IV РІДКІСТЬ, ЗОВНІШНЄ, НАКОПИЧЕННЯ

Аналіз висловлювань бере до уваги наслідок рідкості.

Здебільшого аналіз мови відбувається під подвійним знаком цілісності та надміру. Показується, як різні тексти, з якими нам доводиться мати справу, співвідносяться одні з одними, організуються в єдність, зливаються з інституціями та практиками й несуть у собі значення, які можуть бути спільними для всієї епохи. Усякий розглянутий елемент сприймається як вираз цілісності, до якої він належить і яка його переповнює. І в такий спосіб розмаїття мовлених речей замінюється чимось подібним до великого однорідного тексту, який, проте, ще ніколи не був арти-кульований і який уперше виводить на світло не тільки те, що люди “хотіли сказати” у своїх розмовах та своїх текстах, у своїй мові та в тому, що написане, а й у своїх інституціях, практиках, методах та створених предметах. У стосунку до цього неявного, суверенного й спільного “смислу” висловлювання у своєму швидкому поширенні постають у великій кількості, тому що лише до нього одного всі вони відсилають і лише він один визначає їхню істинність: такий собі надмір елементів означення у стосунку до цього єдиного означуваного. Та оскільки цей перший і останній смисл виникає через виражені формулювання, оскільки він ховається під покровом того, що постає і що він таємно роздвоює, то це означає, що кожна мова містить у собі здатність сказати щось інше, аніж те, що вона казала, й у такий спосіб зберігати в собі множинність смислів: тобто в цьому випадку йдеться вже про надмір означуваного до цього єдиного означника. Якщо вивчати мову в такий спосіб, то вона постає перед нами водночас як повнота й нескінченне багатство.

Аналіз висловлювань та мовних формацій відкриває цілком протилежний напрямок: він має на меті визначити принцип, згідно з яким змогли з’явитися лише ті сукупності-означники, які були висловлюваннями. Він передбачає встановлення закону рідкості. Це завдання включає в себе кілька аспектів:

— Він спирається на принцип, що все ніколи не говориться; у стосунку до того, що могло б бути висловлене будь-якою природною мовою, у стосунку до необмеженого комбінування лінгвістичних елементів— висловлювань (хоч би якими вони були численними) завжди бракує; виходячи з граматики й того словникового багатства, яке існує в дану епоху, загалом побутує відносно мало мовлених речей. Отже, виникає завдання з’ясувати принцип розрідження або принаймні ненапо-внення поля можливих формулювань, такого, яке відкриває мова. Мовна формація постає водночас як принцип розділення у переплетінні мов і як принцип виникнення порожнеч у полі мови.

— Висловлювання вивчаються на межі, яка відокремлює їх від не сказаного, в тій їхній якості, що змушує їх виникнути, виключивши всі інші. Йдеться не про те, щоб примусити заговорити німоту, яка їх оточує, не про те, щоб відкрити, що саме в них і побіля них замовкло або було зведене до тиші. Не йдеться й про те, щоб дослідити перешкоди, які завадили зробити таке-то відкриття, затримали таке-то формулювання, відкинули таку-то форму висловлювання, таке-то неусвідомле-не значення або такий-то логічний висновок у його становленні, а про те, щоб визначити обмежену систему присутностей. Отже, мовна формація не є якоюсь цілісністю, що перебуває в процесі розвитку, наділена власним динамізмом або власною специфічною післядією, і містить у собі, в несформульованій мові, те, чого вона вже не каже, чого ще не каже, або те, що суперечить їй у дану мить; це аж ніяк не багате і не легке проростання, а розподіл лакун, порожнеч, відсутностей, меж, розривів.

