АРХЕОЛОГІЯ ЗНАННЯ

Переклав з французької Віктор Шовкун

Київ Видавництво Соломії Павличко

“ОСНОВИ”

ББК 87.22 Ф 94

Книжка відомого французького філософа та історика культури Мішеля Фуко (1926— 1984) “Археологія знання*’ (1969) з’ясовує історичні умови виникнення та розвитку медицини, біології та гуманітарних наук, містить аналіз співіснування зв’язків між елементами пізнання, а також формулювання філософських установок, нерідко далеких від традиційної “історії ідей”. Істотним моментом дослідження є критичний перегляд таких традиційних понять, як “вплив”, “розвиток”, “автор”, “твір”, “книга”, “наука”, “історія”, “література”. Головні категорії “Археології знання” — “позитивність” (єдність у часі та просторі матеріалу, який утворює предмет пізнання), “історичне апріорі” (сукупність умов, що дають можливість прояву позитивності в тих або інших висловлюваннях), “архів” (перелік висловлювань, породжених у рамках позитивностей за правилами, заданими історичним апріорі).

ВСТУП

Ось уже десятки років, як історики стали приділяти увагу переважно тривалим періодам, так ніби під покровом політичних пе-рипетій та їхніх окремих епізодів вони намагалися відкрити й вивести на світло стабільні та незрушні стани рівноваги, незворотні процеси, постійні регулювання, феномени тенденцій, які досягають кульмінації і переходять на зворотний рух, підпорядковуючись віковим безперервностям, процеси повільного нагромадження та насичення, великі, нерухомі й німі підвалини, що їх плутанина традиційних оповідей накрила грубим шаром подій. Для здійснення такого аналізу історики мають у своєму розпорядженні знаряддя, що їх вони почасти виготовили самі, а почасти одержали в уже готовому вигляді: моделі економічного зростання, кількісний аналіз потоків обміну, графіки демографічного розвитку та занепаду, дослідження клімату та його коливань, визначення соціологічних констант, опис технічних пристосувань, їхнього розповсюдження та їхньої надійності. Цей інструментарій надав їм змогу розрізняти в царині історії найрозмаїтіші нашарування; на зміну лінійним послідовностям, які досі були об’єктом досліджень, прийшла взаємодія глибинних залежностей. Від політичної рухливості до уповільнених процесів, притаманних “матеріальній цивілізації”, рівні аналізу істотно примножилися: кожен має свої специфічні розриви, кожен передбачає лише йому притаманне структурне розчленування; мірою того, як ми спускаємося до все глибших підвалин, історичні такти стають дедалі протяжнішими й протяжнішими. За швидкою історією урядів, війн та років голоду вимальовуються обриси історій, майже непорушних на перший погляд, історій із ледь окресленими нахилами. Це— історія морських шляхів, історія збіжжя або золотих копалень, історія посух та зрошування земель, історія сівозмін, історія людських зусиль зрівноважити свій розвиток між голодом і примноженням. На зміну давнім питанням традиційного аналізу (як установити зв’язок між окремими подіями? Як вишикувати їх у необхідній послідовності? Якою є неперервність, що їх пронизує, в чому знаходить свій вияв значення цілісної сукупності, що її вони, в кінцевому підсумку, утворюють? Чи можна визначити всеохопність, чи слід обмежитися відтворенням послідовного розвитку?) прийшли тепер запитання зовсім іншого типу: які прошарки слід відокремити одні від одних? Які види послідовностей треба впровадити? Які критерії періодизації слід прийняти для кожної з них? Якою системою відношень (ієрархія, домінування, розташування за ярусами, однозначна детермінація, циклічна причинність) можна описати ту або ту? Які послідовності послідовностей можна встановити? І в яку таблицю з широкою хронологією можна звести різні послідовності подій?

