ЗАКОНОМІРНОСТІ

І ОДИНИЦІ мови

Звернення до понять перервності, розриву, порога, межі, послідовності, трансформації ставить перед усяким історичним аналізом не лише питання процедурного характеру, а й теоретичні проблеми. Саме ці проблеми ми й збираємося тут розглянути (питання процедурного характеру я маю намір висвітлити в процесі наступних емпіричних досліджень, якщо, звичайно, в мене знайдеться для цього можливість, бажання й рішучість). Причому я планую дослідити їх лише в одній конкретній царині, в тих дисциплінах, чиї кордони дуже розмиті, а зміст украй невизначений — в історії ідей, думки, наук або пізнання.

Спочатку нам треба виконати негативну роботу: звільнитися від усієї тієї плутанини понять, які ускладнюють, кожне по-своєму, тему неперервності. Безперечно, що вони не утворюють добре організованої концептуальної структури; але їхні функції точно визначені. Ось, наприклад, поняття традиції: вона ставить на меті наділити особливим часовим статусом сукупність феноменів, які є водночас послідовними й ідентичними (або принаймні аналогічними); вона дозволяє переосмислити розсіяння історії в однакових формах; вона наділяє нас правом зменшити відмінність, притаманну всякому початкові, щоб дійти, не наштовхуючись на розриви, до невизначеності джерел; завдяки їй можна виокремити нові феномени на тлі перманентного й перенести їхні переваги на оригінальність, геній, на рішення, властиві індивідам. Таким є й поняття впливу, який надає підтримку — надто магічну, щоб її можна було добре проаналізувати, — фактам передачі та комунікації; який співвідносить із процесом причинного порядку (але без чіткого відмежування й без теоретичного визначення) феномени подібності або повторення; який пов’язує, крізь простір і крізь час— немов за посередництвом середовища розповсюдження — єдності, що їх ми визначаємо як індивідів, твори, поняття або теорії. Такими є й поняття розвитку та еволюції: вони дозволяють перегрупувати послідовність розсіяних подій, співвіднести їх із одним і тим самим організаційним принципом, підпорядкувати їх взірцевій творчій силі життя (з його адапта-тивними механізмами, з його спроможністю до оновлення, безперервною кореляцією його різних елементів, з його системами уподібнення та обміну), відкрити принцип зв’язності та начерк майбутньої єдності, вже заді-яні у кожному початку, опанувати час, підпорядкувавши його відношенню, яке вічно змінює напрям своєї дії, між початком і кінцем, що ніколи не бувають задані, але діють завжди. Такими є також поняття “ментальності” або “духу”, які дозволяють установити між одночасними або послідовними явищами даної епохи спільність смислу, символічні зв’язки, гру подібності та віддзеркалень або пропонують розглядати як принцип єдності й роз’яснення суверенність колективної свідомості. Треба поставити під знак запитання всі ці наперед витворені синтези, ці об’єднання, що звичайно беруться на віру ще до будь-якого розгляду, ці зв’язки, чинність яких визнається з самого початку гри; треба витіснити ці форми та ці неясні сили, що ними зазвичай пов’язані між собою мови людей; треба прогнати їх із тієї тіні, де вони царюють. І замість того, щоб бездумно дати їм спокій, погодитись мати справу,— дбаючи про метод і в першу чергу, — лише з сукупністю розсіяних подій.

