IV ФАКТИ ДЛЯ ПОРІВНЯННЯ

Археологічний аналіз виділяє й описує мовні формації. Це означає, що він має порівнювати їх, протиставляти одні одним у тій одночасності, в якій вони постають, відрізняти їх від тих, які мають інший календар, установлювати їхні відносини стосовно того, що вони можуть мати специфічного з мовними практиками, які їх оточують і служать для них загальним елементом. Археологічне дослідження — і в цьому воно також дуже відрізняється від епістемологічних або “архітектонічних” описів, які аналізують внутрішню структуру теорії, — завжди виступає у множині: воно здійснюється в багатьох регістрах; воно перескакує через проміжки та розриви; воно має свою область там, де єдності взаємонакладаються, розділяються, фіксують свої грані, протистоять одна одній і утворюють між собою прогалини. Коли аналіз звертається до якогось осібного типу мови (до психіатричного в “Історії божевілля” або до медичного в “Народженні клініки”), то робить це для того, щоб через порівняння встановити його хронологічні межі, а також для того, щоб описати, водночас із ними та у згоді з ними, інституційне поле, сукупність подій, практик, політичних рішень, послідовність економічних процесів, де мають місце демографічні коливання, методи соціальної допомоги, потреби в робочій силі, різні рівні безробіття тощо. Але він може також, через своєрідне наближення збоку (як-от у “Словах та речах”), ввести в дію кілька відмінних по-зитивностей, чиї супутні стани протягом певного періоду порівнює і зіставляє з іншими типами мови, що зайняли їхнє місце в дану епоху.

Але всі ці аналізи дуже відрізняються від тих, які звичайно практикуються.

1. Порівняння тут завжди обмежене і місцеве. Археологія аж ніяк не прагне виявити загальні форми, а намагається окреслити осібні конфігурації. Коли зіставляють між собою загальну граматику, аналіз багатств та природничу історію класичної доби, то це робиться не для того, щоб об’єднати ці три прояви ментальності, — наділені особливою експресивною силою і, хоч як це дивно, досі нехтувані, — ментальності, що стала поширеною в XVII та XVIII століттях; це робиться не для того, щоб заново утворити, спираючись на скорочену модель та осібну царину, форми раціональності, які активно діяли в усій класичній науці; це робиться навіть не для того, щоб висвітлити найменш відомий профіль культурного обличчя, яке ми вважали знайомим. Йшлося не про те, щоб показати, що люди XVIII століття загалом цікавилися більше порядком, аніж історією, більше класифікацією, аніж становленням, більше знаками, аніж механізмами причинного зв’язку. Йшлося про те, щоб вивести на світло добре визначену сукупність мовних формацій, які пов’язані між собою певною кількістю відносин, що піддаються опису. Ці відносини не поширюються на сусідні області, й не можна буквально переносити їх ані на сукупність сучасних мов, ні тим більше на те, що звичайно називають “класичним духом”: вони тісно приєднані до досліджуваної тріади і задіяні лише в області, що ними визначена. Ця міжмовна сукупність, сама по собі та у своїй якості групи, перебуває у зв’язку з іншими типами мови (з аналізом уявлень, загальною теорією знаку та “ідеологією” — з одного боку; з математикою, алгебраїчним аналізом та спробою відновити матезис— із другого). Саме ці внутрішні та зовнішні відносини характеризують природничу історію, аналіз багатств та загальну граматику як специфічну сукупність і дозволяють розпізнати в них міжмовну конфігурацію.

