III СУПЕРЕЧНОСТІ

У тій мові, яку вона аналізує, історія ідей звичайно припускає наявність зв’язності. Чи трапляється їй констатувати нерегулярність у вжитку слів, низку несумісних суджень, гру значень, які не суміщаються між собою, понять, що не можуть бути разом систематизовані? Вона ставить перед собою завдання знайти на більш або менш глибокому рівні принцип зв’язності, який організує мову і відновлює її приховану єдність. Цей закон зв’язності є евристичним правилом, процедурним обов’язком, майже моральним зобов’язанням дослідження: не примножувати даремно суперечностей, не звертати надмірної уваги на дрібні відмінності, не надавати завеликої ваги змінам, виправленням, поверненням у минуле, полеміці, не виходити з припущення, що людська мова постійно підривається зсередини суперечностями їхніх бажань, впливами, що їх вони зазнали, або умовами, в яких вони живуть; але визнати, що якщо вони розмовляють і якщо вступають між собою в діалог, то роблять це радше для того, щоб подолати ці суперечності та знайти точку, починаючи з якої вони зможуть бути опановані. Але ця сама зв’язність є також результатом дослідження: вона визначає кінцеві єдності, які завершують аналіз, вона розкриває внутрішню організацію тексту, форму розвитку індивідуального твору або місце зустрічі між різними мовами. Дослідники зобов’язані припускати її, щоб її відтворити, і можна бути певним, що її може бути знайдено лише в тому випадку, якщо шукати її досить довго й повсюди. Вона з’являється як оптимум: найбільша можлива кількість суперечностей, що розв’язуються найпростішими засобами.

Проте способів, якими цього можна досягнути, багато, й тому знайдені зв’язності можуть бути дуже різними. Можна, аналізуючи істинність суджень і відношень, які їх об’єднують, визначити поле логічної не-супереч-ливості: тоді буде відкрито систематичність; тоді можна буде перейти від видимого корпусу фраз до чистої ідеальної побудови, що її двозначності граматики та означальне навантаження слів замаскували, безперечно, не меншою мірою, аніж виразили. Але можна й навпаки, йдучи за ниткою аналогій та символів, віднайти тематику більш уявну, аніж мовну, більш емоційну, ніж раціональну, й ближчу до бажання, аніж до поняття; її сила оживляє, але разом із тим відразу ж сплавляє в єдність, що може повільно трансформуватися, цілком протилежні явища; те, що ми тоді відкриваємо, — це пластична безперервність, це переміщення смислу, який набуває форми в уявленнях, образах та різних метафорах. Тематичні чи систематичні, ці зв’язності можуть бути явними і неявними: можна їх шукати на рівні уявлень, які були усвідомленими у суб’єкта, що говорив, але які його мова — з огляду на якісь випадкові обставини або через неспроможність, пов’язану з самою формою мови, — не змогла виразити; їх можна шукати також у структурах, які радше формують автора, аніж самі ним створюються, і які можуть накидати йому, хоча він цього й не усвідомлює, постулати, оперативні схеми, лінгвістичні правила, сукупність тверджень та фундаментальних вірувань, типи образів або всю логіку уявного образу. Нарешті, може йтися про зв’язності, які встановлюються на рівні індивіда, — це може бути зв’язність його біографії або особливих обставин його мови, — але можна встановити їх і в набагато ширших масштабах і надати їм колективних та діахронічних вимірів епохи, загальної форми свідомості, типу суспільства, сукупності традицій, уявної панорами, спільної для всієї культури. У всіх цих формах відкрита в такий спосіб зв’язність завжди відіграє одну й ту саму роль: показати, що безпосередньо видимі суперечності — це не більш як віддзеркалення поверхні, і що треба звести до єдиного вогнища всю цю гру розсіяних спалахів. Суперечність— це ілюзія єдності, яка ховається або яку сховано: вона існує лише в розколах між свідомістю й несвідомим, між думкою й текстом, між ідеальністю і випадковим тілом виразу. Так чи інакше, аналіз мусить, наскільки це можливо, згладжувати суперечність.

