III ФОРМАЦІЯ ОБ’ЄКТІВ

А тепер нам треба описати всі відкриті напрямки і з’ясувати, яким змістом можна наповнити оте ледь окреслене поняття, якому ми дали назву “правил формації”. Розгляньмо насамперед формацію об’єктів. Для того, щоб полегшити наш аналіз, візьмімо за приклад мову психопатології, починаючи з XIX століття. Такий хронологічний відрізок знаходить своє виправдання вже в першому наближенні. На це вказують чимало ознак. Розгляньмо лише дві з них: запровадження на початку століття нових правил, що регулювали прийняття хворого до психіатричної лікарні та його виписку з неї; і можливість простежити утворення деяких сучасних понять аж до Ескіроля, Гайнрота або Пінеля (від параної можна перейти до мономанії, від інтелектуального коефіцієнта— до первісного поняття слабоумства, від загального параліча — до хронічного енцефаліту, від неврозу характеру — до тихого божевілля); та якщо ми захочемо пройти ще далі в глибину часу, ми відразу ж зіб’ємося з дороги, сліди заплутаються, і проекція поглядів Дю Лорана або навіть Ван Світена на патологію Крепеліна або Блеле може дати лише суто випадкові аналогії. Так от, об’єкти, з якими психопатологія мала справу після цієї часової межі, є вельми численними, здебільшого зовсім новими, але також досить нестабільними, змінними, почасти приреченими на швидке зникнення. Поруч із моторним збудженням, галюцинаціями та ненормативною мовою (які давно вже розглядались як прояви божевілля, хоча й розпізнавалися, виокремлювалися, описувалися та аналізувалися в інший спосіб) з’явилися поняття, що мали стосунок до ще не використаних регістрів: легкі порушення поведінки, сексуальні відхилення та тривоги, явища самонавіювання та гіпнозу, ушкодження центральної нервової системи, недостатність інтелектуальної та моторної адаптації, злочинність. І в кожному з цих регістрів було названо, описано, проаналізовано, потім очищено, заново визначено, потім нерідко заперечено й забуто безліч об’єктів. Чи можна встановити правила, які регулювали їхню появу? Чи можна з’ясувати, за якою не-дедуктивною системою ці об’єкти накладаються один на одного або послідовно розміщуються, щоб утворити покраяну на окремі ділянки царину психопатології (в одних місцях неповну, в інших— наповнену)? Яким був режим їхнього існування в їхній ролі об’єктів мови?

а) Спочатку треба визначити первісні поверхні їхньої появи: показати, де можуть виникнути, щоб потім бути визначеними й проаналізованими, ті індивідуальні відмінності, які залежно від ступеня раціонального осмислення, поняттєвих кодів та типів теорії, мають згодом набути статусу хвороби, психічного розладу, відхилення, божевілля, неврозу або психозу, дегенеративності тощо. Ці поверхні появи не є однаковими в різних суспільствах, у різні епохи та в різних формах мови. Якщо залишатися в рамках психопатології XIX століття, то є всі підстави вважати, що вони зумовлювалися родиною, найближчим суспільним оточенням, середовищем

5— 3-736праці, правилами співжиття в релігійній громаді (вони всі є нормативними, вони всі є чутливими до відхилень, вони всі визначають певну межу толерантності й той поріг, пере-ступ якого загрожує людині відлученням, вони всі мають свій власний спосіб визначення та відкидання безуму, вони всі, якщо й не перекладають на медицину відповідальність за лікування й одужання хворого, то щонайменше вимагають від неї пояснень); хоча й організовані в специфічний спосіб, ці поверхні появи не були чимось новим, характерним лише для XIX століття. Проте не випадає сумніватися, що саме в цю епоху почали діяти нові поверхні появи: мистецтво зі своєю власною нормативністю, сексуальність (її відхилення в стосунку до узвичаєних заборон уперше стали предметом уваги, опису та аналізу для психіатричної мови), каральні заходи (тоді як божевілля в попередні епохи було ретельно відокремлене від кримінальної поведінки й розглядалось як пом’якшувальна обставина, то тепер саму злочинну діяльність стали трактувати — у зв’язку зі знаменитою “манією вбивства”— як психічне відхилення, більш або менш споріднене з божевіллям). Так, у цьому полі первісних розрізнень, розглядаючи дистанції, розриви та пороги, які знаходять у ньому свій вияв, психіатрична мова відкриває можливість окреслити сферу свого застосування, визначити те, про що вона має говорити, надати цьому статус об’єкта — а отже, й примусити його з’явитися, зробити так, щоб його можна було назвати й описати.

