МОВНІ ФОРМАЦІЇ

Отже, я поставив собі на меті описати відносини між висловлюваннями. Передусім я подбав про те, щоб не прийняти жодної з тих єдностей, що їх усталений звичай надавав у моє розпорядження як єдиний і виключний об’єкт дослідження. Я поклав собі не нехтувати жодну з форм перервності, розриву, порога або межі. Я зважився описати висловлювання в царині мови й ті відношення, які між ними виникають. Тепер я бачу, що пере-ді мною відразу постали дві низки проблем: одна— поки що я збираюся відкласти її й повернуся до неї згодом — стосується невиправданого застосування мною термінів “висловлювання”, “подія”, “мова”; друга виникає, коли ми говоримо про можливість законного опису відносин між тими висловлюваннями, які ми залишили в їхньому тимчасово утвореному і найбільш очевидному групуванні.

Так, наприклад, існують висловлювання, утворення яких можна легко датувати і які мають стосунок до політичної економії, біології або психопатології; існують і такі, дату утворення яких визначити практично неможливо, бо вони належать до тисячолітніх традиційних дисциплін, як, наприклад, граматика або медицина. Але що вони собою являють, ці єдності? Чи можна твердити, що обстеження психічно хворих, здійснювані Вілі-сом та в клініках Шарко, належать до одного

порядку мови? Що винаходи Петі перебувають у тому самому континуумі, що й економетрія Ньюмена? Що аналіз суджень, який здійснювали граматики школи Пор-Руаяль, належить до тієї самої сфери, що й відкрите лінгвістами компаративістського напрямку чергування голосних у індоєвропейських мовах? Власне: що таке медицина? Що таке гра-матикаї Що таке політична економія? Чи не є вони просто ретроспективними класифікаціями, за допомогою яких сучасні науки створюють собі ілюзію власного минулого? Чи, навпаки, це форми, які утворилися раз і назавжди й розвивалися цілком незалежно протягом усього історичного часу? Чи перекриваються вони іншими єдностями? І якого виду зв’язки є визначальними між усіма цими висловлюваннями, які утворюють у такий звичний і настійний спосіб цей загадковий масив?

Перша гіпотеза— та, яка здалася мені спочатку найвірогіднішою і найлегшою для перевірки: висловлювання, різні за своєю формою, розпорошені в часі, утворюють одну сукупність у тому випадку, якщо вони співвідносяться з одним і тим самим об’єктом. Так, висловлювання, що їх ми пов’язуємо з психопатологією, як здається, всі мають стосунок до того об’єкта, що по-різному знаходить свій вияв у індивідуальному або суспільному досвіді і який можна визначити як божевілля. Та проте я дуже швидко дійшов висновку, що єдність об’єкта “божевілля” не дозволяє індивідуалізувати сукупність висловлювань і встановити між ними відношення, яке було б водночас постійним і піддавалося описові. І це з двох причин. Безперечно, було б великою помилкою судити про саму суть божевілля, про його потаємний зміст, про його німу й замкнену в собі істину, виходячи з того, що можна було б про нього сказати в якийсь конкретно заданий момент; душевна хвороба витворювалася всією сукупністю сказаного в тій групі висловлювань, які називали її, розкладали, описували, пояснювали, розповідали про її розвиток, указували на її розмаїті кореляції, оцінювали її, й, у кінцевому підсумку, надали їй право власного голосу, артикулюючи, від її імені, мови, які мали вважатися її власними. Та більше того: ця сукупність висловлювань далека від того, щоб співвідноситися з одним єдиним об’єктом, сформованим раз і назавжди, й зберігати його протягом неви-значеного часу, як обрій свого невичерпного ідеалу; об’єкт, що був заданий як їхній корелят у медичних висловлюваннях XVII та XVIII століть, не є тотожним об’єктові, який вимальовується крізь юридичні формули або заходи поліційного характеру; подібним чином, об’єкти психопатологічної мови змінювалися від Пінеля або Ескіроля до Блеле — у всіх тих випадках ідеться про різні хвороби й про зовсім різних хворих.

