ВИСЛОВЛЮВАННЯ

Отже, марно шукати висловлювання серед унітарних груп знаків. Воно не є ані синтагмою, ані правилом побудови, ані канонічною формою ряду та.перестановок; висловлювання є тим, що дає можливість цим сукупностям знаків існувати й дозволяє цим правилам або цим формам здійснюватися. Але якщо воно надає їм можливість існувати, то робить це в особливий спосіб, що його не слід плутати ані з існуванням знаків як елементів мови, ані з матеріальним існуванням цих позначок, які займають певний фрагмент простору й тривають у часі більш або менш довго. Саме цей особливий спосіб існування, характерний для всякої послідовності знаків, за умови, що її висловлено, буде тепер досліджено.

а) Розгляньмо знову приклад— ці знаки, сформовані або накреслені в якійсь конкретній матеріальності й об’єднані у той або інший спосіб, довільний чи ні, проте, в усякому разі, не граматичний. Такою є клавіатура друкарської машинки; такою є жменька свинцевих літер у друкарні. Досить мені переписати знаки, задані в такий спосіб, на аркуш паперу (в тому ж порядку, в якому вони розташовані на клавіатурі машинки, де вони не утворюють жодного слова), щоб вони утворили собою висловлювання— висловлювання, складене з літер алфавіту, поданих у порядку, який полегшує їхній пошук при ударі по них пальцями, — висловлювання, побудоване з випадкової послідовності знаків. Що ж тут відбулося для того, аби утворилося висловлювання? Що нового має друга сукупність, якщо порівняти її з першою? Той факт, що вона є повторенням першої, її копією? Безперечно, ні, адже клавіші друкарських машинок усі повторюють певну модель, а проте це не перетворює їх на висловлювання. Втручання суб’єкта? Така відповідь була б двічі незадовільною: якщо послідовність повторюється за ініціативою якогось індивіда, то самого факту цієї ініціативи вочевидь буде не досить для того, щоб повторена послідовність перетворилася на висловлювання; до того ж проблема полягає не в тому, що було причиною або початком подвоєння, а в особливому відношенні між цими двома ідентичними рядами. Друга послідовність не може стати висловлюванням, виходячи лише з того факту, що можна встановити взаємо-однозначну відповідність між кожним із її елементів, що були в першій послідовності (це відношення характеризує або сам факт подвоєння, якщо йдеться про чисту й просту копію, або точність висловлювання, якщо поріг висловлювання якраз подолано; але воно не дозволяє визначити цей поріг і сам факт висловлювання). Послідовність знаків стане висловлюванням за умови, коли вона буде пов’язана з “іншою річчю” (яка може бути дивним чином до неї подібною і Майже ідентичною їй, як у наведеному прикладі) специфічним відношенням, яке стосується її самої — а не її причини або її елементів.

Можуть сказати, що немає нічого загадкового в цьому відношенні, що, навпаки, воно нам добре відоме і його постійно аналізують, що йдеться про відношення між означником і означуваним, між ім’ям і тим, що воно називає; про відношення фрази до її смислу; або про відношення судження до свого референта. А проте, гадаю, можна показати, що відношення висловлювання до того, що воно висловлює, не збігається з жодним із цих відношень.

Висловлювання, навіть коли воно зводиться до іменної синтагми (“Корабель!”), навіть якщо воно зводиться до власного імені (“П’єр!”), має інше відношення до того, що воно висловлює, аніж ім’я до того, що воно називає, або до того, що воно означає. Ім’я є лінгвістичним елементом, який може займати різні місця в граматичних сукупностях: його смисл визначається правилами його застосування (чи то йдеться про індивідів, які можуть прийнятно ним позначатися, чи про синтаксичні структури, в які воно може коректно входити); ім’я визначається своєю можливістю повторення. Висловлювання існує поза будь-якою можливістю з’являтися знову; і відношення, яке пов’язує його з тим, що воно висловлює, не тотожне сукупності правил його застосування. Ідеться про відношення виняткове: і якщо за цих умов ідентичне формулювання з’являється знову — то застосовуються ті самі слова, сутнісно ті самі імена, тобто це буде та сама фраза, але не обов’язково те саме висловлювання.

Не слід також плутати відношення між висловлюванням і тим, що воно висловлює, з відношенням між судженням та його референтом. Логіки, як відомо, кажуть, що таке судження, як “Золоті гори в Каліфорнії”, не може бути перевірене, оскільки воно не має референта: його заперечення не є ані більш істинним, ані менш істинним, аніж його твердження. Чи можна говорити в такий самий спосіб, що висловлювання не перебуває у відношенні ні з чим, якщо судження, якому воно дає існування, не має референта? Ми маємо більше підстав твердити протилежне. І говорити не про те, що відсутність референта тягне за собою відсутність корелята для висловлювання, а про те, що саме корелят висловлювання — те, з чим воно перебуває у відношенні, те, що втягнуте ним у гру, не тільки те, що воно мовить, а те, про що воно говорить, його “тема” — дозволяє з’ясувати, чи має судження референт, чи не має; саме він дає можливість розв’язати його остаточно. Припустімо, що формулювання “Золоті гори в Каліфорнії*” ми знайшли не в підручнику з географії, не в якомусь путівнику, а в романі чи в іншому художньому творі, — у такому разі його можна визнати істинним або хибним (залежно від того, чи уявний світ, із яким воно співвіднесене, виправдовує чи ні таку геологічну й географічну фантазію). Треба знати, з чим співвідноситься висловлювання, яким є простір його кореляцій, щоб мати змогу визначити, має чи не має відповідне судження референт. “Король, який сьогодні править Францією, лисий” не має референта лише тією мірою, якою ми припускаємо, що дане висловлювання співвідноситься зі світом сьогоднішньої історичної інформації. Відношення, в якому перебуває судження зі своїм референтом, не може правити за модель і закон для відношення, в якому перебуває висловлювання з тим, що воно висловлює. Останнє не лише не перебуває на іншому рівні, ніж перше, а й постає в його ролі, передуючи йому.