— Проте ці “виключення” не пов’язуються з витісненням або пригніченням; не припускається, що під вираженими висловлюваннями залишається щось приховане і глибинне. Висловлювання аналізуються не як такі, що перебувають на місці інших висловлювань, що спустилися нижче від лінії можливої появи, а як такі, що завжди перебувають на своєму власному місці. їх переміщують у просторі, який може бути повністю розгорнутим і не допускати ніякого подвоєння. Під ним немає жодного тексту, отже, немає й надміру. Область висловлювання вся цілком перебуває на власній поверхні. Кожне висловлювання займає там місце, що належить йому і тільки йому. Отже, опис будь-якого висловлювання полягає не в тому, щоб з’ясувати, місце якого не-сказаного воно займає, і не в тому, в який спосіб можна його звести до якогось мовчазного й загального тексту, а навпаки, в тому, яким є його осібне розташування, які розгалуження в системі формацій дозволяють зафіксувати його локалізацію, як воно самоізолюється в загальному розсіянні висловлювань.

— Ця рідкість висловлювань, лакунарна й уривчаста форма висловлювального поля, той факт, що загалом мало що може бути сказане, пояснюють, чому висловлювання не є нескінченною прозорістю, як повітря, що ним люди дихають, а є тим, що передається і зберігається, тим, що має цінність і чим люди прагнуть заволодіти; тим, що повторюють, відтворюють, перетворюють; речами, чиї траєкторії руху визначаються заздалегідь і яким надається певний статус в установчому плані; речами, які подвоюються не тільки через копіювання та переклад, а й через тлумачення, коментар та внутрішнє розмноження смислу. Оскільки висловлювання є рідкісними, їх збирають у цілісності, які їх об’єднують, і примножують смисли, наявні в кожному з них.

На відміну від усіх цих тлумачень, саме існування яких є можливим лише завдяки фактичній рідкості висловлювань, але які, проте, її не знають і натомість обирають своєю темою компактне багатство вже сказаного, аналіз мовних формацій безпосередньо звертається саме до цієї рідкості; він обирає її за явно виражений об’єкт; він намагається визначити її осібну систему; і водночас він свідчить про факт, що вона могла мати і власне тлумачення. Тлумачити — це спосіб реагувати на бідність висловлювання й надолужувати її примноженням смислу; спосіб говорити, виходячи з неї та всупереч їй. Але аналізувати мовну формацію — це означає шукати закон, що зумовлює цю бідність, це означає намагатися виміряти її та визначити її специфічну форму. Це, отже, в якомусь розумінні,

означає зважувати “цінність” висловлювань. Цінність, яка визначається не їхньою істинністю й не залежить від присутності прихованого змісту, а характеризує їхнє місце, їхню здатність обігу та обміну, можливість їхнього перетворення не лише в структурі мови, а й, у загальному плані, в управлінні рідкісними ресурсами. Осмислена таким чином, мова перестає бути тим, чим вона є для методу тлумачення — невичерпним скарбом, звідки можна завжди добувати все нові й нові, щоразу непередбачувані багатства; провидінням, яке завжди говорить наперед і змушує почути, якщо людина вміє слухати, пророцтва, звернуті в минуле: вона постає як благо— скінченне, обмежене, бажане, корисне, — яке має свої правила появи, але також і ставить свої умови привласнення та застосування; благо, яке, таким чином, ставить від початку свого існування (і не тільки для своїх “практичних застосувань”) питання про владу; благо, яке є, за своєю природою, метою боротьби — і боротьби політичної.

Ще одна характерна властивість: аналіз висловлювань розглядає їх у систематизованій формі зовнішнього. Зазвичай історичний опис усього сказаного повністю пронизаний протиставленням внутрішнього і зовнішнього і повністю підпорядкований завданню повернутися з цього зовнішнього— яке є чимось не більшим як випадковістю або суто матеріальною необхідністю, видимим тілом або приблизним перекладом — до сутнісного ядра внутрішнього. У такому разі, написати історію сказаного означає повторити в іншому сенсі працю вираження: піднятися від висловлювань, що збереглися в потоці часу й розсіялися в просторі, до тієї внутрішньої таємниці, яка їм передувала, відклалася в них і зберігається там (у всіх значеннях цього слова) зрадженою. У такий спосіб вивільняється ядро основоположної суб’єктивності. Суб’єктивності, яка завжди залишається осторонь від явно вираженої історії і яка знаходить, під покровом подій, іншу історію, серйознішу, потаємнішу, фундаментальнішу, ближчу до першоджерел, краще пов’язану зі своїм останнім горизонтом (яка, отже, краще панує над усіма своїми визначеннями). Цю іншу історію, яка тече під покровом історії, яка знову й знову випереджає її й до безконечності вдивляється в минуле, можна описати — як із соціологічного, так і з психологічного погляду — як еволюцію ментальностей; можна з повним правом наділити її філософським статусом у споглядальній зосередженості Логосу або в телеології розуму; можна також удатися до спроб очистити її в межах проблематики сліду, який раніше від усіх слів міг бути початком напису й розривом затриманого часу; зрештою, це завжди буде історич-но-трансцендентною темою, що знову й знову виринатиме на поверхню.

