Закономірності історії: антропологічний підхід.

Закономірності історичного процесу в сучасній науці розглядаються в трьох основних напрямках, чи вимірах:

– перший: традиційний, класичний;

– другий визначено некласичним, пов’язаний з розкриттям нелінійної природи закономірностей розвитку людини і суспільства;

– третій – філософсько-антропологічний, спрямований на з’ясування своєрідності закономірностей історії, виходячи не з суспільства, а з людини, особистості.

У вітчизняній науці розробляється переважно перший з указаних підходів до номологічної проблематики; другий у кращому випадку просто декларується за умови відсутності реальних розробок, а третій, можна сказати, взагалі пройшов «поза спинами свідомості» дослідників. На жаль, бо в ньому якраз і проявляється суть «антропологізації» сучасної історичної науки. Для законів цього типу точкою відліку є ЛЮДИНА, особистість, суб’єктивність на рівні індивіда.

Людиноцентризм. Людина цікавить філософа-антрополога як своєрідний мікрокосм, в якому віддзеркалюється соціальний макрокосм як суб’єкт творення й реалізації законів людського життя. Йдеться не про закони-приписи цілераціональної діяльності, як у межах першого підходу, і не про закономірності цілісної, органічної соціально-історичної системи, як в рамках другого. Тут у центрі уваги смисложиттєві, внутрішні закони, творцем, носієм і відповідником яких у житті виступає людина. Згідно з цим підходом законом історії є людиноцентризм. Історія – інтегративний процес сумісного існування й зміни не тільки таких макроіндивідів, як етноси, культури чи цивілізації, а й людських індивідів. Людиноцентризм історії сьогодні все більше розглядається як закономірність самої історії. В ньому, як уважають філософи-антропологи, полягає сенс історичного процесу.

Першими провісниками означеного підходу в розумінні закономірностей історії постали – у греків софісти (зокрема, Протагор) і Сократ, а в римлян – Цицерон. У часи Просвітництва цей підхід набуде розвитку, й «першою ластівкою» людиноцентричного підходу до історії став французький філософ Блез Паскаль. На відміну від стоїків і скептиків, вищу мету, сутність і сенс людського буття він убачав не в досягненні блага чи автарктичної моральності (пізніші просвітителі будуть убачати їх у досягненні життєвих насолод), а в розумі. Йому належить визначення людини як «мислячої тростини», а її здатність мислити він визначив як єдину й найвищу гідність людини. В українській філософській традиції цей напрям розгляду законів людського буття вперше знайшов системну й глибоку розробку в творчості Г.С.Сковороди.

Самопізнання й самоздійснення особистості як закон історії. У християнстві цю проблему було, скажемо так, «посіяно» ще в текстах Біблії, але цілих 2000 років тривало її латентне визрівання. Почали її вирішувати християнські мислителі ще в кінці ІІІ – на початку ІV ст., а конкретно – Августин і Пелагій, хоча перший не визнавав за людиною свободи волі через «первородний гріх батьків», а другий, навпаки, заперечував такий гріх і свободу волі людини проголошував. Але обидва визнавали людину істотою самодіяльною, насправді вільною. Приділяли увагу цій проблемі пізніше й такі мислителі, як Фома Аквінський, Лютер та їхні послідовники, але вирішити не змогли. Свої версії згодом представлять Лейбніц та Шефтебері. Але й у них людина залишається статичною одиницею Універсуму, в якому уособленням смисложиттєвого канону залишався Бог.

Версія Г.Сковороди. Наріжною проблемою, яку взявся вирішувати великий український філософ, став висунутий ще в античні часи принцип «Пізнай самого себе». Через нього Сковорода розглядав проблему смисложиттєвих законів людського життя. Не одразу, але все ж таки мислитель доходить до висновку, що життя за законом людини й водночас Бога означає жити відповідно до власної справжньої натури. При тому людину він розглядав як істоту неповторну й унікальну. Заслугою Сковороди є індивідуалізація людини. Закладена ним ідея про те, що саме індивід повинен знайти самого себе, реалізувати єдність мікрокосму й макрокосму в конкретній унікальній індивідуальності, знайшла розвиток в сучасній філософії, більш того, стала в ній наріжним каменем.

