VI НАУКА І ЗНАННЯ

На всі попередні аналізи накладалося мовчазне розмежування, хоча ані його принцип, ані навіть загальні обриси не були уточнені. Всі наведені приклади без винятку належали до дуже вузької сфери. Далеко не була, не кажу інвентаризована, а навіть обстежена величезна сфера мови: навіщо систематично нехтувати “літературні”, “філософські” чи “політичні” тексти? Хіба не мають місця в цій області мовні формації та системи позитивностей? І навіть якщо обмежитися лише категоріями наук, навіщо замовчувати математику, фізику або хімію? Навіщо звертатися до стількох дисциплін, досить-таки сумнівних, ще не оформлених і, можливо, назавжди приречених залишитися за порогом науковості? Одне слово, яким є зв’язок між археологією та аналізом наук?

а) Позитивності, дисципліни, науки

Перше запитання: чи археологія під такими досить химерними термінами, як “мовна формація” та “позитивність”, не описує просто псевдонауки (такі як психопатологія), науки, що перебувають у доісторичному стані (такі як природнича історія) або науки, повністю просякнуті ідеологією (такі як політична економія)? Чи не є вона привілейованим аналізом того, що назавжди залишиться квазінауковим? Якщо назвати “дисциплінами” сукупності висловлювань, які запозичують свою організацію в наукових моделей, які тяжіють до зв’язності та наочності, які сприймаються, установлюються, передаються, а іноді й викладаються як науки, то чи не можна сказати, що археологія описує дисципліни, які реально не є науками, тоді як епістемологія могла б описувати науки, котрі, ймовірно, сформувалися, виходячи з дисциплін, які вже існують (або всупереч їм)?

На ці запитання можна відповісти лише негативно. Археологія не описує дисциплін. Щонайбільше вони у своєму вираженому розгортанні можуть дати поштовх до опису позитивностей, але вони не фіксують їхніх меж, не нав’язують їм остаточних розривів, не зберігаються такими, як були, до кінця аналізу; неможливо встановити взаємно однозначну відповідність між установленими дисциплінами та мовними формаціями.

Ось приклад такої невідповідності. Відправною точкою для написання “Історії божевілля” була поява на початку XIX століття психіатрії. Ця дисципліна мала інший зміст, іншу внутрішню організацію, інше місце в медицині, іншу практичну функцію, інший спосіб застосування, аніж традиційний розділ, що називався “Хвороби голови” або “Нервові захворювання” в медичних трактатах XVIII століття. Отож при вивченні цієї нової дисципліни було виявлено дві речі: те, що зробило її можливою в ту епоху, коли вона з’явилася, те, що зумовило таку велику переміну в структурі понять, аналізів та доведень, було всією взаємодією відносин між госпіталізацією, утриманням у лікарні, умовами та процедурами суспільного виключення, юридичними правилами, нормами промислової праці та буржуазної моралі, одне слово, всією тією сукупністю, яка характеризує для цієї мовної практики формацію висловлювань; але ця практика знаходить свій вияв не лише в дисципліні, наділеній науковим статусом та науковими претензіями; її так само знаходять у юридичних текстах, у літературних виразах, у філософських рефлексіях, у політичних рішеннях, у повсякденних розмовах, у думках. Мовна формація, на існування якої вказує психіатрія, значно ширша, ніж ця остання; вона виходить далеко за її межі і проникає в неї зусібіч. Більше того, відступаючи ще далі назад у часі й шукаючи, що ж могло передувати в XVII та XVIII століттях виникненню психіатрії, легко помітити, що ніякої давнішої подібної дисципліни не існувало: те, що лікарі класичної епохи тоді казали про манії, маячню, меланхолію, нервові хвороби, жодною мірою не являло собою автономної дисципліни, а щонайбільше одну з рубрик в аналізі гарячок, змін настрою або захворювань мозку. Проте, незважаючи на відсутність будь-якої оформленої дисципліни, відповідна мовна практика діяла, зі своїми закономірностями та стійкістю. Ця мовна практика, звичайно, була вкладена в медицину, але також входила складовою частиною до адміністративних розпоряджень, літературних або філософських текстів, до казуїстики, до теорій або проектів примусової праці й до програм допомоги вбогим. Тобто в класичну добу існувала мовна формація та позитивність, цілком придатні для опису, але їм не відповідала жодна визначена дисципліна, що її можна було б порівняти з психіатрією.

Але якщо справді позитивності не є простими дублікатами установлених дисциплін, то чи не є вони шкіцами майбутніх наук? Чи під назвою мовної формації не визначається ретроспективна проекція наук на їхнє власне минуле, тінь, яку вони відкидають на те, що їм передувало й ніби наперед їх окреслило? Чи не було, наприклад, те, що описувалось як аналіз багатств або загальна граматика, наділені, можливо, досить штучною автономією, просто політичною економією в її зародковому стані або початковою фазою становлення нарешті строгої науки про мову? Чи не спробувала археологія, вдавшись до ретроградних заходів, законність яких, звичайно, важко встановити, перегрупувати в незалежну мовну практику всі різнорідні та розсіяні елементи, чия участь виявиться необхідною для запровадження науки?

