ОРИГІНАЛЬНЕ Й РЕГУЛЯРНЕ

Загалом історія ідей розглядає царину мови як поле з двома значеннями: кожен елемент, який йому належить, може бути схарактеризований як старий або новий, незвичайний або повторений, традиційний або оригінальний, відповідний пересічному типу або такий, що відхиляється від нього. Таким чином, можна розрізняти дві категорії формулювань: одні— наділені особливим значенням і відносно нечисленні, які з’являються вперше, не мають схожих на них попередників, можуть у певних випадках стати взірцем для інших і в цій своїй якості заслуговують того, щоб уважатися творіннями; і інші — банальні, повсякденні, масові, що не відповідають самі за себе й утворюються з уже сказаного, часто повторюючи його буквально. Кожну з цих двох груп історія ідей наділяє певним статусом і аналізує їх по-різному: описуючи першу, вона розповідає історію винаходів, змін, метаморфоз, вона показує, як істина відокремилася від помилки, як свідомість пробудилася з довгої низки снів, як по черзі поставали нові форми, щоб подарувати нам краєвид, який тепер є нашим; завдання історика — віднайти, виходячи з цих окремих точок, з цих послідовних розривів, неперервну лінію еволюції. Друга група, навпаки, подає історію як післядію і вагу, як повільне нагромадження минулого й мовчазне накопичення вже сказаного; тут висловлювання мають розглядатися у своїй масі й залежно від того, що між ними є спільного; їхня своєрідність подій може бути нейтралізована; втрачають свою важливість також ідентичність їхнього автора, момент і місце їхньої появи; зате має вимірюватися їхній обшир: до якого місця й до якого моменту вони повторюються, по яких каналах розповсюджуються, в яких групах обертаються; який загальний горизонт окреслюють вони для людської думки, які перешкоди ставлять на її шляху; і в який спосіб, характеризуючи епоху, вони допомагають відрізнити її від інших: тоді описується низка загальних фігур. У першому випадку історія ідей описує послідовність подій у сфері думки; у другому йдеться про нерозривні поверхні наслідків; у першому випадку відтворюється поява істин або форм; у другому — поновлюються забуті взаємозв’язки, а мови відсилаються до їхньої відносності.

Правда, історія ідей постійно визначає зв’язки між цими двома підходами; тут неможливо знайти один із цих двох аналізів у його чистому вигляді: вона описує конфлікти між старим і новим, опір набутого, придушення ним усього того, що ніколи ще не було сказане, покрови, якими воно його ховає, забуття, в якому йому іноді вдається його поховати; але вона описує також полегшення, які, непомітно й здалеку, готують майбутні мови; вона описує відлуння відкриттів, швидкість і масштаби їхнього розповсюдження, повільні процеси їхнього заміщення та раптові поштовхи, що перевертають і руйнують знайому мову; вона описує включення нового в уже структуроване поле набутого, прискорене падіння оригінального в традиційне, а також повторні появи вже сказаного та вихід на поверхню первісного. Але це перехрещування не перешкоджає їй постійно здійснювати двополюсний поділ на старе й нове. Поділ, який знову й знову вносить в емпіричну стихію історії та в кожен із її моментів проблематику першоджерел: у кожному творі, в кожній книжці, в найкоротшому тексті ставиться завдання віднайти точку розриву, встановити з найбільш можливою точністю поділ між неявною щільністю “вже-там”, вірністю, можливо, мимовільною, вже набутій думці, законом мовних неминучостей— і живучістю творення, стрибком у неусувну відмінність. Цей опис своєрідностей, хоча й здається само собою зрозумілим, проте ставить дві дуже складні методологічні проблеми: проблему подібності та проблему передування. Він справді припускає, що можливо встановити щось подібне до великого, єдиного ряду, в якому кожне формулювання датувалося б за однорідними хронологічними орієнтирами. Але якщо придивитися ближче, то хіба в такий спосіб і на цій самій часовій лінії Ґрім зі своїм законом вокальних змін передує Бопові (який на нього посилався, застосовував його теорію та практичні рекомендації та вніс у них кілька поправок), а Керду та Анке-тиль-Дюперон (установивши аналогії між грецькою мовою та санскритом) випередили визначення індоєвропейських мов і стали предтечами основоположників порівняльної граматики? Хіба в такий самий спосіб і на тій самій часовій лінії Сосюр став наступником Пірса та його семіотики, Арнольда й Лансело з їхнім класичним аналізом знаку або стоїків із їхньою теорією означника? Передування не є незвідною і первісною даністю; воно не може правити за абсолютне мірило, яке дозволило б оцінювати всі мови і відрізняти оригінальне від повтореного. Встановлення того, що чому передує, не є достатнім для визначення мовного порядку: навпаки, воно само залежить від аналізованої мови, від обраного рівня, від установленого масштабу. Розташувавши мову вздовж календаря й присвоївши дату кожному з її елементів, неможливо встановити чітку ієрархію передувань та оригінальних явищ; адже вона завжди залежить від тих систем мови, які збирається оцінити.

