висновки

— Протягом усієї цієї книжки ви так чи інакше намагалися відхреститися від “структуралізму” чи від того, що зазвичай розуміють під цим словом. Ви ставили собі за заслугу те, що ви не застосовували ані його методів, ані понять; що ви не зверталися до методів лінгвістичного опису; що вам було байдуже до формалізації. Але що означають ці розбіжності, як не те, що вам не вдалося ввести в дію те, що було позитивного у структурному аналізі, методи, що можуть відзначатися строгістю і наочною дієвістю? Як не те, що сфера, яку ви намагалися досліджувати, повстає проти такого роду спроб, і що її багатство ніяк не хоче вкладатись у схеми, в які ви намагалися її замкнути? І ви з достатньою невимушеністю перетворили своє безсилля на метод; тепер ви подаєте нам, як однозначно бажану відмінність, ту неподоланну відстань, яка відокремлює і завжди відокремлюватиме вас від справжнього структурного аналізу.

Отож вам не вдалося ввести нас в оману. Це правда, що в порожнечу, що її залишили методи, до яких ви не вдавалися, ви вкинули цілу низку понять, які здавалися чужими концептам, що їх приймають нині ті, хто описує мови або міфи, літературні твори або казки; ви говорили про формації, позитивності, знання, мовні практики, цілий набір термінів, на особливій неповторності та чудодійних властивостях яких ви на кожному кроці з гордістю наголошували. Але чи були б ви змушені винаходити стільки химерних речей, якби не схотіли випробувати у сфері, що ніяк до них не зводилася, деякі з фундаментальних тем структуралізму — і саме ті з них, чиї постулати є найбільш суперечливими, а філософія — якнайсумнівнішою? Схоже на те, що ви з-поміж сучасних методів аналізу залишили не серйозну емпіричну працю, а дві або три теми, які радше є екстраполяціями, аніж необхідними принципами.

Саме в такий спосіб ви хотіли скоротити виміри, притаманні мові, знехтувати її специфічну нерегулярність, приховати ту ініціативу та свободу, які вона може в собі містити, компенсувати брак рівноваги, що його вона вносить у мовлення: ви хотіли затулити цю прогалину. За зразком перної форми у лінгвістиці ви спробували обійтися без суб’єкта, що говорить; ви вирішили, що можна очистити мову від усіх її антропологічних посилань і трактувати її так, ніби вона ніколи не була кимось сформульована, ніби вона не постала за особливих обставин, ніби вона не була пронизана поняттями та уявленнями, ніби вона ні до кого не зверталася. Нарешті, ви застосували до неї принцип одночасності: ви не захотіли бачити, що мова — можливо, на відміну від словесного матеріалу, передусім історична, що вона твориться не з доступних елементів, а з реальних і послідовних подій, що їх не можна аналізувати поза часом, у якому вона розгортається.

— Ви маєте рацію. Я справді не визнавав трансцендентності мови; описуючи її, я відмовився співвідносити її з суб’єктивністю; насамперед, я відмовився враховувати її діахронічний характер, так ніби вона є якоюсь дуже загальною формою. Але все це не мало на меті продовжити поза сферу мови поняття та методи, які були там випробувані. Якщо я говорив про мову, то аж ніяк не для того, щоб показати, що притаманні мові механізми та процеси повністю в неї вкладаються; я радше намагався показати, що в товщі вербальних перформансів існує розмаїття можливих рівнів аналізу; показати, що, крім методів лінгвістичного структурування (або методів тлумачення), можна було здійснити специфічний опис висловлювань, їхньої формації та властивих мові закономірностей. Якщо я утримався від посилань на суб’єкта, який говорить, то не для того, щоб відкрити закони побудови або форм, які могли б бути застосовані в однаковий спосіб усіма суб’єктами, які говорять, не для того, щоб примусити заговорити велику універсальну мову, що була б спільною для всіх людей даної епохи. Навпаки, йшлося про те, щоб показати, в чому полягали відмінності, як стало можливим, що люди всередині однієї й тієї самої мовної практики говорять про різні об’єкти, мають протилежні думки, реалізують суперечливі варіанти вибору; йшлося також про те, щоб показати, в чому саме мовні практики відрізняються одна від одної; тобто я хотів не виключати проблему суб’єкта, а визначити позиції та функції, що їх суб’єкт міг займати серед розмаїття мов. Нарешті, ви змогли констатувати: я не заперечував історію, я просто тимчасово відкинув загальну й порожню категорію зміни, щоб висвітлити трансформації різних рівнів; я відмовляюся від однотипної моделі темпоралізації, щоб описати, у стосунку до кожної мовної практики, її правила нагромадження, виключення, реактива-ції, притаманні їй форми деривації та її специфічні модуси зчеплення з різними послідовностями.