Предметом нашої особливої стурбованості мають також стати розчленування та групи, до яких ми вже давно призвичаїлися. Чи можна визнати такими, як вони є, відмінність між великими типами мови або між формами чи жанрами, що їх протиставляють одна одній наука, література, філософія, релігія, історія, художня література тощо, формуючи в такий спосіб великі історичні індивідуальності? Ми далеко не впевнені в тому, що можемо застосовувати ці розрізнення у світі тієї мови, яка є нашою. А тим паче в тому випадку, коли йдеться про аналіз сукупностей висловлювань, які були на час свого формулювання розподілені, класифіковані та характеризовані зовсім у інший спосіб: зрештою, “література” й “політика” є категоріями недавніми, і їх можна застосовувати до культури середньовічної або навіть до культури класичної лише у вигляді ретроспективної гіпотези і через взаємодію формальних аналогій або семантичних подібностей; але ні література, ні політика, ні, тим більше, філософія та науки не артикулювали царини мови у XVII або XVIII столітті так, як вони робили це в XIX. В усякому разі, всі ці поділи— чи то йдеться про ті, які визнаємо ми, чи про ті, які існували в епоху мов, які є предметом вивчення, — самі по собі є рефлективними категоріями, принципами класифікації, нормативними правилами, інституціоналізованими типами: ці факти мови, у свою чергу, заслуговують на те, щоб бути проаналізованими разом з іншими; вони, безперечно, перебувають із ними в складних відношеннях, але вони не є характеристиками, внутрішньо їй притаманними, автохтонними й загальновизнаними.

Але насамперед треба відмовитися від тих одиниць поділу, які уявляються нам найбільш очевидними: від понять книжки та творчого доробку. Здається, їх можна усунути, не вдавшись до надмірних хитрощів? Хіба вони не задані у найочевидніший спосіб? Індивідуальна матеріалізація книжки, яка займає точно визначений простір, має певну економічну вартість і сама позначає, завдяки певній кількості знаків, свій початок і свій кінець; межі поняття творчого доробку, що його визнають і окреслюють, приписуючи певну кількість текстів якомусь одному автору. Та варто придивитися до цієї проблеми ближче, як виникають труднощі. Матеріальна єдність книжки? Хіба це одна й та сама єдність, незалежно від того, чи то йдеться про поетичну антологію, чи про збірник посмертно опублікованих фрагментів, чи про “Трактат про конуси”, чи про том “Історії Франції” Мішле? Невже можна говорити про одну й ту саму єдність і у випадку “Кинутого жереба...” Маларме, й у випадку матеріалів процесу над Жилем де Ре, й у випадку роману Бютора “Сан-Марко”, й у випадку католицького молитовника? Іншими словами, чи не є матеріальна єдність книжки — єдністю слабкою, побічною супроти єдності дискурсивної, в основі якої вона лежить? Роман Стен-даля або роман Достоєвського індивідуалізуються зовсім не так, як романи “Людської комедії”; а ці останні відрізняються між собою по-іншому, ніж, скажімо, “Уліс” від “Одіссеї*”. Річ у тому, що межі книжки ніколи не окреслені достатньо чітко: поза її заголовком, поза її першими рядками та останньою крапкою, поза її внутрішньою конфігурацією та формою, яка робить її автономною, існує система посилань на інші книжки, інші тексти, інші фрази: вузол у великій мережі. І ця взаємодія посилань не є однорідною, вона має зовсім іншу структуру залежно від того, чи то йдеться про математичний трактат, про коментар до тексту, про історичну оповідь чи про якийсь епізод із циклу романів; єдність книжки в цих різних випадках, хоч і щоразу розуміється як сукупність відношень, не може вважатися ідентичною. І хоч би скільки книжка уявлялася нам як об’єкт, що перебуває в нас під руками, хоч би як компактно вміщувалася вона у свій маленький паралелепіпед, її єдність завжди лишається мінливою і відносною. Як тільки ми починаємо уважно її читати, вона втрачає свою очевидність; вона вказує на саму себе і вибудовує себе лише в складній царині мови.