І майже тоді ж таки в дисциплінах, кожну з яких називають історією, — в історії ідей, історії науки, історії філософії та й в історії літератури (їхні конкретні особливості можна тимчасово знехтувати), у всіх цих дисциплінах, які, попри свою назву, великою мірою перебувають поза сферою праці історика та його методів, увага, навпаки, змістилася від вивчення широких часових проміжків, що описувалися як “епохи” або “століття”, до феноменів розриву. Під великими нерозривними тривалостями думки, під потужними й однорідними виявами духу або колективної ментальності, під упертим і енергійним становленням науки, яка від самого початку намагається утвердити своє право на існування та завершення, під стабільністю жанру, форми, дисципліни, теоретичної діяльності тепер намагаються розкрити явища розривів. Розривів, які мають дуже різний статус і різну природу. Це, наприклад, епістемопогічпі акти та пороги, описані Ґ. Башляром: вони затримують необмежене накопичення знань, уривають їхнє повільне достигання й перекидають їх у новий час, відривають їх від їхніх емпіричних джерел і їхніх початкових мотивацій, очищують від уявних зв’язків; таким чином, вони орієнтують історичний аналіз уже не на пошук невідомих початків, не на нескінченне наближення до найперших попередників, а на визначення нового типу раціональності та її численних наслідків. Це — зміщення й трансформації понять, моделі яких даються у здійсненому Ґ. Канґілемом аналізі; він показує, що історія поняття аж ніяк не є ані історією його поступового вдосконалення, ані історією його дедалі більшої раціоналізації, ані історією його переходу на дедалі вищий рівень абстракції, вона є історією різних сфер його конституювання та значущості, історією послідовних правил його застосування, численних теоретичних середовищ, у яких відбувалося й завершувалося його опрацювання. Той-таки Ґ. Кангілем вказує на відмінність між мікроскопічними й макроскопічними масштабами історії наук, де події та послідовності подій розподіляються неоднаково; і то настільки, що те або те відкриття, винайдення певного методу, діяльність ученого і його невдачі також відбуваються по-різному й не можуть бути однаково описані ні на першому, ні на другому рівні; тут і там оповідаються не одна, а дві різні історії. Мірою того, як нинішній стан науки змінюється, рекурентні перерозподіли прояснюють кілька різних варіантів її минулого, різні форми зчеплення подій, кілька різних важливих ієрархій, кілька детермінаційних мереж, кілька різних телеологій. Тобто історичні описи неодмінно мають відповідати актуальним особливостям знання, вони примножуються в процесі його трансформацій і при тому знову й знову входять у суперечність одні з одними (на підставі цього явища М. Сер нещодавно побудував окрему теорію в одній із галузей математики). Тут варто відзначити, що для системних архітектонічних одиниць, у тому вигляді, в якому їх проаналізував М. Ґеру, опис впливів, традицій, культурних безперервностей не є настільки важливим, як опис внутрішніх зв’язків, аксіом, дедуктивних ланцюжків, сумісностей. І нарешті, немає ніякого сумніву в тому, що найра-дикальнішими тактами є розриви, які виникають унаслідок дії теоретичного перетворення, коли вона “засновує науку, відриваючи її від ідеології минулого й відкриваючи це минуле як ідеологічне”¹. До цього, само собою зрозуміло, слід додати літературний аналіз, який віднині виявляє себе як єдність, — аж ніяк не душу або сприймання епохи, аж ніяк не “групи”, “школи”, “покоління” або “рухи” і навіть не особистість автора, втягнутого в процес взаємообмінів, що пов’язав його життя з його “творчістю”, а структуру, притаманну творові, книжці, текстові.

І велика проблема, яка буде ставитися — яка вже ставиться — перед історичним аналізом такого зразка, полягає тепер не в тому, щоб з’ясувати, в який спосіб безперервності могли встановитися, як одна й та сама схема могла бути запроваджена для стількох різних умів і як вона могла витворити для них усіх єдиний горизонт, не в тому, щоб довідатися, який спосіб дій та яку підтримку передбачає гра зв’язків, поновлень, забуттів і повторень, як першопочаток може поширити зону свого впливу далеко за свої межі аж до того завершення, яке ніколи не може бути досягнуте, проблема навіть не в традиціях і не в слідах, а у зрізі та границі; не в тому, що розглядаються основи, які тривають, а в тому, що вивчаються трансформації, що оцінюються як основи й відновлення основ. Тоді видно, як розгортається ціла царина запитань, почасти вже нам знайомих, за допомогою яких ця історія нового зразка намагається виробити свою власну теорію: як чітко визначити різні поняття, що допомагають осмислити перерв-ність (поріг, розрив, зріз, мутація, трансформація)? За допомогою яких критеріїв можна виокремити одиниці, що з ними нам доводиться мати справу? Що таке окрема наука? Що таке окремий твір? Що таке окрема теорія? Що таке окреме поняття? Що таке окремий текст? Як розрізнити рівні, на яких ми могли б розташуватися й кожному з яких відповідали б свої ритми і своя форма аналізу? Яким є законний рівень формалізації? Законний рівень інтерпретації? Законний рівень структурного аналізу? Законний рівень визначень причинності?

Одне слово, історія думки, пізнання, філософії, літератури, як здається, примножує розриви й досліджує всі гострі стики перерв-ності, натомість історія як така, історія в узвичаєному розумінні, мабуть, нехтує раптові вторгнення подій, віддаючи перевагу структурам, не позначеним нестабільністю.

* * *

Але нехай ці перетини не заводять нас в оману. Не слід думати, що тоді як певні історичні дисципліни рухаються від безперервності до перервності, інші йдуть від хаосу явищ перервності до великих неперервних єдностей, хоч на перший погляд може здатися саме так; не слід уявляти, що при аналізі політики, інституцій або економіки ми стаємо дедалі чутливішими до глобальних визначень, а аналізуючи ідеї та знання, приділяємо все більшу й більшу увагу іграм у відмінність; не слід вважати, що ці дві надзвичайно важливі форми опису знову перетнулися, не розпізнавши одна одну.