Отже, я зовсім не хотів вивести структуралістське дослідження за його законні межі. І ви легко віддасте мені належне, сказавши, що я жодного разу не застосував терміна “структура” у своїй книжці “Слова та речі”. Але облишмо, коли ваша ласка, суперечку про “структуралізм”; вона ледве жевріє лише в царинах, давно покинутих людьми, які працюють; ця боротьба, яка могла бути плідною, нині точиться між паяцами та штукарями.

— Хоч би як ви хотіли уникнути полеміки, вам не вдасться позбутися цієї проблеми. Бо справа, власне, не в структуралізмі. Ми охоче визнаємо його слушність та ефективність: коли йдеться про аналіз мови, міфологій, народних переказів, поезії, снів, літературних творів, можливо, й фільмів, структурний опис виявляє відносини, які без нього не могли б бути виокремлені; він дозволяє визначити рекурентні елементи з їхніми формами протиставлення та їхніми критеріями індивідуалізації; він дозволяє також установити закони побудови, еквівалентності та правила трансформації. І попри деякі застереження, що їх вдалося зробити спочатку, ми легко тепер визнаємо, що мова, несвідоме, людська уява підпорядковуються законам структури. Але з чим ми категорично не можемо погодитися, так це з тим, що ви робите: тобто з тим, ніби можна аналізувати наукові мови в їхній послідовності, не відносячи їх до чогось такого, як установча діяльність, не впізнаючи навіть у їхніх коливаннях відкритості первісного проекту або фундаментальної телеології, не помічаючи глибинної безперервності, що їх пов’язує і приводить їх до тієї точки, в якій ми можемо їх дослідити; з тим, що можна в такий спосіб відокремити становлення від розуму і звільнити від будь-якого показника суб’єктивності історію думки. Давайте звузимо дискусію: ми приймаємо, що можна говорити, в термінах елементів та правил побудови, про мову взагалі — про ту далеку й прадавню мову, яка є мовою міфів, або про ту, яка, попри все, видається нам трохи чужою, яка є мовою нашого несвідомого або наших творів; але мову нашого знання, мову, яку ми маємо тут і тепер, цю структурну мову, яка дозволяє нам аналізувати стільки інших мов, цю мову, в її історичній товщі, ми вважаємо її неусувною. Але ви однаково не повинні забувати, що саме починаючи з неї, з її повільної генези, з її таємничого становлення, яке привело її до сьогоднішнього стану, ми можемо говорити про інші мови в термінах структур; це вона надала нам таку можливість і таке право; вона утворює сліпу пляму, починаючи з якої речі розташовуються навколо нас так, як це ми бачимо сьогодні. Нехай люди граються зі стихіями, відносинами та перервностями, коли аналізують індоєвропейські легенди або трагедії Расина, ми нічого не маємо проти; нехай, наскільки це можливо, обходяться без запитань про суб’єкти, які говорять, ми ладні допустити й це; але ми заперечуємо проти того, що, посилаючись на ці успішні спроби, можна зректися аналізу, повернутися до форм мови, яка їх робить можливими, і поставити під сумнів саме місце, з якого ми сьогодні говоримо. Історія тих видів аналізу, які усувають суб’єктивність, зберігає при собі свою власну трансцендентність.

