ФОРМАЦІЯ ПОНЯТЬ

Можливо, родина понять, яка вимальовується у творах Лінея (а також і ті, що їх ми знаходимо в Рикардо або в граматиці Пор-Руая-ля), і здатна скластися у зв’язну сукупність. Можливо, можна було б відтворити дедуктивну архітектуру, що її вона формує. Принаймні, таку спробу варто було б здійснити — і це робилося не один раз. Проте, якщо перейти до більших масштабів і розглянути такі дисципліни, як граматика, або економіка, або вивчення живих створінь, то гра понять, яка при цьому виникає, не підпорядковується таким строгим умовам: їхня історія не являє собою будівлі, вимуруваної з окремих каменів, розташованих у чітко визначеному порядку. Отже, чи треба залишити таке розсіяння в його видимому безладі? Чи спробувати побачити в ньому послідовність концептуальних систем, кожна з яких має свою власну організацію, що спирається або на постійність проблем, або на неперервність традиції, або на механізми впливів? Чи не можна було б відкрити закон, який би регулював послідовне або одночасне утворення окремих понять? Чи не існує системи, яка об’єднувала б їх, підпорядковуючись якимсь іншим правилам, аніж правила логічної систематики? Замість намагатися розташувати поняття в рамках якоїсь віртуальної дедуктивної схеми, слід було б описати царину висловлювань, у якій вони виникають і циркулюють.

а) Така організація має передусім включати в себе форми послідовності. І серед них різні розташування рядів висловлювань (чи то йдеться про порядок висновків, послідовних імплікацій та наочних аргументацій, чи про порядок описів, схеми узагальнення або поступальної деталізації, яким вони підпорядковані, або про їхній розподіл у просторі; чи про порядок оповідей і про той спосіб, у який часові події перерозподіляються в лінійну послідовність висловлювань); чи про різні види залежності висловлювань (які не завжди є ідентичними й не можуть бути накладені на виражені послідовності рядів висловлювань, на відміну від таких взаємозалежно-стей, як, скажімо, гіпотеза— перевірка, твердження — критика, загальний закон — конкретне застосування); чи про різні риторичні схеми, згідно з якими можна комбінувати групи висловлювань (тобто, як зчеплюються між собою описи, висновки, дефініції, послідовність яких характеризує архітектуру тексту). Ось, наприклад, випадок природничої історії у класичну добу: вона вже не вдавалася до тих самих понять, що й у XVI столітті; деякі з давніх понять (рід, вид, знаки) почали застосовувати інакше; з’явилися нові поняття (як, наприклад, поняття структури); ще інші (такі, як поняття організму) сформувалися пізніше. Але що справді змінилося у XVII столітті й визначатиме процес утворення та повторюваності понять для всієї природничої історії, це загальне розташування висловлювань і їхня організація в ряди детермінованих сукупностей; це спосіб записувати те, що спостерігалося, й відновлювати в ланцюжках висловлювань шляхи сприймання; це зв’язок та послідовність підпорядкувань між описом, артикуляцією відповідно до розрізнювальних ознак, характеризуванням та класифікацією; це взаємне розташування конкретних спостережень та загальних принципів; це система залежності між тим, про що люди довідалися, тим, що побачили, тим, до чого дійшли шляхом дедуктивних висновків, тим, що визнали за ймовірне, і тим, що постулювали. Природнича історія у XVII та XVIII століттях не була просто формою знання, яка дала нове визначення поняттям “роду” або “ознаки” і яка запровадила в обіг нові поняття, такі як “природна класифікація” або “ссавець”; вона була передусім сукупністю правил, що давали змогу організовувати висловлювання в ряди, сукупністю обов’язкових схем залежностей, порядку та послідовностей, згідно з якими розподілялися рекурентні елементи, що могли набувати значення понять,