б) Крім того треба описати рівні виокремлення: медицина (як регламентована інституція, як сукупність індивідів, що складають корпус працівників сфери охорони здоров’я, як компетенція, визнана громадською думкою, правосуддям та державною адміністрацією) стала в XIX столітті головною інстанцією, яка в суспільстві виокремлює, визначає, називає й утверджує божевілля як об’єкт; але не тільки вона виконувала цю роль — на неї претендувало й правосуддя, й передусім правосуддя карне (зі своїми визначеннями виправдувальних мотивів, непідсудності, пом’якшувальних обставин та запровадженням у практику судочинства таких понять, як “злочин у стані афекту”, “спадкова схильність до правопорушень”, “небезпека для суспільства”), й релігійна влада (мірою того як вона перебрала на себе обов’язки тієї інстанції, що має вирішувати, де пролягає межа між містичним і патологічним, між духовним і тілесним, між надприродним і ненормальним, та остільки, оскільки вона стала прокладати напрям думки, який більше надається до пізнання індивідів, аніж до казуїстичної класифікації дій та обставин), і літературна та художня критика (яка протягом XIX століття все менше й менше розглядає твір як об’єкт смаку, що йому треба дати оцінку, й усе більше й більше як мову, що її треба витлумачити й розглянути як засіб самовираження автора).

в) Нарешті, слід проаналізувати решітки деталізації: тут ідеться про системи, згідно з якими розділяють, протиставляють, перегруповують, класифікують, виводять одні з одних різні види божевілля як об’єкти психіатричної мови та накреслюють лінії спорідненості між ними (такими решітками розрізнення були в XIX столітті: душа як сукупність ієрархізованих спроможностей, близьких і таких, що могли бути витлумачені; тіло як тривимірний об’єм органів, поєднаних між собою схемами залежності та комунікації); життя й історія індивідів як лінійна послідовність фаз, переплетення слідів, сукупність віртуальних реактивацій, циклічних повторювань; взаємодії нейропсихологічних кореляцій як пов’язаних зворотним зв’язком проекцій та поле циклічної причинності.

Проте сам по собі такий опис не є достатнім. І то з двох причин. Площини появи, що їх було щойно розглянуто, ці рівні розмежування або ці форми деталізації не формують повністю визначеними та повністю спорядженими об’єкти, що їх би мові психопатології залишалося тільки інвентаризувати, класифікувати та назвати, вибрати й, нарешті, накрити їх решіткою слів і фраз; це не ті сукупності, — зі своїми нормами, своїми заборонами, своїми порогами чутливості, — які допомагали б визначити божевільних і надати цих “хворих” у розпорядження психіатра для огляду та встановлення точного діагнозу; це також не різновид правосуддя, яке віддавало б на розгляд психіатричної медицини те або те вбивство, скоєне в стані пара-ноїдальної маячні, або висловлювало підозру, що під тим або тим сексуальним злочином криється невроз. Мова — це щось зовсім інше, аніж те місце, де відкладаються та вза-ємонакладаються, наче слова на аркуші чистого паперу, об’єкти, встановлені заздалегідь. Але такий перелік є недостатнім і з іншої причини. Він послідовно встановлює кілька площин розрізнення, в яких можуть з’являтися об’єкти мови. Але які зв’язки існують між ними? Чому їх перелічують саме так, а не якось інакше? Яку визначену й закриту сукупність сподіваються описати в подібний спосіб? І як можна говорити про “систему формації”, якщо існує лише низка розмаїтих та неоднорідних визначень, не поєднаних між собою жодними зв’язками чи відносинами, що їх би можна було їм приписати?