— Мені здається, що насправді саме в цьому (і набагато більшою мірою, аніж у набридлому питанні про структуралізм) полягає суть суперечки та вашого спротиву. Дозвольте мені, певна річ, жартома, бо ви добре знаєте, що я не маю особливої схильності до тлумачень, сказати вам, як я щойно зрозумів виголошену вами промову. “Звичайно, — казали ви подумки,— ми тепер змушені, попри всі ті ар’єргардні бої, що їх ми дали, погодитися на формалізацію дедуктивних мов; звичайно, ми повинні миритися з тим, що нині описують не так історію душі, не так проект існування, як архітектуру філософської системи; звичайно, — і хай би там що ми про це думали, — ми повинні терпіти ці аналізи, які пов’язують літературні твори не з пережитим досвідом індивіда, а зі структурами мови. Звичайно, нам довелося покинути всі ті промови, що їх ми зводили колись до суверенності свідомості. Але те, що ми втратили ось уже більш як півстоліття тому, ми зуміємо надолужити тепер на вищому ступені, через аналіз усіх тих аналізів або принаймні через фундаментальне дослідження, якому ми їх піддаємо. Ми запитаємо в них, звідки вони походять, яким є історичне призначення, що ним вони пройняті, самі про це не здогадуючись, яка наївність робить їх сліпими до умов, що роблять їх можливими, у якому метафізичному схові замикається їхній рудиментарний позитивізм. І раптом виявиться, врешті-решт неістотним, що несвідоме не є, як ми раніше вірили й твердили, неявною межею свідомості; виявиться неістотним, що міфологія більше не є баченням світу і що роман є чимось іншим, аніж зовнішнім боком життєвого досвіду; адже розум, який установлює всі ці нові “істини”, ми тримаємо під пильним наглядом: ні він сам, ні його минуле, ні те, що робить його можливим, ні те, що робить його нашим, не уникає свого трансцендентного призначення. Тепер саме йому — і ми вирішили ніколи від цього не відмовлятися — ми поставимо запитання про першопочаток, про первісне утворення, про телеологічний горизонт, про часову безперервність. Саме його, саме цю думку, що актуалізується сьогодні, як наша, ми будемо утримувати в історико-трансцендентній владі. Саме тому, якщо ми мусимо хоч-не-хоч терпіти всі структуралізми, ми не можемо не погодитися, щоб була заторкнута історія думки, що є історією нас самих; ми не можемо погодитися, щоб були порвані всі ці трансцендентні нитки, які від XIX століття пов’язували її з проблематикою першопочатку та суб’єктивності. Кожному, хто наближається до цієї фортеці, в якій ми знайшли притулок, але яка, на нашу думку, тримається твердо, ми повторимо із жестом, який зупиняє всяку профанацію: “ІЧоїі Іап^еге”⁷.

Отже, я сповнений рішучості рухатися далі. Не те щоб я твердо вірив у перемогу або був впевнений у своїй зброї. Але, здається, я збагнув, що тут є найголовнішим: вивести історію думки з її трансцендентної залежності. Проблема полягала для мене зовсім не в тому, щоб структуралізувати її, застосовуючи до становлення знання або до генези наук категорії, які навели свої докази у царині мови. Йшлося про те, щоб проаналізувати цю історію в тій неперервності, що її ніяка телеологія не могла б заздалегідь обмежити; зорієнтувати її в тому розсіянні, що його замкнути не міг би жоден заздалегідь окреслений горизонт; дозволити їй розгорнутися в такій безіменності, якій жодне трансцендентне утворення не могло б накинути форму суб’єкта; відкрити її для темпоральності, що не обіцяла б повернення жодного світання. Ішлося про те, щоб очистити її від будь-якого трансцендентного нарцисизму; треба було визволити її з того замкненого кола втраченого й віднайденого першопочатку, в якому вона була замкнена; треба було показати, що історія думки не могла відігравати ролі в одкровенні трансцендентного моменту, як не можуть цього зробити ні раціональна механіка— після Канта, ні математична ідеальність— після Гусерля, ні значення сприйнятого світу— після Мерло-Понті, попри всі зусилля, яких ці останні докладали, щоб його відкрити.

І я вірю, що, по суті, попри ті двозначності, які виникли внаслідок зовнішніх суперечок про структуралізм, ми зрештою чудово порозумілися; я хочу сказати: ми чудово зрозуміли, що саме хочемо зробити — і перші, й другі. Було цілком нормально, що ви боронили права безперервної історії, відкритої водночас і для роботи телеології, і для невизна-чених процесів причинності; але це робилося зовсім не для того, щоб захистити її від вторгнення структури, яка не визнає ані її руху, ані її спонтанності та внутрішнього динамізму; насправді ви хотіли гарантувати владу основоположної свідомості, оскільки саме цю владу було поставлено під знак запитання. Отож цей захист треба було здійснювати десь-інде, а не в самому місці дискусій: бо якщо ви визнаєте за емпіричним дослідженням, за найменш помітною працею з історії право заперечувати трансцендентний вимір, то ви поступаєтесь у найістотнішому. Звідси — послідовність зміщень. Прагнення трактувати археологію як пошук першопочатку, формальних апріорі, засновчих дій, одне слово, як різновид історичної феноменології (тоді як для неї, навпаки, йдеться про те, щоб визволити історію з-під ярма феноменології), а потім указати їй на те, що вона зазнала невдачі в досягненні цієї своєї мети і що вона ніколи нічого не зможе відкрити, крім низки емпіричних фактів. Потім — протиставити археологічному описові, його зусиллям установити пороги, розриви та трансформації справжню працю істориків, яка полягає в тому, щоб показати всі безперервності (тоді як ось уже десятки років історики ставлять перед собою зовсім інші завдання); і дорікнути йому ж— за його недбале ставлення до емпіричних фактів. Потім— розглянути його як низку заходів з опису культурних сукупностей, щоб зробити однорідними найочевидніші відмінності, віднайти універсальність суперечних форм (тоді як він ставить собі за мету визначити осібну специфічність мовних практик) і закинути йому відмінності, зміни та мутації. Потім— визначити його як запровадження структуралізму в царину історії (хоча їхні методи та поняття ніяк не можна змішувати) і тоді показати, що він не міг би функціонувати як справжній структурний аналіз.