Що ж до подібності між двома або кількома формулюваннями, що йдуть одне за одним, то вона, у свою чергу, ставить цілу низку проблем. У якому розумінні та згідно з якими критеріями можна твердити: “це було вже сказано”, “те саме вже було в такому-то тексті”, “це судження дуже близьке до того” тощо? Що таке часткова або повна ідентичність у мовному порядку? Навіть тоді, коли два висловлювання будуть абсолютно ідентичними, навіть коли вони складені з одних і тих самих слів, застосованих у однаковому значенні, їх, як відомо, не можна ототожнити повністю. Навіть якщо знайти у Дидро й Ламарка або в Бенуа де Має та в Дарвіна те саме формулювання еволюційного принципу, з цього не можна зробити висновок, ніби в обох цих випадках ідеться про одну й ту саму мовну подію, яка протягом часу відбула низку повторень. Повна ідентичність не є критерієм; тим більше, коли вона є частковою, коли слова вживаються щоразу в різних значеннях або коли саме смислове ядро сприймається через різні слова: якою мірою можна твердити, що крізь такі різні мови й такі різні словники Бюфона, Жюсьє та Кюв’є проходить одна й та сама органіцистська тема? І навпаки, чи можна сказати, що одне й

те саме слово “організація” передає одне й те саме значення в Добантона, Блюменбаха та Жофруа Сент-Ілера? З загального погляду, чи це справді той самий тип подібності, що відзначають між Кюв’є й Дарвіном та між тим самим Кюв’є та Лінеєм (або Аристоте-лем)? Не існує подібності як такої, подібності, що розпізнавалася б негайно, між формулюваннями: їхня аналогія — це ефект мовного поля, в якому вони розташовані.

Отже, було б недоречним ні сіло, ні впало вимагати в текстів, що їх ми досліджуємо, свідоцтв їхньої оригінальності і питати, чи справді у них є шляхетний родовід, який тут визначається якраз відсутністю предків. Це запитання може мати сенс лише в стосунку до чітко визначених рядів, до сукупностей, сфера та кордони яких установлені, поміж віхами, що обмежують достатньо однорідні мовні поля⁴. Але шукати у великому нагромадженні вже сказаного текст, який був би “заздалегідь” схожий на текст пізніший, нишпорити по всій історії, аби виявити взаємодію передбачень або відлунь, повернутися до перших початків або спуститися до останніх слідів, по черзі виявляти у відношенні до тексту його вірність традиціям або його частку незнищенної неповторності, прибільшити або, навпаки, применшити його частку оригінальності, твердити, що граматики Пор-Руаяля взагалі нічого нового не винайшли і не відкрили, що Кюв’є мав більше попередників, аніж звикли вважати, — усе це досить приємні, але запізні лі розваги, що можуть тішити хіба що істориків у коротких штанцях.

