ЗАУВАЖЕННЯ Й НАСЛІДКИ

Тепер треба повернутися до деяких тверджень, у розрізненому вигляді наведених у попередньому аналізі, відповісти на деякі із запитань, що природно виникають у зв’язку з ними, а передусім розглянути всяке заперечення, яке загрожує своєю появою, бо парадоксальність усього задуму одразу ж уявляється очевидною.

Від самого початку я поставив під знак запитання ці наперед установлені єдності, на які традиційно розбивають невизначену, одноманітну, розбухлу сферу мови. Причому йшлося аж ніяк не про те, щоб заперечити будь-яку значущість цих єдностей чи заборонити їхнє застосування, а щоб показати, що для свого точного визначення вони потребують теоретичної розробки. Водночас — і саме в цьому всі попередні аналізи видаються вкрай проблематичними — чи є потреба накласти на ці єдності, можливо, й справді трохи нечіткі, іншу категорію єдностей, менш видимих, більш абстрактних і, звичайно ж, набагато проблематичніших? Навіть у тому випадку, коли їхні історичні межі та специфіку їхньої організації можна виявити досить легко (приклад— загальна граматика або природнича історія), ці мовні формації ставлять перед нами набагато важчі проблеми точного визначення їхніх кордонів, аніж книжка або творчий доробок. Тож навіщо займатися таким сумнівним перегрупуванням у ту мить, коли проблематичним стає те, що здавалося цілком очевидним? Яку нову область сподіваємось тут відкрити? Які відношення з тих, що досі залишалися неясними або прихованими? Які перетворення ще лишилися поза досяжністю істориків? Одне слово, яку описову ефективність можна пов’язувати з цим новим аналізом? На всі ці запитання я спробую відповісти далі. Зараз же треба дати відповідь на запитання, яке є першим у стосунку до цих наступних досліджень і останнім стосовно досліджень, уже здійснених: чи з приводу тих мовних формацій, які я намагався визначити, справді маємо право говорити про єдності? Чи пропонований метод розрізу дає змогу індивідуалізувати сукупності? І якою є природа єдності, відкритої або побудованої в такий спосіб?

Вихідним пунктом була констатація: за єдності мови, такої як мова клінічної медицини, або мова політичної економії, або мова природничої історії, маємо справу з розпорошенням елементів. А таке розпорошення — з його лакунами, розривами, переплетіннями, взаємонакладеннями, несумісностями, його переміщеннями та заміщеннями — можна описати в його своєрідності, якщо можна визначити специфічні правила, згідно з якими були сформовані об’єкти, висловлювання, поняття, варіанти теоретичного вибору: якщо єдність існує, її слід шукати не у видимій та горизонтальній зв’язності утворених елементів; вона міститься далеко поза ними, в системі, яка робить можливою їхню формацію й керує нею. Але в якому розумінні слід говорити про єдності та про системи? Як можна твердити, що мовні системи були добре індивідуалізовані? Тоді як у досить-таки випадковий спосіб було введено у гру, поза во-

чевидь незвідною множинністю об’єктів, висловлювань, понять та варіантів вибору — безліч елементів, які були не менш численними й не менш розсіяними, а до того ж іще й різнорідними? Тоді як було зведено всі ці елементи в чотири окремі групи, спосіб артикуляції яких досі не був визначений? І в якому сенсі можна говорити про те, що всі ці елементи, виведені на світло поза об’єктами, висловлюваннями, поняттями та стратегіями мови, забезпечують існування сукупностей, не менш придатних для індивідуалізації, аніж твори або книжки?

1. Вже було показано— і, певна річ, до цього нема потреби повертатися, — що коли говорять про систему формації, то розуміють не тільки близькість, співіснування або взаємодію різнорідних елементів (інституцій, методів, суспільних груп, сприймальних структур, відносин між різними мовами), а й встановлення між ними відношень— і то в добре визначеній формі — за допомогою мовної практики. Але що можна сказати про розглянуті нами чотири системи або радше про чотири вузли відношень? Як можуть вони всі разом визначити єдину систему формації?