Весь цей процес зміщень та невизнавань напрочуд зв’язний та необхідний. Він дає й певну побічну користь: можливість звертатися по діагоналі до всіх тих форм структуралізму, з якими треба миритися і яким уже довелося зробити значні поступки; і сказати їм так: “Ви бачите, на що ви себе наразили б, доторкнувшись до тих областей, які досі є нашими; ваші методи, які десь-інде, можливо, й мають певну цінність, тут наштовхнулися б на свої межі; вони не вловили б усього конкретного змісту, який ви хотіли б проаналізувати; ви були б змушені відмовитися від свого обережного емпіризму; і ви всупереч своїй волі зробили б свій внесок у дивну онтологію структури. Отож майте мудрість не виходити за межі тієї території, що її ви, безперечно, завоювали, хоч у нас виникає враження, що це ми її вам відступили, тому що саме ми встановлюємо її межі”. Що ж до більшої користі, то вона, певна річ, полягає в тому, що маскує кризу, яку ми давно переживаємо, і обшир її тільки зростає: йдеться про ту трансцендентну рефлексію, з якою філософія ототожнювалася від часів Канта; йдеться про тематику першопочатку, того обіцяного повернення, завдяки якому ми уникаємо відмінності від нашого теперішнього; йдеться про антропологічну думку, яка впорядковує всі питання, що стосуються буття людини, й дозволяє уникати аналізу практики; йдеться про всі гуманістичні ідеології; йдеться, — нарешті й передусім, — про статус суб’єкта. Саме цю суперечку ви прагнете приховати і від якої, здається, ви сподіваєтеся відвернути увагу, продовжуючи свої приємні ігри в генезу та систему, в синхронію та становлення, у відносини та причинність, у структуру та історію. Чи певні ви, що не здійснюєте теоретичної метатези?

— Припустімо, що дискусія справді відбувається навколо того, про що ви говорите; припустімо, що йдеться про те, щоб захищати або атакувати останній редут трансцендентної думки, і погодьмося з тим, що наша сьогоднішня дискусія відбувається в рамках кризи, про яку ви говорите: як же в такому разі назвати вашу мову? Звідки вона походить і де вона могла здобути право говорити? Як могла вона набути леґітимності? Якщо ви не зробили нічого іншого, крім емпіричного дослідження, присвяченого утворенню та трансформації мов, якщо ви описали сукупності висловлювань, епістемологічні фігури, історичні форми знання, як ви могли уникнути наївності всіх позитивізмів? І як ваш задум міг протистояти питанню про першопо-чаток та необхідне повернення до основоположного суб’єкта? Але якщо ви претендуєте на те, щоб поставити питання радикально, якщо ви хочете розташувати вашу мову на рівні, де розташовуємося ми самі, то ви добре знаєте, що вона включиться в нашу гру і, в свою чергу, розширить той вимір, від якого прагне визволитися. Або ж вона нас не досягне, або ми самі її будемо вимагати. У будь-якому випадку ви зобов’язані нам сказати, чим є ті мови, що ви їх вперто переслідуєте ось уже десять років, так і не потурбувавшись про те, щоб установити їхній громадянський статус. Одне слово, що вони таке: історія чи філософія?