Щодо творчого набутку, то проблеми, які тут постають, є ще набагато складнішими. Хоча зовні здавалося б — що тут складного? Це така собі сукупність текстів, які об’єднуються під спільним знаком одного авторського прізвища. Але таке об’єднання (навіть якщо не брати до уваги проблем атрибуції) не відбувається завжди однаково: хіба ім’я автора в однаковий спосіб позначає текст, який він опублікував під своїм прізвищем, текст, який він подав під псевдонімом, і текст, який знайдуть тільки по його смерті в чернетковому стані, і якісь його недбалі записи, зроблені кривульками, знайдені у вигляді нотатни-ка або окремих аркушів списаного паперу? Зібрати докупи весь творчий доробок автора, його ориз, передбачає певні правила добору, що їх дуже нелегко обгрунтувати чи навіть сформулювати: чи досить буде додати до текстів, опублікованих автором, ті, які він мав намір подати до друку і які залишилися незавершеними лише внаслідок факту його смерті? Чи треба включити туди й усі чернетки, перші начерки, виправлення та підчистки, зроблені в уже опублікованих книжках? Чи треба додати туди ті твори, які він залишив недописаними? І якого статусу треба надати листам, нотаткам, розмовам, що їх хтось запам’ятав, промовам, які були записані слухачами, одне слово, всьому тому величезному мурашникові вербальних слідів, що його індивід залишає по собі, коли помирає, і які набувають голосу на невизначених перетинах стількох різних мов? У всякому разі прізвище “Маларме” не в однаковий спосіб пов’язується з англійськими темами, з перекладами творів Едґара По, з його віршами та з відповідями на запитання анкет; так само далеко не однакові відношення існують між ім’ям “Ніцше”, з одного боку, та його юнацькими автобіографіями, учнівськими творами, філологічними статтями, “Заратустрою”, “Ессе Ьогпо”, листами, останніми поштівками, які були підписані “Діонис” або “Кайзер Ніцше”, незліченними записниками, де перемішалися нотатки про білизну, віднесену до пральні, та чернетки афоризмів. Власне кажучи, якщо ми з такою впевненістю говоримо про “творчу спадщину” того чи того автора, то тільки тому, що, як ми вважаємо, вона визначається певною спільною функцією вираження. Ми виходимо з припущення, що має існувати рівень (настільки глибокий, наскільки це необхідно), на якому творчість автора відкриває себе в усіх своїх фрагментах, навіть найдрібніших та найменш істотних, як вираження саме його думки, досвіду, уяви, підсвідомості або історичних обставин, які його сформували. Але відразу видно, що подібна єдність ніколи не дається безпосередньо, що вона твориться певною операцією; що ця операція є інтерпретаційною (тобто вона розшифровує в тексті транскрипцію того, що він ховає і виявляє водночас); і що, нарешті, операції, які визначають твір у його єдності, а отже, й доробок загалом, не будуть однаковими, залежно від того, чи йдеться про автора, який написав “Театр і його двійник”, чи про того, що створив “Логіко-філософський трактат”, що, говорячи про “творчий доробок”, у першому випадку розуміють одне, а в другому— інше. Творчий доробок не може розглядатись ані як безпосередня, ані як точно визначена, ані як однорідна єдність.