Насправді ці дві групи запитань відсилають до однієї й тієї самої точки. Щоб її виявити, звузимо ще попередній приклад. У тій сфері, з якою психопатологія мала справу в XIX столітті, видно, як дуже рано (від часів Ескіроля) з’являється ціла низка об’єктів, що можуть розглядатися в реєстрі правопорушень: вбивство (і самогубство), злочини, скоєні на грунті любовних ревнощів, сексуальні злочинства, певні форми крадіжок, бродяжництво — причому все це пов’язується зі спадковими нахилами, неврогенним середовищем, агресивною поведінкою або самокатуванням, збоченнями, злочинними імпульсами, помисливістю тощо. Було б неточністю сказати, що все це стало наслідком певного відкриття: начебто одного чудового дня якийсь психіатр відкрив схожість між злочинною поведінкою та поведінкою патологічною і вивів на світло класичні ознаки душевного розладу в деяких правопорушників. Такі факти перебувають поза сферою сучасних досліджень: реальна проблема полягає в тому, щоб з’ясувати, чому вони стали можливими і як за цими відкриттями відбулися інші, що повторили їх, очистили від зайвих нашарувань, видозмінили або, можливо, й спростували. Так само було б помилкою приписати появу цих нових об’єктів нормам, що були властиві буржуазному суспільству XIX століття, з виразним відокремленням карного розшуку від загального поліційного, із запровадженням нового кримінального кодексу, з опрацюванням та застосуванням практики пом’якшувальних обставин, зі зростанням злочинності. Безперечно, що всі ці процеси справді відбувалися; але самі по собі вони не змогли сформувати об’єкти психіатричної мови; продовжуючи опис на цьому рівні, дослідники залишилися б цього разу поза тим, що шукали.

Якщо в нашому суспільстві в певну епоху, яку можна точно визначити, правопорушник був психологізований та патологізований, якщо злочинна поведінка сприяла виникненню цілої низки предметів пізнання, то сталося так тому, що в психіатричній мові була за-діяна сукупність певних відношень. Відношення між площинами деталізації як карними категоріями та ступенями зниженої відповідальності й площинами психологічних характеристик (спроможності, здібності, ступені розвитку або інволюції, способи реагування на середовище, типи набутих, природжених або спадкових рис). Відношення між рівнем медичного рішення та рівнем рішення юридичного (відношення, правду кажучи, досить складне, тому що медичне рішення визнає абсолютний авторитет юридичної інстанції у справі визначення злочину, з’ясування його обставин та запровадження карних санкцій, на які він заслуговує; але воно залишає за собою аналіз його генези та оцінку пов’язаної з ним відповідальності). Відношення між фільтрівним відбором, який провадиться шляхом допиту в юридичній установі, а також за допомогою поліційного пошуку, розслідування та всього апарату юридичної інформації, — та фільтром медичного огляду, клінічних обстежень, вивченням попередніх обставин та з’ясуванням біографічних даних. Відношення між родинними, сексуальними й карними нормами поведінки індивідів і таблиця патологічних симптомів та хвороб, що їх ознаками вони є. Відношення між терапевтичними обмеженнями у лікарняному середовищі (з його особливими вимогами, його критеріями одужання та способами розмежування нормального й патологічного) й карними обмеженнями, що існують у в’язницях (з їхньою системою каральних та виховних заходів, їхніми критеріями доброї поведінки, штрафних санкцій та звільнення). Саме ці відношення, задіяні у мові психіатрії, дозволили формувати всю сукупність розмаїтих об’єктів.

Зробимо деякі узагальнення: психіатрична мова у XIX столітті характеризується не лише привілейованими об’єктами, а й тим способом, яким вона витворює свої об’єкти — до речі, дуже розпорошені. Це творення забезпечується цілою сукупністю відношень, які встановлюються між рівнями появи, розмежування та деталізації. Тому можна сказати, що мовна формація піддається визначенню (принаймні у стосунку до своїх об’єктів) в тому випадку, якщо можна встановити такі сукупності; якщо можна показати, як саме той або той об’єкт мови, що розглядається, знаходить там своє місце та закон свого виникнення; якщо можна продемонструвати, що він спроможний породити одночасно або послідовно об’єкти, які виключають один одного, причому сам він у цьому процесі не змінюється.