Насправді в обох цих випадках постають одні й ті самі проблеми, що, проте, на поверхні призводять до протилежних наслідків. Ці проблеми можна підсумувати однією фразою: поняття документа ставиться під знак запитання. Тут нема жодного непорозуміння: очевидно, що, відколи така дисципліна, як історія, існує, вона зверталася до вивчення документів, вона їх досліджувала й через них досліджувала себе. Причому вона цікавилася не тільки тим, що в них повідомляється, а й тим, чи повідомляють вони правду і якими аргументами її обґрунтовують, автентичні вони чи підроблені, містять добру обізнаність чи погану, об’єктивно викладають істину чи перекручують її. Але кожне з цих запитань і вся та велика критична стурбованість, яку вони виражають, спрямовані до однієї мети: виходячи з того, що повідомляють ці документи, — і часто між рядками, — відновити минуле, з якого вони походять і яке, на відміну від них, давно зникло в далечіні часу. Документ завжди розглядався як мова голосу, тепер приреченого мовчати, як його слабко видимий слід, який, на щастя, все ж таки можна розшифрувати. І ось, унаслідок змін, які датуються не сьогоднішнім днем, але які, безперечно, ще не завершилися, історія змінила своє ставлення до документа: тепер вона ставить своїм першорядним завданням не витлумачити його, не визначити, чи повідомляє він істину і якою є його літературна цінність, а обробити й опрацювати його зсередини. Сьогодні історія організує документ, розтинає його на складові частини, перерозподіляє їх, впорядковує, розподіляє його на різні рівні, усталює послідовності, вирізняє, що в ньому є значущим, а що ні, з’ясовує його елементи, визначає одиниці, описує взаємозв’язки. Отже, документ більше не є для історії інертним матеріалом, за допомогою якого вона намагається відтворити те, що люди робили або казали, те, що минуло, й від чого залишився тільки слід. Ні, тепер вона намагається визначити в самій тканині документа одиниці, сукупності, серії, відношення. Треба відокремити історію від образу, який тривалий час її задовольняв і в якому вона знаходила своє антропологічне виправдання — від образу тисячолітньої колективної пам’яті, яка зверталася до матеріальних документів, щоб освіжити свої спогади; історія — це опрацювання і застосування документальної матеріальності (книжок, текстів, оповідей, реєстрів, актів, будівель, інституцій, регламентацій, техніки, об’єктів, звичаїв тощо), яка існує завжди й повсюди, у всякому суспільстві або в спонтанних, або в організованих, остаточних формах. Документ не є досконалим інструментом історії, який із повним правом можна було б вважати пам'яттю в собі; історія— це певний спосіб, який обирає суспільство для того, щоб наділити статусом і опрацювати масу документів, від яких вона себе не відокремлює.

Погодьмося, аби висловитися коротше, що історія у своїй традиційній формі намагалася “мемуаризувати” пам’ятки минулого, перетворити їх на документи і примусити заговорити сліди, які, самі по собі, часто є безсловесними або мовчки промовляють щось зовсім інше, аніж те, що вони промовляють уголос. Історія в наші дні, навпаки, перетворює документи на пам'ятки, й там, де раніше розшифровували сліди, залишені людьми, де намагалися зрозуміти, що ж вони означають, тепер ми маємо справу з безліччю елементів, які треба виокремити, згрупувати, наділити їх значенням, установити відношення між ними, укласти їх у сукупності. Був час, коли археологія як дисципліна, що вивчала німі пам’ятки, стерті сліди, об’єкти без контексту та речі, що залишилися нам від минулого, тяжіла до історії й набувала смислу тільки у відтворенні історичного дискурсу. Можна було б сказати, дещо граючись словами, що історія за наших днів тяжіє до археології— тобто до опису внутрішніх характеристик пам’ятки.

З цього маємо кілька наслідків. Насамперед відзначимо найбільш поверховий, про який ми вже говорили: примноження розривів у історії ідей, висвітлення тривалих періодів історії у властивому значенні цього слова. Справді-бо, історія у своїй традиційній формі ставила перед собою завдання визначити зв’язки (простої причинності, циклічної визначеності, антагонізму, вираження) між фактами або датованими подіями: треба було визначити розташування кожного елемента в уже заданих послідовностях. Сьогодні ж проблема полягає в тому, щоб окреслити послідовності: визначити для кожної її елементи, з’ясувати її межі, висвітлити тип відношень, який є для неї специфічним, сформулювати їхній закон, а поза всім цим описати зв’язки між різними послідовностями, щоб установити в такий спосіб послідовності послідовностей або “картини”: звідси — множинність нашарувань, їхнє розщеплення, специфічність часу та хроно-логій, що їм притаманні; звідси ж — необхідність не лише відрізняти важливі події (з довгими ланцюгами наслідків) від подій малоістотних, а й визначати типи подій різного рівня: події короткої, середньої (як, скажімо, розповсюдження певного технічного винаходу або зростання дефіциту грошей) і, нарешті, великої тривалості (наприклад, встановлення демографічної рівноваги або поступове пристосування економіки до кліматичних змін); звідси ж таки — можливість виникнення послідовностей із широкими інтервалами, утворених із подій рідкісних або повторюваних. Поява в сьогоднішній історії тривалих періодів — це не повернення до філософій історії, до уявлення про великі епохи, про фази розвитку, що їх визначала доля цивілізацій, це — результат методологічно узгодженого опрацювання послідовностей. А проте в історії ідей, думки та природничих наук ця сама переміна призвела якраз до протилежного наслідку: вона розірвала довгий ряд, витворений поступом свідомості або телеологією раціонального розуму, або еволюцією людської думки; вона поставила під знак запитання теми конвергенції та завершення; вона піддала сумніву можливості підбиття підсумків. Вона привела за собою індивідуалізацію різних послідовностей, які взаємонакладаються, зіштовхуються, налізають одна на одну, взаємопе-ретинаються в такий спосіб, що стає неможливо звести їх до якоїсь лінійної схеми. Таким чином замість тієї безперервної хронології раціонального розуму, яку незмінно намагалися простежити до її недосяжних джерел, до її основоположного початку, — постали іноді до-сить-таки короткі етапи, що відрізняються один від одного, що повстають проти єдиного закону, часто мають кожен свою власну окрему історію, притаманну лише йому, й не зводяться до загальної моделі свідомості, яка нагромаджує факти, розвивається і зберігає пам’ять про себе саму.