Можна було б і слід було б зробити з цього розмаїття об’єктів висновок, що неможливо утворити таку сукупність висловлювань, яка з повним правом могла б зватися “мовою божевілля”. Можливо, слід було б обмежити свій вибір лише тими групами висловлювань, які вочевидь спрямовані на один і той самий об’єкт, — скажімо, мовами меланхолії або неврозу. Але дуже скоро стало б зрозуміло, що, у свою чергу, кожна з цих мов, сформувавши свій об’єкт, потім обробляє його так, що він змінюється до невпізнання. Таким чином, мимоволі виникає запитання, чи не утворюється єдність мови не так незмінністю та особливістю об’єкта, як певним простором, у якому формуються і постійно змінюються різні об’єкти. Чи не буде в такому випадку визначальною характеристикою, яка дозволить індивідуалізувати сукупність висловлювань, що стосуються божевілля, правило одночасної або послідовної появи різних об’єктів, які там називаються, описуються, аналізуються, оцінюються? Отже, єдність мов божевілля не ірунтуватиметься на існуванні об’єкта “божевілля” або створенні одного унікального горизонту об’єктивності; саме взаємодія правил уможливлюватиме протягом заданого періоду появу об’єктів, об’єктів, які розокремлюються заходами дискримінації та пригнічення, об’єктів, які диференціюються в повсякденній практиці, в юриспруденції, в релігійній казуїстиці, в діагнозах лікарів, об’єктів, які виявляються в патологічних описах, об’єктів, які мають стосунок до медичних кодексів і рецептів, до лікування й догляду. Крім того, єдність мов божевілля буде грою правил, які визначають трансформації цих розмаїтих об’єктів, їхню неідентичність на відстані часу, розриви, які в них утворюються, внутрішню перервність, яка порушує їхню незмінність. Це здається парадоксальним, але визначити сукупність висловлювань у її індивідуальності означає описати розсіяння цих об’єктів, зафіксувати всі прогалини, що їх розділяють, виміряти відстані між ними — одне слово, сформулювати закон їхнього розподілення.

Друга гіпотеза виходить із припущення, що класифікувати відношення між висловлюваннями можна за їхньою формою та видами зчеплень. Так, наприклад, якийсь час мені здавалося, що медична наука, починаючи від XIX століття, менше характеризувалася своїми об’єктами або своїми концептами, аніж певним стилем, певними постійними характеристиками своїх висловлювань. Насамперед треба відзначити, що на той час медицина вже визначалася не певною сукупністю традицій, спостережень, розмаїтих рецептів, а особливим масивом знань, який передбачав один і той самий погляд на речі, однакове розокремлення сприймального поля, один і той самий аналіз патологічних явищ на видимих ділянках тіла, одну й ту саму систему запису того, що спостерігається, і того, що говориться (один і той самий словник, одна й та сама гра метафор); одне слово, я дійшов висновку, що медицина самооргані-зувалася як система описових висловлювань. Але потім мені довелося відмовитися від цієї початкової гіпотези й погодитися з тим, що клінична мова є настільки ж сукупністю гіпотез про життя і смерть, про етичний вибір, набором терапевтичних рішень, інституцій-них правил та освітніх моделей, як і сукупністю описових текстів; що так чи інакше, а ці останні не можуть бути абстраговані від перших і що описові висловлювання — це лише одне з формулювань, наявних у медичній мові. Треба також визнати, що подібні описи безперервно зміщувалися: чи тому, що від часів Біша до клітинної патології істотно змістилися масштаби та орієнтири; чи тому, що від візуального огляду, прослуховування та промацування медицина зрештою прийшла до мікроскопа та біологічних тестів, тобто спосіб добування інформації радикально змінився; чи тому, що в проміжок між часами простої анатомо-клінічної кореляції і тонким аналізом фізіолого-патологічних процесів лексика знаків та їхнього розшифрування майже повністю оновилася; чи, нарешті, тому, що сам лікар, у кінцевому підсумку, перестав бути простим засобом реєстрації та інтерпретації фактів і тому, що біля нього й поза ним нагромаджувалася документальна маса, інструментарій досліджень та методологія аналізу, що їх, звичайно ж, має застосовувати саме він, але які кардинально змінили його позицію суб’єкта, що спостерігає за станом хворого.

Усі ці зміни, котрі сьогодні, здається, привели нас до порога нової медицини, повільно відкладалися протягом XIX століття в медичній мові. Якби ми хотіли визначити цю мову за допомогою кодифікованої і нормативної системи висловлювань, нам довелося б визнати, що ця медицина розпалася майже відразу по тому, як виникла, і що для свого обґрунтування вона не змогла знайти чогось більшого, як кілька формул, запозичених у Біша та Ленека. Якщо там і маємо єдність, то її принцип спирається не на якусь визначену форму висловлювань; радше це буде сукупність правил, які одночасно або по черзі створюють можливість для чисто перцептив-ного опису, але також і для спостережень, опосередкованих інструментами, для протоколів лабораторних досліджень, для статистичних обчислень, для епідеміологічних або демографічних констатацій, для інституцій-ного розпорядку та теоретичних приписів. 1 виходить, що нам треба характеризувати й індивідуалізувати саме співіснування цих розсіяних і неоднорідних висловлювань; систему, що керує їхнім розподілом, точки опори, які вони знаходять одне в одному, спосіб, у який вони залучають або виключають одне одного, перетворення, які вони відбувають, взаємодію їхнього чергування, розташування та заміщення.

