V ІСТОРИЧНЕ АПРІОРІ ТА АРХІВ

Позитивність мови — як і позитивність природничої історії, політичної економії або клінічної медицини — характеризує її єдність у часі і поза індивідуальними творами, книжками та текстами. Ця єдність, безперечно, не дозволяє з’ясувати, хто мав слушність, хто наводив строгі аргументи, хто найбільше відповідав власним постулатам — Ліней чи Бюфон, Кене чи Тюрґо, Брусе чи Біша; вона також не дає можливості визначити, який із цих творів був найближчий до свого первісного або останнього призначення, який най-радикальніше формулював загальний проект науки. Зате вона дає змогу з’ясувати, якою мірою Бюфон та Ліней (або Тюрґо та Кене, Брусе та Біша) говорили про “одне й те саме”, розташовуючись на одному рівні або на “тій самій відстані”, розгортаючи “те саме концептуальне поле”, зустрічаючись на “тому самому полі битви”; натомість вона пояснює, чому не можна твердити, що Дарвін говорив про те саме, що й Дидро, що Ленек був послідовником Ван Світена або що Джевонс відповідав фізіократам. Вона визначає обмежений простір комунікації. Простір відносно звужений, оскільки він далекий від того, щоб мати широту науки, взятої в усьому її історичному становленні, від найдальших першоджерел до точки її нинішнього розвитку; але простір також значно ширший, аніж гра впливів одного автора на іншого або ніж область явно виражених полемік. Дуже різні твори, розпорошені книжки, вся ця маса текстів, які належать до однієї мовної формації, — і стільки авторів, що знають або не знають один одного, критикують один одного, спростовують один одного, запозичають один у одного, знаходять один одного, самі про те не здогадуючись, і наполегливо сплітають свої неповторні мови в мережу, якою вони не володіють і якої не бачать в усій її повноті й погано уявляють собі її розміри, — усі ці фігури та різні індивідуальності сполучаються між собою не тільки логічним зчепленням суджень, що їх вони висувають, не тільки повторністю тем, не тільки настійністю переданого, забутого й знову відкритого значення — вони сполучаються передусім формою позитивності своєї мови. Або, якщо висловитися точніше, ця форма позитивності (та умови виконання функції висловлювань) визначає поле, в якому можуть імовірно розгортатися формальні тотожності, тематичні безперервності, перенесення понять, полемічні ігри. Таким чином позитивність відіграє роль того, що ми могли б назвати історичним апріорі.

Поставлені поруч, ці два слова створюють трохи викличний ефект; я хочу визначити терміном “апріорі” поняття, яке було б не умовою правильності суджень, а умовою реальності висловлювань. Ідеться не про те, щоб віднайти те, що могло б зробити законним якесь твердження, а про те, щоб виділити умови появи висловлювань, закон їхнього співіснування з іншими, специфічну форму їхнього способу існування, принципи, згідно з якими вони існують, перетворюються і зникають. Апріорі не істин, які могли б ніколи не бути сказаними або реально даними досвіду, а історії, яка є даною, бо це історія речей, дійсно сказаних. Причина застосування цього трохи варварського терміна полягає в тому, що це апріорі має характеризувати висловлювання в їхньому розсіянні, в усіх розламах, що утворюються внаслідок їхньої незв’язності, в їхніх нагромадженнях та обопільному заміщенні, в їхній одночасності, яка не піддається уніфікації, і в їхній послідовності, що не може виводитись дедуктивно; одне слово, воно мусить брати до уваги той факт, що мова має не лише смисл або істинність, а й історію, й історію специфічну, яка не зводить його до законів чужого становлення. Воно має показати, наприклад, що історія граматики не є проекцією в царині мови та її проблем тієї історії, яку загалом можна назвати історією розуму або ментальності, тобто історії, що її вона в будь-якому випадку поділяла б із медициною, механікою або теологією; але що вона передбачає такий тип історії— форму розсіяння в часі, спосіб послідовної наступності, стабільності та реак-тивації, швидкість розгортання або обертання, — що належить лише їй, навіть якщо вона перебуває у зв’язку з іншими типами історії. До того ж це апріорі не уникає історичності: воно не утворює позачасової структури, що перебувала б понад подіями, в нерухомому небі; воно визначається як сукупність правил, які характеризують мовну практику: причому ці правила не накидаються ззовні елементам, між якими вони встановлюють відносини; вони втягнуті навіть у те, що вони пов’язують; і якщо вони не змінюються з найменшим з-поміж них, вони їх змінюють і перетворюються разом із ними на певні вирішальні пороги. Апріорі позитивностей є не лише системою часового розсіяння; воно само є сукупністю, що може піддаватися перетворенням.