Що ж до тих, які сказали б: “Чому було не згадати ані про космологію, ані про фізіологію, ані про тлумачення Біблії? Хіба хімія до Лавуазьє, або математика Ейлера, або історія Віко не могли б, якби їх ввести в дію, спростувати всі варіанти аналізу, що їх можна знайти у “Словах та речах”? Хіба нема в багатій винахідливості XVIII століття багатьох інших ідей, які ніяк не входять у вузькі рамки археології?” — то цим людям, із їхнім законним нетерпінням, на всі їхні приклади протилежного, що їх я знаю, вони змогли б навести, я відповім: “Певна річ. Я не тільки припускаю, що мій аналіз обмежений; але я сам цього хочу і сам ставлю перед ним таку вимогу. А контраргументом була б для мене якраз можливість сказати: усі ці відносини, що їх ви описали стосовно трьох окремих формацій, усі ці мережі, де поєднуються між собою теорії атрибуції, артикуляції, десиґна-ції та деривації, вся ця таксономія, яка спирається на перервну характеризацію та неперервність порядку, — їх так само й у той самий спосіб знаходять і в геометрії, і в раціональній механіці, й у фізіології рідин та зародків, і в критиці священної історії, і в новонародженій кристалографії. Це було б доказом того, що я не описав, як збирався, область інтерпозитивності\ я схарактеризував би дух або науку епохи— те, проти чого спрямований весь мій задум. Відносини, які я описав, годяться для того, щоб визначити одну конкретну конфігурацію; вони аж ніяк не є знаками, призначення яких— описати обличчя певної культури в її цілості. Прихильники \¥еІІап8скаиип£^{ будуть розчаровані; опис, за який я взявся, гадаю, є описом зовсім іншого типу, аніж їхній. Те, що у них було б лакуною, забуттям, помилкою, є для мене обміркованим і методичним винятком.

Але мені могли б заперечити й так: “Ви зіставили загальну граматику з природничою історією та аналізом багатств. Але чому не з історією, такою, якою її уявляли в ту епоху, не з біблійною критикою, риторикою, теорією мистецтва? Хіба при цьому ви не відкрили б зовсім іншого поля інтерпозитивнос-ті? Які ж переваги має те поле, що його ви описали?” Щодо переваг, то воно не має ніяких; воно є лише однією з сукупностей, що піддаються опису; якщо справді знову звернутися до загальної граматики і спробувати визначити її зв’язки з історичними дисциплінами та критикою тексту, певна річ, стало б видно, як вимальовується зовсім інша система відносин; і опис виявив би міжмовну мережу, яка не накладалася б точно на першу, але перетиналася б із нею в певних її точках. Так само й таксономію натуралістів можна було б зіставити вже не з граматикою та економікою, а з фізіологією й патологією: тут відразу вималювалися б нові інтерпозитивно-сті (нехай порівняють відносини таксономія — граматика — економіка, проаналізова-

¹ Світогляд (нім.).

ні у “Словах та речах”, і відносини таксономія— патологія, які досліджувалися в “Народженні клініки”). Отже, ці мережі відносин не становлять наперед визначеної кількості; лише застосування аналізу може показати, чи вони існують і які з них існують (тобто які з них піддаються описові). Більше того, жодна мовна формація не належить (у всякому разі, не обов’язково належить) лише одній із цих систем, а входить водночас у кілька полів відносин, де вона не займає одного й того самого місця й не виконує одну й ту саму функцію (відношення таксономія—патологія не є ізоморфними до відношень таксономія — граматика; відношення граматика—аналіз багатств не є ізоморфними до відношень граматика—екзегеза).

Отже, той горизонт, до якого звертається археологія, не є якоюсь однією наукою, однією раціональністю, однією ментальністю, однією культурою; це — переплетіння інтер-позитивностей, межі й точки перетину яких не можуть бути відразу зафіксовані. Археологія— це порівняльний аналіз, призначений не для того, щоб зменшити розмаїття мов і окреслити єдність, яка має їх охоплювати, а для того, щоб розподілити їхнє розмаїття по різних фігурах. Археологічне порівняння має своїм наслідком не об’єднання, а примноження.