Шлях людини до усвідомлення й реалізації смисложиттєвих законів пролягає, по-перше, через самоподолання, а по-друге, через подолання зовнішніх несприятливих обставин. Так ідея пізнання самого себе, що тягнеться з далекої давнини, проходячи великий історичний шлях через чимало культур, залишається актуальною й нині. В феномені Г.С.Сковороди можна побачити, що «антропологічність» є притаманною українській філософії історично, а відповідно, той процес «антропологізації» сучасної науки, у т.ч. й історичної, про який ми говорили вище, уже через філософську науку, яка завжди давала історичній науці методологію, дасть новий поштовх розвитку антропологічних підходів в українській соціології та історії.

У подальшому розвиток науки призвів до того, що багато загадок, які стосувалися природи людини та її свідомості, без розуміння чого неможливе справжнє самопізнання, були розкриті, але й багато було виявлено нових. У науці розгорілася суперечка, яка торває й досі. В ній беруть участь дві сторони, які відстоюють різні позиції. З одного боку виступають ті вчені, основна теза яких полягає в тому, що існує тільки одна сутність, тобто мозок, а не дві – свідомість і мозок. Звідси походить назва цього підходу – монізм. Він може називатися також матеріалізмом чи фізікалізмом, адже виходить з того, що мозок людини і сама людина складається просто з фізичної матерії, що не існує такої речі, як дух, чи душа, що свідомість – це просто стан атомів і нейронів у головному мозку. Такий підхід зводить весь людський досвід до електрохімічних процесів у головному мозку, отож, думка, що народжується у людини постає просто як збудження деяких нейронів головного мозку. Ось як казав лауреат Нобелівської премії за відкриття структури ДНК Джеймс Крік: «Ви самі, ваші радощі й страждання, ваші спогади й амбіції, ваше самопізнання як особистості й вільна воля є не більш ніж поведінка обширної множинності нервових клітин і пов’язаних з ними молекул».

Опонентами моністів є дуалісти, які вважають, що людина являє собою не єдину сутність, а подвійну. Крім матеріального тіла й мозку, в ній міститься нематеріальний елемент, який називається душею, духом чи людським «я». Противники цієї точки зору іронічно зазначають, що вона передбачає віру в deus ex machina (в перекладі з латини це – «бог з машини». Вираз, який застосовується до випадковостей, штучної, неправдоподібної розв’язки) і вважають її безпідставною. По-перше, тому що наука нічого не може сказати про нематеріальні субстанції й тому їх просто можна об’явити неіснуючими. І по-друге, навіть якщо вони й існують, то не впливають на матеріальний мозок і не можуть з ним взаємодіяти, а раз так, то й немає про що в цьому відношенні говорити взагалі.

Немає необхідності підкреслювати, наскільки ці питання важливі для самопізнання людини та пошуку шляхів її самоздійснення. Наведений вище вираз Дж.Кріка – це крайній вираз редукціоністського підходу. З нього ми виокремимо словосполучення «не більш ніж» і прикладемо його, наприклад, до звичайної обручки (а людина ж є багато більш складним явищем, ніж золоте кільце, чи не так?). Отож, це – не більш, ніж шматочок золота, більш того, це – не більш ніж шматочок металу. Але шматочком металу є й мідне кільце, а ми ж не можемо порівнювати мідне кільце із золотим, так же? Тим більш пропонувати нареченій таку заміну в день весілля. Скільки на цьому з’явилося б образ, а то й зруйнованого щастя? Ось. Уже з’являється різниця, навіть у тому «не більш ніж». Отже, цінність і значимість кільця виходять за межі навіть вартості металу, з якого воно виготовлене. Для нареченої й нареченого це – символ любові й вірності на все життя. Вчені можуть його виміряти й звести до молекул, атомів, ядер і кварків, але наука не може виміряти його значимість для нареченої й нареченого. А з цією значимістю стикається кожна людина, що бере шлюб, і ця значимість – найважливіше, що є в тій золотій обручці, адже, якщо в майбутньому чоловік порушить супружню вірність, то для жінки обручка втратить головну цінність і перетвориться в насмішку. І не тільки все це, згідно з думкою Кріка, є «не більш ніж» сполученням нервових клітин та їх взаємодією, а й сама людина стає «не більш ніж» згустком нервових клітин.