Нарешті, останнє застереження: необхідно відмовитися від непродуманих безперервностей, за допомогою яких наперед організується мова, що її мають аналізувати, тобто відмовитися від двох уявлень, пов’язаних між собою й водночас протиставлених одне одному. Одне з них полягає в тому, що неможливо визначити вторгнення в порядок мови справжньої події; в тому, що за будь-яким очевидним початком завжди існує таємне джерело— таке таємне і таке первісне, що ніколи неможливо осмислити його в ньому самому. Тому ми фатально змушені просуватися крізь наївність хронологій до якоїсь нескінченно далекої точки, що ніколи не присутня в жодній історії; вона являє собою лише власну порожнечу; а всі початки, що виходять із неї, ніколи не можуть бути чимось іншим, крім нового повторення і затемнення (а власне кажучи, водночас і тим, і тим). З цим першим уявленням пов’язане також друге, згідно з яким усяка очевидна мова неявно міститься в уже сказаному; і це вже сказане не є ані просто вже промовленою фразою, ані вже написаним текстом, а чимось “ніколи не сказаним”, такою собі безтілесною мовою, голосом, нечутним, як подих, письмом, утвореним лише з порожнечі своїх власних слідів. Припускається також, що все сформульоване в мові уже перебуває в артикульова-ному вигляді в тій напівтиші, яка їй передує й уперто триває десь поза нею, у напівтиші, що її вона накриває і примушує замовкнути. Очевидно виражена мова є, в кінцевому підсумку, лише репресивною присутністю того, чого вона не говорить, і це несказане й буде тією порожнечею, яка підриває зсередини все, що говориться. Перший мотив прирікає історичний аналіз мови на те, щоб він був пошуком і повторенням початку, який не піддається жодному історичному визначенню; другий прирікає його на те, щоб він являв собою інтерпретацію або вислухав уже сказане, що є водночас і не сказаним. Треба відмовитися від усіх цих уявлень, функція яких полягає в тому, щоб гарантувати нескінченну безперервність мови та її приховану присутність у самій собі, у грі постійно поновлюваної відсутності. Бути готовим до того, щоб прийняти будь-яку мить мови із тими подіями, які в неї вторгаються; за тієї пунктуальності, з якою вона постає, й у тому часовому розсіянні, яке дозволяє їй бути повтореною, пізнаною, забутою, перетвореною, стертою разом зі своїми найменш помітними слідами або захованою в пилюці книжок від будь-якого погляду. Не треба відсилати мову до далекої присутності початку; необхідно її трактувати у процесі її вимог.

Отже, ці попередні форми безперервності, всі ці синтези, які не стають проблематичними й чия повноправність не піддається сумніву, слід залишити без розв’язання. Не треба, звичайно, відкидати їх остаточно, але треба поставити під сумнів ту впевненість, із якою визнають їхню слушність; треба показати, що вони не випливають самі із себе, що вони завжди є результатом побудування, правила якого треба знати, а обґрунтованість цих правил контролювати; необхідно визначити, за яких умов і при якому аналізі ті або ті з них мають право на існування; вказати на ті, що в будь-якому разі не можуть більше бути прийняті. Наприклад, вельми ймовірно, що поняття “впливу” або “еволюції” можуть стати об’єктом критики, яка— на більш або менш тривалий час— зробить неможливим їхнє застосування. Але чи завжди треба обходитися без таких понять, як “творчий доробок”, “книжка” або таких сукупних понять, як “наука” або “література”? Чи слід вважати їх ілюзіями, що не мають у собі нічого закономірного і спираються на результати, яким довіряти не варто? Чи треба відмовитися від того, щоб користуватися ними бодай якийсь час і шукати для них визначення? Насправді йдеться тільки про те, щоб перестати вірити в їхню самоочевидність, дати спокій проблемам, що їх вони порушують; визнати, що вони не є тією надійною точкою, виходячи з якої можна ставити інші запитання (про їхню структуру, їхню зв’язність, їхню систематичність, їхні трансформації), а що самі вони порушують цілу низку запитань (що вони собою являють? Як визначити їх або обмежити? Яким окремим видам законів вони підпорядковуються? Якій артикуляції вони піддаються? Які підсистеми можуть вони утворювати? Які специфічні феномени породжують вони в царині мови?). Ідеться про те, щоб визнати, що вони, можливо, в кінцевому підсумку, є зовсім не тим, чим здавалися на перший погляд. Тобто, що вони вимагають теорії; і що цю теорію можна буде створити лише тоді, коли постане, в усій своїй не синтетичній чистоті, царина явищ мови, виходячи з якої їх можна конструювати.