2. Зіставляючи загальну граматику, природничу історію та аналіз багатств у XVII та

XVIII століттях, можна було б поставити перед собою запитання, які спільні ідеї мали в ту епоху лінгвісти, натуралісти та теоретики економіки; можна було б запитати себе, на які неявні постулати всі вони спиралися, попри розмаїття їхніх теорій, яким загальним принципам вони— можливо, мовчки— підкорялися; можна було б запитати себе, який вплив аналіз мови здійснював на таксономію або яку роль ідея впорядкованої природи відіграла в теорії багатств; можна було б також дослідити відносне розповсюдження кожного з цих типів мови, престиж, який визнається за кожним із них, його оцінку, зумовлену його давністю (або, навпаки, новизною) або його більшою строгістю, комунікаційні канали та шляхи, якими відбуваються ці обміни інформацією; можна було б, нарешті, застосувавши цілком традиційні методи аналізу, запитати себе, якою мірою Русо переніс на аналіз мов та їхнього походження свої знання та свій досвід ботаніка; які спільні категорії застосував Тюрґо при аналізі грошей та при розробці теорії мови і в етимології; як ідея універсальної мови, штучно створеної й досконалої, була переосмислена й використана класифікаторами, такими як Ліней або Адан-сон. Звичайно, всі ці запитання були б виправданими (або принаймні деякі з них...). Але ніякі з них не є слушними на рівні археології.

Бо найпершим завданням археології є висвітлення — за специфічності та збереженої дистанції різних мовних формацій,— гри аналогій та відмінностей, таких, якими вони постають на рівні правил формації. Це передбачає розв’язання п’ятьох окремих завдань.

а) Показати, як зовсім різні мовні елементи можуть бути утворені, виходячи з аналогічних правил (поняття загальної граматики, такі як дієслово, підмет, додаток, корінь слова, утворюються, виходячи з тих самих розташувань поля висловлювань — теорій атрибуції, артикуляції, десиґнації, деривації, — що й зовсім інші, проте радикально однорідні, поняття природничої історії та економіки);

показати, серед різних формацій, археологічні ізоморфізми.

б) Показати, якою мірою ці правила застосовуються або не застосовуються в однаковий спосіб, пов’язуються або не пов’язуються в один і той самий порядок, розташовуються або не розташовуються за однаковою моделлю в різних типах мови (загальна граматика пов’язує між собою в одному порядку теорію атрибуції, теорію артикуляції, теорію деси-ґнації і теорію деривації; природнича історія й аналіз багатств міняють місцями дві перші з двома останніми, але кожна пов’язує їх у зворотному порядку); визначити археологічну модель кожної формації.

в) Показати, як цілком різні поняття (наприклад, поняття цінності та специфічного характеру або ціни й родової ознаки) займають аналогічне місце в розгалуженнях своєї системи позитивності, — що, отже, вони наділені археологічною ізотонією — попри те, що сфера їхнього застосування, ступінь їхньої формалізації, їхня історична генеза роблять їх цілком чужими одні одним.

г) Натомість показати, як одне й те саме поняття (ймовірно, позначене одним і тим самим словом) може охоплювати два археологічно різні елементи (поняття походження й еволюції грають різні ролі, розташовані на різних місцях і в різних формаціях у системах позитивності загальної граматики та природничої історії); вказати на археологічні зміщення.

ґ) Нарешті, показати, як одну позитивність з іншою можуть пов’язувати відносини підпорядкованості або доповнюваності (так, у стосунку до аналізу багатств та аналізу видів опис мови відіграє в класичну добу домінантну роль остільки, оскільки він є теорією основоположних знаків, які роздвоюють, позначають і дають уявлення про саме уявлення); це означає встановити археологічні кореляції.

Ніщо в усіх цих описах не спирається на встановлення впливів, обмінів, передачу інформації, повідомлень. Не йдеться про те, щоб відкинути їх або заперечувати той факт, що вони будь-коли зможуть стати об’єктом опису, а радше про те, щоб відступити від них на конкретну відстань, змістити рівень застосування аналізу, з’ясувати, що саме зробило їх можливими, визначити точки, в яких можна здійснити проекцію одного поняття на інше, встановити ізоморфізм, який дозволив перенесення методів або прийомів, показати близькість, симетрію або аналогію, які зробили можливими узагальнення; одне слово, описати поле векторів та диференціальної рецепції (проникності й непроникності), яке для гри обмінів було умовою історичної можливості. Конфігурація інтерпозитив-ності — це не група сусідніх дисциплін, це не тільки доступний для спостереження феномен подібності; це не тільки всеохопний зв’язок між кількома мовами; це закон їхніх комунікацій. Ми не збираємося твердити: оскільки Русо та інші міркували по черзі про порядок видів та про походження мов, зав’язалися стосунки та обміни між таксономією й граматикою; оскільки Тюрґо, після Лоу й Петі, вирішив трактувати гроші як знак, економіка й теорія мови зблизилися, і їхня історія ще зберігає сліди цих спроб. Ні, радше треба сказати,— принаймні, якщо мусить бути здійснений археологічний опис,— що відповідні розташування цих трьох позитив-ностей були такими, що на рівні творів, авторів, індивідуальних існувань, проектів і спроб можна виявити приклади подібного обміну.