Нарешті, відношення висловлювання до того, що воно висловлює, не збігається з відношенням, яке може існувати між фразою та її смислом. Різниця між цими двома формами відношень яскраво проступає у випадку тих славетних фраз, які не мають сенсу, попри свою досконало правильну граматичну структуру (як, наприклад, “Безбарвні зелені ідеї розлючено сплять”). По суті, коли кажуть, що така фраза не має сенсу, це означає, що вже виключено певну кількість можливостей: тобто припускається, що в даному випадку не йдеться ані про переказ сну, ані про поетичний текст, ані про закодоване послання, ані про слова наркомана, а йдеться про певний тип висловлювання, яке у певний, точно визначений спосіб співвідноситься з видимою реальністю. Саме всередині точно визначених і стабільних відношень висловлювання до того, що воно висловлює, можна з певністю визначити відношення фрази до її смислу. Більше того, ці фрази, навіть якщо їх розглянути на рівні висловлювань, де вони не мають смислу, у своїй ролі висловлювань не позбавлені кореляцій: по-перше, тих, які дозволяють сказати, наприклад, що ідеї ніколи не бувають ні забарвленими, ні безбарвними, а отже, що фраза не має сенсу (і ці кореляції мають стосунок до площини реальності, де ідеї невидимі, де кольори сприймаються зором тощо); по-друге, тих, які допомагають оцінити розглядувану фразу як приклад правильної синтаксичної організації, хоч і позбавленої смислу (і ці кореляції стосуються площини мови, її законів та її властивостей). Фраза даремно намагається нічого не означати, вона неодмінно співвіднесена з чимось тією мірою, якою вона є висловлюванням.

Як же визначити те відношення, що характеризує властиво висловлювання— відношення, яке, здається, неявно припускається фразою або судженням і становить їхню попередню умову? Як відокремити його від тих відношень смислу або значень істинності, з якими його звичайно плутають? Корелятом висловлювання— хоч би яким воно було, хай навіть і таким простим, яким його уявляють, — не може бути індивід або одиничний об’єкт, позначений якимсь словом відповідної фрази: у випадку такого висловлювання, як “Золоті гори в Каліфорнії”, корелят не є тим уявним або реальним, можливим або абсурдним утворенням, що позначене іменною синтагмою, яка виконує функцію суб’єкта. Проте корелятом висловлювання не є також ані стан речей, ані відношення, спроможне перевірити судження (у наведеному прикладі це буде включення певних гір у простір певного регіону). Натомість корелят висловлювання можна визначити як сукупність зон, у яких можуть з’являтися дані об’єкти й виникати дані відношення: наприклад, це буде зона матеріальних об’єктів, наділених певною кількістю фізичних властивостей, які можна констатувати, відношень, доступних для сприйняття, або, навпаки, це буде зона об’єктів фіктивних, наділених довільними характеристиками (навіть якщо вони мають певну постійність і певну зв’язність), без рівня експериментальних або сприймальних перевірок; це може бути й зона просторових та географічних локалізацій із координатами, відстанями, відношеннями сусідства та включення — або навпаки, зона символічних належ-ностей і таємних спорідненостей; це може бути й зона об’єктів, які існують у ту саму мить і в тому самому часовому масштабі, де формулюється висловлювання, або, зрештою, це може бути й зона об’єктів, які належать зовсім іншому теперішньому часові — тому, який указується й визначається самим висловлюванням, а не тому, до якого висловлю-

вання належить. Висловлювання не має перед собою (і, в якомусь розумінні, віч-на-віч із собою) корелята, — або відсутності корелята, — на відміну від судження, яке має референта (або не має його), на відміну від власного імені, яким названо індивіда (або особу). Висловлювання радше пов’язане з “рефе-ренціалом”, що складається не з “речей”, “фактів”, “реальностей” або “створінь”, а із законів можливості, правил існування для об’єктів, які називаються, позначаються або описуються, для відношень, які утверджуються або заперечуються. Референціал висловлювання формує місце, умови, поле появи, рівень диференціації індивідів або об’єктів, станів речей та відношень, які вводяться в дію самим висловлюванням; він визначає можливості появи та розмежування того, що наділяє фразу її смислом, а судження — значенням істинності. Саме ця сукупність характеризує висловлювальний рівень формулювання на протилежність її граматичному та логічному рівням: через своє відношення до цих різних зон можливості, висловлювання перетворює синтагму або послідовність символів на фразу, якій можна або не можна приписати смисл, на судження, яке може одержати, а може й не одержати значення істинності.

У всякому випадку очевидно, що описати цей висловлювальний рівень не можна ані за допомогою формального аналізу, ані через семантичне дослідження, ані методом верифікації; це можна зробити тільки через аналіз відношень між висловлюванням та просторами диференціації, де воно само призводить до виявлення відмінностей.

б) Крім того, висловлювання відрізняється від будь-якої послідовності лінгвістичних елементів тим, що воно перебуває у певному відношенні із суб’єктом— відношенні, природу якого слід прояснити й передусім відокремити його від тих відношень, із якими його можна сплутати.

Справді, не слід зводити суб’єкт висловлювання до тих граматичних елементів, що представлені даною фразою в першій особі. По-перше, тому що суб’єкт висловлювання не є внутрішнім щодо лінгвістичної синтагми; по-друге, тому, що висловлювання, яке не містить у собі першої особи, все одно має суб’єкт; нарешті, — й передусім, — тому що висловлювання, які мають одну фіксовану граматичну форму (незалежно від того, чи вона в першій, чи в другій особі), перебувають у різних відношеннях із суб’єктом висловлювання. Неважко збагнути, що це відношення не є одним і тим самим у таких висловлюваннях, як “Скоро настане вечір” і “Кожен наслідок має причину”. Якщо ж ми розглянемо висловлювання типу “Лягати рано я давно звик”, то відношення до суб’єкта, який висловлюється, не буде однаковим у тому випадку, коли ми почуємо цю фразу арти-кульованою в якійсь розмові й коли ми прочитаємо її в першому рядку книжки, що називається “В пошуках утраченого часу”.