— Це запитання, мушу визнати, бентежить мене більше, аніж ваші щойно висловлені заперечення. Воно не захопило мене зненацька; але я волів би ще трохи почекати з відповіддю на нього. Справа в тому, що в даний момент, — і я поки що не можу назвати певного терміну, — моя мова не може визначити місце, з якого вона говорить, і від неї вислизає ґрунт, що на нього вона могла б опертись. Це мова про мови: але вона не намагається знайти в них якийсь прихований закон, невидимий першопочаток, який вона мала б лише визволити; вона також не має на меті, своїми силами і лише з себе виходячи, встановити загальну теорію, стосовно якої всі вони були б конкретними моделями. Йдеться про те, щоб розгорнути розсіяння, що його ніколи не можна звести до єдиної системи відмінностей, розпорошення, яке не відповідає абсолютним осям відношення; йдеться про те, щоб реалізувати таке зміщення центру, яке не лишає привілеїв жодному центрові. Така мова не має на меті розсіяти забуття, віднайти, в найбільшій глибині сказаних речей і там, де вони мовчать, мить їхнього народження (чи то йдеться про їхнє емпіричне творення, чи про трансцендентний акт, який дає їм початок); вона не прагне бути сховом первісного або спогадом про істину. Навпаки, вона має створювати відмінності, усталювати їх, як об’єкти, аналізувати їх і концептуально їх визначити. Замість побіжно оглядати поле мов, замість по-своєму переробляти недовершені підсумки, замість шукати в тому, що було сказане, іншу приховану мову, яка, проте, залишається тією самою (а отже, й замість того, щоб грати в нескінченну гру алегорій і тавтології), вона знову й знову здійснює диференціації, вона діагностична. Якщо філософія є пам’яттю або поверненням первісного, то те, що я роблю, в жодному разі не може розглядатись як філософія; і якщо історія думки полягає в тому, щоб повертати до життя напівзниклі подоби, то те, що я роблю, також і не історія.

— З того, що ви сказали, передусім напрошується висновок, що ваша археологія — не наука. Ви пускаєте її в плавання з непевним статусом опису. А ще, звичайно, це одна з тих мов, що воліла б мати вигляд якоїсь дисципліни, яка існує в стані начерку; тим, що приносить авторам подвійну користь, бо не вимагає опертя на принципи очевидної та строгої науковості і відкриває її всім майбутнім узагальненням, що звільняє її від усіх випадковостей народження; це ще один із тих проектів, які виправдовують себе тим, що не переносять на пізніший час найістотнішу частину своїх завдань, мить своєї верифікації та остаточну локалізацію своєї зв’язності; це ще одна з тих основ, що їх стільки було проголошено, починаючи з XIX століття: адже добре відомо, що в сучасній теоретичній царині перевага віддається не винайденню доказових систем, а дисциплінам, можливості яких відкривають, програму яких накреслюють, а їхню долю та майбутнє доручають іншим. Отож, щойно пунктиром окреслено їхні контури, вони вже зникають разом зі своїми авторами. І поле, яке вони мали плекати, лишається назавжди безплідним.

— Це правда, що я ніколи не подавав археологію як науку чи навіть як закладення основ майбутньої науки. Ще менше думав я про те, щоб опрацювати план майбутньої споруди; мої зусилля були спрямовані на те, щоб скласти підсумок моїх конкретних досліджень — з ризиком того, що до нього доведеться внести чимало виправлень. Слово “археологія” не має значення передбачення; воно вказує лише на один із напрямів аналізу вербальних перформансів: специфікацію одного з рівнів — рівня висловлювань та архіву; визначення і висвітлення певної області: області висловлювальних закономірностей та позитивностей; введення в дію таких понять, як правила формації, археологічної деривації, історичного апріорі. Але майже в усіх цих вимірах і майже всіма своїми гранями цей задум має стосунок до наук, до аналізів наукового типу або до теорій, які відповідають критеріям строгості. Насамперед він має стосунок до тих наук, які засновуються і встановлюють свої норми в археологічно описаному знанні: для нього вони є такими самими науками-об ’єктами, якими вже змогли стати патологічна анатомія, філологія, політична економія, біологія. Він також має стосунок до різних форм наукового аналізу, від яких він відрізняється або рівнем, або сферою свого застосування, або методами, з якими він сусідить за лініями характеристичного поділу; бувши спрямований, у всій масі сказаного, на певне висловлювання як функцію реалізації вербального перформансу, він відокремлює себе від дослідження, привілейованим полем якого є лінгвістична компетенція; тоді як такий опис зумовлює — з метою визначити прийнятність висловлювань— вихідну модель, археологія намагається встановити — для того, щоб визначити умови їхньої реалізації, правила формації; звідси походить, між цими двома способами аналізу, педна кількість аналогій, але також і відмінностей (зокрема в тому, що стосується можливого рівня формалізації); у всякому разі, для археології генеративна граматика грає роль суміжного аналізу. Крім того, археологічні описи у своєму розгортанні та в полях, які вони оглядають, сполучаються з іншими дисциплінами: намагаючись визначити, поза всяким посиланням на психологічну або визначальну суб’єктивність, різні позиції суб’єкта, що їх можуть включати висловлювання, археологія зустрічається з запитанням, яке сьогодні ставить психоаналіз; намагаючись з’ясувати правила формації понять, модуси послідовності, зчеплення та співіснування висловлювань, вона зустрічається з проблемою епістемологічних структур; вивчаючи формацію об’єктів, поля, в яких вони з’являються та диференціюються, вивчаючи також умови привласнення мов, вона наштовхується на аналіз суспільних формацій. Усе це становить для археології корелятивний простір. Нарешті, остільки, оскільки можливо створити загальну теорію виробництва, археологія, як аналіз правил, притаманних різним мовним практикам, знайде те, що можна було б назвати її теорією, огортання.