Справа в тому,- що різні визначені в такий спосіб рівні не є незалежними один від одного. Було показано, що варіанти стратегічного вибору не виникають безпосередньо з бачення світу або з імовірної переваги інтересів того або того суб’єкта, який говорить; і що сама їхня можливість визначається точками розходженні у функціонуванні понять; було також показано, що поняття аж ніяк не були утворені безпосередньо на приблизній, неясній і живій основі ідей, а поставали з форм співіснування між висловлюваннями; що ж до модальностей висловлювання, то видно, що вони були описані, виходячи з тієї позиції, яку займає суб’єкт у стосунку до сфери об’єктів, про які він говорить. Таким чином, існує вертикальна система залежностей: не всі позиції суб’єкта, не всі типи співіснування між висловлюваннями, не всі мовні стратегії є однаково можливими, бо перевага віддається тим, що узаконені на попередніх рівнях; так, наприклад, якщо ми розглянемо систему формації, яка визначала у XVIII столітті об’єкти природничої історії (як індивідуальності, наділені певними характеристиками і, отже, придатні для класифікації; як структурні елементи, що піддаються змінам; як видимі поверхні, що їх можна аналізувати; як поля безперервних і регулярних відмінностей), певні модальності висловлювання там виключаються (наприклад, розшифрування знаків), інші — включаються всередину (наприклад, опис згідно з визначеним кодом); так само, коли існують різні позиції, що їх може займати суб’єкт, який говорить (як суб’єкт, що спостерігає без інструментального посередництва, як суб’єкт, що виділяє зі сприймальної множинності лише елементи структури, як суб’єкт, що записує ці елементи у кодований словник тощо), то можна твердити, що існує певна кількість співі-снувань між висловлюваннями, які виключаються (як, наприклад, ерудована реактивація вже сказаного або тлумачне коментування священного тексту), і висловлюваннями можливими або необхідними (як, наприклад, занесення повністю або почастії аналогічних висловлювань до класифікаційних таблиць). Отже, рівні не вільні у своєму відношенні одні до одних і не'розгортаються згідно з необмеженою автономністю: від первісного розмежування об’єктів до формування мовних стратегій існує ціла ієрархія відношень.

Але відношення встановлюються також і в зворотному напрямку. Нижні рівні не є незалежними від тих, які розташовані над ними. Варіанти теоретичного вибору виключають або містять у собі, у тих висловлюваннях, що їх реалізують, формацію певних понять, тобто певних форм співіснування між висловлюваннями: так, у текстах фізіократів неможливо знайти ті самі способи включення кількісних даних та вимірювань, що в аналізах, здійснених утилітаристами. І справа зовсім не в тому, що вибір фізіократів може змінити сукупність правил, які забезпечували формацію економічних понять у XVIII столітті; але він може ввести в дію або виключити ті або інші з тих правил, унаслідок чого утворюються певні поняття (як, наприклад, поняття чистого продукту), які не з’являються більш ніде. Тобто не теоретичний вибір зумовив формацію поняття; але він витворив його за допомогою специфічних правил формації понять і за допомогою дії відношень, яку він підтримує з цим рівнем.

2. Ці системи формації не слід розглядати як нерухомі блоки, як статичні форми, накинуті мові ззовні, що раз і назавжди могли б визначити всі її характеристики та можливості. Вони не є якимись обмеженнями, що походять із думки людей або з гри їхніх розумових уявлень; але це також і не визначення, сформовані на рівні інституцій, суспільних відносин або економіки, що силоміць транскрибували себе на мовній поверхні. Ці системи — на цьому вже наполягли — закорінені в самій мові; або радше (оскільки тут ідеться не про її внутрішній зміст і не про те, що вона може в собі містити, а про її специфічне існування та про його умови) на її кордоні, на тій межі, де визначаються специфічні правила, що роблять її такою, як вона є. Тобто під системою формації слід розуміти складну мережу відношень, що функціонує як правило: вона приписує, між чим саме слід установити зв’язки в мовній практиці для того, щоб ця остання вказувала на той або той об’єкт, щоб вона вводила те або те висловлювання, застосовувала те або те поняття, організовувала ту або ту стратегію. Отже, визначити систему формації в усій її неповторній індивідуальності — це схарактеризувати мову або групу висловлювань через регулярність практики.

Як сукупність правил для мовної практики, система формації не чужа часові. Вона не зосереджує всього того, що могло з’явитися протягом столітньої послідовності висловлювань в одній вихідній точці, яка була б водночас початком, основою, системою аксіом і виходячи з якої перипетії реальної історії мали б розгортатися лише згідно з необхідністю. Вона окреслює систему правил, яку треба ввести для того, щоб такий-то об’єкт відбув певні зміни, щоб з’явилося таке-то нове висловлювання, було опрацьоване, видозмінене або введене таке-то нове поняття, була модифікована така-то стратегія— але при всьому тому ця система й далі має належати своїй мові; крім того, вона окреслює систему правил, яку слід було застосувати для того, щоб та або та зміна в інших мовах (інших практиках, інституціях, суспільних відносинах, економічних процесах) могла бути вписана в середину даної мови, витворюючи в такий спосіб новий об’єкт, виробляючи нову стратегію, надаючи місце новим висловлюванням і новим поняттям. Таким чином, мовна формація не відіграє ролі фігури, яка зупиняє час і заморожує його на десятиліття або на століття; вона визначає регулярність, властиву процесам, які розгортаються в часі; вона запроваджує принцип артикуляції між послідовністю мовних подій та іншими послідовностями подій, трансформацій, мутацій та процесів. Це не позачасова форма, а схема взаємозалежності між різними часовими послідовностями.