б) Конфігурація поля висловлювань включає в себе також форми співіснування. Ці форми передусім окреслюють поле присутності (під цим треба розуміти всі висловлювання, що вже були сформульовані десь-інде і що застосовуються в мові як очевидні істини, точні описи, обґрунтовані міркування або необхідні припущення; сюди входять також ті висловлювання, які критикуються, дискутуються або оцінюються, а також ті, які відкидаються або виключаються); встановлювані в цьому полі присутності відношення можуть належати до порядку експериментальної перевірки, логічної оцінки, чистого і простого повторення, прийняття, виправданого традицією та авторитетом, коментаря, пошуку прихованих значень, аналізу помилок; ці відношення можуть бути ясно вираженими (а іноді навіть сформульовані за типом спеціалізованих висловлювань: посилань, критичних оцінок) або неявними і вираженими у звичайних висловлюваннях. Тут також легко констатувати, що поле присутності природничої історії у класичну епоху не підпорядковувалося ані тим самим формам, ані тим самим критеріям вибору, ані тим самим принципам виключення, що в епоху, коли Альдрованді збирав в одному й тому ж тексті про страховищ усе те, що він міг побачити, спостерегти, розповісти, все те, що тисячу разів передавалося від уст до уст, навіть те, що було просто вигадане поетами. Окремо від поля присутності ми можемо також описати поле збігу (тут ідеться про висловлювання, які стосуються всіх інших сфер об’єктів і які належать до зовсім різних типів мови, але які активізуються серед досліджуваних висловлювань, чи тому, що вони підтверджують їх за методом аналогій, чи тому, що правлять за загальний принцип та передумови, прийняті раціональним розумом, чи тому, що використовуються як моделі, які можна застосувати до інших змістів, чи тому, що вони функціонують як найвища інстанція, якій мають бути підпорядковані принаймні деякі з тверджень): так, поле збігу природничої історії в добу Лінея та Бюфона визначалося певною кількістю зв’язків із космологією, історією землі, філософією, теологією, Святим Письмом та біблійною екзегезою, математикою (в її дуже загальній формі, як науки про порядок); і всі ці зв’язки протиставляють її і мові натуралістів XVI століття, і мові біологів XIX. І нарешті, поле висловлювань включає в себе те, що можна було б назвати зоною пам'яті (ідеться про висловлювання, які вже ані приймаються, ані обговорюються, і які, отже, не визначають ні якоїсь сукупності істин, ні сфери реально істинного, але у відношенні до яких встановлюються зв’язки спорідненості, генези, мінливості, безперервності та історичної перервності): отож поле пам’яті природничої історії, від часів Турнефора, видається особливо звуженим і бідним у своїх формах, якщо ми порівняємо його з полем пам’яті, таким широким, наповненим і деталізованим, яким постає біологія, починаючи з XIX століття; натомість воно виглядає набагато краще визначеним і артикульованим, аніж поле пам’яті, що в добу Ренесансу розлягалося навколо історії рослин і тварин: бо тоді воно майже не відрізнялося від поля присутності; воно мало ту саму протяжність і ту саму форму, що й це останнє; воно містило в собі ті самі відношення.