Цей зовнішній щодо фрази суб’єкт, чи не є він просто тим реальним індивідом, який її артикулював або написав? Ми знаємо, що не існує знаків, що їх би хто-небудь не висловив, тобто їх не можна уявити без якогось елемента-передавача. Щоб існувала послідовність знаків, необхідно, — згідно із системою причинного зв’язку, — щоб існував “автор” або якась продуктивна інстанція. Але цей “автор” не ідентичний суб’єктові висловлювання; і відношення продукування, яке він підтримує з формулюванням, не збігається з відношенням, яке пов’язує суб’єкта висловлювання з тим, що він висловлює. Не будемо розглядати, з огляду на його простоту, випадок сукупності матеріально виготовлених або накреслених знаків: їхнє продукування передбачає автора, а проте тут нема ні висловлювання, ні суб’єкта висловлювання. Щоб продемонструвати роз’єднаність між передавачем знаків і суб’єктом висловлювання, можна було б пригадати також ті ситуації, коли текст читає третя особа або коли актор декламує свою роль. Але це крайні випадки. Загалом складається враження, — на перший погляд, принаймні, — що суб’єктом висловлювання є саме той індивід, який витворив різні його елементи з наміром наділити їх значенням. Проте не все так просто. Читаючи роман, ми добре знаємо, що автором формулювання є та реальна особа, чиє прізвище проставлене на обкладинці книжки (але тут відразу ж виникає проблема діалогічних елементів та фраз, співвіденесених із думками того або того персонажа, а також проблема текстів, що публікуються під псевдонімом: також відомо, які труднощі доводиться долати прихильникам інтерпретативного аналізу, коли вони намагаються сукупно пов’язати всі ці формулювання з автором тексту, з тим, що він хотів сказати, з тим, що він думав, одне слово, з усією тією великою, безмовною, неочевидною і однорідною мовою, на чому вони будують усю цю піраміду різних рівнів). Але навіть поза всіма цими інстанціями формулювання, які не можна ототожнити з інди-відом-автором, висловлювання роману не мають одного й того самого суб’єкта, оскільки вони наділяють оповідь, ніби ззовні, історичними та просторовими координатами, оскільки вони описують речі так, як їх побачив би анонімний, невидимий і нейтрально настроєний індивід, що в магічний спосіб виникає серед персонажів твору, та оскільки вони дають, ніби в результаті внутрішнього й безпосереднього розшифрування, вербальну версію того, що мовчки переживає персонаж. Ці висловлювання, хоч автор у них один і той самий, хоч він і не приписує їх комусь іншому, крім себе, хоч він і не вигадує якогось додаткового посередника між собою і текстом, який читають, не передбачають одних і тих самих характеристик для суб’єкта, який висловлюється; вони не містять у собі однакового відношення між цим суб’єктом і тим, що він висловлює.

Можливо, нам заперечать, що так часто згадуваний приклад, текст роману не може правити за вирішальний доказ; або радше скажуть, що він ставить під знак запитання саму сутність літератури, а не загальний статус суб’єкта висловлювань. Бо саме характерною ознакою літератури є той факт, що автор там відсутній, що він ховається, передає комусь іншому свої повноваження або ділиться на кілька різних осіб; і з цієї розбіжності аж ніяк не можна робити загальний висновок про те, що суб’єкт висловлювання відрізняється в усьому— у своїй природі, статусі, функції, ідентичності— від автора формулювання. А проте ця розбіжність не обмежується самою тільки літературою. Вона є абсолютно загальною остільки, оскільки суб’єкт висловлювання є детермінованою функцією, але ця функція не обов’язково однакова для різних висловлювань; по-перше, тому, що це функція порожня і вона може заповнюватися індивідами, до певної міри не-зацікавленими, коли їм випадає формулювати висловлювання, по-друге, тому що один і той самий індивід може по черзі займати різні позиції в послідовності висловлювань і виконувати роль різних суб’єктів. Розгляньмо, наприклад, математичний трактат. У тій фразі передмови, де пояснюється, чому цей трактат було написано, за яких обставин, на яку досі не розв’язану проблему має він дати відповідь або яке педагогічне завдання вирішити, які в ньому застосовано методи, після яких невдалих спроб і помилок автор вийшов зрештою на остаточний варіант, позиція суб’єкта висловлювання не може бути зайнята ніким, крім автора або авторів формулювання: у цьому випадку умови індивідуалізації суб’єкта є дуже строгими, численними й дозволяють обрати лише один можливий суб’єкт. Натомість якщо далі в тексті трактату ми зустрічаємося з таким твердженням, як “Дві кількості, рівні третій, є рівними між собою”, то в ньому позиція суб’єкта висловлювання є абсолютно нейтральною, безвідносною до часу, простору та обставин, однаковою в будь-якій лінгвістичній системі та за будь-яких правил письма або символізації, і, щоб зробити таке твердження, її може зайняти будь-який індивід. З другого боку, фрази типу “Було вже показано, що...”, для того, щоб їх можна було висловити, включають у себе точні контекстуальні умови, яких не містило попереднє формулювання: у цьому випадку позиція фіксується всередині зони, зумовленої скінченною сукупністю висловлювань; вона міститься серед послідовності висловлювальних подій, які вже мали відбутися; вона розташована в наявному часі, попередні моменти якого ніколи не губляться і які, отже, не мають потреби знову розпочинатися й ідентично повторюватися, щоб знову перейти у вимір теперішнього часу (однієї згадки досить, щоб поновити їх у всій їхній первісній чинності); вона визначається попереднім існуванням певної кількості ефективних операцій, здійснених, можливо, не одним і тим самим індивідом (тим, який нині говорить), але які по праву належать суб’єктові, що висловлюється, які перебувають у його розпорядженні і які він може ввести в дію щоразу, коли має в цьому потребу. Суб’єкт такого висловлювання визначається сукупністю цих необхідних умов та цих можливостей; і його не можна описати як індивіда, що реально здійснював операції, який жив у часі, не підвладному ні забуттю, ні розривам, який ввів усередину, в горизонті своєї свідомості, всю сукупність істинних суджень і який утримує в живому теперішньому часі своєї думки їхню віртуальну повторену присутність (щонайбільше, коли йдеться про індивідів, це є психологічним і “пережитим” аспектом їхнього становища як суб’єктів, які висловлюються).