І в цьому разі відповідь мусить бути негативною. Те, що було проаналізоване під назвою природничої історії, не охоплює в єдиному образі всього того, що в XVII та XVIII століттях могло оцінюватися як шкіц науки про життя й розглядатись у її законній генеалогії. Виявлена в такий спосіб позитивність справді бере до уваги певну кількість висловлювань, які стосуються подібностей і відмінностей між живими істотами, їхньої видимої структури, їхніх специфічних і загальних характерних рис, їхньої можливої класифікації, перервностей, які їх розділяють, та переходів, що їх пов’язують; але вона залишає поза увагою багато інших аналізів, які, проте, датуються тією самою епохою і які теж окреслюють первісні образи біології: аналіз рефлективного руху (який відіграватиме таку важливу роль у становленні анатомо-фізіології нервової системи), ембріональна теорія (яка, здається, випереджає проблеми еволюції та генетики), пояснення зростання тварин та рослин (яке стане одним із великих питань фізіології організмів у цілому). Більше того: далека від того, щоб випередити майбутню біологію, природнича історія — таксономічна мова, пов’язана з теорією знаків та з проектом науки про порядок, скориставшися своєю сталістю та автономією, виключала створення єдиної науки про життя. Так само мовна формація, що її описують як загальну граматику, не містить у собі, — до цього їй далеко, — всього того, що могло бути сказане в класичну епоху про мову, і того, що згодом доводилося знаходити у філології, чи то була спадщина, чи зречення, розвиток чи критика: вона залишає поза увагою методи тлумачення Біблії й ту філософію мови, яка сформульована у Віко або в Гердера. Отже, мовні формації — це не майбутні науки в ту мить свого розвитку, коли, ще не усвідомлюючи самих себе, вони тихо формуються: справді, вони не перебувають у стані телеологічного підпорядкування у стосунку до ортогенезу наук.

Але чи можна твердити, що там, де є позитивність, не може бути науки, і що позитивності, там, де їх можна виявити, завжди виключають науки? Чи треба припускати, що замість перебувати у хронологічному стосунку до наук, вони перебувають в альтернативному до них становищі? Що вони в якомусь розумінні є позитивним образом певного епі-стемологічного ґанджу? Але також у цьому випадку можна знайти й протилежний приклад. Клінічна медицина, звичайно, не є наукою. Не тільки тому, що вона не відповідає формальним критеріям і не досягає того рівня строгості, якого можна чекати від фізики, хімії або навіть фізіології, а й також тому, що включає в себе майже неорганізоване нагромадження емпіричних спостережень, приблизних спроб і результатів, рецептів, терапевтичних приписів та установчих розпоряджень. А проте ця не-наука не виключена з науки: протягом XIX століття вона налагодила певні зв’язки з досконало організованими науками, такими як фізіологія, хімія або мікробіологія; більше того, вона надала місце таким мовам, як мова патологічної анатомії, назвати яку лженаукою було б виявом самовпевненості.

Отже, не можна ототожнювати мовні формації ані з науками, ані з дисциплінами, які лише стають науковими, ані з тими символами, які здалеку окреслюють майбутні науки, ані, нарешті, з тими формами, які наперед виключають усяку науковість. Який же існує зв’язок між позитивностями та науками?

б) Знання

Позитивності не характеризують форм пізнання — незалежно від того, чи є вони апріорними необхідними умовами, чи формами раціональності, що їх по черзі могла запроваджувати історія. Але вони також не описують стану знань у заданий момент часу: вони не визначають ані балансу того, що, починаючи з цього моменту, могло бути доведене й набуло статусу остаточного знання, ані балансу того, що, навпаки, було прийняте без доказів та без достатнього обґрунтування, ані того, що було прийняте як спільне вірування або підтримане силою уяви. Проаналізувати позитивності— означає показати, за якими правилами мовна практика може формувати групи об’єктів, сукупності висловлювань, гру понять, ряди варіантів теоретичного вибору. Утворені в такий спосіб елементи не організують науку з ідеально визначеною структурою; система їхніх відносин є, звичайно, не такою строгою; але це також не просто звалені в одну купу знання, добуті з досвіду, традицій або різнорідних відкриттів і пов’язаних лише ідентичністю суб’єкта, що ними володіє. Вони є тим матеріалом, на якому будуються зв’язні (або незв’язні) судження, розробляються більш або менш точні описи, здійснюються перевірки, розбудовуються теорії. Вони створюють попередні умови для того, що відкриється й функціонуватиме як знання або ілюзія, усталена істина або викрита помилка, набутий досвід або подолана перешкода. Неважко переконатися в тому, що ці попередні умови не можуть бути проаналізовані як даність, як пережитий досвід, ще повністю занурений в уявне або у сприймання, досвід, що його людство протягом своєї історії було схильне вбирати у форми раціональності, а кожен індивід мусив пропускати крізь себе, якщо хотів віднайти ідеальні значення, вкладені в нього або в ньому приховані. Тут не йдеться про якесь попереднє знання або про архаїчну стадію в русі, спрямованому від безпосереднього пізнання до аподиктичності; йдеться про елементи, які мають формуватися мовною практикою для того, щоб у разі необхідності складалася наукова мова, диференційована не тільки за своєю формою та строгістю, а й завдяки об’єктам, з якими вона має справу, типам висловлювань, які вона вводить у дію, поняттям, що ними вона маніпулює, та стратегіям, які вона застосовує. Таким чином, науку пов’язують не з тим, що мусило або мусить бути пережите для того, щоб був обґрунтований задум ідеальності, яка їй властива, а з тим, що мусило або мусить бути сказане для того, щоб могла утворитися мова, яка, в разі необхідності, відповідала б експериментальним або формальним критеріям науковості.