Другий наслідок: поняття перервності посідає головне місце в історичних дисциплінах. Для історії в її класичній формі перервне було водночас даним і немислимим: воно знаходило свій вияв у вигляді розсіяних подій— рішень, випадків, ініціатив, відкриттів — і мало долатися через аналіз, який би окреслив їх, пригладив, підрівняв для того, щоб вивести на поверхню безперервність плину подій. Перервність була тією ознакою часової розпорошеності, що її історик мав завдання втиснути в історію. Тепер же вона стала одним із фундаментальних елементів історичного аналізу. Вона з’являється там у трьох ролях. Насамперед вона визначає рішучі дії історика (а не те, що він знаходить, всупереч собі самому, у матеріалі, який має досліджувати): бо він повинен, принаймні у вигляді систематичної гіпотези, розрізняти можливі рівні аналізу, методи, властиві для кожного, та періодизацію, що може бути до них застосована. Вона є також результатом свого ж опису (а не тим, що мусить бути усунуте в процесі аналізу), опису, що має на меті завдання визначити межі того або того процесу, точки зламів на графіках, зміни напрямку регуляторних процесів, амплітуди коливань, пороги функціонувань, моментів порушення циклічної причинності. Вона є, нарешті, поняттям, яке вчений безперервно уточнює в процесі свого дослідження (замість нехтувати його, розглядаючи розриви як одноманітні й не варті уваги прогалини між двома позитивними фігурами). Вона набуває специфічної форми й специфічної функції залежно від сфери та рівня, в межах яких вона розглядається: ми не говоримо про одну й ту саму перервність, коли описуємо епісте-мологічний поріг, злам кривої графіка кількісних змін населення або заміну одного технічного знаряддя іншим. Поняття перервності— це поняття парадоксальне, бо воно є водночас інструментом і об’єктом дослідження, бо воно окреслює те поле, в якому утворюється, бо воно дозволяє індивідуалізувати сфери досліджень, але може бути визначене лише як результат їхнього порівняння. І, нарешті, тому, що, в кінцевому підсумку, перервність може бути просто поняттям, утвореним у рамках дискурсу історика, але водночас той дискурс неявно його припускає. І справді, на що би міг опертися історик у своїх висновках, якби не існувало розриву, що подає йому історію — і його власну історію теж — як об’єкт? Однією з найістотніших характеристик нової історії, безперечно, є радикальна зміна погляду на перервність: її перетворення з перешкоди на практику, її введення в мову історика, де вона віднині відіграє роль не фатальної зовнішньої неминучості, вплив якої треба звести до мінімуму, а оперативного концепту, без якого годі обійтися. З цього випливає інверсія знаків, завдяки якій перервність більше не є негативом прочитання історії (його зворотним боком, його невдачею, межею його спроможностей), а є позитивним елементом, який визначає свій об’єкт і об’єктивізує його аналіз.