Так само можна було б описати, якою є специфічна позиція суб’єкта, що висловлюється, у таких фразах, як: Я називаю прямою лінією всяку сукупність точок, які...” або: “Припустімо скінченну сукупність будь-яких елементів”; в обох цих випадках позиція суб’єкта пов’язана з існуванням якоїсь операції, водночас визначеної й актуальної; в обох цих випадках суб’єкт висловлювання є також суб’єктом операції (суб’єкт, який дає визначення, є також суб’єктом, який висловлюється; суб’єкт, який припускає існування, є водночас і суб’єктом, що припускає висловлювання); і нарешті, в обох цих випадках суб’єкт пов’язує через цю операцію та через висловлювання, в якому вона реалізується, свої майбутні висловлювання та операції (оскільки як суб’єкт, що висловлюється, він приймає це висловлювання як свій власний закон). Існує, проте, й різниця: у першому випадку те, що висловлюється, є умовністю мови— тієї мови, яку має застосувати суб’єкт, що висловлюється, і всередині якої він себе визначає, тобто суб’єкт, що висловлюється, і те, що він висловлює, перебувають на одному рівні (тоді як для формального аналізу подібне висловлювання передбачає вертикальне зміщення, характерне для метамови); натомість у другому випадку суб’єкт, що висловлюється, створює поза собою об’єкт, що належить уже визначеній області, закони можливостей якої вже були артикульо-вані й характеристики якої передують висловлюванню, що її припускає. Щойно було показано, що позиція суб’єкта, який висловлюється, не завжди є ідентичною, коли йдеться про те, щоб утвердити істинне судження; тепер ми бачимо, що вона також не залишається тією самою, коли йдеться про те, щоб здійснити якусь операцію в самому висловлюванні.

Отже, не слід розглядати суб’єкт висловлювання як тотожний авторові формулювання, ні субстанційно, ні функціонально. Він справді не є причиною, витоком чи вихідною точкою того феномена, що його можна визначити як письмову або усну артикуляцію фрази; він не є також тією значущою метою, яка, безмовно передуючи словам, впорядковує їх як видиме тіло своєї інтуїції; він не є також тим постійним, незрушним і тотожним собі джерелом серії операцій, що їх висловлювання по черзі виявляють на поверхні мови. Він є тим визначеним і порожнім місцем, яке можуть ефективно заповнювати різні індивіди; але це місце, замість того щоб бути визначеним раз і назавжди та зберігатися незмінним упродовж усього тексту, книжки або твору, змінюється — або, радше, воно є досить змінним для того, щоб або залишатися тотожним собі самому лише в кількох фразах, або змінюватися з кожною. Воно є тим виміром, що характеризує все формулювання в його ролі висловлювання. Воно є однією з тих характеристик, які властиво належать до висловлювальної функції і дозволяють її описати. Якщо ми можемо назвати судження, фразу або сукупність знаків “висловлюваннями”, то не тому, що хтось колись їх промовив або вони десь залишили тимчасовий слід, а тому, що їм можна приписати позицію суб’єкта. Описати формулювання як висловлювання— це означає не тільки проаналізувати відношення між автором і тим, що він сказав (або хотів сказати, або сказав, цього не хотівши), а визначити, якою є позиція, що її може й повинен займати всякий індивід для того, щоб стати суб’єктом.

в) Третя істотна особливість висловлювальної функції: вона не може виконуватися без існування асоційованого поля. Це перетворює висловлювання на щось інше і щось більше, аніж просте сполучення знаків, яке у своєму існуванні спирається лише на матеріальні речі — на поверхню запису, на звукову субстанцію, на матеріал, що піддається обробітку, на заглиблення сліду. Але це також — і передусім— відрізняє його від фрази або судження.

Візьмімо якусь сукупність слів або символів. Щоб з’ясувати, чи утворюють вони граматичну єдність на зразок фрази або логічну єдність на зразок судження, необхідно й достатньо визначити, за якими правилами ця сукупність була побудована. “ІГєр приїхав ще вчора” утворює фразу, а “Ще ІГєр приїхав вчора”— не утворює. А + В = С + В утворює судження, а АВС + = В — ні. Лише дослідження елементів та їхнього розподілу у стосунку до системи мови — природної або штучної — дозволяє окреслити різницю між тим, що є судженням, і тим, що ним не є, між тим, що є фразою, і тим, що є простим конгломератом слів. Більше того, таке дослідження виявляється достатнім, щоб визначити, до якого типу граматичної структури належить розглянута фраза (фраза стверджувальна, в минулому часі, фраза, що включає в себе іменниковий підмет тощо) або якому типу суджень відповідає дана послідовність знаків (рівнозначність між двома сумами). Як крайній випадок, можна уявити собі фразу (або судження), що може бути визначена “сама собою”, без жодної іншої, яка правила б їй за контекст, без жодної сукупності асоційованих фраз (або суджень). Хай навіть за таких умов подібна фраза (або судження) буде непотрібною й незастосовною, це не завадить упізнати її в її одиничності.