Археологічний опис звертається до тих мовних практик, із якими факти наступництва мають бути співвіднесені, якщо не хотіти вишиковувати їх у дикий і наївний спосіб, тобто в термінах позитивних якостей. Отже, на тому рівні, де він розташований, протиставлення оригінальність—банальність не є доречним; він не встановлює жодної ієрархії цінностей між початковим формулюванням і фразою, яка більш-менш точно його повторює через роки та століття; він не встановлює радикальної різниці. Він намагається лише запровадити регулярність висловлювань. Тут регулярність не протиставляється нерегулярності, яка на околицях повсякденної думки або найчастотніших текстів могла б характеризувати висловлювання, що відхиляються від узвичаєних правил висловлювань (ненормативні, пророчі, запізнілі, геніальні або патологічні); вона позначає для всякого вербального перформансу, хоч би яким він був (надзвичайним або банальним, єдиним у своєму роді або тисячу разів повтореним), сукупність умов, за яких виконується функція висловлювання, що забезпечує й визначає його існування. Якщо розуміти її саме так, регулярність не є певною середньою точкою між крайніми значеннями статистичної кривої, — а отже, її не можна оцінювати як показник частотності або ймовірності; вона деталізує ефективне поле появи. Кожне висловлювання є носієм певної регулярності, і його не можна відокремити від неї. Таким чином, регулярність одного висловлювання протиставляється не регулярності другого (яке було б несподіванішим, своєріднішим, багатшим на нові характеристики), а тільки іншим регулярностям, що характеризують інші висловлювання.

Археологія не призначена для пошуку винаходів; і вона залишається нечулою в ту мить (зворушливу, я згоден), коли хтось уперше здобуває певність щодо якоїсь істини; вона не намагається відродити сяйво цих святкових ранків. Та це не для того, щоб звернутися до пересічних виявів думки та до сірих барв того, що в певну епоху всі могли повторювати. Коли вона щось шукає в текстах Лі-нея або Бюфона, Петі або Рикардо, Пінеля або Біша, так це не для того, щоб скласти списки святих основоположників, а щоб з’ясувати регулярність певної мовної практики. Практики, що в той самий спосіб здійснюється всіма їхніми найменш оригінальними наступниками або кимсь із їхніх попередників; практики, що бере до уваги в їхніх творах не лише найориґінальніші твердження (про які ніхто раніше від них не думав), а й ті, що вони запозичили чи навіть переписали у своїх попередників. З погляду висловлювання, відкриття не є менш регулярним, аніж текст, який його повторює й розповсюджує; регулярність не менш діяльна, ефективна й активна в банальному, аніж у незвичайній формації. У такому описі не можна припустити наявність природної різниці між висловлюваннями творчими (в яких з’являється щось нове, які передають досі не відому інформацію і які є, в певному розумінні, “активними”) і висловлюваннями наслідувальними (які одержують і повторюють інформацію і залишаються, сказати б, “пасивними”). Поле висловлювань — це не сукупність непорушних країв, перемежованих плідними моментами; це область, активна від початку до кінця.

Цей аналіз регулярних закономірностей висловлювання можна здійснювати в кількох напрямках, що їх, мабуть, треба буде ретельніше дослідити.