Під кінець цієї праці зостаються тільки залишкові суперечності — випадковості, дефекти, помилки— або, навпаки, виникає (так ніби весь аналіз вів до неї, непомітно й усупереч самому собі) суперечність фундаментальна: застосування, біля самих першоджерел системи, несумісних постулатів, перехрещення впливів, які неможливо примирити, перше заломлення бажання, економічний і політичний конфлікт, який протиставляє суспільство самому собі, усе це, замість того, щоб постати як безліч поверхневих елементів, що їх треба скоротити, розкривається, в кінцевому підсумку, як принцип організації, як основоположний і потаємний закон, що пояснює всі дрібніші суперечності і ставить їх на твердий підмурок, тобто є моделлю всіх інших протиставлень. Така суперечність, далека від того, щоб бути видимістю або випадковістю мови, далека від того, щоб бути перешкодою, яку треба подолати, щоб мова могла нарешті вивільнити свою розгорнуту істину, визначає сам закон її існування: саме з неї мова з’являється, саме для того, щоб водночас виразити її і її подолати, вона виголошується; саме для того, щоб її уникнути, тоді як вона безперервно через неї відроджується, мова знову й знову продовжує себе і знову й знову без кінця розпочинається; саме тому, що вона завжди перебуває по цей бік мови, й остання ніколи не може повністю окреслити її контурів, — чи то мова змінюється, чи відбуває всілякі метаморфози, або втікає сама від себе до своєї власної неперервності. Отак, ідучи за течією мови, суперечність діє як принцип її історичності.

Таким чином, історія ідей знає два рівні суперечності: рівень видимостей, який знаходить свою розв’язку в глибинній єдності мови; і рівень основ, який дає місце самій мові. У стосунку до першого рівня суперечності мова є ідеальним образом, який треба очистити від їхньої випадкової присутності, від їхньої надто видимої частини; у стосунку до другого мова є фігурою емпіричною, яку можуть захопити суперечності, й видиму зв’язність якої слід зруйнувати, аби нарешті виявити їхнє вторгнення і їхню нестримність. Мова — це дорога від однієї суперечності до іншої; і якщо вона дає місце тим, які є зрими-ми, то тільки тому, що підкоряється тій, яку вона приховує. Проаналізувати мову — означає усунути суперечності й знову їх виявити; це означає показати ту гру, яку вони розігрують у ній; це означає показати, як вона може їх виразити, надати їм плоть або наділити їх перебіжною подобою.

Для археологічного аналізу суперечності не є ані видимостями, які треба подолати, ні прихованими принципами, що їх слід виявити. Це об’єкти, які треба описати задля них самих, не шукаючи, з якого погляду вони можуть розпорошуватися або на якому рівні вони радикалізуються і з наслідків перетворюються на причини. Ось простий і не раз повторюваний тут приклад: фіксистський принцип Лінея у XVIII столітті увійшов у суперечність не лише з відкриттям Пелорії, яке змінило лише модальності його застосування, але також і з певною кількістю “еволюціоністських” тверджень, які можна знайти у Бюфона, Дидро, Борде, Має та багатьох інших. Археологічний аналіз полягає не в тому, аби показати, що поза цим протиставленням і на більш істотному рівні всі приймали певну кількість фундаментальних тез (неперервність природи та її повноту, кореляцію між новими формами й кліматом, майже невідчутний перехід від неживого до живого); не полягає він і в тому, щоб показати, що таке протиставлення віддзеркалює, в окремій галузі природничої історії, більш загальний конфлікт, який розколює все знання і всю думку XVIII століття (конфлікт між темою впорядкованого творіння, здійсненого раз і назавжди, розгорнутого без неусувної таємниці, й темою щедрої природи, наділеної загадковою владою, що поступово розгортається в історії і за великі проміжки часу перевертає космічний лад). Археологія намагається показати, як ці два твердження, фіксистське й “еволюціоністське”, знаходять спільне застосування в одному конкретному описі видів та родів: цей опис має своїм об’єктом видиму структуру органів (тобто їхню форму, їхню величину, їхню кількість та їхнє розташування в просторі); і він може обмежувати її в два способи (за цілістю організму або за деякими з його елементів, що визначаються або з погляду їхньої важливості, або з міркувань таксономічної зручності); тоді, в другому випадку, з’являється впорядкована таблиця, складена з певної кількості точно визначених клітин, що в певному розумінні задає програму всякого можливого творення (внаслідок чого порядок видів і родів — нинішніх, майбутніх і вже зниклих — чітко зафіксовується); що ж до першого випадку, то групи спорідненостей, які залишаються невизначеними й відкритими, відокремлені одні від одних і допускають у невизначеній кількості нові форми, як завгодно близькі до форм, які існували раніше. Виводячи в такий спосіб суперечність між двома тезами певної сфери об’єктів, її розмежувань та поділу, її не розв’язати; тут не можна знайти точку збіжності. Але також і не йдеться про перенесення її на більш фундаментальний рівень; визначається тільки місце, де ця суперечність розташовується; виявляються альтернативні розгалуження; локалізується точка розходження та місце, де дві мови суміщаються. Теорія структури не є спільним постулатом, тим тлом загальних уявлень, які поділялися б Лінеєм і Бюфоном, тим твердим фундаментальним твердженням, яке відсунуло б на рівень допоміжних дебатів конфлікт між еволюціонізмом та фік-сизмом; принцип їхньої несумісності і є законом, що керує їхнім утворенням та їхнім співіснуванням. Розглядаючи суперечності як об’єкти для опису, археологічний аналіз не намагається виявити на їхньому місці спільну форму або тематику; він намагається визначити міру та форму їхньої відмінності. У стосунку до історії ідей, яка могла б сполучити суперечності в напівпрозору єдність всеохопного образу або перевести їх у загальний, абстрактний та однорідний принцип інтерпретації або пояснення, археологія описує різні простори розбіжності.