Третій наслідок: тема й можливість глобальної історії втрачають свою актуальність, і ми бачимо, як вимальовуються зовсім інші обриси того, що можна було б назвати загальною історією. Проект глобальної історії передбачає відновлення форми, спільної для всіх цивілізацій, принцип організації суспільства— матеріальний або духовний, значення, спільне для всіх явищ даного періоду, закон, який їх об’єднує, — тобто те, що метафорично можна назвати “обличчям” епохи. Такий проект спирається на дві або три гіпотези: припускається, що між усіма подіями чітко визначеного просторово-часового сектора, між усіма явищами, що залишили по собі якийсь слід, можна встановити систему однорідних відношень: мережу причинних зв’язків, що дозволяла б логічно пояснити наявність кожного з них, структурну схему аналогій, що показувала б, як кожне з таких явищ є символом котрогось іншого або як усі вони вказують на єдиний центр; з другого боку, припускається, що одна й та сама форма історичності об’єднує структури господарювання, соціальної стабільності, підпорядковує собі інерцію ментальностей, технологічні навички, різні варіанти політичної поведінки й піддає їх усі перетворенням одного зразка; і, нарешті, припускається, що сама історія може бути поділена на великі фраґменти — стадії або фази, які містять у собі першопричину своєї цілісності. Це ті постулати, які нова історія ставить під сумнів, коли досліджує проблеми послідовностей, розрізів, меж, вирівнювань, зміщень, хронологічних специфічностей, своєрідних форм післядії, можливих видів зв’язку. Але з цього аж ніяк не можна робити висновок, що вона намагається витворити багато окремих історій, які вза-ємонакладалися б і були незалежні одна від одної— історія економіки розглядалася б окремо від історії інституцій, а окремо від цих двох існували б іще історії наук, релігій та літератур. Так само хибним було б припущення, що вона прагне тільки якось пов’язати між собою ці різні історії, встановити збіги дат або аналогії форми та змісту. Проблема, яка постає перед нами тепер — і яка визначає завдання загальної історії— це з’ясувати, які форми відношень можна закономірно встановити між різними послідовностями; яку вертикальну систему вони мають тенденцію утворювати; якою є гра співвідношень та домінувань, що їх характеризує; до яких наслідків можуть призвести зміщення, різне розташування в часі, відмінності інерційних властивостей; в яких окремих сукупностях можуть бути одночасно задіяні ті або ті елементи; одне слово, питання полягає не лише в тому, які послідовності, а й які “послідовності послідовностей” — або, іншими словами, які “картини”¹ — можна встановити. Глобальний опис щільно розташовує всі явища навколо єдиного центру— принципу, значення, духу, бачення світу, форми сукупності. Що ж до загальної історії, то вона, навпаки, розгортається як розсіяння.

І, нарешті, останній наслідок. Нова історія зустрічається з певною кількістю методологічних проблем, чимало з яких— у цьому немає сумніву — існували ще до її появи, але нині ціла низка саме таких проблем є її найхарактернішою ознакою. Серед них можна назвати формування зв’язного й гомогенного корпусу документів (який може бути відкритим або закритим, скінченним або нескінченним) і визначення принципу, за яким здійснюється їхній добір (тобто або аналізується вся маса документів, або її просіюють за допомогою статистичних методів, або робиться спроба відібрати найрепрезентативніші елементи наперед); визначення рівня аналізу та елементів, які йому відповідають (зокрема, йдеться про цифрові дані, які можна добути з досліджуваного матеріалу; про посилання — явні або неявні — на події, іституції, практику; про застосовувану лексику, правила слововжитку та семантичні поля, що їх вони окреслюють, або ще про формальну структуру висловлювань і типи синтаксичного зв’язку, який їх об’єднує); деталізацію аналітич-

ного методу (кількісна обробка даних, поділ цілого на складники згідно з певною сукупністю характеристик, чия кореляція є предметом вивчення, інтерпретативне розшифрування, аналіз частотності та дистрибуції); визначення систем і підсистем, що формулюють досліджуваний матеріал (регіони, періоди, цілісні процеси); визначення зв’язків, що дозволяють характеризувати систему (тут може йтися про кількісні або логічні відношення; про відношення функціональні, причинні, аналогічні; може йтися про відношення озна-чника до означуваного).

Усі ці проблеми віднині лежать у методологічній царині історії. У царині, яка заслуговує на увагу — і то з двох причин. По-пер-ше, тому що ми бачимо, до якої міри вона очистилася від проблем, які ще зовсім недавно складали предмет філософії історії, і від тих запитань, які вона ставила (про раціональність або телеологію становлення, про відносність історичного знання, про можливість відкрити або визначити смисл інерції минулого та незавершеної повноти теперішнього). По-друге, тому що вона перетинається в деяких своїх точках із проблемами, з якими ми зустрічаємося в інших галузях — наприклад, у лінгвістиці, в етнології, в економіці, в літературному аналізі, в міфології. Усі ці проблеми можна при бажанні об’єднати під загальною назвою структуралізму. Проте з деякими застереженнями: вони самі по собі далеко не покривають усієї методологічної царини історії, а становлять лише певну її частину, важливість якої змінюється залежно від сфер та рівнів аналізу; лише в певній, досить обмеженій кількості випадків вони не були запозичені з лінгвістики або етнології (що сьогодні досить-таки часто трапляється), а народилися в царині самої ж таки історії — передусім історії економічної і в зв’язку з тими проблемами, які вона порушує; і, нарешті, вони не дають нам жодних підстав говорити про структуралізацію історії чи бодай про спробу подолати “конфлікт” або “протиставлення” між структурою і становленням. Сьогодні, нарешті, настали ті добрі часи, коли історики вимічають, описують і аналізують структури, не відчуваючи при цьому потреби запитувати себе, а чи, бува, не нехтують вони живою, вразливою й трепетною “історією”. Протиставлення “структура — становлення” не має безпосереднього стосунку ані до визначення історичної царини, ані, звичайно ж, до визначення структурального методу.