З цього випливають кілька зауважень і наслідків.

1. Умови, необхідні для того, щоб з’явився об’єкт мови, історичні умови, потрібні, аби можна було “щось про нього сказати” й аби люди могли сказати про нього щось різне, умови, необхідні для того, щоб він вписався у сферу спорідненості з іншими об’єктами, щоб він міг увійти з ними у відношення схожості, сусідства, віддаленості, відмінності, трансформації — ці умови, як ми вже переконалися, є численними і жорсткими. Це означає, що не можна говорити будь-що в будь-яку епоху; не так легко сказати щось нове; не досить просто розкрити очі, зосередити увагу або підключити свідомість, щоб нові предмети відразу ж засяяли і, поставши на землі, зблиснули своїм першим світлом. Але ця трудність не є лише негативною; не слід пов’язувати її з якоюсь перешкодою, спрямованою лише на те, щоб засліпити нас, щоб ускладнити й унеможливити для нас відкриття, щоб замаскувати чистоту очевидності або підкреслити німий опір самих речей; об’єкт не чекає в якихось високостях ладу, що вивільнить його й дозволить йому втілитись у видиму й балакучу об’єктивність; він не має існування, що передує йому самому, утримуваний якимись перешкодами на межі світла. Він існує в позитивних умовах складного вузла взаємозалежностей.

2. Ці відношення встановлюються між інституціями, економічними та соціальними процесами, формами поведінки, системами правил, методів та різновидів класифікації, способами характеристики; і ці відношення не представлені у самому об’єкті, не їх ми розкриваємо, коли аналізуємо цей об’єкт; вони не описують його тканину, його іманентну раціональність, ту ідеальну структуру, яка постає перед нами повністю або почасти, коли ми осмислюємо об’єкт у його концептуальній істинності. Вони не визначають його внутрішньої конституції, а лише те, що дозволяє йому протиставити себе іншим об’єктам, розташувати себе у стосунку до них, визначити свою відмінність, свою незвідність, а часом і свою неоднорідність, одне слово, бути вміщеним у поле зовнішнього.

3. Ці відношення передусім відрізняються од відношень, які можна було б назвати “первісними” і які, незалежно від будь-якої мови чи будь-якого об’єкта мови, можуть бути описані між інституціями, методами, суспільними формами тощо. Зрештою, добре відомо, що між буржуазною родиною та функціонуванням юридичних інстанцій і категорій у XIX столітті існували відносини, які можна проаналізувати, виходячи з них самих. Причому їх не завжди можна накласти на відносини, які є формотворчими щодо об’єктів: відносини залежності, які можна виявити на цьому первісному рівні, не обов’язково виражаються через відношення, що роблять можливими об’єкти мови. Крім того, треба відрізняти відносини другого порядку, які можуть бути сформульовані в самій мові: наприклад, те, що психіатри XIX століття могли сказати про відношення між родиною та злочинністю, не відтворює, як це добре відомо, процесу реальних залежностей; але воно також не відтворює процесу відносин, які роблять можливими й підтримують об’єкти психіатричної мови. В такий спосіб відкривається цілий артикульований простір можливих описів: система первісних або реальних відношень, система відношень другого порядку або рефлективних відношень та система відношень, які можна з повним правом назвати мовними. Проблема полягає в тому, щоб з’ясувати специфічність цих останніх та їхню взаємодію з двома іншими видами.

4. Мовні відношення, як бачимо, не є внутрішніми щодо мови: вони не утворюють між фразами або висловлюваннями ані дедуктивної, ані риторичної архітектури. Але вони не є також відношеннями, зовнішніми щодо мови, які обмежували б її, або накидали їй певні форми, або перешкоджали б їй, за певних обставин, висловлювати те або те. Вони розташовуються, в певному розумінні, на межі мови: вони пропонують їй ті об’єкти, про які можна говорити, або радше (бо цей образ пропонування передбачає, що об’єкти формуються з одного боку, а мова — з другого) вони визначають вузол відношень, які мова має реалізувати, щоб можна було говорити про такі-то й такі-то об’єкти, щоб можна було їх трактувати, називати, аналізувати, класифікувати, пояснювати тощо. Ці відношення характеризують не словесний матеріал, який застосовує мова, не обставини, за яких вона розгортається, а саму мову як певну практику.