3. Археологія також виявляє відносини між мовними формаціями та позамовними областями (інституціями, політичними подіями, економічними діями та процесами). Ці зближення не мають на меті висвітлити великі культурні континууми або виділити механізми причинного зв’язку. Перед лицем сукупності фактів висловлювання археологія не запитує себе, що саме могло їх мотивувати (і саме в цьому — дослідження контекстів формулювання), не прагне вона й з’ясувати, що саме в них виражено (це завдання герменевтики); вона намагається визначити, як правила формації, від яких ця сукупність залежить, — і які характеризують позитивність, до якої вона належить, — можуть пов’язуватися з позамовними системами: вона намагається визначити специфічні форми артикуляції.

Ось приклад: клінічна медицина, запровадження якої в кінці XVIII століття збіглося в часі з певною кількістю політичних подій, економічних явищ та інституційних змін. Неважко здогадатися, принаймні на інтуїтивному рівні, що між цими фактами та організацією лікарняної медицини існують зв’язки. Але як їх проаналізувати? Символічний аналіз добачив би в організації клінічної медицини та в історичних процесах, які його супроводять, два синхронні вирази, які віддзеркалюються один в одному й символізують один одного, які правлять один одному за люстро, і значення яких входять у нескінченну гру посилань; два вирази, які не виражають нічого іншого, крім спільної для них форми. Таким чином, медичні ідеї органічної солідарності, функціональної зв’язності, зв’язку тканин — і відмова від принципу класифікації хвороб на користь аналізу тілесних взаємодій — відповідали б (віддзеркалюючи їх, але й у них віддзеркалюючись) політичній практиці, яка відкриває, під ще феодальними нашаруваннями, зв ’язки функціонального типу, економічну солідарність, суспільство, зв’язки та взаємозалежності якого мали б реалізувати, у формі колективізму, аналог життя. Натомість каузальний аналіз полягав би в тому, щоб з’ясувати, якою мірою політичні зміни або економічні процеси змогли визначити свідомість людей науки — обрії та напрямок їхніх інтересів, їхню систему цінностей, їхній спосіб сприймати речі, стиль їхньої раціональності; так, у епоху, коли індустріальний капіталізм починав здійснювати облік своїх потреб у робочій силі, хвороба набула соціального виміру: підтримання здоров’я, одужання від хвороб, допомога хворим біднякам, дослідження патогенних причин та вогнищ стали темою колективної зацікавленості, обов’язком, який держава мусить почасти взяти на себе, а почасти має здійснювати нагляд за його виконанням. Звідси — оцінка тіла як знаряддя праці, турбота про те, щоб раціоналізувати медицину за зразком інших наук, зусилля, спрямовані на те, щоб підтримати здоров’я населення на належному рівні, та увага, яку стали приділяти терапевтичним заходам, їхній ефективності, реєстрації феноменів великої тривалості.