Отже, вона відмовляється розглядати суперечність як загальну функцію, що однаково діє на всіх рівнях мови і яку аналіз мав би або повністю скасувати, або звести до первісної і визначальної форми: у великій грі суперечності — присутньої під тисячею облич, потім усунутої, й нарешті відновленої в головному конфлікті, в якому вона досягає своєї кульмінації, — археологія замінює аналіз різних типів суперечності, різних рівнів, згідно з якими її можна виявити, різних функцій, що їх вона може виконувати.

Почнімо з різних типів. Певні суперечності локалізуються лише в плані суджень або тверджень, анітрохи не впливаючи на порядок висловлювань, який зробив їх можливими: так, у XVIII столітті теза про органічний характер корисних копалин протиставлялася традиційнішій тезі про їхню неорганічну природу; звичайно ж, наслідки, які можна було виснувати з цих двох тез, є численними і заходять далеко; але можна показати, що вони зароджуються в тій самій мовній формації, в тій самій точці й у тих самих умовах виконання функції висловлювання; ці суперечності є похідними в археологічному розумінні, й вони являють собою кінцевий стан. Інші, навпаки, виходять за межі мовної формації й протиставляються тезам, які не пов’язані з тими самими умовами висловлювання: так, фіксизм Лінея увійшов у суперечність із еволюціонізмом Дарвіна, але тільки тією мірою, якою нейтралізовано відмінність між природничою історією, якій належить перший, і біологією, якій належить другий. Тут ідеться про суперечності зовнішні, які відсилають до протиставлення між різними мовними формаціями. Для археологічного опису (не беручи тут до уваги можливих процедурних блукань) це протиставлення зумовлює іегтіпт а дио\ тоді як суперечності похідні зумовлюють іегтіпиз асі диет⁵ аналізу. Між цими двома крайнощами археологічний опис визначає те, що можна було б назвати суперечностями внутрішніми: це ті, які розгортаються в самій мовній формації і які, виникаючи в тій або в тій точці системи формацій, сприяють виникненню підсистем; такою буде для нас, якщо ми знову розглянемо приклад природничої історії XVIII століття, суперечність, що протиставляє “методичні” аналізи аналізам “систематичним”. Протиставлення тут аж ніяк не є завершальним: це не два суперечні судження з приводу того самого об’єкта, це не два несумісні застосування того самого поняття, а два способи утворення висловлювань, що характеризуються — і перші, й другі, — певними об’єктами, певними позиціями суб’єктивності, певними поняттями і певними варіантами стратегічного вибору. Проте ці системи не є первісними, оскільки можна показати, в якій точці вони виходять обидві з однієї й тієї самої позитивності, що належить до природничої історії. Саме ці внутрішні протиставлення є важливими для археологічного аналізу.