Біхевіоризм.Термін походить від англ. Behaviour – «поведінка». Теорія пов’язана з ідеєю про те, що для розуміння психічних процесів необхідно вивчати поведінку, яку можна спостерігати, оскільки такі процеси не є вповні реальними чи відмінними від дійсної чи можливої поведінки. До біхевіористів належали такі видатні вчені, як І.П.Павлов (1849 – 1936), в 1904 р. удостоєний Нобелівської премії в галузі фізіології людини, та Б.Скіннер (удостоєний в 1972 р. звання гуманіста року). Скіннер вирізняється дуже різкими поглядами, згідно з його позицією людська поведінка регулюється фізичними законами і є жорстко детермінованою. Природно, якщо мозок людини – ніщо інше, як матерія, яка управляється жорсткими й незмінними законами, й якщо свідомість і мозок – це просто два терміни на означення одного й того ж феномену, тоді людина не може бути вільною НІКОЛИ, її думки детерміновані, а дії передбачувані. Але ж якщо це так, тоді – кінець моралі! Людина тоді – просто машина. Й тому ви не в більшій мірі можете звинувачувати людину за те, що вона вбила іншу, ніж, скажімо, автомобіль за те, що він згорів і ваша дитина при тому отримала опіки.

Павлов проводив свої дослідження на тваринах і в його роботах містяться такі висновки й вислови, по яких можна припустити, що, крайньою мірою, поведінку тварин можна повністю пояснити в термінах біхевіоризму. Це в свою чергу може наштовхнути на думку, що й щодо людини Павлов був таким же жорстким біхевіористом, як і Скіннер. Але це не так. Павлов стверджував, що в людині розвинулася здатність до мови як друга сигнальна система й «спеціально людське, вище мислення, яке створює спочатку загальнолюдський емпірізм, а нарешті й науку – знаряддя вищої орієнтації людини в оточуючому середовищі і в самій собі» (Павлов И. Физиология высшей нервной деятельности // Мозг и психика. – М.-Воронеж, 1996. – С. 196). У зв’язку з цим, зокрема, Дж.Нейм відмічав, що той внесок, який зробив Павлов у психологію своїм аналізом мови як другої сигнальної системи, став нищівним ударом по Скіннеру. І дійсно, не може не здаватися дивним, коли філософи, антропологи, психологи використовують свій могутній інтелект, щоб доводити, що процеси логічного мислення не відрізняються у своїй суті від тих, які протікають, наприклад, у хворому зубі.

Епіфеноменалізм.Згідно з цією точкою зору, психічне (mental) є вторинним продуктом роботи головного мозку і не впливає на дії людини. Усе це – тільки фізико-хімічні, акустичні, оптичні й електричні ефекти. Тоді уявимо просту ситуацію. Жінка відчуває себе хворою, але не розуміє, в чому полягає причина її поганого стану. Вона йде до лікаря, той знаходить у неї діабет і каже, що їй треба утримуватися від солодкого. Вона усвідомлює, в чому суть її хвороби й що вживання солодкого може погіршити її стан. Але ж вона любить тістечка, шоколад і варення! Тому вона повинна вирішити, як їй себе поводити: чи буде вона продовжувати далі їсти солодке, чи відмовиться від нього. Вона повинна прийняти свідоме рішення. І вона його приймає. Чи можемо ми вважати, що її рішення, яке вона мисленно приймає, не може детермінувати фізичний субстрат її мозку й поведінки, тобто те, що її рука ніколи не потягнеться до солодкого? А якщо потягнеться, то що саме підніме її руку й змусить узяти ложку біля банки з варенням?

Існують і інші теорії, які намагаються пояснити зв’язок мозку, свідомості й психіки (теорія тотожності, перспективізм або двосторонній монізм, функціоналізм та ін.), але викладені вище теорії на сьогодні головні. Загальна риса між усіма цими науковими підходами – відкидання будь-якої форми дуалізму. Не всі сучасні вчені є моністами матеріалістичного напрямку, але все-одно вони не приєднуються до дуалістичного напрямку. Складається враження, що вони соромляться ярлика, який навісив на дуалістів Гілберт Райл, що, мовляв, дуалісти вірять у «бога з машини». Тим не менш, існували й існують науковці, які не бояться цього принизливого звинувачення. Одним з них є Карл Поппер, який, говорячи про Райла та його незгоду з ідеєю «бога з машини», сказав: «Він також хоче відкинути ідею Сократа й Платона про те, що свідомість по відношенню до тіла подібна капітану корабля [кормчому], метафору, яку я вважаю виключно адекватною. Адекватною настільки, що я можу сказати: «Я вірю в «бога з машини»!». Так сказав учений, який, до речі, є переконаним еволюціоністом дарвінівського напрямку