Археологія розташовує свій аналіз на іншому рівні: феномени вираження, віддзеркалення та символізація є для неї лише наслідками глобального прочитання, яке дошукується формальних аналогій або перенесень смислу; що ж до відносин причинного зв’язку, то вони можуть бути приписані лише на рівні контексту, або ситуації, або виходячи з їхнього впливу на суб’єкта, що говорить; у всякому разі, і перші, й другі можуть бути встановлені лише після того, як визначено позитивності, в яких вони знаходять свій вияв, та правила, за якими ці позитивності були сформовані. Поле відносин, що характеризує мовну формацію, є тим місцем, з якого символізації та наслідки можуть бути помічені, розташовані та визначені. Якщо археологія зближує медичну мову з певною кількістю практик, то робить це для того, щоб відкрити відносини, набагато менш “безпосередні”, ніж вираження, але набагато більш прямі, аніж відносини причинного зв’язку, які передаються через свідомість суб’єктів, які говорять. Вона хоче показати не те, як політична практика визначила сенс та форму медичної мови, а те, як і в якій якості вона входить складовою частиною до умов його виникнення, включення та функціонування. Цей зв’язок може бути відзначений на декількох рівнях. Насамперед на рівні виділення та розмежування об’єкта медицини: звичайно ж, не можна твердити, що це політична практика ще від самого початку XIX століття наділила медицину новими об’єктами, такими як пошкодження тканин або анатомо-фізі-ологічні кореляції; але вона відкрила нові поля спостережень за об’єктами медицини (ці поля визначені масою населення, яку система державного управління вводить у певні рамки, здійснює над нею нагляд, оцінює за певними стандартами життя й здоров’я, аналізує згідно з формами документальної та статистичної реєстрації; вони визначені також великими народними арміями революційної та наполеонівської епох із їхньою специфічною формою медичного контролю; вони також визначені інституціями лікарняної допомоги, які наприкінці XVIII та на початку

XIX століть функціонально визначалися за економічними потребами епохи та взаємодією суспільних верств). Цей зв’язок політичної практики з медичною мовою помітний також у статусі, який надано лікареві, що стає не тільки привілейованим, а й майже виключним власником цієї мови, у формі установчого зв’язку, який лікар може мати з хворим у лікарні або зі своєю приватною клієнтурою, в рамках навчання та популяризації, які рекомендовані або дозволені для цього виду знань. Нарешті, можна відзначити цей зв’язок у функції, яким наділено медичну мову або в ролі, якої вимагають від нього, коли йдеться про те, щоб піддати осуду індивіда, ухвалити адміністративні рішення, встановити певні суспільні норми, перевести якісь конфлікти,— щоб розв’язати їх або приховати, — в іншу площину, створити моделі природного типу для аналізу суспільства та пов’язаної із ним практики. Отже, не йдеться про те, щоб показати, як політична практика даного суспільства визначила або змінила медичні поняття та теоретичну структуру патології, а про те, щоб показати, як медична мова як практика, спрямована до певного поля об’єктів, перебуваючи в руках певної кількості індивідів із визначеним статусом, узявши, нарешті, на себе обов’язок виконувати певні функції в суспільстві, поєднується з практиками, які є щодо неї зовнішніми й позамовними за своєю природою.

Якщо в цьому аналізі археологія тимчасово знімає тему вираження та віддзеркалення, якщо вона відмовляється бачити в мові поверхню для символічної проекції подій або процесів, розташованих десь-інде, то робить це не для того, щоб віднайти каузальне зчеплення, яке можна було описати пункт за пунктом і яке дозволило б виявити зв’язок між відкриттям і подією або між поняттям та суспільною структурою. Але, з другого боку, якщо археологія утримується від такого каузального аналізу, якщо вона хоче уникнути необхідної сполучної ланки суб’єкта, який говорить, то робить це не для того, щоб забезпечити суверенну й виокремлену незалежність мови, а для того, щоб відкрити область існування та функціонування мовної практики. Інакше кажучи, археологічний опис мов розгортається у вимірі загальної історії; він прагне відкрити всю цю сферу інституцій, економічних процесів, суспільних відносин, з якими може бути пов’язана мовна формація; він намагається показати, як автономність мови та її специфічність не наділяють її, проте, статусом чистої ідеальності та цілковитої історичної незалежності; передусім прагне висвітлити той осібний рівень, де історія може надавати місце визначеним типам мови, які самі мають свій власний тип історичності і які перебувають у зв’язку з усією сукупністю різних видів історизму.