Тепер можна завершити цей аналіз і спробувати з’ясувати, наскільки він був успішним і наскільки він змінює первісний проект.

У стосунку до тих сукупних подоб, що вперто, хоч і досить непослідовно поставали як психопатологія, економіка, граматика, медицина, ми постійно запитували себе, який вид єдності міг їх організовувати: чи не були вони, зрештою, чимось не більшим, ніж реконструкціями, що будувалися, виходячи з якихось окремих творів, послідовних теорій, понять або тем, одні з яких були покинуті, другі підтримані традицією, а треті спочатку забуті, а потім звільнені з-під покриву забуття? Чи не були вони просто низкою пов’язаних між собою починань?

Відбувався пошук єдності мови з боку самих об’єктів, їхнього поширення, гри їхніх відмінностей, їхньої близькості або їхньої віддаленості — одне слово, з боку того, що дається суб’єктові, який говорить: зрештою, відношеннями було пов’язане те, що характеризує саму мовну практику; і в такий спосіб було відкрито не якусь конфігурацію або форму, а сукупність правил, які є властивими практиці й визначають її в її специфічності. З другого боку, було використано як орієнтир таку “єдність”, як психопатологія: якби виникла потреба визначити дату її народження та точно окреслити сферу її застосування, довелося б, безперечно, дослідити, як утворився цей термін, з’ясувати, до яких видів аналізу він може бути застосований і де саме проходить межа, що відокремлює його від неврології, з одного боку, та психології — з другого. Якщо дещо було висвітлене, так це єдність іншого типу, яка, ймовірно, зовсім інакше датується, має іншу поверхню та іншу артикуляцію і яка дає нам уявлення про сукупність об’єктів, для яких термін “психопатологія” є лише мисленою рубрикою, другорядною і суто класифікаційною. Зрештою, психопатологія постала як дисципліна, що перебуває в процесі безперервного оновлення й позначена постійними відкриттями, критикою та виправленням помилок; та ж система формації, що була визначена, залишається стабільною. Але уточнімо відразу: залишаються постійними не об’єкти і не ті зони, що їх вони утворюють; ідеться навіть не про точки, в яких вони виникають, і не про спосіб, у який вони характеризуються, а про встановлення відношень між поверхнями, до яких вони можуть постати і де їх можна аналізувати та детальніше окреслити.

Уявляється очевидним: у тих описах, теорію яких я щойно намагався викласти, ідеться не про те, щоб витлумачити мову і через неї з’ясувати історію референта. У наведеному прикладі немає намагання довідатись, хто був божевільним у таку-то епоху, в чому полягало божевілля, нема прагнення з’ясувати й те, чи його проблеми були тотожними тим, які нам звичні сьогодні. Нині люди не запитують себе, чи тодішні чаклуни не були просто божевільними, що їх тоді не розуміли та переслідували, і чи в інший час містичний або естетичний досвід не був невиправдано “омедичнений”. Ніхто не намагається також реконструювати, яким могло бути колись божевілля, яким воно спочатку уявлялося примітивному, фундаментальному, глухому, ледь артикульованому¹ досвідові, що з плином часу був організований (перекладений, деформований, перевдягнений, а може, й придушений) мовами та непрямим, часто ухильним ходом їхніх операцій. Безперечно, така історія референта уявляється цілком можливою; не можна відкидати з самого початку зусилля, спрямовані на те, щоб викопати й вивільнити з тексту цей “перед-мовний” досвід. Але в даному разі йдеться не про те, щоб нейтралізувати мову, зробити її знаком інших речей, пройти крізь її товщу й дістатися до того, що мовчазно ховається поза нею, а навпаки, про те, щоб зберегти її в її тривкості, щоб вона постала в усій складності, яка їй притаманна. Одне слово, існує прагнення — причому щире й послідовне — обійтися без речей, “позбавити їх присутності”. Позбутися їхньої насиченої, важкої й безпосередньої повноти, з якої зазвичай виводять примітивний закон мови, що його можна обминути лише внаслідок помилки, забуття, ілюзії, незнання або інерції вірувань і традицій,

Про це написано всупереч темі, ясно вираженій в “Історії божевілля”, і кілька разів по-своєму згадано в передмові.