Це тема, яку аналіз висловлювань намагається обминути. Щоб відтворити висловлювання в їхньому чистому розсіянні. Щоб проаналізувати їх у безумовно парадоксальному зовнішньому, оскільки воно не відсилає до жодної протиставленої форми внутрішнього. Щоб розглянути їх у їхній перервності, не приводячи їх, за допомогою одного з тих зміщень, які ставлять їх поза колом і роблять неістотними, до початку або до фундамента-льнішої відмінності. Щоб уловити саме їхнє вторгнення в тому самому місці й у ту саму мить, коли воно відбувається. Щоб з’ясувати їхні наслідки, як подій. Безперечно, в даному випадку існує більше підстав говорити про “нейтральне”, аніж про зовнішнє, але це слово саме по собі надто очевидно відсилає до послаблення віри, до стирання або до взяття в дужки всякої буттєвої позиції, тоді як ідеться про те, щоб віднайти те зовнішнє, де розподіляються, в їхній відносній рідкості, в їхньому лакунарному сусідстві, в їхньому розпростореному обширі події висловлювань.

— Це завдання передбачає, що поле висловлювань не описується як “переклад” операцій або процесів, які відбуваються десь-інде (в думці людей, у їхній свідомості або підсвідомості, у сфері трансцендентних утворень), а що воно сприймається, в його емпіричній скромності, як місце подій, закономірностей, встановлення відносин, визначених видозмін, систематичних перетворень; одне слово, що до нього ставляться не як до результату або сліду чогось іншого, а як до практичної царини, що є автономною (хоч і залежною), що її можна описати на її власному рівні (хоч і слід було б артикулювати на чомусь іншому, ніж вона сама).

— Воно передбачає також, що цю сферу висловлювань не співвідносять ані з індивідуальним суб’єктом, ані з чимось таким, як колективний досвід, ані з трансцендентною суб’єктивністю; її описують як анонімне поле, чия конфігурація визначає можливе місце суб’єктів, які говорять. Більше не слід розташовувати висловлювання у стосунку до суверенної суб’єктивності, а треба виявити в різних формах суб’єктивності, яка говорить, наслідки, притаманні полю висловлювання.

— Воно передбачає також, що у своїх перетвореннях, у своїх послідовних рядах, у своїх дериваціях поле висловлювань не підпорядковується тимчасовості свідомості, як своїй необхідній моделі. Не треба сподіватися, — принаймні на цьому рівні й у цій формі опису, — що можна буде написати історію мовленого, яка мала б повне право вважатися і за своєю формою, і за своїми закономірностями та природою історією індивідуальної або анонімної свідомості, проекту, системи намірів, сукупності цілей. Час мов — це не тлумачення, у якійсь видимій хронології, неясного часу думки.