Якщо я розташовую археологію серед стількох інших, уже створених мов, то роблю це зовсім не для того, щоб наділити її, за суміжністю та аналогією, тим статусом, якого вона ніколи не спромоглася б надати собі сама; якості, не для того, щоб надати їй чітко окреслене місце в тій або тій нерухомій констеляції, — а для того, щоб вивести на поверхню, разом із архівом, мовними формаціями, позитивностями, висловлюваннями, умовами їхнього утворення, її специфічну область. Область, яка досі не стала об’єктом жодного аналізу (принаймні в тому, що вона може мати в собі особливого і такого, що не зводиться до інтерпретацій та формалізацій); але область, якій ніщо не може наперед гарантувати, — у ще рудиментарному місці знаходження, де я тепер перебуваю, — що вона залишиться стабільною та автономною. Зрештою, цілком може бути, що археологія не зробить нічого іншого, як відіграє роль знаряддя, яке з меншою неточністю, ніж у минулому, дозволить здійснити аналіз суспільних формацій та епістемологічних описів; або дозволить пов’язати аналіз позицій суб’єкта з тією або тією історією наук; або дозволить визначити місце перетину між загальною теорією виробництва та генеративним аналізом висловлювань. Нарешті, може виявитися, що археологія — це назва, дана певній частині теоретичної кон’юнктури, яка існує сьогодні. Той факт, що ця кон’юнктура надає місце дисципліні, що піддається індивідуалізації, дисципліні, перші характеристики та глобальні межі якої тут ескізно окреслені, або що вона порушує низку проблем, сьогоднішня зв’язність яких не виключає того, що згодом їх буде розглянуто інакше й у іншій сфері, на вищому рівні або із застосуванням інших методів, — нині я не можу сказати про це нічого певного. І, правду кажучи, не мені доведеться це вирішувати. Я згоден, що моя мова зникає, як та постать, що змогла донести її аж сюди.

— Ви досить дивно користуєтеся тією свободою, в якій відмовляєте іншим. Бо ви привласнюєте все те поле вільного простору, що його навіть відмовляєтесь визначити. Може, ви забули про свої намагання увібгати мову інших у системи правил? Може, ви забули про всі ті перешкоди, що їх із такою ретельністю описали? Чи ви не позбавили індивідів права особисто втручатися в позитивності, в яких розташовуються їхні мови? Ви пов’язали кожне найменше їхнє слово з зобов’язаннями, що прирікають на конформізм найменшу з їхніх новацій. Революція відбувається легко, коли йдеться про вас самих, але страшенно важко, як ідеться про інших. Безперечно, було б ліпше, якби ви ясніше осмислювали умови, серед яких ви говорите, і знов-таки більше довіряли реальній діяльності людей та їхнім можливостям.