Звичайно ж, тут можуть бути висунуті деякі заперечення. Так, наприклад, можна сказати, що судження можна виявити й індивідуалізувати як таке лише за умови, що ми знаємо систему аксіом, яким воно підпорядковане: а хіба ці визначення, ці правила, ці умовності письма не утворюють асоційованого поля, яке не можна відокремити від судження (і хіба не те саме можна сказати й про правила граматики, неявно задіяні в компетенції суб’єкта й необхідні для впізнавання фрази, а саме фрази певного типу)? Проте необхідно зазначити, що ця сукупність — актуальна чи віртуальна — не належить до того самого рівня, що й судження або фраза, а лише визначає їхні елементи, їхні можливі зчеплення та їхній розподіл. Вона не асоційована з ними, вона ними передбачається. Можуть також заперечити, що багато суджень (не тавтологічних) не можуть бути перевірені, виходячи лише з правил їхньої побудови і що звернення до референта є необхідним, аби з’ясувати, істинні вони чи хибні; проте незалежно від того, істинним чи хибним є судження, воно залишається судженням, і визначати, судження це чи ні, повинен не референт. Те саме можна сказати й про фрази: в багатьох випадках вони можуть витворювати смисл лише у своєму відношенні до контексту (навіть у тих випадках, коли вони включають у себе “деіктичні” елементи, які відсилають до конкретної ситуації, або коли застосовують займенники першої або другої особи, що визначають суб’єкт, який говорить, та його співрозмовників, або коли вони послуговуються займенниковими елементами та частками, які стосуються попередніх або наступних фраз); але навіть якщо її смисл не може бути завершений, це не заважає фразі бути граматично повною й автономною. Звичайно, непросто сказати, що “означає” така сукупність слів, як, наприклад: “Це я вам скажу завтра”, в усякому разі, не видається можливим ані датувати це “завтра”, ані назвати співрозмовників, ані вгадати, що саме мало бути сказаним. Проте від цього дана фраза не стає менш досконало розмежованою, менш підпорядкованою правилам побудови речень французької мови. Нарешті, можна заперечити, що без контексту іноді буває важко визначити структуру фрази (фразу “Якщо він помре, я ніколи про це не довідаюся” можна побудувати й так: “У тому випадку, якщо він помре, звістка про це ніколи до мене не дійде”, або так: “Мене ніколи не повідомлять про його смерть”). Але тут ідеться про двозначність, яку можна дуже точно визначити, одночасні можливості якої можна перелічити і яка входить складовою часткою до структури фрази. Тобто в загальному випадку можна сказати, що фраза (або судження)— навіть ізольована, навіть відтята від свого природного контексту, який її освітлює, навіть звільнена або відрізана від усіх елементів, до яких вона, приховано чи ні, може відсилати, — завжди залишається фразою (або судженням) і завжди можливо розпізнати її як таку.

Проте функція висловлювання— цим самим доводячи, що вона не є чистою і простою побудовою з попередніх елементів, — не може реалізуватися у фразі або судженні, які перебувають у вільному стані. Не досить промовити якусь фразу, не досить навіть промовити її у визначеному відношенні із якимсь полем об’єктів або у визначеному відношенні із тим або тим суб’єктом, щоб утворилося висловлювання — щоб могла йти мова про висловлювання: треба поставити її у зв’язок з усім прилеглим полем. Або радше, оскільки тут не йдеться про додаткове відношення, яке підпорядковується іншим відношенням, — не можна промовити фразу, не можна підняти її на рівень висловлювання, не задіявши для цього суміжний простір. Висловлювання завжди має свої околиці, насичені іншими висловлюваннями. Ці околиці відрізняються від того, що зазвичай називають “контекстом”— реальним чи вербальним, — тобто від сукупності ситуативних або мовних елементів, які мотивують формулювання і визначають його смисл. І вони відрізняються від нього остільки, оскільки саме вони роблять його можливим: контекстуальні відношення між фразою і тими фразами, що її оточують, не будуть однаковими і в тому разі, коли йдеться про роман або про трактат із фізики; вони не будуть також однаковими між формулюванням і середовищем об’єкта у випадку розмови або наведення результатів досліду. Саме на тлі більш загального відношення між формулюваннями, на тлі всієї дієслівної мережі може бути визначений вплив контексту. Ці околиці не тотожні й різним текстам та різним фразам, що їх суб’єкт може тримати в пам’яті, коли він говорить; тут вони також є екстенсивнішими, ніж це психологічне оточення; і навіть до певної міри вони визначають його, бо залежно від позиції, від ролі та статусу формулювання серед усіх інших формулювань, — залежно від того, чи воно вписується в царину літератури, чи має розсіятися, як щось безвідносне й індиферентне, залежно від того, чи воно входить складовою частиною до якоїсь оповіді, чи керує доведенням — спосіб присутності інших висловлювань у свідомості суб’єкта не буде однаковим: тут і там будуть введені в дію різні рівні, різні форми лінгвістичного досвіду, вербальної пам’яті, спогадів про вже сказане. Психологічний ореол формулювання визначається здалеку розташуванням поля висловлювань.

Асоційоване поле, яке перетворює фразу або послідовність знаків на висловлювання і яке наділяє їх визначеним контекстом, специфічним репрезентативним змістом, утворює складну мережу. Воно зумовлюється передусім низкою інших формулювань, у які дане висловлювання вписується і які утворюють його елемент (гру реплік, з яких скпада-ється розмова, побудову доведення, що обмежується, з одного боку, своїми передумовами, з другого— висновками, низку тверджень, що утворюють оповідь). Воно зумовлюється також сукупністю формулювань, до яких висловлювання відсилає (приховано чи ні) чи то для того, щоб їх повторити, чи для того, щоб змінити їх або пристосувати, чи для того, щоб їм заперечити, чи для того, щоб просто поговорити про них; немає такого висловлювання, яке б у той чи інший спосіб не робило знову актуальними інші висловлювання (ритуальні елементи в оповіді; вже прийняті судження в доведенні; усталені фрази в розмові). Крім того, висловлювання зумовлюється сукупністю формулювань, можливість появи яких ним передбачена і які можуть прийти після нього як його наслідок, його природне продовження або заперечення (порядок, який відкриває неоднакові можливості для висловлювань, залежно від того, чи йдеться про аксіоми доведення, чи про початок оповіді). Нарешті, воно зумовлене сукупністю формулювань, статус яких воно поділяє, серед яких воно посідає своє місце, незалежно від міркувань лінійного порядку, з якими воно буде стерте або, навпаки, оцінене, збережене, сакралізоване й запропоноване як можливий об’єкт майбутній мові (висловлювання невіддільне від статусу, що його воно може одержати як “література” або як неістотна розмова, яку найліпше відразу й забути, або як наукова істина, встановлена раз і назавжди, або як пророче слово й таке інше). Загалом можна сказати, що послідовність лінгвістичних елементів буде висловлюванням лише в тому випадку, коли вона розташовується в полі висловлювань, де вона з’являється як своєрідний елемент.