Цю сукупність елементів, утворених у регулярний спосіб мовною практикою, елементів, які є необхідними для формування науки, хоча вони й не обов’язково призначені для того, щоб дати їй місце, можна назвати знанням. Знання — це те, про що можна говорити в мовній практиці, яка ним уточнюється; це — область, визначена різними об’єктами, які набудуть або не набудуть науковий статус (знання в галузі психіатрії у XIX столітті не є сумою того, що вважалося істинним, це сукупність видів поведінки, особливостей, відхилень, про які можна говорити в рамках психіатричної мови); знання — це також простір, де суб’єкт може обрати певну позицію, щоб говорити про об’єкти, з якими він має справу у своїй мові (в цьому розумінні знання клінічної медицини— це сукупність функцій огляду, опитування, розшифрування, реєстрації, рішень, які може виконувати суб’єкт медичної мови); знання— це також поле координації та субординації висловлювань, де поняття виникають, визначаються, застосовуються і перетворюються (на цьому рівні знання природничої історії у XVIII столітті— це не сума того, що було сказано, а сукупність способів і місць розташування, за допомогою яких можна включати в уже сказане всяке нове висловлювання); нарешті, знання визначається можливостями використання та привласнення, що їх надає мова (так, знання політичної економії в класичну добу — це не теза, складена з різних уже обґрунтованих тез, а сукупність її точок доторкання до інших мов та іншої практики, яка не є мовною). Існують знання, що є незалежними від наук (які не є ані їхнім історичним ескізом, ані їхнім пережитим зворотним боком), але немає знання, позбавленого будь-якої визначеної мовної практики; і всяка мовна практика може бути визначена через те знання, яке вона формує.

Замість того, щоб побіжно оглядати вісь: свідомість—пізнання—наука (яка не може бути звільнена від показника суб’єктивності), археологія охоплює поглядом вісь: мовна практика—знання—наука. І тоді як історія ідей знаходить точку рівноваги свого аналізу в стихії пізнання (бувши тим самим змушена, всупереч своїй волі, постати перед трансцендентальним запитанням), археологія знаходить точку рівноваги свого аналізу у знанні — тобто в області, де суб’єкт обов’язково розташовується в певній визначеній точці і вступає в певні відносини, але де він ніколи не перетворюється на головну постать (ані як трансцендентальна діяльність, ані як емпірична свідомість).

Зрозуміло, що за таких умов треба ретельно розрізняти наукові області та археологічні території: їхні розриви та принципи їхньої організації є зовсім іншими. До наукової області належать лише судження, які підпорядковані певним законам побудови; твердження, які мають той самий сенс, які говорять те саме, які є так само істинними, як і вони, але які залежать від іншої систематичності, мають бути виключені з цієї області: те, що у “Сні Даламбера” говориться про становлення видів, цілком може виражати певні поняття та деякі з наукових гіпотез тієї історичної доби, навіть може добре передбачати майбутні істини, але належить воно не до наукової області природничої історії, а навпаки, до її археологічної території, якщо принаймні там можна виявити ті самі правила формації, що й у Лінея, Бюфона, Добантона або Жюсьє. Археологічні території можуть перетинати і “літературні” або “філософські” тексти, і тексти наукові. Знання вкладається не лише в доведення, його також можна виявити у вигадках, роздумах, оповідях, установчих правилах, політичних рішеннях. Археологічна територія природничої історії включає в себе такі речі, як “Філософський палінгенез” або “Теліамед”, хоч вони в більшій своїй частині й не відповідають науковим нормам, які були прийняті в ту епоху, і, звичайно ж, іще менше відповідають тим, які були опрацьовані пізніше. Археологічна територія загальної граматики включає в себе мрії Фабра д’Оліве (які ніколи не набували наукового статусу і радше вписуються в регістр містичної думки) не меншою мірою, аніж аналіз атрибутивних речень (який приймався тоді за очевидну істину і в якому сьогодні можна вгледіти передбачення теорії генеративної граматики).

Мовна практика не збігається з науковим опрацюванням, для якого вона може надати місце; і знання, яке вона формує, не є ані грубим ескізом, ані повсякденним субпродуктом сформованої науки. Науки виникають у стихії мовної формації і на тлі знання — при цьому мало важить різниця між тими мовами, які мають презумпцію або статус науковості, і тими, які справді представляють їхні формальні критерії. З цього виникають дві низки проблем: якими можуть бути місце та роль області науковості на археологічній території, де вона окреслена? Згідно з яким порядком і якими процесами відбувається поява області науковості в межах даної мовної формації? Це питання, на які тут і тепер неможливо відповісти: йдеться тільки про те, щоб показати, в якому напрямку можна було б їх аналізувати.

в) Знання й ідеологія

Коли наука вже сформована, вона не перебирає на себе і не включає в систему зчеплень, які їй притаманні, всього того, що формувало мовну практику, де вона виникає; вона також не розпорошує знання, що її оточує, — щоб відіслати його до праісторії помилок, забобонів або уяви. Патологічна анатомія не звела й не привела до норм науковості позитивність клінічної медицини. Знання не є тим епістемологічним риштуванням, яке може зникнути в науці, що його реалізує. Наука (або те, що видає себе за неї) локалізується в полі знання і грає там певну роль. Роль, що варіює залежно від різних мовних формацій і модифікується з їхніми змінами. Те, що в класичну добу розглядалося як медичне пізнання розумових хвороб, у знаннях про божевілля займало дуже обмежене місце: воно утворювало лише одну з поверхонь його контакту, разом із багатьма іншими (юриспруденцією, казуїстикою, поліційними правилами тощо); натомість психопатологічний аналіз XIX століття, що також розглядався як наукове пізнання душевних хвороб, зіграв зовсім іншу й набагато важливішу роль у дослідженні божевілля (роль моделі та інстанції ухвалення рішень). Так само наукова мова (або мова, що претендує на науковість) не відігравала однієї й тієї самої ролі в економічних знаннях XVII та XIX століть. У кожній мовній формації можна виявити специфічний зв’язок між наукою та знанням; і археологічний аналіз, замість установити між ними зв’язок виключення або вилучення (шукаючи ті елементи знання, які ще ховаються від науки й чинять їй опір, і ті елементи науки, які ще скомпрометовані сусідством та впливом знання), мусить позитивно показати, як наука вписується у стихію знання та функціонує в ній.