І я, у свою чергу, не робитиму нічого іншого: звичайно ж, я візьму за початкову основу вже повністю задані єдності (такі, як патопсихологія, або медицина, або політична економія); але я не вміщатиму себе всередину цих сумнівних утворень для того, щоб вивчити їхню внутрішню конфігурацію або приховані суперечності. Я звернуся до них лише на короткий час, аби запитати себе, які сукупності вони утворюють; за яким правом можуть вони претендувати на ту сферу, що окреслює їх у просторі, та на безперервність, що індивідуалізує їх у часі; згідно з якими законами вони утворюються; на тлі яких мовних подій вони вирізняються; і чи, в кінцевому підсумку, вони не є у їхній прийнятій і майже інституційній індивідуальності, поверховим віддзеркаленням набагато стабільніших єдностей. Я прийму ті сукупності, які пропонує мені історія, лише для того, щоб відразу поставити їх під знак запитання; щоб розкласти їх на складники і з’ясувати, чи не можна закономірно знову скласти їх докупи; щоб довідатися, чи не треба витворити з них також інші єдності; щоб умістити їх у загальніший простір, який, розвіявши їхню позірну очевидність, дозволить організувати їх у теорію.

Після того як ми відсунемо вбік ці безпосередньо дані форми безперервності, перед нами відкриється ціла нова сфера. Це сфера дуже широка, але її можна визначити: вона утворена сукупністю всіх наявних висловлювань (вимовлених і написаних), серед їхнього розпорошення подій і на рівні, що властивий кожному з них. Перш ніж із усією певністю взятися за дослідження наук, або романів, або політичних промов, або творчого доробку того чи того автора, або навіть окремої книжки, матеріал має розглядатися в його первісній нейтральності, тобто як множина подій у просторі мови в цілому. Так виникає проект опису мовних подій, як горизонт для дослідження єдностей, які там утворюються. Цей опис легко відрізнити від аналізу мови. Безперечно, встановити лінгвістичну систему (якщо вона не будується штучно) можна, лише використовуючи весь корпус висловлювань або набір фактів мови; але йдеться про те, щоб сформулювати визначення правил, відштовхуючись від цієї сукупності, яка в даному випадку відіграє роль зразка, правил, які, в кінцевому підсумку, дозволяють у певних випадках конструювати інші висловлювання: навіть тоді, коли мова вже давно зникла, навіть якщо ніхто вже нею не розмовляє і її реставрували з нечисленних фрагментів, вона завжди утворює систему для формування можливих висловлювань: це скінченна сукупність правил, що дає змогу одержувати нескінченну множину результатів. Натомість царина мовних подій є множиною завжди скінченною, що нині обмежується лише тими лінгвістичними ланцюжками, які вже були утворені; їх може бути дуже багато, і, з огляду на свою величезну кількість, вони можуть зробити неможливою будь-яку спробу їх зафіксувати, в пам’яті чи в матеріалах для читання; а проте вони утворюють скінченну множину. Запитання, яке ставить перед нами аналіз мови у стосунку до якогось мовного факту, є завжди одним і тим самим: за якими правилами було побудоване те або те висловлювання, а отже, й за якими правилами можна було б сконструювати інші висловлювання? Опис мовних подій ставить зовсім інше запитання: як стало можливим, що з’явилося саме таке висловлювання, а не якесь інше на його місці?