Поряд із формальними апріорі, юрисдикція яких простягається без елементу випадковості, існує фігура суто емпірична; але, з другого боку, оскільки воно дозволяє розуміти мови в рамках закону їхнього дійсного становлення, воно мусить брати до уваги той факт, що така-то мова в даний момент може приймати і вводити в дію, або, навпаки, виключити, забути або знехтувати ту або ту формальну структуру. Воно не може брати до уваги (завдяки, наприклад, психологічній або культурній генезі) формальні апріорі; але воно допомагає зрозуміти, як формальні апріорі можуть мати в історії точки дотику, місця включення, вторгнення або появи, сфери або випадки введення в дію, і зрозуміти, як ця історія може бути не абсолютно зовнішньою випадковістю і не необхідністю форми, що розгортає свою власну діалектику, а специфічною закономірністю. Тож не буде нічого приємнішого, але й приблизнішого, аніж мислити це історичне апріорі як апріорі формальне, до того ж наділене історією; як велику, нерухому й порожню постать, що якогось дня могла б виринути на поверхні часу, накликати на людську думку тиранію, якої ніхто не міг би уникнути, і несподівано зникнути в затемненні, що його не допомогла б передбачити жодна подія; як трансцендентну синкопу, як гру мерехтливих форм. Формальне апріорі й апріорі історичне — це явища різних рівнів і різної природи: якщо вони й перетинаються, то тільки тому, що перебувають у двох різних вимірах.

Область висловлювань, артикульована в такий спосіб згідно з історичними апріорі, отак характеризована різними типами позитивності й розокремлена різними мовними формаціями, більше не видається тією одноманітною й неосяжною рівнявою, якою я змалював її на початку, коли говорив про “поверхню мови”; вона також втрачає вигляд тієї інертної, гладенької і нейтральної стихії, з якої раз у раз виринають, за законами свого власного руху або підштовхувані якоюсь неясною динамікою, теми, ідеї, поняття, знання. Тепер ідеться про складний об’єм, де диференціюються неоднорідні регіони і де розгортаються, за специфічними правилами, практичні дії, які не можуть накладатися одна на одну. Замість бачити, як вишиковуються у великій міфічній книзі історії, слова, що передають видимими літерами думки, які склалися раніше й десь-інде, маємо, у товщі мовних практик, системи, що встановлюють висловлювання як події (які мають свої умови і свою сферу виникнення) та речі (які передбачають свою можливість та поле свого застосування). Саме ці системи висловлювань (з одного боку — подій, а з другого — речей) я пропоную назвати архівом.

Під цим терміном я розумію не суму всіх текстів, що їх культура зберегла при собі як документи свого власного минулого або як свідчення про збереження своєї ідентичності; я не розумію під ним також інституцій, які, в даному суспільстві, дозволяють реєструвати й зберігати мови, що їх треба зберегти в пам’яті й забезпечити до них вільний доступ. Радше навпаки, те, що стільки речей, сказаних стількома людьми протягом стількох тисячоліть, виникло не лише за законами думки або внаслідок простої гри обставин, означає, що вони не просто знаки, на рівні вербальних перформансів, того, що могло розгорнутися згідно з порядком розуму або в порядку речей; це значить, що вони з’явилися завдяки всій тій грі відношень, які характеризують власне мовний рівень; що замість бути фігурами випадковими й ніби навмання прищепленими до безмовних процесів, вони виникають згідно зі специфічними закономірностями; одне слово, якщо існують речі сказані, — і тільки вони, — безпосередню причину треба шукати не в самих сказаних речах і не в людях, які їх сказали, а в системі дискурсивності, в тих можливостях та неможливостях формування висловлювань, які вона створює. Архів— це передусім закон того, що може бути сказане, система, що керує появою висловлювань як осібних подій. Але архів — це також і те, що перешкоджає всім цим сказаним речам безконечно нагромаджуватись в аморфній множинності, вписуватись у безперервну лінійність і зникати внаслідок простої появи зовнішніх випадковостей; те, що допомагає їм групуватися у виразно окреслені утворення, сполучатися між собою згідно з численними взаємозв’язками, зберігатися або зникати внаслідок специфічних закономірностей; це те, що не дає їм відходити разом із часом, але дозволяє одним із них блищати яскраво, як близькі зорі, що насправді приходять до нас дуже здалеку, тоді як інші, цілком сучасні, вже вкрай бліді. Архів — це не те, що зберігає подію висловлювання, схильну до негайної втечі, і зберігає для майбутніх спогадів її громадянський статус утікача; це те, що в самому корені ви-словлювання-події та в тілі, у якому вона дана, визначає від самого початку систему його висловлювальності. Архів — це також не те, в чому збирається порох висловлювань, що знову стали нерухомі, і не те, що робить можливим імовірне диво їхнього воскресіння; він є тим, що визначає модус актуальності висловлювання-речі; це— система його функціонування. Далекий від того, щоб бути тим, що об’єднує все сказане в цьому великому неясному шепотінні якоїсь мови, далекий від того, щоб бути тільки тим, що забезпечує нам існування в середовищі підтримуваної мови, він є тим фактором, він — те, що диференціює мови в їхньому множинному існуванні й уточнює їх у їхній власній тривалості.