— Боюся, щоб ви не припустилися подвійної помилки: щодо мовних практик, які я намагався визначити, і щодо тієї ролі, яку ви самі залишаєте людській свободі. Позитивності, які я намагався встановити, не слід розуміти як сукупність визначень, що накидаються ззовні думці індивідів або існують у них самих і ніби наперед; вони радше визначають сукупність умов, за яких реалізується певна практика, за яких ця практика надає місце висловлюванням, частково або цілком новим, за яких, нарешті, вона може бути змінена. Тут ідеться не так про межі, які ставляться ініціативі суб’єктів, як про поле, в якому вона артикулюється (не становлячи його центру), про правила, які вона вводить у дію (причому не вона їх винайшла чи сформулювала), про відносини, які правлять їй за основу (причому вона не є ані кінцевим наслідком цих відносин, ані точкою, в якій вони сходяться). Ідеться про те, щоб виявити мовні практики у їхній складності та в їхній щільності; показати, що говорити — означає щось робити, щось інше, аніж просто висловлювати те, що думаєш, передавати те, що знаєш, і також щось інше, аніж вводити в дію структури мови; показати, що додати якесь висловлювання до низки висловлювань, які існували раніше, означає зробити складний і вартісний хід, який включає умови (а не тільки ситуацію, контекст, мотиви) і передбачає правила (які відрізняються від логічних правил та лінгвістичних правил побудови); показати, що зміна в порядку мови не передбачає ані “нових ідей”, ані якоїсь винахідливості чи творчих зусиль, ані іншої ментальності, а тільки трансформації в практиці, іноді й у тих практиках, які з нею сусідять, та в їхній спільній артикуляції. Я дуже далекий від того, щоб заперечувати можливість змінити мову; я лише не погоджуюсь із виключним та миттєвим правом на незалежність суб’єкта.

І, в свою чергу, я хотів би на завершення поставити вам свої запитання. Як ви собі уявляєте зміну чи навіть революцію, принаймні в науковому порядку та в царині мови, якщо ви прив’язуєте її до тем смислу, проекту, першопочатку та повернення, суб’єкта, що встановлює правила, одне слово, до всієї тієї тематики, яка гарантує історії універсальну присутність Логосу? Які можливості ви бачите перед нею, якщо ви аналізуєте її згідно з динамічними, біологічними, еволюціоністськими метафорами, в яких, як правило, розчиняється складна й специфічна проблема історичних змін? Можна ще уточнити: який політичний статус можете ви надати мові, якщо ви бачите в ній лише тонку прозору плівку, що мерехтить якусь мить на межі слів і речей? Хіба практика революційної мови та мови наукової, що існує ось уже двісті років у Європі, не позбавила вас уявлення про те, що слова — це тільки вітер, зовнішнє шарудіння, шурхіт крил, які ледве долітають до нашого слуху крізь непроникну товщу серйозного змісту історії? Чи треба припускати, що небажання зважати на цей урок примушує вас уперто не визнавати мовних практик у їхньому власному існуванні, і що ви прагнете протиставити їм історію духу, досягнень розуму, ідей або уявлень? Тобто, чим пояснюється той страх, який спонукає вас відповідати в термінах свідомості, коли вам говорять про практику, про її умови, про її правила, про її історичні перетворення? Чим пояснюється той страх, який примушує вас відшукувати, поза всіма кордонами, розривами, потрясіннями, ритмічними процесами велику історико-трансцендентну долю Заходу?

Гадаю, що на це запитання немає іншої відповіді, крім політичної. Тому лишімо його сьогодні не вирішеним. Можливо, невдовзі доведеться знову до нього повернутись, і вже по-іншому.

Ця книжка була написана лише з метою усунути дещо з попередніх труднощів. Більше, ніж будь-хто інший, я знаю, що дослідження, про які я тут говорю і які я розпочав уже років десять тому, можуть виявитися “невдячними”— в прямому значенні цього слова. Я знаю, що може здатися трохи надуманим трактувати мову, виходячи не з лагідної, німої та інтимної свідомості, яка знаходить у ньому свій вираз, а з темної сукупності анонімних правил. Що може бути неприємним — виявляти межі та практичну необхідність там, де люди звикли бачити, як розгортаються в чистій прозорості діяння генія та свободи. Що може здатися викликом — розглядати як низку перетворень історію мов, яку досі оживляли надійні метаморфози життя або зумисна безперервність пережитого досвіду. І, нарешті, що може здатися нестерпним, оскільки кожен хоче, кожен прагне вкласти “себе самого” у свою власну мову, коли збирається заговорити, — може здатися нестерпним розтин, аналіз, поєднання, перегрупування всіх цих текстів, що тепер повернулися до тиші, так щоб ніколи більше з них не постало одмінене обличчя автора. “Як же так? Скільки слів нагромаджено, скільки аркушів списано безліччю літер і відкрито безлічі поглядів, яких зусиль докладено, щоб відокремити їх від того руху, що ним вони були виражені, скільки уваги приділено тому, щоб зберегти їх і вписати в пам’ять людей — і все це для того, щоб нічого не залишилося від тієї бідолашної руки, яка їх накреслила, від тієї тривоги, яка намагалася знайти в них своє заспокоєння, й від того вже завершеного життя, яке мало надію продовжити себе лише в них? Виходить, що мова, у своєму найглибшому визначенні, — це тільки “слід”, і нічого більше? І її тихий шепіт не є тим місцем, де знаходить собі притулок безсмертя, позбавлене всякої субстанції? Невже доведеться визнати, що час мови не є часом свідомості, перенесеної у виміри історії, або часом історії, присутнім у формі свідомості? Отже, мені слід припустити, що в моїй мові немає нічого, що стосувалося б мого посмертного існування? Що, говорячи, я не відвертаю смерть, а навпаки, наближаю її до себе? Чи не виходить так, що я скасовую все внутрішнє в тому зовнішньому, такому байдужому до мого життя й такому нейтральному, що в ньому не існує ніякої різниці між моїм життям і моєю смертю?”