Також ми бачимо, що цей опис мови протиставлений історії думки. Систему думки також можна реконструювати, лише виходячи з точно окресленої мовної сукупності. Але ця сукупність розглядається під таким кутом, що ми намагаємося віднайти поза самими висловлюваннями намір суб’єкта, що говорить, його свідому активність, тобто те, що він хотів сказати, а ще гру підсвідомості, яка вийшла на поверхню, всупереч йому самому, у тому, що він сказав, а також у майже непомітних порушеннях ритму вимовлених ним слів; у всякому разі, йдеться про те, щоб реконструювати іншу мову, знайти те німе, шепітне, невичерпне слово, що зсередини наповнює життям голос, який чується, відновити тонкий і невидимий текст, що проникає в прогалини між написаними рядками й іноді зміщує їх. Аналіз думки є завжди алегоричніш % стосунку до мови, яку вона використовує. Його запитанням незмінно є: що говорилося в тому, що було сказано? Аналіз мовного поля зорієнтований зовсім інакше; тут ідеться про те, щоб осмислити висловлювання у всій вузькості та своєрідності самої цієї події; щоб визначити умови його існування; якомога точніше окреслити його межі, встановити його співвідношення з іншими висловлюваннями, які можуть бути з ним пов’язані, показати, які інші форми вираження воно виключає. Тут аж ніяк не йдеться про пошук під покровом того, що є очевидним, напівмо-вчазної балаканини іншої мови; тут треба показати, чому воно не могло бути іншим, ніж було, в чому полягає його винятковість, як йому вдалося посісти серед інших та у стосунку до них те місце, яке більш нічим не могло бути зайняте. Запитання, на яке покликаний відповісти цей аналіз, можна сформулювати так: у чому полягає винятковість цього своєрідного існування, яке знаходить вияв тільки в тому, що говориться— й більш ніде?

Може виникнути запитання, яку користь може дати це відсторонення всіх досі загальноприйнятих єдностей, якщо загалом виникає необхідність знову віднайти саме ті єдності, які начебто були поставлені під сумнів на самому початку дослідження. Річ у тому, що систематичне нехтування всіх заданих єдностей дає змогу спочатку повернути висловлюванню своєрідність самої його події й показати, що перервність — це не лише один із тих великих катаклізмів, які призводять до утворення розколів у геологічному ландшафті історії, а й сам факт її присутності у простому явищі висловлювання; йому дають проявитися в момент його вторгнення в історію; що намагаються зробити якнайнаочнішим, так це той надріз, що його утворює висловлювання, цю неминучу, — хоч нерідко й невловну,— прояву. Хоч яке воно банальне, хоч яке незначуще, як це уявляють, у своїх наслідках, хоч як швидко може забутися після своєї появи, хоч як мало зрозуміле й ледве доступне для розшифрування, яким зазвичай його вважають, висловлювання завжди є подією, що її ані мова, ані смисл ніколи не можуть повністю вичерпати. Це подія незвичайна — в цьому сумніватися не випадає, по-пе-рше, тому, що вона, з одного боку, пов’язана з фактом письма або артикуляцією слова, а з другого, розкривається в самій собі як залишкове існування в царині чиєїсь пам’яті або в матеріальності рукописів, книжок і ще в яких завгодно формах реєстрації; а по-друге, тому, що вона є унікальною, як і всяка подія й водночас відкритою для повторення, перетворення, відновлення; і нарешті, тому, що вона пов’язана не лише із ситуаціями, які її спричиняють, та з наслідками, що з неї випливають, але й водночас— причому тут має місце зовсім інша модальність— з висловлюваннями, які їй передують або виникають слідом за нею.

Але якщо й ізолювати, у стосунку до мови та до думки, приклад висловлювальної події, то зовсім не для того, щоб розвіяти густу куряву фактів, а для того, щоб не залежати від операцій синтезу, які були б суто психологічними (розкриття наміру автора, особливостей його духу, строгості його думки, тем, які його переслідують, задуму, який проходить крізь усе його існування й наділяє його значущістю), і виявити інші форми закономірностей, інші види зв’язків. Такі, як відношення висловлювань між собою (навіть якщо вони не усвідомлені самим автором або йдеться про висловлювання, які належать різним авторам; навіть якщо ті автори не знайомі між собою); відношення між сукупностями висловлювань, установленими в такий спосіб (навіть якщо ці сукупності мають стосунок до різних сфер, які можуть навіть не бути сусідніми, навіть якщо вони не належать до одного формального рівня, навіть якщо між ними не можуть відбутися значущі обміни); відношення між висловлюваннями або сукупностями висловлювань і подіями іншого порядку (в галузях техніки, економіки, суспільній або політичній). Виявити в усій його чистоті простір, де розгортаються мовні події, ще не означає спробу замкнути його в непроникній ізоляції; це також не означає замкнути його в самому собі; це означає надати собі повну волю, щоб описати взаємодію відношень у ньому та поза ним.