або ж, можливо, неусвідомленого бажання не бачити й не говорити. Замінити загадковий скарб “речей”, що передують мові, на регулярне творення об’єктів, які можна вирізнити лише в ній. Визначити ці об’єкти, не зазираючи в глиб речей, а лише пов’язавши їх сукупністю правил, що дозволяють формувати їх як об’єкти мови й у такий спосіб визначають умови їхньої історичної появи. Створити історію об’єктів мови, яка не занурювала б їх у спільну глибину первісного ґрунту, а розгортала б зчеплення закономірностей, що управляють їхнім розпорошенням.

Проте обминути проблему “самих речей” не обов’язково означає зайнятися лінгвістичним аналізом значення. Коли описують формацію об’єктів мови, коли намагаються зафіксувати відношення, що характеризують мовну практику, не визначають ані лексичної організації, ані ритмічних поділів семантичного поля: не запитують себе, якого сенсу надавали в ту або ту епоху словам “меланхолія” або “тихе божевілля”, не цікавляться й різницею змісту термінів “психоз” та “невроз”. І зовсім не тому, що такий аналіз розглядався б як нелеґітимний або неможливий; він просто видається неістотним, коли йдеться, наприклад, про те, щоб з’ясувати, як злочинність могла стати об’єктом медичної експертизи або в який спосіб сексуальні відхилення були окреслені як один із можливих об’єктів психіатричного мови. Аналіз лексичного змісту визначається або елементами значення, якими володіють суб’єкти мовлення в дану епоху, або семантичною структурою, яка виникає на поверхні вже проголошеної мови; вона не стосується мовної практики, де формується й розпадається або виникає і стирається заплутана множина водночас взаємонакладених і неповних об’єктів.

Проникливість коментаторів підказала їм цілком слушний висновок: у тому аналізі, який я розпочинаю, слова так само умисне відсутні, як і самі речі\ до опису словника доводиться звертатися аж ніяк не більше, аніж до живої повноти досвіду. Ніхто не намагається вийти за межі мови— туди, де ще нічого не сказано й де речі ледь вимальовуються в неясному світлі; ніхто не зазиратиме потойбіч неї, щоб віднайти форми, що ними вона скористалася й залишила їх позад себе; доведеться утриматися, спробувати утриматися на рівні самої мови. А що іноді вкрай необхідно розставити принаймні ті крапки над “і”, відсутність яких особливо впадає в око, то я мушу сказати, що в усіх тих дослідженнях, у яких я просунувся ще так недалеко, я хотів би показати, що кожна “мова”, така, яку можна чути, така, яку можна прочитати у формі текстів, не є, як можна було б сподіватися, чистим і простим перехрещенням речей і слів: темною тканиною речей і очевидним, видимим і барвистим ланцюгом слів; я хотів би показати, що мова не є тонкою поверхнею контакту або доторком між реальною дійсністю і мовою, плетивом лексики і досвіду; я хотів би показати на точних прикладах, що при аналізі самих мов видно, як послаблюються, здавалося б, такі міцні зв’язки між словами й речами й вивільняється сукупність правил, що характерні для мовної практики. Ці правила визначають аж ніяк не німе існування будь-якої реальності, аж ніяк не канонічне застосування якогось словника, а режим об’єктів. “Слова й речі”— це назва (і то цілком серйозна) однієї з проблем; але також назва (іронічна) роботи, яка змінює їхню форму, зміщує їхні дані й розкриває, в кінцевому підсумку, зовсім інше завдання. Завдання, яке полягає в тому, щоб більш не розглядати мови як сукупності знаків (елементів означення, що відсилають до змістів або до понять), а як практику, що систематично формує об’єкти, про які вони говорять. Звичайно ж, мови утворюються зі знаків; але те, що вони роблять, це щось більше, аніж використання цих знаків для позначення речей. Саме це більше й робить їх незвідними до словесного матеріалу та до мовлення. Саме це “більше” необхідно виявити й описати.