А ось іще один напрямок дослідження, інша гіпотеза: чи не можемо ми встановити групи висловлювань через визначення системи перманентних і зв’язних понять, задіяних у цьому процесі? Наприклад, хіба аналіз мови та граматичних явищ не спирається у класиків (від Лансело аж до кінця XVIII століття) на обмежену кількість визначених понять, зміст і застосування яких були встановлені раз і назавжди? Серед них можна назвати поняття судження, що визначається як загальна й нормативна форма всякої фрази, поняття суб’єкта й атрибута, об’єднані в більш загальну категорію іменника, поняття дієслова, еквівалентне поняттю логічної зв ’я-зки, поняття слова, що визначається як знак репрезентації тощо. У такий спосіб можна відтворити концептуальну архітектуру класичної граматики. Але тут було б поки що рано говорити про межі. Бо навряд чи за допомогою лише цих елементів можна було б описати той аналіз, який здійснювали вчені школи Пор-Руаяль, — дуже скоро нам довелося б констатувати, що виникає необхідність запроваджувати нові поняття. Деякі з них, безперечно, можна було б вивести з попередніх, але інші значно б від них відрізнялися, а ще інші навіть були б несумісними з ними. Поняття синтаксичного порядку, природного або інвертованого, поняття додатку (запроваджене в обіг у XVIII столітті Бозе) ще можуть бути, безперечно, введені в концептуальну систему граматики Пор-Руаяль. Але ні уявлення про те, що звуки наділені первісним експресивним значенням, ні ідея примітивного знання, яке міститься в словах і туманно передається ними, ні поняття регулярності у змінах приголосних, ні концепція дієслова як простого іменника, що дає змогу назвати дію або операцію, несумісні з сукупністю тих понять, які могли б застосувати Лансело або Дюкло. В такому разі чи не слід визнати, що граматика лише зовні являє собою зв’язну систему і що вся ця сукупність висловлювань, аналізів, описів, принципів, наслідків, дедуктивних висновків, яка існувала під цією назвою понад століття, є не більш як надуманою єдністю? Але, можливо, все-таки нам пощастить відкрити мовну єдність, якщо ми шукатимемо її не в зв’язності понять, а в одночасності чи послідовності їхнього утворення, в прогалинах між ними, в тій відстані, яка їх розділяє, або навіть у їхній несумісності? Тоді ми б не стали більше вибудовувати системи достатньо загальних і абстрактних понять для того, щоб пояснити всі інші і ввести їх в одну дедуктивну схему; в такому випадку ми намагалися б аналізувати закони їхнього виникнення та розсіяння.

Нарешті, четверта гіпотеза щодо того, як можна згрупувати висловлювання, описати їхні зчеплення та пояснити ті унітарні форми, в яких вони постають перед нами, — цього разу йдеться про ідентичність та послідовний розвиток тем. У таких відкритих для полеміки “науках”, як економіка або біологія, вельми сприйнятливих до всіляких варіантів філософського або морального вибору, завжди готових бути використаними, в певних ситуаціях, для суто політичних цілей, відразу ж виникає спокуса припустити, що та або та тематика здатна пов’язати та оживити цілість мови як організм, що має свої власні потреби, свою внутрішню силу та свої спроможності до виживання. Хіба не можна, наприклад, розглядати як певну єдність тему еволюції, що її розвивали натуралісти від Бюфона до Дарвіна? Тему, що видається більш філософською, аніж науковою, тему, ближчу до космології, аніж до біології; тему, яка радше здалеку керувала дослідженнями, аніж називала, відкривала та тлумачила результати; тему, яка завжди припускала більше, аніж ми знаємо, й спонукала, виходячи з цього фундаментального вибору, перетворювати на дискурсивне знання те, що спершу було окреслене лише як гіпотеза або вимога. А хіба не можна з тих таки позицій розглянути тему фізіократів? Тобто ідею, яка постулює поза всяким доведенням і перед усяким аналізом природний характер трьох різновидів земельної ренти, а отже, виходить із припущення про визначальний вплив економіки та політики на земельну власність, ідею, що виключає будь-який аналіз механізмів промислового виробництва, а натомість віддає перевагу тим методам досліджень, які описують обіг грошей усередині держави, їхній розподіл між різними соціальними категоріями та канали, що ними вони повертаються у виробництво, ідею, що в кінцевому підсумку спонукала Рикардо зайнятися вивченням тих випадків, у яких ця потрійна рента не мала місця, тих умов, за яких вона могла утворитися й у такий спосіб спростувати обґрунтованість фізіократичних поглядів.