Третя перевага подібного опису фактів мови: звільнивши їх від усіх групувань, що вважаються природними, безпосередніми й універсальними єдностями, дослідники надають собі можливість описати інші єдності, але цього разу через сукупність контрольованих рішень. Якщо тільки ясно визначити необхідні для цього умови, виникне цілком законна можливість утворити, відштовхуючись від коректно описаних відношень, мовні множини, які не будуть довільними й водночас залишаться невидимими. Очевидно, що ці відношення ніколи б не були сформульовані заради них самих у розглядуваних висловлюваннях (на відміну, наприклад, від тих недвозначних відношень, які встановлюються й проказуються самою мовою, коли вона набуває форми роману або вписується в низку математичних теорем). Проте вони ніколи й нізащо не утворюють чогось подібного до прихованої мови, що оживляла б ізсередини мови, ясно виявлені; отже, це не інтерпретація фактів висловлювання, яка могла б пролити на них світло, а радше аналіз їхнього співіснування, послідовності, в якій вони виникають, їхнього взаємного функціонування, їхньої взаємної визначеності, їхньої трансформації — незалежної або корелятивної.

Проте слід виключити можливість того, що без певних орієнтирів нам пощастило б описати всі відношення, які виникають у такий спосіб. Необхідно задля першого наближення домовитися про тимчасовий поділ, окреслити ту початкову галузь досліджень, що її аналіз перекроїть і реорганізує в разі потреби. Як ми можемо виділити таку галузь? З одного боку, треба емпірично обрати таку сферу, де відношення уявляються численними, густими й відносно легкими для опису — а в якій іншій галузі мовні події видаються краще пов’язаними між собою, а зв’язки такими легкими для розшифрування, як у тій, що позначається загальним терміном “наука”? Але, з другого боку, чи можна надати собі більше шансів осмислити у висловлюванні не момент його формальної структури та законів його побудови, а момент його існування та правил його виникнення, як у тому випадку, коли ми звертаємося до мовних множин, які мало формалізовані й де не виникає враження, що висловлювання неодмінно породжуються згідно з правилами чистого синтаксису. Як можна бути впевненими, що нам пощастить уникнути таких розмежувань, як ті, що окреслюють ту або ту творчу спадщину, таких категорій, як категорії впливу, якщо ми від самого початку не виділимо достатньо широкі сфери досліджень, достатньо великий хронологічний масштаб? І нарешті, як нам домогтися, щоб ми не потрапили в полон тих не досить обміркованих єдностей або синтезів, котрі мають стосунок до мовного індивіда, до суб’єкта мови, до автора тексту — одне слово, до всіх цих категорій антропологічного характеру?

Це, певно, вдасться нам лише тоді, коли ми розглянемо сукупність висловлювань, на основі якої визначаються ці категорії — сукупність висловлювань, які обрали собі за “об’єкт” суб’єкта мови (їхнього власного суб’єкта) і спробували розгорнути його як царину знань.

Цим і пояснюється фактична перевага, що її я надаю тим видам мови, про які дуже схематично можна сказати, що вони визначають “науки про людину”. Але ця перевага виправдовує себе лише на початковому етапі. Слід добре пам’ятати про дві речі: по-перше, аналіз мовних подій аж ніяк не обмежується цією цариною; а по-друге, виділення самої цієї царини аж ніяк не можна вважати ані остаточним, ані найліпшим; ідеться лише про перше наближення, яке дозволить нам прояснити відношення, спроможні стерти початкові, приблизно окреслені межі.

4 — 3-736