Безперечно, що саме тут, у цьому просторі гри, усталюються й деталізуються зв’язки ідеології з науками. Опанування ідеологією наукової мови та ідеологічне функціонування наук знаходять свій вияв не на рівні їхньої ідеальної структури (навіть якщо вони можуть бути виражені в ній більш або менш наочним способом), не на рівні їхнього технічного застосування в суспільстві (хоч воно й може на нього впливати) і не на рівні свідомості суб’єктів, які її будують; вони знаходять свій вияв там, де наука виокремлюється зі знання. Якщо питання ідеології й можна поставити перед наукою, то лише тією мірою, якою ця остання, не ототожнюючи себе зі знанням, але й не усуваючи й не виключаючи його, локалізується в ньому, структурує певні його об’єкти, систематизує певні його висловлювання, формалізує ті або ті з його понять та стратегій; тією мірою, якою це опрацювання розокремлює знання, змінює його та перерозподіляє — з одного боку, підтверджує та оцінює його— з другого; тією мірою, якою наука знаходить своє місце в мовній регулярності і якою, внаслідок цього, вона розгортається й функціонує у всьому полі мовних або позамовних практик. Одне слово, коли перед наукою ставиться питання ідеології, це не буде питання ситуацій або практик, що їх вона віддзеркалює більш або менш усвідомлено; це також не буде питання її можливого використання або всіх можливих зловживань нею; це буде питанням її існування як мовної практики та її функціонування серед інших практик.

У найзагальнішому розумінні й абстрагуючись від будь-якого опосередкування й будь-якої конкретності, звичайно, можна сказати, що політична економія відіграє якусь роль у капіталістичному суспільстві, що вона служить інтересам буржуазного класу, що вона була створена ним і для нього і що, нарешті, вона носить тавро свого походження навіть у системі своїх понять та своєї логічної архітектури; але будь-який точніший опис зв’язків між епістемологічною структурою політичної економії та її ідеологічною функцією муситиме пройти через аналіз мовної формації, яка надала їй місце, та через аналіз сукупності об’єктів, понять, варіантів теоретичного вибору, що їх вона мусила виробити і систематизувати; і тоді треба буде показати, як мовна практика, що дала місце такій позитивності, функціонувала серед інших практик, які могли належати до мовного порядку, але також і до порядку політичного або економічного.

Це дозволяє висунути певну кількість тверджень:

1. Ідеологія не виключена з науковості. Небагато мов залишили стільки місця ідеології, як клінічна мова або мова політичної економії; це не є достатньою причиною, щоб приписати сукупності їхніх висловлювань помилки, суперечності та відсутність об’єктивності.

2. Суперечності, лакуни, теоретичні похибки можуть указувати на ідеологічне функціонування науки (або мови, що претендує на науковість); вони можуть допомогти визначити, в якій точці побудови це функціонування дає свої наслідки. Але аналіз цього функціонування мусить здійснюватися на рівні позитивності та зв’язків між правилами формації та структурами науковості.

3. Виправляючи себе, усуваючи свої помилки, конкретизуючи свої формулювання, мова не обов’язково пориває стосунки з ідеологією. Роль цієї останньої не зменшується мірою того, як зростає строгість і розсіюється хибність.

4. Нападати на ідеологічне функціонування якоїсь науки, щоб прояснити її та модифікувати, не означає вивести на світло філософські передумови, які можуть у ній бути наявними; це не означає повернутися до основ, які зробили її існування можливим і які її узаконюють; це означає поставити її під сумнів як мовну формацію; це означає нападати не на формальні суперечності її тверджень, а на систему формації її об’єктів, типів її висловлювань, понять і варіантів теоретичного вибору. Це означає знову розглядати її як практику серед інших практик.

г) Різні пороги та їхня хронологія

Що ж до мовної формації, то можна описати кілька її різних появ. Той момент, починаючи з якого мовна практика індивідуалізується і стає автономною, тобто момент, коли вводиться в дію єдина й неповторна система формації висловлювань, або той момент, коли ця система перетворюється, можна назвати порогом позитивності. Коли в ході мовної формації сукупність висловлювань виокремлюється, претендує на те, щоб оцінювати (навіть невдало) норми перевірки та зв’язності, і коли вона виконує, у стосунку до знання, домінантну функцію (моделі, критики або перевірки), можна сказати, що мовна формація переходить поріг епістемологізації. Коли накреслена в такий спосіб епістемологі-чна фігура підпорядковується певній кількості формальних критеріїв, коли її висловлювання відповідають не лише археологічним правилам формації, а крім того, й певним законам побудови суджень, ми скажемо, що вона перетнула поріг науковості. Нарешті, коли ця наукова мова, в свою чергу, зможе визначити аксіоми, які їй потрібні, елементи, що їх вона використовує, структури речень, які є для неї законними, і перетворення, що їх вона приймає, коли вона зможе в такий спосіб розгорнути, виходячи з себе самої, формальну структуру, яку вона утворює, ми скажемо, що вона перейшла поріг формалізації.