1. Отже, певна форма регулярності характеризує сукупність висловлювань, причому не уявляється ані необхідним, ані можливим провести різницю між тим, що виступає як нове, і тим, що таким не є. Але ці регулярні закономірності — ми ще до них повернемося — не задані раз і назавжди; не одну й ту саму регулярність ми знаходимо у творах Тур-нефора й Дарвіна або в Лансело й Сосюра, в Петі та в Кейнса. Отже, існують однорідні поля регулярності висловлювань (вони характеризують мовну формацію), але ці поля відрізняються між собою. Отож немає потреби, щоб перехід у нове поле регулярностей висловлювання супроводжувався відповідними змінами на всіх інших рівнях мов. Можна знайти вербальні перформанси, ідентичні з погляду граматики (словника, синтаксису та загальної структури мови), які є також ідентичними з погляду логіки (з погляду структури суджень або дедуктивної системи, в якій вона розташована), але які відрізняються як висловлювання. Так, формулювання, що ним встановлюється кількісний зв’язок між ціною та грошовою масою, що перебуває в обігу, може бути виражене тими самими словами — або словами-синонімами — й одержане за допомогою того самого міркування; але воно не буде ідентичним як висловлювання в Ґрешема або в Лока та в марґіналістів XIX століття; воно не входить тут і там в одну й ту саму систему формації об’єктів та понять. Отже, треба розрізняти лінгвістичну аналогію (або перекладність), логічну ідентичність (або еквівалентність) та висловлюваль-ну однорідність. Археологія бере до уваги лише ці однорідності — і тільки їх. Отже, вона може спостерігати, як виникає нова мовна практика у словесних формулюваннях, які залишаються лінгвістично аналогічними або логічно еквівалентними (повторюючи, іноді дослівно, стару теорію фрази-означення та дієслова-зв’язки, граматики Пор-Руаяля відкрили в такий спосіб закономірності на рівні висловлювання, специфічність яких має описати археологія). І навпаки, вона може нехтувати відмінності словника, може перейти на семантичні поля або в різні дедуктивні побудови, якщо буде спроможна розпізнати там і там, попри видиму неоднорідність, певну ви-словлювальну регулярність (з цього погляду теорія мови-діяльності, дослідження походження мов, встановлення первісних коренів, якими їх знаходять у XVIII столітті, не є “новими” у стосунку до “логічних” аналізів, які здійснив Лансело).

Так вимальовується певна кількість розривів і поєднань. Тепер не можна більше говорити, що відкриття, сформулювання загального принципу або визначення задуму започатковує — і то як масове явище — нову фазу в історії мови. Більше немає потреби дошукуватися того моменту абсолютного початку або всеохопного перевороту, після якого все самоорганізується, все стає можливим і необхідним, усе скасовується, щоб розпочатися знову. Тепер ідеться про події різних типів і різних рівнів, що розглядаються в різних історичних середовищах; однорідність висловлювань, яка встановлюється, аж ніяк не означає, що віднині й протягом десятків і сотень років люди говоритимуть і думатимуть одне й те саме; вона також не передбачає визначення, явно вираженого чи ні, певної кількості принципів, із яких випливало б усе інше, у вигляді наслідків. Однорідність (і різнорідність) висловлювань перетинаються з лінгвістичними неперервностями (та змінами), з логічними ідентичностями (та відмінностями), хоч вони й не йдуть поруч і не обов’язково впливають одні на одних. Проте між ними повинна існувати певна кількість відносин та взаємозалежностей, область яких,— безперечно, дуже складна, — мусить бути описана.

2. Ще один напрямок досліджень: внутрішні ієрархії регулярностей висловлювань. Вже було показано, що кожне висловлювання залежить від певної регулярності, — тобто нічого не слід розглядати як чисте й просте творіння або чудесний безлад генія. Але також було показано, що жодне висловлювання не можна розглядати як щось неактивне й оцінювати його як тінь або бліду копію початкового висловлювання. Все поле висловлювань є водночас регулярним і перебуває у стані збудження; воно безсонне; найменше висловлювання — навіть найстриманіше або найбанальніше — вводить у дію всю множину правил, згідно з якими формуються його об’єкт, його модальність, поняття, які воно використовує, і стратегія, частиною якої воно є. Ці правила ніколи не даються у формулюванні, вони пронизують його й утворюють для нього простір співіснування; отже, не можна знайти таке осібне висловлювання, яке їх артикулювало б заради них самих. Водночас певні групи висловлювань вводять у дію ці правила в їхній найзагальнішій і якнайширше застосовуваній формі; починаючи з них, можна бачити, як інші об’єкти, інші поняття, інші модальності висловлювання або інші варіанти стратегічного вибору можуть утворюватися з менш загальних правил, чия сфера застосування більш специфічна. У такий спосіб можна описати дерево деривації висловлювань: у його основі розташовані висловлювання, які приводять у дію правила формації в їхньому найширшому розумінні; на вершині, після певної кількості розгалужень, — висловлювання, що вводять у дію ту саму регулярність, але тонше артикульовану, краще окреслену й зосереджену в межах свого обширу.