Але якщо ми вдамося до такої спроби, то неминуче прийдемо до двох протилежних і взаємодоповнюваних тверджень. У першому випадку одна й та сама тематика формується, виходячи з двох концептуальних взаємодій, з двох видів аналізу, вона спирається на дві царини абсолютно різних об’єктів: можливо, що ідея еволюції у своєму найзагальнішому формулюванні і є однаковою у Бенуа де Меє, Борде або Дидро та в Дарвіна; але фактично те, що робить її можливою і зв’язною, не є тотожним тут і там. У XVIII столітті ідея еволюції спиралася на спорідненість видів, яка утворює континуум, або заданий на самому початку (лише природні катаклізми можуть його урвати), або такий, що поступово формується з плином часу. Зате в XIX столітті тема еволюції стосується не так безперервного процесу розвитку видів, як опису переривчастих груп та аналізу модальностей взаємодії між організмом, усі елементи якого взаємопов’язані, та середовищем, що формує реальні умови його існування. Отже, тема тут одна, але утворюється вона з двох різних типів мови. Натомість у випадку з теорією фізіократів вибір Кене опирається достоту на ту саму систему понять, що й протилежна думка, якої дотримуються ті, кого можна назвати утилітаристами. У ті часи аналіз накопичень включав у себе відносно обмежений набір взаємопов’язаних понять, що приймався як належне всіма дослідниками (усі тоді однаково визначали гроші; усі давали однакове пояснення ціноутворенню; усі з однакових позицій розглядали собівартість праці). Але, виходячи з цієї однієї концептуальної гри, вчені у два різні способи пояснювали утворення вартості, залежно від того, чи вони пов’язували її з процесом обміну, чи із поденною заробітною платнею. Ці дві можливості, які містяться в економічній теорії та в її концептуальних взаємодіях, спираючись на одні й ті самі елементи, відкривають дорогу для двох різних варіантів вибору.

Отже, безперечно, було б помилкою шукати в існуванні цих двох тем принципи індивідуалізації мови. Тож чи не варто спробувати знайти їх у розсіянні точок вибору, які він залишає вільними? Чи не будуть різні можливості, які він відкриває, повертати до життя теми, що вже існують, задіювати протилежні стратегії, залишати місце для непримиренних інтересів, дозволяти, через гру визначених понять, взаємодію різних частин? Чи не варто облишити пошуки постійних тем, образів та думок у потоці часу, чи не варто облишити намір простежити діалектику їхніх конфліктів для того, щоб індивідуалізувати сукупності висловлювань, і натомість зафіксувати розсіяння точок вибору й визначити поза будь-якою можливістю вибору, поза будь-яким тематичним відданням переваги, царину стратегічних можливостей?

Отже, переді мною чотири спроби, чотири невдачі й чотири гіпотези, що з них випливають. Настав час їх випробувати. Розгляньмо, для прикладу, такі звичні для нас великі сукупності висловлювань, що їх ми зазвичай об’єднуємо під загальною назвою медицина, або економіка, або граматика, й запитаймо себе, на що можна було б обперти їхню єдність? На повну, чітко обмежену, нерозривну, географічно добре окреслену область об’єктів? Проте я радше схильний вважати, що тут ідеться про системи неповні й заплутані, про гру відмінностей, відхилень, замін, перетворень. На чітко визначений і нормативний тип висловлювання? Але ж мені доводилося мати справу з формулюваннями на дуже різних рівнях і з надто неоднорідними функціями, щоб їх можна було пов’язати та скомпонувати в одну фігуру і вдавати поза часом та понад індивідуальними творами щось подібне до великого нерозривного тексту. На добре визначений алфавіт понять? Але ж ми маємо перед собою поняття, що відрізняються як своєю структурою, так і правилами свого застосування, які нехтують або виключають одне одне і які не можна організувати в логічно обгрунтовану архітектурну єдність. На перманентність якоїсь тематики? Але ж ми радше знаходимо розмаїті стратегічні можливості, які дозволяють або активізувати цілком несумісні теми, або вмістити якусь одну тему в дуже різні сукупності. Звідси виникає думка про те, щоб описати саме ці розсіяння; щоб з’ясувати, чи не можна відкрити якийсь регулярний зв’язок між цими елементами, котрі— в цьому сумніватись не випадає — не можуть бути організовані ані як поступально дедуктивна структура, ані як витвір колективного суб’єкта: тобто чи не можна виявити певний порядок у їхній послідовній появі, певні кореляції в їхній одночасності, позиції, які можна було б приписати їм у спільному просторі, взаємозалежне функціонування, пов’язані та ієрархічно впорядковані трансформації. Такий аналіз не був би спробою виокремити осібні острівці зв’язності, щоб описати їхню внутрішню структуру; він не мав би на меті помітити та вивести на світло приховані конфлікти; він би зайнявся дослідженням форм розподілу. Або, якщо сказати іншими словами: замість будувати ланцюжки висновків (як це часто робиться в історії наук або у філософії), замість складати таблиці відмінностей (як це роблять лінгвісти), він би описував системи розсіяння.