Висловлювання не є прямою проекцією на площину мови певної визначеної ситуації чи сукупності уявлень. Не можна сказати, що воно виникає внаслідок простого введення в дію суб’єктом, який говорить, певної кількості елементів та лінгвістичних правил. Від самого початку, від моменту свого утворення воно виокремлюється в полі висловлювань, де воно наділене місцем і статусом, який забезпечує йому можливі стосунки з минулим та відкриває перед ним імовірне майбутнє. Кожне висловлювання існує в такий конкретний спосіб: немає висловлювання взагалі, висловлювання вільного, нейтрального й незалежного, бо воно завжди є часткою ряду або сукупності, завжди виконує якусь роль серед інших, спираючись на них і відрізняючись від них; воно завжди вводиться у гру висловлювань, у якій у нього є своя роль, хоч би якою малопомітною, якою незначною вона була. Тоді як граматична конструкція для своєї реалізації потребує лише елементів і правил; тоді як можна уявити на якомусь по-граниччі мову (звичайно, штучну), яка була б придатна лише для побудови однієї єдиної фрази; тоді як можна досконало визначити перше судження цієї мови, якщо задано алфавіт, правила побудови й трансформацій її формальної системи, цього аж ніяк не можна сказати про висловлювання. Немає такого висловлювання, яке не передбачало б існування інших; не існує й такого, яке не мало б навколо себе поля співіснувань, наслідків рядів і послідовностей, розподілення функцій та ролей. Якщо можна говорити про висловлювання, то лише в тій мірі, в якій фраза (судження) фігурує у визначеній точці, в певній позиції, у грі висловлювань, яка його переповнює.

На цьому тлі співіснування висловлювань на автономному й такому, що піддається опису, рівні виділяються граматичні зв’язки між фразами, логічні відношення між судженнями, металінґвістичні відношення між мовою-об’єктом і мовою, яка визначає її правила, риторичні відношення між групами (або елементами фраз). Звичайно, існує повне право аналізувати всі ці відношення безвідносно до самого поля висловлювань, тобто до тієї сфери співіснування, де здійснюється функція висловлювання. Але вони можуть існувати і бути доступними для аналізу лише тією мірою, якою ці фрази були “висловлені”; іншими словами, тією мірою, якою вони розгортаються в полі висловлювань, що дозволяє їм утворювати ряди, набувати впорядкованості, співіснувати й відігравати якусь роль у відношенні одних до інших. Висловлювання, далеке від того, щоб бути принципом індивідуалізації значимих сукупностей (значущим “атомом”, тим мінімальним утворенням, із якого починається смисл), є тим, що розташовує ці значущі єдності в певному просторі, де вони примножуються й нагромаджуються.

г) Нарешті, для того, щоб послідовність лінгвістичних елементів можна було розглядати й аналізувати як висловлювання, вона має відповідати четвертій умові: вона повинна мати матеріальне існування. Чи можна говорити про висловлювання, якщо воно не артикульоване голосом, якщо його знаки не з’явилися на жодній поверхні, якщо воно не втілене в чомусь відчутному і якщо воно не залишило сліду — хай навіть лише на кілька миттєвостей— у пам’яті або в просторі? Чи можна говорити про висловлювання як про ідеальну й мовчазну подобу? Висловлювання завжди задається через якусь матеріальну щільність, навіть якщо, тільки-но з’явившись, воно вже приречене зникнути. І не тільки висловлювання потребує цієї матеріальності, бо вона не просто дається йому в доповнення, після того як усі його характеристики здобувають визначення; в якомусь розумінні вона його зумовлює. Складена з тих самих слів, сповнена точнісінько тим самим смислом, підтримувана у своїй синтаксичній та семантичній ідентичності, фраза не зумовлює одного й того самого висловлювання, якщо вона промовляється кимось у розмові і якщо друкується на сторінках роману; якщо її написано було одного дня кілька століть тому і якщо вона знову з’являється вже тепер, в усному формулюванні. Координати та матеріальний статус висловлювання становлять складову частину його внутрішніх характеристик. Це очевидно. Або майже очевидно. Бо якщо придивитися до цього трохи уважніше, ситуація заплутується, а проблеми примножуються.

Звичайно, існують спроби твердити, що коли висловлювання, принаймні почасти, характеризується своїм матеріальним статусом і коли його ідентичність вразлива до зміни цього статусу, то те саме відбувається і з фразами або судженнями: справді, матеріальність знаків не є цілком індиферентною ані до граматики, ані навіть до логіки. Відомо, що існують теоретичні проблеми, що їх ставить перед останньою матеріальна стійкість застосовуваних символів (як визначити ідентичність символу в різних субстанціях, що в них він може втілюватися, і які варіації форми він припускає? Як його розпізнати і як переконатися в тому, що він той самий, чи треба визначати його як “конкретне фізичне тіло”?); також добре відомі ті проблеми, що їх ставить саме пізнання послідовності символів (що означає передувати й бути наступним? Прийти “перед” і “після”? У якому просторі розташовується подібний розподіл?). Набагато краще ми обізнані про відношення між матеріальністю й мовою— про роль письма й алфавіту, про те, що ані синтаксис, ані навіть словник не зберігають своєї тотожності, коли застосовуються в письмовому тексті й у розмові, в газеті й у книжці, в листі й на афіші; більше того, існують послідовності слів, які утворюють добре індивідуалізовані й абсолютно прийнятні фрази, коли вони фігурують у набраних великими літерами газетних заголовках, але які, проте, ніколи не могли б бути оцінені як фрази, наділені смислом, якщо вжити їх у розмові. Проте у висловлюванні матеріальність грає набагато важливішу роль: тут вона не є просто принципом варіації, видозміною критеріїв розпізнання або визначенням лінгвістичних під-множин. Вона входить складовою часткою в саме висловлювання: необхідно, щоб висловлювання мало якусь субстанцію, основу, місце й дату. І коли ці необхідні умови його існування змінюються, змінюється й ідентичність самого висловлювання. Тут відразу виникає безліч запитань. Чи та сама фраза, промовлена гучно й тихо, але тим самим голосом, утворює одне висловлювання чи декілька? Коли текст вивчається напам’ять, чи кожне його декламування утворює нове висловлювання, чи слід розглядати його як те саме висловлювання, що повторюється? Певну фразу з усією можливою точністю перекладено іноземною мовою: це будуть два окремі висловлювання чи одне? А скільки висловлювань можна нарахувати під час колективної декламації — молитви або уроку? У всіх цих численних застосуваннях, цих повтореннях, переписуваннях,— як установити ідентичність висловлювання?