Таким чином археологія може — і це одна з її головних тем — вибудувати дериваційне дерево мови. Наприклад, дерево природничої історії. Вона розташує біля самого коріння керівні висловлювання, тобто ті, які стосуються визначення приступних для спостереження структур та поля можливих об’єктів, ті, що приписують форми опису та коди сприймання, якими можна користуватися, ті, що з’ясовують найзагальніші можливості харак-теризації й таким чином відкривають усю сферу понять, які треба побудувати, — й, нарешті, ті, які, зумовлюючи стратегічний вибір, залишають місце для найбільшої кількості остаточних варіантів вибору. І вона знайде, на кінці гілок або принаймні десь у їхніх розгалуженнях “відкриття” (наприклад, ряди викопних останків), і концептуальні перетворення (наприклад, нове визначення роду), і галузки раніше не знаних понять (як поняття ссавців або організму), і технічні вдосконалення (принципи збирання колекцій, метод класифікації та номенклатури). Цю деривацію, починаючи від керівних висловлювань, не можна плутати з дедукцією, яка виходить із аксіом; не можна також уподібнювати її до зародження якоїсь загальної ідеї або філософського ядра, чиї значення можуть розгортатися поступово в дослідах або точних формулюваннях понять; нарешті, її не слід мати за психологічну генезу, починаючи з відкриття, яке може поступово розвивати свої наслідки та розгортати свої можливості. Вона відрізняється від усіх цих шляхів і мусить бути описана автономно. У такий спосіб можна описати археологічні деривації природничої історії, не починаючи ні з її аксіом, що не можуть бути доведені, ні з її фундаментальних тем (наприклад, неперервність природи), і не беручи за вихідну точку чи за провідну нитку ані перших відкриттів, ані перших підходів (зроблене Турнефором раніше від зробленого Лінеєм, зроблене Джонстоном раніше від зробленого Турнефором). Археологічний порядок не є ані порядком систематизацій, ані порядком хронологічних рядів.

Але тут відкривається ціла область можливих запитань. Бо хоч би якими специфічними й автономними були ці різні порядки, між ними мають бути певні зв’язки та залежності. Для певних мовних формацій археологічний порядок, може, не дуже відрізняється від порядку систематичного, тоді як у інших випадках він, можливо, тягнеться за ниткою хронологічних рядів. Ці паралелізми (на противагу спотворенням, що їх знаходять деінде) заслуговують на аналіз. У всякому разі, важливо не плутати цих різних способів упорядкування, не шукати в первісному “відкритті” або в оригінальності формулювання принцип, із якого все можна вивести й утворити; не шукати в загальному принципі закону регулярностей висловлювання або індивідуальних винаходів; не вимагати, щоб археологічна деривація відтворювала порядок часу або прояснювала дедуктивну схему.

Немає більшої помилки, аніж добачати в аналізі мовних формацій спробу всеохопної періодизації: мовляв, починаючи з певного моменту і протягом певного часу всі могли б думати однаково, попри зовнішні відмінності, говорити одне й те саме, користуючись поліморфним словником, і витворювати таку собі велику мову, що її можна було б однаково пробігти в усіх напрямках. Навпаки, археологія описує рівень однорідності висловлювань, яка має свій власний часовий зріз і яка не забирає з собою всіх інших форм ідентичності та відмінностей, що їх можна виявити в мові; і на цьому рівні вона встановлює розподіл, ієрархії, всю ту систему розгалужень, яка виключає масову, аморфну та всеохопно задану раз і назавжди синхронність. У цих таких неясних єдностях, що їх називають “епохами”, вона виокремлює, з усією їхньою специфічністю, “періоди висловлювань”, які мовлять, проте, не змішуючись із ними, про час понять, про теоретичні фази, про стадії формалізації й про етапи лінгвістичної еволюції.