Між мовою, яка визначає систему побудови можливих фраз, і корпусом, що пасивно збирає промовлені слова, архів визначає особливий рівень — рівень практики, що виводить на поверхню множинність висловлювань, як стільки ж закономірних подій, як стільки ж речей, що піддаються трактуванню та маніпулюванню. Він не обтяжений вагою традиції і не являє собою бібліотеки всіх бібліотек, розташованої поза часом і поза місцем; але він не є й тим затишним осередком забуття, що відкриває перед кожним новим словом поле здійснення його свободи; перебуваючи між традицією та забуттям, він виробляє практичні правила, і ця практика дає можливість висловлюванням водночас і продовжувати своє існування, і закономірно змінюватися. Це — загальна система формування і перетворення висловлювань.

Немає сумніву, що неможливо вичерпно описати архів якогось суспільства, якоїсь культури або цивілізації; навіть, безперечно, архів цілої епохи. З другого боку, не уявляється можливим описати й наш власний архів, бо саме всередині цих правил ми говоримо, бо саме він надає тому, що ми можемо сказати— і самому собі, об’єкту нашої мови,— свої способи появи, свої форми існування й співіснування, свою систему накопичення, історичності та зникнення. У своїй цілості архів не піддається описові; і він не може бути чітко окреслений у своїй актуальності. Він дається в окремих фрагментах, ділянках та рівнях, безперечно, тим легше й виразніше, чим більше часу нас від нього відокремлює: у крайньому випадку, якби не рідкість документів, для його аналізу знадобилася б дуже велика хронологічна відстань. А проте, як можна було б обгрунтувати цей опис архіву, прояснити, що робить його можливим, визначити місце, з якого він сам промовляє, проконтролювати його обов’язки та його права, випробувати та опрацювати його поняття, — принаймні на цьому етапі дослідження, де він може визначити свої можливості лише в момент їхньої реалізації, — якби він вперто описував лише найдальші горизонти? Тож чи не треба йому якнайбільше наблизитись до цієї позитивності, якій сам він підпорядкований, та до цієї системи архіву, яка дозволяє сьогодні говорити про архів у загальному розумінні? Чи не треба йому висвітлити, хай навіть збоку, це поле висловлювання, частиною якого він є?. Таким чином, аналіз архіву включає в себе привілейовану ділянку: водночас близьку до нас, але відмінну від нашої актуальності, це узбіччя часу, що оточує наше теперішнє, що нависає над ним і вказує на нього в його інакшості; це те, що, поза нами, нас обмежує. Опис архіву розгортає свої можливості (та опанування його можливостей), виходячи з мов, які щойно перестали бути виключно нашими; його поріг існування встановлюється розривом, який відокремлює нас від того, чого ми не можемо більше сказати, й від того, що виходить за межі нашої мовної практики; він починається за межами нашої власної мови, його місце— то відхилення від наших власних мовних практик. У цьому розумінні він має цінність для нашого діагнозу. Не тому, що він дозволив би нам скласти таблицю наших характерних рис і наперед накреслити подобу, яку ми матимемо в майбутньому. Але він забирає в нас наші неперервності; він розпорошує ту часову ідентичність, у якій ми любимо себе споглядати, щоб заклинати розриви історії; він уриває нитку трансцендентних телеологій; і там, де антропологічна думка досліджувала буття людини або її суб’єктивність, він примушує яскраво спалахнути інше, й зовнішнє. Осмислений у такий спосіб діагноз не констатує нашої ідентичності через гру відмінностей. Він установлює, що ми являємо собою відмінність, що наш розум— це відмінність мов, наша історія — це відмінність часу, наше “я”— це відмінність масок. Що відмінність аж ніяк не є забутим і наново відкритим першоджерелом, що це розсіяння, яким ми є і яке ми творимо.

Запровадження поняття архіву, що ніколи не було завершене, ніколи не було цілісно осмислене, утворює загальний горизонт, якому належать опис мовних формацій, аналіз позитивностей, орієнтування поля висловлювань. Право слів — яке не збігається з правом філологів, — отже, дає підстави назвати всі ці дослідження археологією. Цей термін не спонукає до пошуків будь-якого початку; він не споріднює аналіз ні з якими розкопками чи геологічним пошуком. Він позначає загальну тему опису, який опитує вже-сказане на рівні його існування, на рівні функції висловлювання, яка в ньому виконується, на рівні мовної формації, до якої він належить, на рівні загальної системи архіву, якій він підпорядкований. Археологія описує мови як практики, що конкретизуються у стихії архіву.