в) Нарешті, можна визначити процедури втручання, які можуть бути з повним правом застосовані до висловлювань. Реально ці процедури не є однаковими для всіх мовних формацій; ті з них, які застосовуються в даному конкретному випадку (виключаючи всі інші), відношення, що їх пов’язують, і сукупність, яку вони утворюють у такий спосіб, дають змогу деталізувати кожну з них. Ці процедури можуть виявляти себе: в методах переписування (наприклад, тих, які дозволили натуралістам класичної ери перевести лінійні описи в класифікаційні таблиці, що підпорядковуються іншим законам і мають іншу конфігурацію, аніж переліки та групи спорідненості, встановлені в Середні віки або в добу Відродження); в методах транскрипції висловлювань (артикульованих у природній мові) більш або менш формалізованою й штучною мовою вчених-натуралістів (проект і навіть певні спроби застосування такої мови ми знаходимо у Лінея та Адансона); у методах перекладу кількісних висловлювань на якісні формулювання й навпаки (установлення зв’язків між вимірюваннями й суто сприймальними описами); у засобах, які застосовують для того, щоб збільшити наближення висловлювань і вдосконалити їхню точність (структурний аналіз, здійснюваний за формою, кількістю, розташуванням та величиною елементів, починаючи від часів Турне-фора, дозволив більше, й передусім постійніше наближення описових висловлювань); у прийомах, за допомогою яких по-новому розмежовують — через розширення або звуження — зону придатності висловлювань (висловлювання структурного характеру були обмежені в період від Турнефора до Лінея, потім знову розширені від Бюфона до Жю-сьє); у прийомах, за допомогою яких той або той тип висловлювання переноситься з однієї царини застосування в іншу (як, наприклад, перенесення рослинних характеристик у таксономічну класифікацію тварин або суто зовнішніх ознак на внутрішні елементи організму); в методах систематизації суджень, які вже існують, бо були сформульовані раніше, проте залишалися відокремленими одне від одного; а ще в методах перерозподілу висловлювань, які вже були пов’язані одне з одним, проте перекомпоновуються в нову систематичну сукупність (так Ада-нсон переосмислив природничі характеристики, які могли бути сформульовані до нього або ним самим, перевівши їх у сукупність штучних описів, попередню схему яких він задав шляхом абстрактного комбінування).

Елементи, аналіз яких пропонується, до-сить-таки неоднорідні. Деякі з них визначають правила формального будування, інші — риторичні навички; деякі зумовлюють внутрішню конфігурацію тексту, інші — способи відношень та взаємодії між різними текстами; одні є характерними для тієї або тієї епохи, інші мають дуже давнє походження й розташовуються на великій хронологічній протяжності. Але саме мовній формації, власне, притаманний спосіб, у який ці різні елементи пов’язуються між собою певними відношеннями, — спосіб, що дає змогу розмежувати групи різних понять, специфічних для неї; наприклад, спосіб, у який розташування описів або оповідей пов’язується з прийомами переписування; або спосіб, у який поле пам’яті пов’язується з формами ієрархії та підпорядкування, що визначають висловлювання тексту; спосіб, у який пов’язуються шляхи наближення та розвитку висловлювань і підходи критики, коментарів, тлумачення уже сформульованих висловлювань тощо. Саме ця мережа взаємозв’язків утворює систему концептуальної формації.

Опис такої системи не має особливої цінності для прямого й безпосереднього опису самих понять. Тут не йдеться про те, щоб скласти їхній вичерпний список, з’ясувати, які вони мають спільні характеристики, зробити спробу їхньої класифікації, оцінити їхню внутрішню пов’язаність або визначити їхню взаємну сумісність; об’єктом аналізу не стає концептуальна архітектура одного окремого тексту, одного індивідуального твору або якоїсь однієї науки в даний момент. Ми усуваємося від цієї очевидно вираженої концептуальної гри й намагаємося лише визначити, за якими схемами (схемами організації послідовностей, одночасних об’єднань чи лінійної або взаємооберненої модифікації*) висловлювання можуть пов’язуватися між собою в одному типі мови; тобто ми намагаємося з’ясувати, як зворотні елементи висловлювань можуть виникати знову й знову, розпадатися, знову компонуватися, збільшуватись у своєму обсязі, набувати чіткіше вираженої форми, проникати в нові логічні структури, набувати нового семантичного змісту, утворювати між собою часткові організовані структури. Такі схеми дозволяють описати не закони внутрішнього конструювання понять, не їхній поступальний та індивідуальний розвиток у свідомості якоїсь однієї людини, а їхнє анонімне розсіяння по текстах, книжках і творах. Таке розсіяння характеризує той чи той тип мови й визначає поміж поняттями форми дедукції, деривації, пов’язаності, а також несумісності, переплетення, субституції, виключення, взаємозумо-влених змін, зміщення тощо. Тобто такий аналіз має стосунок до рівня, що його, пев-ною мірою, можна вважати доконцептуаль-ним, до поля, в якому поняття можуть співіснувати, підпорядковуючись правилам, що визначають його існування.