Розподіл у часі цих різних порогів, їхня послідовність, їхні зміщення, їхні можливі збіги, спосіб, у який вони можуть керувати один одним або включати в себе один одного, умови, за яких вони по черзі встановлюються, — все це становить для археології одну з головних сфер дослідження. Справді, їхня хронологія не є ані регулярною, ані однорідною. Мовні формації долають їх аж ніяк не в однаковий спосіб і не в один час, ділячи історію людських знань на різні епохи: в епоху, коли чимало позитивностей подолали поріг формалізації, багато інших ще не досягли порогу науковості чи навіть епістемологізації. Більше того: жодна мовна формація не переходить послідовно цих різних порогів, як природні стадії біологічного визрівання, де єдиною змінною величиною були б період латентності або тривалість інтервалів. Справді, тут ідеться про події, розсіяння яких не є еволюційним: їхній особливий порядок є однією з характеристик кожної мовної формації. Ось кілька прикладів цих відмінностей.

У певних випадках поріг позитивності долається набагато раніше, ніж поріг епістемологізації: так, психопатологія, як мова, що претендує на науковість, на початку XIX століття зусиллями Пінеля, Гайнрота та Ескіро-ля епістемологізувала мовну практику, що тривалий час існувала до неї й давно набула автономності та створила свою систему закономірностей. Але може статися й так, що ці два пороги зміщуються в часі, і становлення якоїсь позитивності збігається в часі з появою епістемологічної фігури. Іноді пороги науковості бувають пов’язані з переходом від однієї позитивності до іншої. Іноді вони відрізняються; так, перехід від природничої історії (з тією науковістю, що була їй властива) до біології (як науки не про класифікацію живих істот, а про специфічні кореляції різних організмів) відбувся в епоху Кюв’є не без перетворення однієї позитивності в іншу; натомість експериментальна медицина Клода Бернара, потім мікробіологія Пастера одмі-нили тип науковості, до якого прагнули патологічна анатомія та патологічна фізіологія, без того, щоб мовна формація клінічної медицини, така, якою вона сформувалася в ту епоху, була виведена з гри. Так само нова науковість, запроваджена в біологічних дисциплінах еволюціонізмом, не змінила біологічну позитивність, яка дістала своє визначення в добу Кюв’є. У випадку економіки розбіжності є особливо численними. Можна вирізнити в XVII столітті поріг позитивності: він майже збігається з практикою й теорією меркантилізму, але його епістемологізація відбудеться лише пізніше, в самому кінці століття або на початку століття наступного, завдяки працям Лока та Кантильйона. Тим часом XIX століття, разом з Рикардо, позначає водночас новий тип позитивності й нову форму епістемологізації, яку Курно та Джевонс змінять, у свою чергу, саме тоді, коли Маркс, ідучи від політичної економії, відкриє цілком нову мовну практику.

Якщо бачити в науці лише лінійне нагромадження істин або ортогенез розуму і не вбачати дискурсивної практики, яка має свої рівні, свої пороги, свої різноманітні розриви, можна описати лише один історичний поділ, модель якого відтворюється протягом усіх часів і для будь-якої форми знання: поділ між тим, що досі не стало науковим, і тим, що стало таким остаточно. Вся товща розламів, усе розсіяння розривів, усі зміщення їхніх наслідків та процес їхньої взаємозалежності зводяться до одноманітного акту заснування, який треба знову й знову повторювати.

Безперечно, існує лише одна наука, для якої неможливо ані визначити її різні пороги, ані описати таку сукупність зсувів між ними: це математика, єдина мовна практика, що воднораз переступила поріг позитивності, поріг епістемологізації, поріг науковості та поріг формалізації. Сама можливість її існування передбачає, що від самого початку задане те, що скрізь деінде залишається розсіяним протягом усієї історії: перша її позитивність мусила визначати вже формалізовану мовну практику (навіть якщо після цього мали бути здійснені інші типи формалізації). Звідси той факт, що їхнє встановлення буде водночас і таким загадковим (так мало доступним для аналізу, таким затиснутим у формі абсолютного початку) і таким цінним (бо воно водночас оцінюється і як початок, і як основа); звідси ж випливає й те, що в першому ж осягненні першого математика можна було вбачати закладання основ ідеальності, яка розгорталася протягом усієї історії й була поставлена під знак запитання лише для того, щоб бути повтореною та очищеною; звідси походить той факт, що початок математики досліджувався передусім з погляду принципу історичності, а вже потім як історична подія; звідси, нарешті, походить і те, що для всіх інших наук опис їхньої історичної генези, їхніх блукань навпомацки та їхніх невдач, їхніх за-пізнілих успіхів співвідноситься із метаісто-ричною моделлю геометрії, що несподівано виникає раз і назавжди для всіх тривіальних практик розмежування. Але якщо взяти заснування математичної мови за прототип виникнення та становлення всіх інших наук, виникає ризик зробити однорідними всі осібні форми історичності, звести до інстанції єдиного розриву всі ті різні пороги, через які може переступати мовна практика й до безконечності відтворювати в усі моменти часу проблематику початку; в такий спосіб були б поновлені всі права історико-трансцендент-ного аналізу. Математика, безперечно, правила за модель для більшості наукових мов у їхніх намаганнях досягти формальної строгості та доказовості; але для історика, котрий вивчає реальне становлення наук, вона буде невдалим прикладом— прикладом, який у жодному разі не піддавався б узагальненню.