Ця проблема, безперечно, затемнюється внаслідок того, що тут часто змішують різні рівні. Спочатку треба окремо виділити множинність висловлювань. Нам скажуть, що ми маємо справу з висловлюванням щоразу, коли передається якась сукупність знаків. Кожна з цих артикуляцій має свою просторово-часову індивідуальність. Двоє людей можуть сказати водночас одне й те саме; проте оскільки їх двоє, ми маємо два різні висловлювання. Один і той самий суб’єкт може кілька разів повторити ту саму фразу; скільки разів він її повторить, стільки й з’явиться в часі різних висловлювань. Висловлювання— це подія, яка не повторюється; вона наділена ситуативною й часовою своєрідністю, якою не можна знехтувати. Проте ця своєрідність допускає певну кількість констант — граматичних, семантичних, логічних, за допомогою яких можна, нейтралізуючи момент висловлювання та координати, що його індивідуалізують, розпізнати загальну форму фрази, значення, судження. Час і місце висловлювання, матеріальна основа, на яку воно опирається, стають тоді неістотними, принаймні у великій своїй частині: тоді виділяється лише форма, яка є нескінченно повторюваною й може породжувати найрозсіяніші висловлювання. А проте висловлювання як таке не може бути зведене до цієї чистої події висловлювання, бо, попри свою матеріальність, вона може бути повторена: неважко дійти висновку, що та сама фраза, промовлена двома особами навіть за дещо різних обставин, визначає лише одне висловлювання.

І все ж таки воно не зводиться до однієї граматичної або логічної форми остільки, оскільки воно, більш як ця форма й у зовсім інший спосіб, чутливе до відмінностей матеріалу, субстанції, часу та місця. Що ж то за матеріальність, яка властива висловлюванню і яка дозволяє окремі певні випадки повторювання? Як виходить, що ми можемо говорити про одне й те саме висловлювання там, де існує кілька окремих висловлювань — тоді як треба говорити про кілька висловлювань там, де не вдається розпізнати форми, структури, правила побудови, ідентичні наміри? Яким же є порядок тієї повторюваної матеріаль-ностіу що характеризує висловлювання?

Безперечно, тут ідеться не про відчутну, якісну матеріальність, що задається у формі кольору, звуку або твердості й розкреслюється тією самою просторово-часовою сіткою, що й простір сприймання. Ось дуже простий приклад: текст, відтворений кілька разів, послідовні видання якоїсь книжки, а ще наочніше —■ різні примірники того самого накладу не надають місце для різних висловлювань: у всіх виданнях “Квітів зла” (якщо не брати до уваги варіантів і засуджених текстів) ми знаходимо ту саму гру висловлювань; проте ні літери, ні чорнило, ні папір, ні навіть розташування тексту та розміщення знаків не є тими самими: змінилася кожна крихта матеріальності. Але тут ці “невеличкі” відмінності є недостатньо дієвими, щоб змінити ідентичність висловлювання та щоб утворити з нього інше: усі вони нейтралізуються загальним елементом “книжки”— безперечно, елементом матеріальним, але також інституційним та економічним. Книжка, незалежно від того, якою є кількість її примірників чи видань, які різні матеріали могли бути для неї викорис-

п тані, є тим місцем, де спостерігається точна еквівалентність висловлювань, це для них усіх рівень повторення без зміни ідентичності. На цьому першому прикладі видно, що матеріальність висловлювання аж ніяк не визначається ані простором, ані датою формулювання, а визначається радше статусом речі або об’єкта. Статусом, який ніколи не є точно визначеним, а є змінним, відносним, завжди може бути поставлений під знак запитання: добре відомо, наприклад, що для істориків літератури видання книжки, опублікованої зусиллями автора, ніколи не має того самого статусу, що й видання посмертні, що висловлювання мають там виняткове й унікальне значення, що вони не є тільки одним із виразів однієї й тієї самої сукупності, що вони є тим, стосовно чого існує і повинне існувати повторення. Так само не можна твердити, що між текстами Конституції, заповіту або релігійного об’явлення і всіма рукописами або друкарськими відбитками, що їх точно відтворюють із застосуванням того самого шрифту, тих самих літер і аналогічних матеріалів, існує відношення еквівалентності: з одного боку, маємо самі висловлювання, а з другого — їхні відтворення. Висловлювання не ототожнюється з фрагментом матерії, але його ідентичність змінюється згідно зі складним порядком матеріальних інституцій.

Бо висловлювання може залишатися тим самим, незалежно від того, чи воно написане від руки на аркуші паперу, чи надруковане в книжці; воно може залишатися тим самим і бувши промовленим усно, і бувши надрукованим на афіші, і бувши записаним на магнітофонній стрічці; і навпаки, коли автор роману промовляє якусь фразу у своєму повсякденному житті, потім переносить її такою, якою вона є, у свій рукопис, приписавши її одному з персонажів або навіть передавши її тому анонімному голосу, який вважають голосом автора, то не можна твердити, що в обох цих випадках ідеться про одне й те саме висловлювання. Отже, той фактор матеріальності, якому з необхідністю підпорядковуються висловлювання, належить радше до порядку інституцій, аніж до порядку просто-рово-часового розміщення; він визначає можливості повторного запису та переписування (але також порогів і меж), радше ніж обмежені й знищенні індивідуальності.