Ця мобільність системи формації досягається двома способами. По-перше, на рівні елементів, між якими встановлюються відношення: ці останні й справді можуть відбувати певну кількість внутрішньо властивих їм перемін, які входять у мовну практику без того, щоб змінювалася загальна форма її регулярності; так, упродовж XIX століття відбувалися безперервні зміни в кримінальному праві, у ступені демографічного тиску, в попиті на робочу силу, у формах соціальної допомоги, у статусі та юридичних умовах тюремного ув’язнення, але мовна практика психіатрії й далі встановлювала між цими елементами ту саму сукупність відношень, тобто сама система зберегла характеристики своєї індивідуальності. За наявності тих самих законів формації з’являються нові об’єкти (нові типи індивідів, нові класи поведінки характеризуються як патологічні), вводяться нові модальності висловлювання (кількісні дані та статистичні підрахунки), окреслюються нові поняття (такі як дегенеративність, збочення, невроз) і, звичайно, можуть бути створені нові теоретичні побудови. Але натомість мовні практики змінюють ті сфери, що їх вони пов’язують. Хоч би якими специфічними були зв’язки, що їх вони встановлюють і що можуть бути проаналізовані лише на своєму власному рівні, ці зв’язки впливають не тільки на мову: вони вписуються також у елементи, що їх вони артикулюють, одне про одне. Наприклад, лікарняна царина не залишилася незмінна після того, як через клінічну мову було встановлено зв’язки між нею та лабораторією: її запрограмованість, статус, який одержує в ній лікар, його точка зору, рівень аналізу, який можна в ній здійснювати, зазнали при цьому неминучих змін.

3. Те, що описується як “системи формації”, не становить завершального поверху мови, якщо під цим терміном розуміти тексти (або слова) такими, якими вони постають зі своїм словником, синтаксисом, логічною структурою або риторичною організацією. Аналіз залишається поза цим ясно вираженим рівнем, який є рівнем завершеної конструкції: визначаючи принцип розподілу об’єктів у мові, він не покликаний дослідити всі їхні зв’язки, їхню витончену структуру, їхній внутрішній поділ; прагнучи встановити закон розсіяння понять, він не бере до уваги ані всіх процесів опрацювання, ані всіх дедуктивних ланцюжків, серед яких вони можуть фігурувати; якщо він являє собою дослідження модальності висловлювання, то не ставить під знак запитання ані стилю, ані зчеплення фраз; одне слово, він лише окреслює пунктиром завершальну стадію формування тексту. Але треба чітко усвідомлювати: якщо він залишається осторонь від цієї останньої побудови, то не заради відсторонення від мови й звернення до безмовної праці думки; і також не заради відсторонення від будь-якої систематичності й виведення на світло “живого” безладу намагань, спроб, помилок та повторних починань.

З огляду на це, аналіз мовних формацій протиставляється багатьом звичним видам опису. Справді, заведено вважати, що мови та їхнє систематичне впорядкування є не що інше, як завершальний етап, остаточний результат тривалого і звивистого опрацювання, в якому задіяні мова й думка, емпіричний досвід і категорії, пережите та ідеальні потреби, випадковість подій і гра формальних вимог. За видимим фасадом системи припускається існування багатющої невизначеності безладу; а під тонкою поверхнею мови — всю масу почасти мовчазного становлення, “досистематичне”, що не належить до порядку системи, та “до-мовне”, що виникає із сут-нісної мовчанки. Мова і система утворюються— причому спільно— лише на гребені хвилі, що здіймається над цим невичерпним морем. Те, що тут аналізується, аж ніяк не можна назвати завершальними етапами мови, це лише системи, які роблять можливими утворення останніх систематичних форм; це — дозавершапьні регулярності, у стосунку до яких остаточний стан, далекий від того, щоб зумовити місце, де народжується система, визначається радше через свої варіанти. Те, що відкриває аналіз формацій поза завершеною системою, це ще не життя в усьому його нуртуванні, життя, ще не впіймане і не вхоплене; це — величезна товща система-тичностей, стиснута сукупність численних відношень. Та попри все небажання цих відношень утворювати тканину самого тексту, вони за своєю природою не чужі мові. їх можна визначити як “до-мовні”, але лише за умови визнання за цією “до-мовністю” ознаки мовного, тобто що вони не деталізують якоїсь думки, свідомості чи сукупності уявлень, що зрештою будуть вписані в мову, хоча це може статися досить пізно й у зовсім необов’язковий спосіб, а що вони характеризують певні рівні мови, що вони визначають правила, які вона актуалізує, будучи свого роду єдиною і своєрідною практикою. Таким чином, не йдеться про те, щоб перейти від тексту до думки, від балаканини до мовчанки, від зовнішнього до внутрішнього, від розсіяння в просторі до чистої зосередженості моменту, від поверхової множинності до глибинної одиничності. Ідеться про те, щоб залишитися у вимірі мови.