ґ) Різні типи історії наук

Численні пороги, які могли бути встановлені, дозволяють здійснювати різні форми історичного аналізу. По-перше, це аналіз на рівні формалізації: це та сама історія, що її математика не перестає розповідати про себе саму в процесі власного розвитку. Те, чим вона була в даний момент свого існування (її область, її методи, об’єкти, які вона визначає, мова, яку вона застосовує), ніколи не виходило в зовнішнє поле ненауковості; але постійно заново визначає себе (хай навіть іноді як галузь знання, що вийшла з ужитку або стала тимчасово непродуктивною) у формальній побудові, що її вона визначає; це минуле розкривається як окремий випадок, наївна модель, частковий і не досить узагальнений ескіз значно абстрактнішої, потужнішої і розташованої на вищому рівні теорії; свій реальний історичний шлях математика переписує, користуючись для цього словником сусідств, залежностей, підпорядкувань, поступальних формалізацій, усеохопних узагальнень. Для такої історії математики (тієї, яку вона складає, і тієї, яку вона розповідає про себе) Діофантова алгебра не є досвідом, що залишається невикористаним; це конкретний випадок тієї Алгебри, яка відома від часів Абеля та Ґалуа; грецький метод вичерпності був не тим глухим кутом, із якого конче треба вибратися, а наївною моделлю інтегрального числення. Кожна історична перипетія знаходить тут свій формальний рівень і свою формальну локалізацію. Це— рекурентний аналіз, який можна здійснити лише в межах усталеної науки, що вже перейшла свій поріг формалізації⁶.

Іншим є історичний аналіз, який розташовується на порозі науковості; йому властиве запитання, в який спосіб він міг бути подоланий, виходячи з різних епістемологічних фігур. Наприклад, ідеться про те, щоб з’ясувати, як поняття — ще навантажене метафорами або уявним змістом — очистилося і змогло набути статусу та функції наукового поняття. З’ясувати, як царина досвіду, вже встановлена й уже почасти артикульована, але ще перетята безпосередніми практичними застосуваннями та дієвими оцінками, могла оформитися в наукову галузь. З’ясувати, виходячи з загальніших засад, як наука сформувалася понад донауковим рівнем і всупереч йому, рівнем, який водночас готував її і наперед чинив їй опір, як вона могла здолати перешкоди та обмеження, які стояли на її шляху. Ґ. Башляр і Ґ. Ґанґілем запропонували моделі цієї історії. Вона не має потреби, подібно до рекурентного аналізу, розташовуватися всередині науки, переміщувати всі її епізоди в побудову, яку вона закладає, і розповідати про свою формалізацію за допомогою формального словника, який сьогодні є її словником: та й, зрештою, як би вона могла це зробити, адже вона показує, від чого наука звільнилася і чого вона мусила позбутися, щоб досягти порогу науковості. Уже самим цим фактом опис бере за норму оформлену науку; історія, яку він розповідає, неминуче буде розділена протиставленнями істинного й хибного, раціонального й ірраціонального, перешкоди і плідності, чистоти і нечистоти, наукового і ненаукового. Тут ідеться про епістемологічну історію наук.

Третій тип історичного аналізу— це той, який обирає за точку прикладання сил поріг епістемологізації— точку розколу між мовними формаціями, що визначаються своєю позитивністю, та епістемологічними фігурами, які не обов’язково всі мають бути науками (і які, зрештою, навряд чи коли-небудь ними стануть). На цьому рівні науковість не править за норму: в цій археологічній історії дослідження мають вивести на поверхню мовні практики, — тією мірою, якою вони дають місце знанню і якою це знання здобуває статус і роль науки. Спробувати створити на цьому рівні історію наук не означає описати мовні формації без урахування епістемологі-чних структур; це означає показати, як формування науки, а в разі необхідності і її перехід до формалізації, може знайти свою можливість і своє обґрунтування в мовній формації та в змінах її позитивності. Отже, при такому аналізі йдеться про те, щоб виокремити історію наук, виходячи з опису мовних практик; визначити, як, згідно з якою закономірністю і завдяки яким модифікаціям вона могла дати місце процесам епістемологізації, досягти норм науковості й, можливо, досягти порога формалізації. Шукаючи в історичній товщі наук рівень мовної практики, не ставиться мета звести її на глибинний і початковий рівень, не ставиться мета спустити її на ґрунт пережитого досвіду (на цю землю, яка постає, нерегулярна й пошматована, раніше від будь-якої геометрії, — і до цього неба, яке мерехтить крізь клітини всіх астрономій); мета полягає в тому, щоб між позитивностя-ми, знанням, епістемологічними фігурами та науками вийшла на поверхню вся взаємодія відмінностей, відносин, розбіжностей, розколів, незалежностей, автономій і той спосіб, у який одні артикулюють понад іншими свою власну історичність.