Таким чином, аналіз висловлювань здійснюється без звернення до со^іґо'. Він не ставить питання про того, хто говорить, хто виражає себе чи ховається за тим, що він сказав, хто реалізує в мові свою суверенну волю або неусвідомлено підкоряється вимогам, яких не розуміє й не осмислює до кінця. Цей аналіз фактично розташовується на рівні “кажуть” — і під цим не треба розуміти певний різновид загальної думки, колективного уявлення, що могло б накидатися кожному індивідові; нема потреби дослухатися до гучного безіменного голосу, який начебто висловлюється через мову кожної окремої особи; але треба чути сукупність усього сказаного з усіма відношеннями, закономірностями й перетвореннями, що можуть там спостерігатися, царину, чиї певні фігури та певні перетини вказують на осібне місце суб’єкта, який говорить, і можуть одержати ім’я автора. “Байдуже, хто говорить”, — але те, що говорить, він говорить не в будь-якому місці. Він неодмінно включається в гру зовнішнього.

Третя характеристика аналізу висловлювань полягає в тому, що він звертається до специфічних форм накопичення, які не мо-

¹ Міркую (латин.).

жуть ідентифікуватися ані з введенням усередину надбань у формі спогадів, ані з байдужим підсумуванням документів. Зазвичай, коли аналізуються вже реалізовані мови, їх розглядають як заторкнуті сутнісною післядією; незалежно від того, чи вони збереглися внаслідок випадковості, чи завдяки зусиллям людей, які могли плекати ілюзії щодо цінності та безсмертної значущості своїх слів, вони ніколи не є нічим іншим як письменами, нагромадженими в поросі бібліотек, де вони повиті сном, у який вони невпинно поринали, відтоді як їх було промовлено, відтоді як їх було забуто і їхня видима дієвість загубилася в часі. Щонайбільше вони можуть сподіватися на щастя бути знайденими й прочитаними, на те, що хтось розшифрує позначки, які вказують, коли й де їх було промовлено; щонайбільше вони можуть сподіватися, що ті позначки, бувши розшифровані, зможуть вивільнити за допомогою пам’яті, яка проходить крізь час, поховані в них думки, бажання, сонні видива. Ці чотири терміни: прочитання— слід— розшифрування— пам’ять (хоч би які привілеї надавалися тому або тому з них і хоч би яким був метафоричний простір, що надається йому й дозволяє брати до уваги три інші) визначають систему, котра, як правило, дозволяє вивільнити мову з її непорушності й на мить повернути їй частку втраченої енергії.

Але суть аналізу висловлювань полягає не в тому, щоб пробудити тексти від їхнього нинішнього сну і, знявши чари з позначок, які ще читаються на їхній поверхні, відтворити спалах їхнього народження; навпаки, йдеться про те, щоб простежити за перебігом їхнього сну або, радше, дослідити теми, пов’язані зі сном, забуттям, втраченим походженням, і з’ясувати, який спосіб існування може характеризувати висловлювання, незалежно від їхнього виголошення в глибині часу, в якому вони й досі існують, в якому вони збереглися, в якому вони знов активізуються й використовуються, в якому їх також забувають, але не згідно з первісним призначенням, а часом навіть руйнують.

— Цей аналіз передбачає, що висловлювання розглядаються в інерційності, яка їм притаманна, проте не є тією, в якій завжди можна актуалізувати відсилання до минулої події формулювання. Сказати, що висловлювання є інертними, не означає сказати, що вони залишаються в полі пам’яті й що можна з’ясувати, що саме вони означали; але це означає, що вони збереглися завдяки певній кількості матеріальних засобів і техніки (з яких книжка, само собою зрозуміло, — це лише один приклад), завдяки певним закладам (серед багатьох інших можна назвати й бібліотеку) і наділені певними особливостями статусу (що не є однаковими, коли йдеться про релігійний текст, збірник законів чи наукову працю). Це означає також, що вони входять як складова частина до технічних засобів, що знаходять їм застосування, до практичної діяльності, що з них походить, до суспільних відносин, які через них творяться або змінюються. І нарешті, це означає, що речі не зберігають того самого способу існування, тієї самої системи відносин із тим, що їх оточує, тих самих схем застосування, тих самих можливостей перетворень, після того як вони були сказані. Це збереження в часі є далеким від того, щоб бути випадковим або вдалим продовженням існування, що може тривати лише одну мить, а тому інертність з повним правом належить висловлюванню; забуття й руйнування є, в якомусь розумінні, лише нульовим ступенем цієї інертності. А на тому тлі, яке вона становить, можуть розгортатися ігри пам’яті й спогадів.