Отже, розглянемо ще один підхід до аналізу стосунків між тілом і свідомістю, а саме: концепцію дуалістичної взаємодії.Її звичайно назвивають «Картезіанським дуалізмом», оскільки саме Рене Декарт розвинув її й надав їй чіткого окреслення. Декарт підкреслював, що свідомість є нематеріальною субстанцією, яка впливає на тіло, призводячи до того, що тіло діє, й у свою чергу відчуває вплив тіла, сприймаючи певні відчуття. Цей підхід і називається концепцією дуалістичної взаємодії (інтеракціонізму), згідно з якою свідомість може впливати на тіло, рівно ж і навпаки. Безумовно, ця точка зору була висловлена задовго до Декарта (про що й писав К.Поппер), не всі, хто притримується сьогодні якоїсь з форм дуалістичного інтеракціонізму, погоджуються з тим, як він сформульований самим Декартом. Не всі однаково висловлюються про те, як називати нематеріальну сторону – «самосттю», «духом» чи «душею»; немає єдності серед інтеракціоністів також і щодо проблеми походження цієї нематеріальної субстанції.

К.Поппер, зокрема, вважає, що вона просто «виникла». Він розуміє, що таке пояснення нічого не пояснює, але більшого в межах дарвінівської точки зору сказати не можна. А ось Джон Екклз, лауреат Нобелівської премії в галузі нейрофізіології, еволюціоніст теїстичного напрямку стверджує, що хоча тіло й мозок людини виникли в результаті еволюції, «я», або душа, в кожній людській істоті є особливим творінням Бога, яке Бог вкладає в людський плід після зачаття й перед його народженням. Він пише: «Я не приймаю іншого пояснення. Тут не підходить ні генетична унікальність з її фантастично неможливою лотереєю, ні різниця в навколишньому середовищі – вони не детермінують унікальність кожної людини, а просто видозмінюють її. Цей висновок має колосальне теологічне значення. Він суттєво підтримує нашу віру в людську душу і в чудесне походження людини в результаті божественного творіння. При цьому визнається не тільки Трансцендентний Бог, Творець Космосу, Бог, в якого вірив Ейнштейн, а ще й люблячий Бог, Якому ми зобов’язані нашим існуванням». Інший лауреат Нобелівської премії в галузі нейрофізіології Чарльз С.Шеррінгтон також притримувався дуалізму, як і видатний нейрохірург Уїлдер Пенфілд, і багато інших видатних особистостей.

Дуалісти якраз і звертають особливу увагу саме на феномен інформації, яка, як доводять фізики, є видом енергії. Інформація нематеріальна, але ця нематеріальна субстанція виказує величезний вплив і на мозок людини, і на її тіло. І це відбувається в житті людей щоденно. Тому можна сказати однозначно: прихильники дуалістичного інтеракціонізму в головній своїй тезі мають рацію – нематеріальна свідомість може впливати на матеріальні мозок і тіло.

Теїзм.Його прихильники не вбачають проблеми в тому, що нематеріальна сутність може впливати на матеріальне тіло. Звертаючись до Біблії, вони твердять, що Бог, як сказав Христос, це Дух (Ів. – 4:24). Саме по Його Слову була сотворена матерія, й саме Його Слово стало джерелом інформації, яку ми виявляємо закодованою в матерії. Саме Його сила, могутнє Слово підтримує Всесвіт, його існування й цілісність. Саме Його Слово, а не просто Другий закон термодинаміки контролює механізми, які врешті решт приведуть світ до його кінця.

Усе це вповні узгоджується з висновками сучасної фізики полів, яка вже визнає й існування певного Початку, яке називає Космічним Розумом, або Богом, визначаючи вже навіть його місцезнаходження (в глибинах бездонного електронного «моря Дірака»), і те, що інформація є енергією, з якої й виникла матерія. Єдине, з чим тут можна посперечатися, і то – не з теїстами, а з їхнім джерелом, тобто Біблією, так у тому, що навряд чи Бог-Творець сотворяв світ для того, щоб потім узяти й знищити його. Щось не те в людства з розумінням Творця. І це – чи не найскладніше питання у проблемі самопізнання людини. Але лежить вона не в площині науки (наука її просто не бачить), а релігії. Отож, І.Павлов, визначивши науку як «знаряддя вищої орієнтації людини в оточуючому середовищі і в самій собі», був недостатньо точним. Ще одним знаряддм вищої організації людини в указаних площинах є релігія. Літератури про неї – цілий «океан», але наука, як ми вище зазначали, так донині й не спромоглася надати релігії точне визначення. Здається, саме в площині стосунків «людина – Бог» лежить головна проблема самопізнання й самоздійснення людини як особистості. Тому на сьогодні вже мало науки про релігії, потрібна наука про Бога. А її немає. І на цій констатації ми змушені зупинитися.