язують їх між собою і включають їх у все те, що не є ними.

Очевидним є те, як ці дві ролі історії ідей пов’язані між собою. У найзагальнішій формі можна сказати, що вона постійно описує перехід — в усіх тих напрямках, у яких він відбувається,— від не-філософії до філософії, від не-науковості до науки, від не-літератури до самого літературного твору. Вона являє собою аналіз прихованих народжень, далеких відповідностей, незмінностей, які вперто зберігаються під покровом видимих змін, повільних формацій, які користаються з безлічі сліпих співучастей, з тих усеохопних уявлень, які помалу переплітаються й раптово ущільнюються на самісінькому вістрі твору. Походження, безперервність, підсуму ван-ня — ось великі теми історії ідей, через які вона прив’язується до певної, тепер уже традиційної форми історичного аналізу. За таких умов видається цілком нормальним, що кожен, хто досі має про історію, про її методи, її вимоги та можливості таке, вже дещо застаріле, уявлення, не може навіть подумати про те, щоб розлучитися з такою дисципліною, як історія ідей; або радше він вважатиме, що всяка інша форма аналізу мов буде зрадою самої історії. Таким чином, археологічний опис— це якраз відхід від історії ідей, систематична відмова від її постулатів та методик, спроба створити зовсім іншу історію того, що говорили люди. І якщо декотрі не впізнають у цьому задумі історію свого дитинства, якщо вони оплакують її і кличуть в епоху, що призначена не для неї, цю велику тінь минулих часів, це з певністю доводить, що вони зберігають їй глибоку вірність. Але ця консервативна затятість утверджує мене в правильності мого наміру зробити те, що я надумав зробити.

Між археологічним аналізом та історією ідей існують численні відмінності. Зараз я спробую назвати чотири з них, які здаються мені найголовнішими: відмінність у підході до новизни; відмінність у аналізі суперечностей; відмінність у порівняльних описах; нарешті, відмінність у напрямку перетворень. Сподіваюся, що ці чотири пункти відмінностей допоможуть краще зрозуміти особливості археологічного аналізу і дадуть змогу виміряти його описову спроможність. Для цього поки що буде досить назвати кілька принципів.

1. Археологія намагається визначити не думки, уявлення, образи, теми, наслання, що ховаються або виражені в мові, а самі ці мови, ці мови як практики, підпорядковані певним правилам. Вона не трактує мову як документ, як знак іншої речі, як елемент, що мав би бути прозорим, але недоречну непрозорість якого іноді доводиться долати, щоб добутися до глибин істотного, там, де це істотне ще збереглося; вона звертається до мови в її власному обсягу, як до пам ’ятника. Археологія— це не інтерпретаційна дисципліна, вона не шукає краще прихованої “іншої мови”. Вона відмовляється бути “алегоричною”.

2. Археологія не прагне знайти безперервний і невідчутний перехід, який плавно поєднує мови з усім тим, що їм передує, їх оточує або розташоване безпосередньо за ними. Вона не очікує ані того моменту, коли, починаючи з того, чим вони ще не були, мови стають тим, чим вони є; ані того моменту, коли, втрачаючи міцність своєї будови, вони потроху втрачатимуть свою ідентичність. Проблема археології, навпаки, полягає в тому, щоб визначити мови в їхній специфічності; показати, в чому саме взаємодія правил, що їх вони вводять у дію, не зводиться до всього іншого; щоб іти за ними, вздовж їхніх зовнішніх контурів і щоб краще їх підкреслити. Вона не рухається, в повільному поступі, від неясного поля думки до своєрідності системи або до остаточної стабільності науки; вона є аж ніяк не “словослів’ям”, а диференціальним аналізом модальностей мови.

3. Археологія аж ніяк не впорядковується за суверенною подобою твору; вона аж ніяк не намагається схопити той момент, коли він відокремлюється від безіменного горизонту. Вона не прагне віднайти ту загадкову точку, де індивідуальне й суспільне переходять одне в одне. Вона не є ані психологією, ані соціологією, ані, загальніше кажучи, антропологією творення. Твір не є для неї відповідним розривом, навіть якщо перемістити його в глобальний контекст або в мережу причинних зв’язків, які його підтримують. Вона визначає типи й правила мовних практик, які перетинають індивідуальні твори, які іноді цілком їх собі підпорядковують і панують над ними так, щоб ніщо не уникнуло їхнього впливу; але буває, що вони керують ними лише частково. Інстанція суб’єкта-творця як причини буття твору, та початку його єдності, для археології чужа.

4. Нарешті, археологія не намагається реконструювати те, що могли думати, хотіти, мати за мету, переживати, жадати люди саме в ту мить, коли виголошували мову; вона не прагне здобути те зникоме ядро, в якому автор і твір обмінюються своєю ідентичністю; де думка залишається ще дуже близькою до самої себе в поки що не одміненій формі й де слова ще не розгорнулися в просторовому й послідовному розсіянні мови. Іншими словами, вона не намагається повторити те, що вже сказано, приєднуючись до нього в самій його ідентичності. Вона не прагне відійти вбік у двозначній скромності прочитання, яке повернуло б, у всій його чистоті, далеке, слабке, ледь видиме світло першоджерела. Вона не є чимось більшим і чимось іншим, аніж повторний запис, тобто впорядкованим перетворенням вже записаного у збереженій формі зовнішнього. Це не повернення до таємниці походження; це систематичний опис мови-об’єкта.