А тепер про різні рівні. Археологічно внутрішня суперечність не є чистим і простим фактом, що його досить констатувати як принцип або пояснити як наслідок. Це складний феномен, який розподіляється згідно з різними планами мовної формації. Так, для систематичної природничої історії і методичної природничої історії, які без кінця протиставлялися одна одній протягом чималої частини XVIII століття, можна відзначити: неадекватність об’єктів (в одному випадку описується загальний вигляд рослини; в другому— кілька заздалегідь визначених змінних характеристик; в одному випадку описується рослина в цілому або, принаймні, її найважливіші частини, а в другому— певна кількість довільно обраних із міркувань таксономічної зручності елементів; до уваги беруться різні стадії зростання та достигання рослини або обмежуються одним моментом і однією стадією, оптимально зручною для спостережень); різницю модальностей висловлювання (у випадку систематичного аналізу рослин застосовують строгі лінгвістичні правила сприймання і постійну шкалу; для методичного опису правила є відносно вільними і шкала орієнтування може змінюватися); несумісність понять (у “системах” поняття родового характеру є довільним, але не оманливим маркером для позначення родів; у методах це саме поняття мусить покривати реальне визначення роду); нарешті, виключення варіантів теоретичного вибору (систематична таксономія робить можливим “фіксизм”, навіть якщо він очищений ідеєю творення, яке розтягнене в часі і поступово розгортає елементи таблиць, або ідеєю природних катастроф, порушивши нашим сучасним зором лінійний порядок природних сусідств, але вона виключає можливість трансформації, яку метод приймає, не вводячи її абсолютно).

Функції. Всі ці форми протиставлення не відіграють одну й ту саму роль у мовній практиці: вони аж ніяк не є, в якийсь однорідний спосіб, ані перешкодами, які треба долати, ані основою зростання. В усякому разі, не досить шукати в них причину уповільнення або прискорення історії; якщо час і входить в істинність та ідеальність мови, то не йдучи від порожньої і загальної форми протиставлення. Ці протиставлення є завжди визначеними функціональними моментами. Деякі з них забезпечують додатковий розвиток поля висловлювань: вони відкривають послідовності аргументації, досвіду, верифікацій, різних висновків; вони дозволяють визначити нові об’єкти, вони приводять у дію нові модальності висловлювань, вони визначають нові поняття або змінюють поле застосування тих, які вже існують, але так, щоб при цьому нічого не змінилося в системі позитивності мови (так було з дискусіями між натуралістами XVIII століття про границю між неорганічним і рослинним світом, про межі життя або природи і про походження копалин); такі додаткові процеси можуть залишатися відкритими або остаточно завершитися внаслідок появи якогось доказу, що їх спростовує, або якогось відкриття, що їх перекреслить. Інші протиставлення призводять до реорганізації мовного поля: вони ставлять питання про можливе вираження групи висловлювань в іншій, про точку зв’язності, яка могла б їх поєднати, про їхнє входження в більш загальний простір (так, протиставлення система—метод у натуралістів XVIII століття привело до цілої серії спроб повторно подати їх в одній формі опису, щоб надати методові строгості та регулярності системи, щоб поєднати довільність системи з конкретними аналізами методу); тут ідеться не про нові об’єкти, нові поняття, нові модальності висловлювань, що лінійно приєднуються до колишніх, а про об’єкти іншого рівня (більш загального або більш конкретного), про поняття, які мають іншу структуру й інше поле застосування, про висловлювання іншого типу, хоча правила формації залишаються при цьому незмінними. Інші протиставлення відіграють критичну роль: вони вводять у дію існування й “прийнятність” мовної практики; вони визначають точку її фактичної неможливості та її історичного повороту (так опис у тій самій природничій історії органічних взаємозалежностей та функцій, які здійснюються через змінність анатомічних величин у визначених умовах існування, не дозволяє більше, принаймні у вигляді автономної мовної формації, уявляти природничу історію, яка була б таксономічною наукою про живі істоти, що виходила б із їхніх зовнішніх характеристик).

Отже, мовна формація не є ідеальним, неперервним і відшліфованим текстом, який розгортається під безліччю суперечностей і розв’язує їх у спокійній єдності зв’язної думки; це також не поверхня, на якій віддзеркалюється, в тисячі різних аспектів, суперечність, яка завжди може відступати на другий план, але скрізь домінує. Це радше простір численних незгод; це сукупність різних протиставлень, рівні та ролі яких треба описати. Таким чином, археологічний аналіз знімає примат суперечності, моделлю якої є утвердження й заперечення, що мають місце водночас у одному судженні. Але він знімає його не для того, щоб нівелювати всі протиставлення в загальних формах думки й силоміць примирити їх, удавшись до примусового апріорі. Навпаки, йдеться про те, щоб виявити в даній визначеній мовній практиці точку, де вони встановлюються, визначити форму, що її вони набувають, відносини, якими вони пов’язані між собою, та сферу, в якій вони є панівними. Одне слово, йдеться про те, щоб зберегти мову із усіма її численними ко-струбатостями; а отже, й усунути тему суперечності, яка в однаковий спосіб втрачається й віднаходиться, розв’язується й завжди відроджується в недиференційованій стихії Логосу.