Я добре розумію тривогу людей, схильних висунути такі аргументи. Ім, безперечно, було дуже нелегко визнати, що їхня історія, економіка, суспільна практика, мова, якою вони розмовляють, міфологія їхніх предків, навіть казки, які їм розповідали в дитинстві, підпорядковуються правилам, що не цілком даються їхній свідомості; крім того й на додачу до сказаного, вони не хочуть, щоб у них забрали ту мову, якою вони прагнуть безпосередньо, не на відстані, висловлювати те, що вони думають, у що вірять і що уявляють; вони волітимуть заперечувати, що мова— це складна й диференційована практика, підпорядкована правилам і перетворенням, що їх можна проаналізувати, радше ніж бути позбавленими цієї приємної, такої втішної переконаності в тому, що можна змінити якщо не світ і не життя, то принаймні їхній “сенс” завдяки самій лише свіжості слова, що походить від них самих і нескінченно лишається біля свого джерела. Стільки речей у їхній мові вже вислизнули від них, і вони не хочуть, щоб від них вислизнуло й те, що вони говорять, той крихітний фрагмент мови, — слово чи письмена, це не так важливо, — чиє хистке й непевне існування має перенести їхнє життя в далеч простору й часу. Вони не хочуть навіть думати (і їх можна зрозуміти) про те, що хтось їм скаже: “Мова — це не життя: її час — не ваш час; у ній ви не знайдете замирення зі смертю; можливо, ви вбили Бога під тягарем усього вами сказаного; але не сподівайтеся з усього, що ви сказали, створити людину, яка житиме довше, ніж Він”.

ЗМІСТ

Вступ .............................. 5

Мовні закономірності

I. Одиниці мови....................... 33

II. Мовні формації..................... 50

III. Формація об’єктів.................. 64

IV. Формація висловлювальних модальностей...................... 80

V. Формація понять.................... 89

VI. Формація стратегій.................102

VII. Зауваження й наслідки..............113

Висловлювання і архів

I. Дефініція висловлювання..............125

II. Функція висловлювання..............139

III. Опис висловлювань.................169

IV. Рідкість, зовнішнє, накопичення.......189

V. Історичне апріорі та архів ............202

Археологічний опис

I. Археологія й історія ідей..............213

II. Оригінальне й регулярне..............221

III. Суперечності......................234

IV. Факти для порівняння...............246

V. Зміни й трансформації...............259

VI. Наука і знання.....................277

Висновки ........................... 305

Ь. АІіЬиззег. Роиг Магх, р. 168.

Зокрема на перших сторінках цього тексту дається в трохи іншій формі відповідь на запитання, сформульовані епістемологічним гуртком Вищої нормальної школи (див. СаИіегз роиг І ’Апаїузе, №9). З іншого боку, можна знайти короткий начерк певних напрацювань, що є відповіддю на запитання, поставлені читачами Езргії (квітень 1968 р.).

Саме тому вираз “медичний погляд”, застосований у “Народженні клініки”, не був надто вдалим.

Саме в такий спосіб п. Канґілем вибудував послідовність суджень, за допомогою яких, від Віліса до Про-хазки, визначали рефлекс.

Межа, до якої (латин.).

Див. на цю тему: Мііиель Сер. Математичні анамне-зи (МісЬеІ 8еггез. Ьез Апатпезез таїЬета^иез (іп: Негтез ои Іа соттипісаііоп, р. 78).

Не чіпати (латин).