— Цей аналіз також передбачає, що висловлювання розглядаються у формі адитивнос-ті, яка є для них специфічною. Справді, типи групування послідовних висловлювань не є скрізь однаковими, й вони ніколи не здійснюються через просте нагромадження або суміжне розташування послідовних елементів. Математичні висловлювання не додаються одне до одного, так само, як релігійні тексти або акти юриспруденції (всі вони мають свою специфічну манеру складання, взаємного анулювання, взаємовиключення, вза-ємодоповнення, утворення більш або менш нерозривних і наділених особливими властивостями груп). Більше того, ці форми адити-вності не задаються раз і назавжди і для однієї визначеної категорії висловлювань: сьогоднішні дослідження в галузі медицини утворюють сукупність, яка не підлягає тим самим законам композиції, що й збірник пригод, укладений у XVIII столітті; сучасні математичні праці не нагромаджують своїх висловлювань за моделлю Евклідової геометрії.

— Нарешті, аналіз висловлювань передбачає, що беруться до уваги явища рекуренції. Всяке висловлювання включає в себе поле попередніх елементів, у відношенні до яких воно розташоване, причому воно спроможне заново організовувати й перерозподіляти його згідно з новими відношеннями. Воно встановлює своє минуле, визначає в тому, що йому передує, споріднені з ним елементи, заново окреслює те, що робить його можливим або необхідним, виключає те, що не може з ним суміщатися. Воно постулює це вислов-лювальне минуле як набуту істину, як подію, що відбулася, як форму, що її можна змінити, як матеріал, що піддається перетворенням, або ще як об’єкт, про який можна говорити тощо. У стосунку до всіх цих можливостей рекуренції пам’ять і забуття, повторне відкриття смислу або його пригнічення аж ніяк не можуть вважатися фундаментальними законами і є лише одиничними фігурами.

Таким чином, опис висловлювань та мовних формацій має позбутися уявлення про повернення, такого поширеного й такого настійного. Він не претендує на те, щоб повернутися поза час, який був би лише падінням, латентністю, забуттям, покровом або блуканням, до основоположного моменту, коли слово ще не було пов’язане з жодною матеріальністю, не було скуте жодною сталістю і перебувало в невизначеному вимірі відкритості. Такий опис не має на меті визначити для вже сказаного парадоксальну мить другого народження; він не заклинає світанок повернути назад. Навпаки, він трактує висловлювання в густині накопичення, в яку вони занурені і яку вони, проте, не перестають змінювати, турбувати, перекидати й іноді руйнувати.

Описати сукупність висловлювань не як замкнену й переповнену цілісність значення, а як лакунарну й пошматовану фігуру, описати сукупність висловлювань не в її співвідношенні з внутрішнім змістом наміру, думки або суб’єкта, але згідно з розсіянням зовнішнього, описати сукупність висловлювань не для того, щоб віднайти в ній момент або слід походження, а тільки специфічні форми накопичення, — це, звичайно ж, не означає прояснити тлумачення, відкрити основу, вивільнити акти становлення; це тим більше не означає судити про раціональність або пробігти телеологію. Це означає встановити те, що я охоче назвав би позитивністю. Тобто проаналізувати мовну формацію— це означає розглянути сукупність вербальних пер-формансів на рівні висловлювань та тієї форми позитивності, що для них характерна; або, якщо висловитися коротше, — це визначити тип позитивності мови. Якщо, замінюючи дослідження сукупностей— аналізом рідкості, тему трансцентної основи— описом відношень зовнішнього, пошук першоджерел — аналізом накопичень, людина стає позитивістом, то в такому разі я щасливий позитивіст, я легко з цим погоджуюсь. До того ж я анітрохи не жалкую, що кілька разів застосував (хоча й дещо навмання) термін “позитивність”, щоб схарактеризувати хоча б приблизно той клубок, що його намагався розплутати.