★ * *

Ці епістемологічні зміни в історії не завершилися ще й сьогодні. Проте вони датуються не вчорашнім днем, бо їхню появу, безперечно, можна пов’язати з ім’ям Маркса. Але їм знадобився тривалий час, щоб спричинитися до значущих наслідків. Навіть у наші дні, а надто, коли йдеться про історію думки, вони ще ані записані, ані осмислені, на відміну від деяких інших, більш недавніх змін — у лінгвістиці, наприклад. Схоже на те, що для тієї історії, яку люди створюють, аби описати свої уявлення про світ та свої знання, надзвичайно важко сформулювати загальну теорію перервності, послідовностей, меж, єдностей, специфічних порядків, автономних явищ та диференційованих залежностей. Так, ніби там, де люди звикли дошукуватися джерел, снувати в минуле нескінченну низку попередніх явищ, відновлювати в правах традиції, стежити за еволюційними кривими, окреслювати телеології, знову й знову звертатися до метафор життя, — відчувалася дивна нехіть осмислювати відмінність, описувати відхилення та розсіяння, розкладати заспокійливу форму ідентичного. Або, якщо висловитися точніше, складається враження, ніби з цих понять — порогів, змін, незалежних систем, обмежених послідовностей (в тому вигляді, в якому вони реально використовуються істориками) — було неймовірно важко побудувати теорію, вивести загальні висновки і навіть вивести всі можливі імплікації. Так, ніби ми боїмося думати про Інше в тому часі, в якому оперує наша думка.

На те існує одна причина. Якби історія думки могла залишитися місцем неперервних тривалостей, якби вона без кінця снувала ланцюги, що їх не зміг би розв’язати жоден аналіз, не звертаючись до високих абстракцій, якби вона обплутувала все те, що говорять і роблять люди, туманними синтезами, які передбачають його, готують і неозначено його ведуть до його майбутнього, вона була б привілейованим прихистком для суверенної свідомості. Безперервна історія — це незамінний корелят основоположної функції суб’єкта: це гарантія того, що все, що вислизнуло від нього, може бути йому повернено; це переконаність у тому, що час нічого не розсіє без того, щоб потім знову не звести його у відтворену єдність; це обіцянка, що суб’єкт зможе одного дня — у формі історичної свідомості— знову привласнити речі, розкидані відмінністю, поновити свою владу над ними й віднайти, якщо можна так висловитися, свою оселю. Перетворюючи історичний аналіз на дискурс безперервності, а людську свідомість — на первісний суб’єкт усякого становлення та всякої практики, ми маємо справу з двома сторонами однієї й тієї самої системи думок. Час у ній осмислюється в термінах усеохопності, а перевороти завжди є не чим іншим, як зростанням свідомості.

У своїх різних формах ця тема відігравала одну й ту саму роль, починаючи від XIX століття, — вона рятувала, попри всі його зміщення, суверенність суб’єкта та споріднені між собою ідеї антропології й гуманізму. На противагу тому зрушенню основ, яке здійснив Маркс своїм історичним аналізом виробничих відносин, економічних закономірностей та класової боротьби, — вона наприкінці XIX сторіччя відкрила можливість для досліджень світової історії, в якій усі суспільні відмінності могли бути зведені до єдиної форми, до організації одного бачення світу, до встановлення однієї системи цінностей, до одного стабільного типу цивілізації. Переворотові, що його здійснила ніцшеанська генеалогія, вона протиставила дослідження первісних основ, яке перетворює раціональність на іеіоз людства й пов’язує всю історію думки зі збереженням цієї раціональності, з підтримкою цієї телеології і з завжди необхідним поверненням до цих основ. Нарешті, вже зовсім недавно, коли дослідження в галузях психоаналізу, лінгвістики та етнології відокремили суб’єкт від законів його бажання, від форм його мови, від правил його поведінки, від гри його міфічних або казкових дискурсів, коли стало очевидно, що сама людина, якщо запитати в неї, хто вона є, не зможе здати собі справу зі своєї сексуальності чи своєї підсвідомості, сказати щось про систематичні форми своєї мови чи про закони формування своїх фантазій, тема безперервності історії відродилася до нового життя: тепер ішлося про історію, яка була б не послідовністю уривчастих ритмів, а становленням; не грою відношень, а внутрішнім динамізмом; не системою, а тяжкою працею свободи; не формою, а безперервним зусиллям свідомості, що осмислює саму себе й намагається докопатися до найглибших підвалин свого існування; історію, яка була б водночас тривалим терпінням, що ніколи не уривається, і жвавістю руху, що, в кінцевому підсумку, зламає всі кордони. Щоб зробити провідною цю тему, яка протиставляє нерухомості структур, їхній “закритій” системі, їхній необхідній “синхронії” живу відкритість історії, треба, мабуть, викинути з історичного аналізу ті методи, які пов’язані зі зверненням до перервності, до визначення рівнів та меж, до опису специфічних послідовностей, до прояснення всієї гри відмінностей. Люди, отже, прийшли до того, що антропологізували Маркса, зробили з нього історика загальних закономірностей і відкрили в ньому потяг до гуманізму; люди, отже, прийшли до тлумачення Ніцше в термінах трансцендентної філософії і перевели його генеалогію у план пошуку першоджерел; і нарешті, саме це примусило відкинути, ніби її ніколи й не існувало, всю ту царину методологічних проблем, що їх нова історія пропонує сьогодні. Бо якби з’ясувалося, що питання перервнос-тей, систем і трансформацій, послідовностей і порогів постає в усіх історичних дисциплінах (і в тих, які стосуються ідей або наук не менше, ніж у тих, які пов’язані з економікою та суспільствами), тоді які були б хоч трохи законні підстави протиставляти “становлення”— “системі”, рух— циклічній регуляції або, як кажуть, не подумавши, “історію” — “структурі”?