Аби уточнити, що саме треба тут розуміти під “доконцептуальним”, наведу приклад чотирьох “теоретичних схем”, що їх я дослідив у “Словах і речах” і які характеризували в XVII та XVIII століттях загальну граматику. Ці чотири схеми— атрибуція, артикуляція, десиґнація та деривація — не визначають тих понять, що їх ефективно застосовували граматики класичної доби; вони також не дозволяють відтворити, понад різними граматичними трудами, загальнішу й абстрактнішу систему, систему біднішу, але яка тим самим відкрила б глибинну сумісність цих різних і на позір протилежних систем. Вони дозволяють описати:

1. Як можуть бути впорядковані та розгорнуті різні види граматичного аналізу і які форми спадкоємності можливі між аналізами іменників, дієслів, прикметників, що стосуються фонетики і що мають стосунок до синтаксису, ті, які застосовуються до природної мови, і ті, які спрямовані на мови, штучно утворені. Ці можливі різні порядки визначаються відношеннями залежності, які можна встановити між теоріями атрибуції, артикуляції, десиґнації та деривації.

2. Як загальна граматика визначає область придатності (згідно з якими критеріями можна обговорювати істинність або хибність речення); як вона визначає область нормативності (за якими критеріями виключаються певні висловлювання як неслушні, неістотні або маргінальні для даної мови, або як ненаукові); як вона визначає для себе область актуальності (включаючи сюди ухвалені рішення, формулюючи наявні проблеми, розташовуючи поняття і твердження, що вийшли з ужитку).

3. Які відношення пов’язують загальну граматику з математичним пізнанням (з картезіанською і посткартезіанською алгеброю, з проектом створення загальної науки про лад), з філософським аналізом поняття та теорією знаків, з природничою історією, проблемами характеризації й таксономії, з аналізом нагромаджень та проблемами довільних знаків вимірювання та обміну: встановивши ці відношення, можна визначити шляхи, якими з однієї області в іншу переходять, переносяться, модифікуються поняття, і з’ясувати, як саме змінюються їхні форми або царини їхнього застосування. Мережа, утворена чотирма теоретичними сегментами, не визначає логічної архітектури всіх понять, якими

7— 3-736

користуються граматики; вона лише окреслює регулярний простір їхньої формації.

4. Як стали одночасно чи послідовно можливими (у формі альтернативного вибору, модифікації або заміщення) різні концепції дієслова “бути”, дієслова-зв’язки, дієслівної основи, закінчення слова (для теоретичної схеми атрибуції); різні концепції фонетичних елементів, алфавіту, імені, іменників і прикметників (для теоретичної схеми артикуляції); різні поняття власного імені й імені загального, вказівних займенників, іменникового кореня, складу та експресивної дзвінкості (для теоретичного сегмента деситнації); різні поняття первісної і деривативної мови, метафори та фігури, поетичної мови (для теоретичного сегмента деривації).

Виділений у такий спосіб “доконцептуаль-ний” рівень не відсилає ані до горизонту ідеальності, ані до емпіричної генези абстракцій. З одного боку, це не постульований, відкритий або заснований умисним творчим актом горизонт ідеальності, який перебуває в тій первісній точці відліку, де не потребує обмеження жодними хронологічними рамками; це також не якесь невичерпне а ргіогі, водночас відсторонене, оскільки стоїть поза будь-яким початком та будь-яким генетичним відтворенням і віддалене у часі, позаяк ніколи не може бути сучасним самому собі у своїй явно вираженій сукупності. Насправді питання ставиться на рівень самої мови, яка більш не є зовнішнім перекладом, а є місцем прояву понять; константи мови не пов’язуються з ідеальними структурами поняття, а описується концептуальна мережа, спираючись на регулярні закономірності, внутрішньо притаманні мові; множинність вислов-