Аналіз мовних формацій, позитивностей і знань у своїх зв’язках із епістемологічними фігурами та науками є тим, що називають, аби відрізнити його від інших можливих форм історії наук, аналізом епістеми. Можливо, хтось запідозрить, що ця епістема є чимось подібним до візії світу, відрізком історії, спільної для всіх видів пізнання, історії, яка накидає кожному з них ті самі норми й ті самі постулати, загальною стадією розуму, певною структурою думки, з якої не можуть вирватися люди тієї чи тієї історичної епохи, — великим законом, накресленим раз і назавжди безіменною рукою. Насправді ж під епістемою треба розуміти сукупність відносин, які можуть об’єднати в дану епоху мовні практики, які лишають місце епістемо-логічним фігурам, наукам і, можливо, формалізованим системам; модус, згідно з яким у кожній із цих мовних формацій розташовуються й діють переходи до епістемологізації, до науковості, до формалізації; розподіл цих порогів, які можуть збігатися, підпорядковуватися одні одним або розходитися в часі; побічні зв’язки, які можуть існувати між епістемологічними фігурами або науками остільки, оскільки вони залежать від мовних практик, що перебувають у близькому сусідстві, але відрізняються між собою. Епісте-ма — це не форма пізнання й не тип раціональності, який, перетинаючись із найрозмаїті-шими науками, виражав би суверенну єдність суб’єкта, духу або епохи; це— сукупність відносин, яку можна відкрити для даної епохи, між науками, коли ми аналізуємо їх на рівні мовних закономірностей.

Таким чином, опис епістеми включає в себе кілька істотних характеристик: він відкриває безконечне поле й ніколи не може бути завершений; він має на меті не відтворити систему постулатів, якій підпорядковуються всі знання епохи, а оглянути безконечне поле відносин. Більше того, епістема не є нерухомою фігурою, яка, поставши якогось дня, буде приречена так само раптово й зникнути. Вона є до безконечності рухливою сукупністю розподілів, розколів, збігів, які утворюються й розпадаються. Крім того, епістема як сукупність відносин між науками, епістемо-логічними фігурами, позитивностями та мовними практиками дозволяє осмислити гру перешкод та обмежень, які в даний момент накидаються мові: але це обмеження не є тим негативним обмеженням, яке протиставляє знанням — неуцтво, раціональній думці — уяву, озброєному досвідові — вірність види-мостям, висновкам та дедукціям— мріяння; епістема — це не те, що можна знати в певну епоху, бо не слід забувати про технічні недосконалості, розумові узвичаєння або про межі, які ставить традиція; епістема— це те, що в позитивності мовних практик робить можливим існування епістемологічних фігур та наук. Нарешті, видно, що аналіз епісте-ми — це не спосіб знов поставити критичне запитання (“якщо задано щось таке, як наука, то якими є її права або леґітимність?”); це запитання, яке приймає даність науки лише для того, щоб запитати себе, що для цієї науки означає факт бути заданою. Те, що вона вводить у дію, — в загадці наукової мови, — це не її право бути наукою, це сам факт, що вона існує. І пункт, у якому вона відділяється від усіх філософій пізнання, — це те, що вона пов’язує цей факт не з інстанцією первісної даності, яка підтримувала б у трансцендентному суб’єкті факт і право, а з процесами історичної практики.

д) Інші археології

Одне запитання поки що залишається без відповіді: чи можливо опрацювати такий археологічний аналіз, який би прояснив закономірність знання, але не мав би на меті аналізувати його в напрямку епістемологічних фігур та наук? Чи орієнтація на епістему є єдиною, яка може відкритися перед археологією? Чи ця остання мусить бути — і виключно — певним способом дослідження історії наук? Тобто, якщо висловити це інакше, чи, обмежуючи себе досі областю наукових мов, археологія підпорядковувалася необхідності, через яку вона не змогла переступити, чи просто окреслила на окремому конкретному прикладі форми аналізу, які можуть бути застосовані набагато ширше?

Я поки що надто мало просунувся вперед, щоб дати остаточну відповідь на це запитання. Проте я охоче уявляю, — чудово розуміючи, скільки ще дослідів доведеться для цього здійснити, скільки випробувати хибних шляхів, — археології, які могли б розвиватися в інших напрямках. Ось, наприклад, археологічний опис “сексуальності”. Я тепер добре бачу, як можна було б спрямувати його до епістеми: треба було б показати, в який спосіб у XIX столітті формувалися такі епісте-мологічні фігури, як біологія або психологія сексуальності; і через який розрив сформувалася з Фройдом мова наукового типу. Але я бачу також іншу можливість аналізу: замість вивчати сексуальну поведінку людей у дану епоху (шукаючи її закон у соціальній структурі, в колективному несвідомому або в певній моральній позиції), замість описувати те, що люди могли думати про сексуальність (яке релігійне тлумачення давали вони їй, з якою оцінкою вони до неї підходили, з яким осудом на неї дивилися, які конфлікти думок або моральних засад могла вона спричиняти), люди могли б ставити питання, чи в цій поведінці, як і в цих уявленнях могли бути присутніми всі види мовної практики; чи сексуальність, поза всякою орієнтацією на наукову мову, не є просто сукупністю об’єктів, про які можна говорити (або про які заборонено говорити), полем можливих висловлювань (чи то йдеться про ліричні вирази, чи про юридичні приписи), сукупність понять (які можуть, без сумніву, поставати в елементарній формі значень або тем), процесом вибору (який може проявлятися у зчепленні поведінок або в системах приписів). Така археологія, якби вона успішно впоралася зі своїм завданням, показала б, як заборони, виключення, межі, оцінки, вільності, порушення сексуальності, всі її прояви, словесні чи ні, пов’язані з певною мовною практикою. Вона прояснила б, звичайно, не як останню істину сексуальності, а як один із вимірів, згідно з якими її можна описувати, певний “спосіб говорити”; і цей спосіб говорити показав би, як вона вкладається не в наукові мови, а в систему заборон та цінностей. Аналіз, що таким чином здійснювався б, був би спрямований не в напрямі епістеми, а в тому, який можна було б назвати етикою.