Тут ми маємо справу з тією самою консервативною функцією, що задіяна в темі культурної усеохопності, — за яку спочатку критикували, а потім перевдягли Маркса,— в темі пошуку першоджерел,— яку спочатку протиставляли Ніцше, а потім схотіли йому накинути,— і в темі живої, безперервної і відкритої історії. Отже, можна подумати, що історію вбивають щоразу, коли в історичному аналізі — й передусім тоді, коли йдеться про думку, ідеї або знання, — в надто очевидний спосіб намагаються застосувати категорії перервності й відмінності, поняття порога, розриву й трансформації, опис послідовностей і меж. У цьому нерідко вбачають замах проти невід’ємних прав історії і проти основ будь-якої можливої історичності. Але не слід обманюватися: те, що в даному випадку так голосно оплакується, є не зникненням історії, а скасуванням історії того зразка, яка потай, але вся цілком спирається на синтетичну активність суб’єкта; оплакується становлення, яке мало забезпечити суверенній свідомості притулок надійніший, не такий вразливий, як міфи, системи спорідненості, мови, сексуальність або бажання; тут оплакують можливість оживити через задум, роботу смислу або рух до узагальнення гру матеріальних детермінацій, практичні правила, неусвідомлені системи, строгі, але не осмислені відношення, кореляції, що уникають будь-якого прожитого досвіду; оплакують оте ідеологічне застосування історії, засобами якого робляться спроби повернути людині все те, що вже більш як століття без кінця вислизає з-під її влади. У старій цитаделі тієї історії було нагромаджено всі колишні скарби; люди вірили, що вона неприступна, і перетворили її на святилище, зробили її останнім притулком антропологічної думки; люди вірили, що зможуть полонити в ній навіть тих, що ополчилися проти неї, вони навіть сподівалися перетворити їх на пильних сторожів. Але історики давно покинули цю стару фортецю й подалися працювати десь-інде; видно, що навіть Маркс і Ніцше не забезпечують охорони тих позицій, які їм було довірено. Не варто більше покладатися на них ані для того, щоб зберегти якісь привілеї, ані для того, аби ще раз підтвердити, — тільки Бог знає, чи є в цьому потреба серед розпачу сьогодення, — що історія, принаймні вона, є живою та безперервною, що вона надає суб’єкту, про якого тут ідеться, місце для відпочинку, впевненості й замирення — тобто для такого собі безтурботного сну.

Саме цими аргументами й визначається той задум, що так недосконало втілився в “Історії божевілля”, “Народженні клініки” та “Словах і речах”, задум, за допомогою якого було зроблено спробу визначити ступінь змін, які в загальному плані відбуваються в галузі історії; задум, що поставив під знак запитання методи, границі й теми, притаманні історії ідей; задум, який мав на меті скинути з історії останні пута антропологічної залежності й водночас з’ясувати, як ці пута могли утворитися. Ці завдання були накреслені в певному безладі, і їхні формулювання не були чітко визначені. Настав час викласти їх у певній зв’язності або, принаймні, спробувати це зробити. Результатом такої спроби і стала книжка, яку ми пропонуємо увазі читачів.

Перш ніж перейти до суті, ми зробимо ще кілька зауважень, аби уникнути будь-яких двозначностей чи непорозумінь.

1) Йдеться зовсім не про те, щоб перенести в галузь історії, й зокрема історії пізнання, структуралістський метод, який довів свою ефективність у інших сферах аналізу. Йдеться про те, щоб застосувати принципи й наслідки тієї автохтонної трансформації, яка нині відбувається в галузі історичного знання. Цілком можливо, що ця трансформація, проблеми, які вона порушує, знаряддя, що їх вона застосовує, поняття, які в ній формуються, результати, що їх вона досягла, певною мірою не чужі тому напрямкові досліджень, який ми називаємо структурним аналізом. Але не цей аналіз нас цікавить насамперед.

2) Ще менше тут ідеться про застосування категорій культурних підсумків (незалежно від того, чи це буде світогляд, чи ідеальні типи, чи специфічний дух епохи) з метою накинути історії — і всупереч її природі — методи структурного аналізу. Описані послідовності, визначені границі, пропоновані порівняння та встановлені відповідності не приводять нас до давніх філософій історії, а мають на меті поставити під сумнів усі види телеології й підбиття підсумків.