лювань не підпорядковується зв’язності понять, а ця остання — мовчазній зосередженості метаісторичної ідеальності; ряди будуються у зворотному напрямку: чисті наміри виключення суперечності знову вкладаються в заплутану мережу концептуальної сумісності та несумісності; і ця мережа пов’язана з правилами, що характеризують мовну практику. Тому зникає необхідність звертатися до теми нескінченно віддаленого початку та невичерпного горизонту: організація сукупності правил у практиці мови, навіть якщо вона не зумовлює події, яку так само легко розташувати, як формулювання або відкриття, може, проте, бути визначена у стихії історії; і якщо ця сукупність є невичерпною, то саме тому, що система, яку вона зумовлює і яку можна досконало описати, враховує наявність широкої взаємодії понять і досить великої кількості перетворень, які вносять зміни як у самі поняття, так і в їхні взаємозв’язки. Описане у такий спосіб “доконцептуальне” замість окреслювати горизонт, що поставав би з глибин історії й утримувався на її обширі, навпаки, перебуває на найбільш “поверховому” рівні (на рівні мови), тобто є сукупністю правил, які знаходять у ньому своє ефективне застосування.

Як видно, також не йдеться про генезу абстракцій, про спроби віднайти низку операцій, які дозволили б їх визначати: не йдеться ані про загальну наочність, ані про розкриття конкретних явищ, ані про вихід за межі уявних тем, ані про подолання теоретичних або технічних труднощів, ані про послідовні запозичення з традиційних моделей, ані про визначення формальної адекватної структури тощо. В аналізі, який тут пропонується, правила формації діють не в “ментальності” чи свідомості індивідів, а в самій мові; отже, накидаються у згоді з певним видом анонімної однаковості всім індивідам, які намагаються говорити в цьому мовному полі. З другого боку, ми не вважаємо їх універсально застосовними для будь-якої області, хоч би якими вони були; ми завжди описуємо їх у чітко визначених мовних полях і від самого початку не визнаємо за ними спроможності нескінченно розширювати сферу свого застосування. Щонайбільше ми зможемо, вдаючись до систематичних порівнянь, зіставляти між собою правила утворення понять у різних зонах: саме так ми намагалися розкрити тотожності та відмінності, що їх можуть репрезентувати ці сукупності правил у загальній граматиці, природничій історії та аналізі багатств класичної доби. Ці сукупності правил є досить специфічними в кожній із цих галузей, де вони характеризують конкретну й добре індивідуалізовану формацію; але вони також дають нам досить аналогій для того, аби ми переконалися, що ці розмаїті формації визначають ширше мовне утворення на значно вищому рівні. В усякому разі, правила утворення понять, незалежно від ступеня їхньої універсальності, не с результатом, відкладеним в історії і осадженим у густині колективних узвичаєнь, не є наслідком чиїхось індивідуальних дій; вони не визначають сухої схеми тієї неясної праці, в якій би поняття проривалися на денне світло крізь усі ілюзії, забобони, помилки, традиції. Доконцеп-туальне поле дозволяє проявитися мовним закономірностям та заборонам, які зробили можливою неоднорідну множинність понять, а поза цим також сприяють виникненню безлічі тем, вірувань та уявлень, що до них люди так охоче звертаються, коли створюють історію ідей.

Щоб проаналізувати правила формації об’єктів, як було вже показано, не існувало потреби ані закорінювати їх у предметах, ані пов’язувати зі сферою слів; щоб проаналізувати формацію типів висловлювань, не було потреби співвідносити їх ані з суб’єктом, який пізнає, ані з психологічною індивідуальністю. Так само, щоб проаналізувати формацію понять, не слід співвідносити їх ані з горизонтом ідеальності, ані з емпіричним поступом ідей.