Ідентичність висловлювання підпорядковується другій сукупності умов та меж: тих, що накидаються йому сукупністю інших висловлювань, у середовищі яких воно існує, тією областю, в якій його можна використати або застосувати, тією роллю або функцією, яку воно має виконувати. Твердження, що Земля кругла або що види еволюціонують, не становить одного й того самого висловлювання до й після Коперника, до й після Дарвіна; і справа зовсім не в тому, що в цих простих формулюваннях змінюється сенс слів; змінюється відношення між цими твердженнями та іншими судженнями, змінюються умови їхнього застосування та повторного оточення, змінюються поле досвіду, можливі верифікації, проблеми, при розв’язанні яких їх можна використати. Така фраза, як “Сни здійснюють бажання” може повторюватися протягом багатьох століть, але вона не буде тим самим висловлюванням у Платона й у Фройда. Схеми використання, правила застосування, ті констеляції, в яких вони можуть грати свою роль, їхні стратегічні вірту-альності зумовлюють для висловлювань поле стабілізації, яке дозволяє, попри всі відмінності їхньої реалізації, повторювати їх у їхній ідентичності; але це саме поле може також, за найбільш виражених семантичних, граматичних або формальних ідентичностей, визначити поріг, після якого вже немає місця для еквівалентності, і треба визнати, що виникає нове висловлювання. Але, без сумніву, можна піти ще далі: можна припустити, що йдеться про одне й те саме висловлювання там, де слова, синтаксис і сама мова не є ідентичними. Чи то буде мова і її синхронний переклад, чи науковий текст англійською мовою і його французька версія, чи напис на трьох колонах трьома різними мовами: тут немає стількох висловлювань, скільки представлено мов, а є одна сукупність висловлювань, поданих у різних лінгвістичних формах. Більше того, можливо, дану інформацію можна передати й іншими словами, зі спрощеним синтаксисом, або зашифрованою в якомусь коді; але якщо інформативний зміст та можливості використання залишаються тими самими, можна твердити, що й тут, і там це одне й те саме висловлювання.

Власне, тут не йдеться про критерій індивідуалізації висловлювання, а радше про принцип його зміни: він може бути або розмаїтішим, аніж структура фрази (а його ідентичність у цьому випадку є витонченішою, податливішою, доступнішою для змін, аніж ідентичність семантичної або граматичної сукупності), або постійнішим, ніж ця структура (і його ідентичність є тоді ширшою, стабільнішою, менш доступною для змін). Більше того: не тільки ця ідентичність висловлювання не може бути раз і назавжди розташованою у відношенні до ідентичності фрази, але й сама вона є відносною і коливається залежно від того, як застосовується висловлювання і в який спосіб ним маніпулюють. Коли висловлювання застосовують для того, щоб вичленити його граматичну структуру, риторичну конфігурацію або конотації, які воно в собі містить, то очевидно, що його не можна розглядати як тотожне в мові його оригіналу та в перекладі. Натомість, коли хочуть ввести його в процедуру експериментальної верифікації, тоді текст і переклад складають одну й ту саму сукупність висловлювань. Або ще, можна вважати, що на певному щаблі макроісторії таке твердження, як “Види еволюціонують”, утворює одне й те саме висловлювання і у Дарвіна, і в Симпсо-на; на більш тонкому рівні й при розгляді більш обмежених полів застосування (“нео-дарвінізм” у його протиставленні системі Дарвіна у звичному значенні цього слова) йдеться про два різні висловлювання. Стабільність висловлювання, збереження ним своєї ідентичності в усіх окремішніх подіях висловлювань, його подвоєння через ідентичність форм — усе це є функцією поля використання, в якому воно реалізується.

З цього видно, що висловлювання не слід розглядати як подію, котра могла б відбуватися в певний час і в певному місці й котру цілком можливо було б відтворити — й урочисто відзначити з відстані — в акті пам’яті. Але видно й те, що воно також не є й такою собі ідеальною формою, що її завжди можна актуалізувати в будь-якому корпусі текстів, у безвідносній до нього сукупності висловлювань і за матеріальних умов, які не мають значення. Надто повторюване, щоб цілком узгоджуватися з просторово-часовими координатами свого виникнення (воно є чимось іншим, аніж просто датою та місцем його появи), надто прив’язане з тим, що його оточує та підтримує, щоб бути так само вільним, як чиста форма (воно є чимось іншим, аніж законом побудови, застосовним до сукупності елементів), висловлювання наділене певною змінною вагою, вагою, що зумовлюється полем, у якому воно розташоване, наділене стабільністю, яка дозволяє різні застосування, наділене незмінністю в часі, яка не є інерцією простого сліду і яка не лишається бездіяльною над своїм власним минулим. Тоді як акт висловлювання може бути знову початий або знову пригаданий, тоді як форма (лінгвістична або логічна) може бути знову актуалізована, висловлюванню притаманна можливість бути повтореним — але завжди за певних строгих умов.

Ця повторювана матеріальність, яка характеризує функцію висловлювання, пробуджує до життя висловлювання як об’єкт специфічний і парадоксальний, але все ж таки як об’єкт серед тих об’єктів, що їх люди створюють, обробляють, застосовують, перетворюють, обмінюють, комбінують, розбирають і знову збирають, а іноді й руйнують. Замість того, щоб бути сказаним раз і назавжди — і загубитися в минулому, як результат битви, геологічна катастрофа або смерть якого-не-будь царя — висловлювання, в той час як виникає у своїй матеріальності, з’являється, наділене певним статусом, включається в мережі, розташовується в полях застосування, піддається різним можливим перенесенням та модифікаціям, включається в операції та в стратегії, де його ідентичність зберігається або стирається. Таким чином, висловлювання йде в обіг, служить, зникає, дозволяє або перешкоджає здійснити те або те бажання, підкоряється або чинить опір інтересам, включається в порядок суперечок і боротьби, стає темою присвоєння або суперництва.