Але ось приклад іншої можливої орієнтації. Наприклад, для того, щоб проаналізувати картину, можна відтворити приховану мову художника; можна поставити собі мету віднайти тихий голос його задумів, які, в кінцевому підсумку, втілюються не в слова, а в лінії, поверхні та кольори; можна спробувати прояснити ту неявну філософію, що, як можна припустити, формує його бачення світу. Можна також звернутися до науки або, принаймні, до думок тієї епохи і спробувати з’ясувати, що міг запозичити з них художник. Археологічний аналіз мав би зовсім іншу мету: він намагався б з’ясувати, чи простір, відстань, глибина, колір, світло, пропорції, об’єми, контури не були в ту епоху названі, висловлені, сформовані в мовній практиці; і чи знання, якому залишала місце мовна практика, не було вкладене в теорії або, можливо, у спекуляції, у форми навчання та в приписи, але також і в процеси, в методи й навіть у самі рухи художника. У такому разі йшлося б не про те, щоб показати, що живопис— це певна манера означати або “говорити”, наділена тією конкретною характеристикою, що вона може обходитися без слів. Треба було б показати, що принаймні в одному зі своїх вимірів вона є мовною практикою, яка втілюється в технічних прийомах та ефектах. Описаний у такий спосіб живопис не є чистим баченням, яке треба потім перенести в матеріальність простору; він не є і голим жестом, чиї німі та невизначено порожні значення мали б бути звільнені від можливих подальших тлумачень. Він весь пройнятий позитивністю знання, незалежно від наукового пізнання та філософських тем.

Мені здається, що аналіз такого самого типу можна було б здійснити стосовно політичного знання. Можна було б спробувати з’ясувати, чи політична поведінка суспільства, якоїсь групи або класу не перетинається з певною доступною для опису мовною практикою. Ця позитивність, очевидно, не збігатиметься ні з політичними теоріями епохи, ні з економічними факторами: вона здатна визначити те, що для політики може стати об’єктом висловлювання, формами, що їх це висловлювання може набути, поняттями, що в ньому введені в дію, й варіантами стратегічного вибору, які там реалізуються. Замість аналізувати, що є завжди ймовірним, це знання в напрямку епістеми, якій воно здатне надати місце, можна було б проаналізувати його в нацрямку варіантів поведінки, боротьби, конфліктів, рішень і тактик. У такий спосіб було б висвітлене політичне знання, яке не належить до порядку другої теоретизації практики і також не є застосуванням теорії. Оскільки воно закономірно формується мовною практикою, яка розгортається серед інших практик і артикулюється в них, його аж ніяк не можна вважати виразом, який “віддзеркалював” би в більш або менш адекватний спосіб певну кількість “об’єктивних даних” або реальних практик. Воно від самого початку вписується у взаємодію поля різних практик, де водночас знаходить свою деталізацію, свої функції та мережу своїх залежностей. Якби такий опис був можливий, то, очевидно, не було б потреби проходити рівень індивідуальної або колективної свідомості, щоб виявити місце дотику політичної теорії та політичної практики; не було б потреби дошукуватися, якою мірою ця свідомість може, з одного боку, виражати німі умови, а з другого — виявлятися чутливою до теоретичних істин; не довелося б ставити психологічну проблему осмислення; треба було б проаналізувати формацію та перетворення знання. Наприклад, питання полягало б не в тому, щоб визначити, з якого моменту виникає революційна свідомість чи які ролі могли відповідно відіграти економічні умови та праця з теоретичного з’ясування в генезі цієї свідомості; не йшлося б і про те, щоб дослідити загальну та зразкову біографію революціонера або виявити вкоріненість його задуму; навпаки, мова йде про те, щоб з’ясувати, як формувалися мовна практика та революційне знання, які вкладалися у види поведінки та в стратегії, що лишають місце для розвитку теорії суспільства і визначають взаємодію та обопільні перетворення цієї поведінки та цих стратегій.

Тепер можна відповісти на запитання, які щойно були поставлені: чи має справу археологія лише з науками? Чи не є вона тільки аналізом наукових мов? Відповісти на це запитання можна подвійним “ні”. Те, що археологія намагається описати, не є наукою з її специфічною структурою, а є досить відмінною галуззю знання. До того ж, якщо вона й досліджує знання в його зв’язку з епістемологічними фігурами та науками, вона може обстежити його також у зовсім іншому напрямку й описати в іншій мережі відносин. Досі аналізувалася лише її зорієнтованість у напрямку епістеми. Причина цього полягає в тому, що через перепад, який характеризує нашу культуру, мовні формації безперестану епістемологізуються. Саме в процесі дослідження наук, їхньої історії, їхньої дивної єдності, їхнього розсіяння та розривів змогла з’явитися область позитивностей; саме в прогалинах між науковими мовами з’явилася можливість зафіксувати взаємодію мовних формацій. Отже, й не дивно, що найбільш плідною, найбільш відкритою для археологічного опису стала саме “класична доба”, яка, починаючи від Ренесансу й до XIX століття, здійснила епістемологізацію стількох позитивностей; також не дивує й те, що мовні формації та специфічні закономірності знання вимальовуються там, де рівнів науковості та формалізації було досягти найважче. Але це тільки найперспективніша галузь досліджень; для археології це не є неминуча царина.