3) Тією мірою, якою йдеться про визначення методу історичного аналізу, звільненого від антропологічного впливу, ми бачимо, що теорія, яку ми тут ескізно накреслюємо на основі вже здійснених досліджень, має два аспекти. По-перше, вона намагається сформулювати в загальних термінах (і не без багатьох уточнень та застережень) інструментальні методи, які при цих дослідженнях вже були використані або ж були вироблені для потреб справи. Але, по-друге, ця теорія спирається на вже досягнуті результати з метою визначити метод аналізу, очищеного від будь-якого антропологізму. Ґрунт, що на ньому вона стоїть, це той самий ґрунт, який вона відкрила. Дослідження божевілля та появи психології, вивчення хвороб та зародження клінічної медицини, студії у сфері наук про життя, мови та економіки були спробами, частково здійснюваними наосліп; але поступово вони прояснювалися і не тільки тому, що потроху уточнювали свій метод, а й тому, що відкривали — в дебатах про гуманізм та антропологію — межу своїх історичних можливостей.

Одне слово, ця праця, як і ті, що їй передували, не вписується— принаймні прямо чи насамперед— у дебати про структуру (яка протиставляється генезі, історії, становленню), а має безпосередній стосунок до того поля, в якому знаходять свій вияв, перетинаються, переплутуються і конкретизуються питання людського буття, свідомості, походження та обґрунтування. Але, безперечно, не буде помилкою сказати, що саме тут також ставиться і проблема структури.

Цю книжку аж ніяк не можна вважати повторенням і точним описом тих думок, які можна було прочитати в “Історії божевілля”, “Народженні клініки” та “Словах і речах”. У багатьох аспектах вона від них відрізняється. Читач знайде в ній також чимало виправлень та самокритики. В якомусь загальному плані “Історія божевілля” являла собою значну й досить загадкову частину того, що визначалося в ній як “досвід”, показуючи, наскільки близьким було прийняття анонімного й узагальненого суб’єкта історії; у “Народженні клініки” неодноразове звернення до структурного аналізу загрожувало ухилянням від специфічності поставленої проблеми та від рівня, властивого археології; нарешті, в “Словах і речах” відсутність методологічних віх могла змусити повірити в аналіз у термінах культурної всеохопності. Мені шкода, що я не спромігся уникнути цих небезпек; проте я втішаю себе, кажучи собі, що вони були вписані в сам мій задум, бо для того, щоб набути свого власного виміру, він мав самостійно звільнитися від цих дуже різних методів та від цих дуже різних форм історії; а крім того, без тих запитань, що були мені поставлені², без тих труднощів, які треба було здолати, без тих заперечень, що їх довелося мені вислухати, я, звичайно ж, ніколи не мав би нагоди спостерігати, як чітко вимальовується мій намір, до якого я віднині хоч-не-хоч міцно прив’язаний. Цим пояснюється й та обережна, позначена нерівним ритмом манера, в якій розгортається цей текст: він постійно ніби намагається подивитись на себе збоку, випробовує різні методи, навпомацки просувається до власних меж, спотикається об те, чого він зовсім не хотів сказати, риє всілякі бічні ходи, щоб позначити власний шлях. Знову й знову він остерігає проти можливого хибного зрозуміння. Він заперечує свою власну ідентичність не без того, щоб попередньо сказати: “Я не є ані цим, ані тим”. Це в більшості випадків аж ніяк не критика; це також не манера твердити, що всі люди помиляються, направо й наліво. Це спосіб визначити своє осібне місце через розташування сусідніх зовнішніх елементів; це не бажання примусити замовкнути інших, запевняючи, що вони не можуть сказати нічого слушного, це радше спроба визначити той порожній простір, із якого я говорю і який повільно набуває форми в дискурсі, що його я досі сприймаю як украй розмитий, як геть неоформлений.

* * *

— То ви самі не певні того, що пишете? Потім ви знову все зміните, ухиляючись від поставлених вам запитань, і скажете, що висунуті заперечення, по суті, не мають прямого стосунку до ваших тверджень? Ви готуєтеся до того, аби ще раз заявити, що ви ніколи не були таким, яким вважають вас ваші критики? Ви вже працюєте над темою, яка дозволить вам, у вашій наступній книжці, виринути десь-інде й глузливо вигукувати, як ви це робите тепер: “Ні, ні, я зовсім не там, де ви мене очікуєте, я ось тут, і звідси дивлюся на вас, сміючись”.

— Невже ви уявляєте собі, що я доклав би стількох зусиль, що так уперто писав би, низько схиливши голову, з почуттям таємної радості, якби я заздалегідь не вибудував — дещо гарячковою рукою, мушу визнати,— лабіринт, по якому я міг би вільно блукати, пересуваючи в ньому свої твердження, відкриваючи для них нові підземні ходи, запроторюючи їх далеко від них самих, примушуючи блукати й спотикатися в покручених коридорах і зрештою постати перед очима, яких більше ніколи не зустріну? Безперечно, не я один пишу так, щоб не мати більше свого обличчя. Не запитуйте в мене, хто я є, і не кажіть мені, щоб я залишався тим самим: це мораль громадянського стану; вона волода-рить нашими паперами. Хай вона дасть нам спокій, коли ми пишемо.

МОВНІ