У тому випадку, якби вдалося описати, між певною кількістю висловлювань, подібну систему розсіяння, у тому випадку, якби між об’єктами, між типами висловлювань, між поняттями, між варіантами тематичного вибору ми зуміли визначити якусь регулярність (якийсь порядок, кореляції, позиції, функціонування, трансформації), тоді можна було б сказати, з необхідними застереженнями, що ми маємо справу з мовною формацією, й у такий спосіб уникнути слів, надто значущих за умовами свого функціонування та за своїми наслідками, таких як “наука”, або “ідеологія”, або “теорія”, або “сфера об’єктивності”— до того ж вони неадекватно описують подібні системи розсіяння. Назвімо правилами формації умови, яким мають відповідати елементи такого розподілу (об’єкти, модальність висловлювання, поняття, варіанти тематичного вибору). Правила формації— це умови існування (але також умови співіснування, стабільності, модифікацій та зникнення) в тому або тому розподілі мовних елементів.

Ось та царина, яку треба тепер перейти; ось ті поняття, які треба піддати випробуванню, ось ті аналізи, що їх належить здійснити. Я чудово усвідомлюю, що ризик на цьому шляху немалий. Для першої спроби я використав сукупності, досить слабко пов’язані, проте достатньо знайомі. Ніщо не вказує на те, що я знову матиму з ними справу в кінці свого аналізу, ні на те, що мені вдасться відкрити принцип їхнього окреслення та їхньої індивідуалізації; я не певен, що ті мовні формації, які я виокремлю, визначатимуть медицину в її глобальній єдності чи економіку та граматику на загальній кривій графіка їхнього історичного розвитку; я аж ніяк не переконаний, що вони не проведуть зовсім непередбачених ліній розмежування. Так само ніщо не свідчить про те, що подібний опис зможе довести науковість (чи ненауковість) цих мовних сукупностей, які я обрав за місце прикладання зусиль і до яких на самому початку підійшов із певними припущеннями, спертими на міркування наукової раціональності; ніщо не свідчить і про те, що мій аналіз не буде провадитися на зовсім іншому рівні, здійснюючи опис, що не зводиться до епістемології або історії наук. Не можна також виключати, що в кінці наших міркувань навряд чи вдасться повернутися до тих єдностей, від яких ми абстрагувалися на самому початку з методологічних міркувань; що доведеться розокремлювати твори, знехтувати впливи й традиції, остаточно відмовитися від проблеми першоджерел, дозволити, щоб стерлася владна присутність авторів, — щоб у такий спосіб зникло все те, що становило, власне кажучи, історію ідей. Отже, головна небезпека полягає в тому, що замість оперти на міцне підґрунтя те, що вже існує, замість навести жирними лініями лінії, досі накреслені лише легкими штрихами, замість зміцнитися внаслідок цього повернення у своїй попередній переконаності, замість завершити те щасливе коло, яке повідомить, нарешті, після стількох розумових хитрувань і стількох безсонних ночей, що все врятовано, постане потреба вийти за межі такого знайомого краєвиду, відійти далеко від таких звичних гарантій, ступити на ще не розмежоване поле, до границі, що її так нелегко передбачити. Усе те, що досі оберігало історика й супроводжувало його протягом усього його життєвого шляху (доля раціональності й телеологія наук, тривала й безперервна в часі праця думки, пробудження та поступ свідомості, що знову й знову пізнає себе в самій собі, незавершений, але безперервний рух узагальнень, повернення до завжди відкритих пер-шопочатків і, нарешті, історично-трансцен-дентна тематика), — чи не ризикує все це зникнути, залишивши для аналізу лише білий, байдужий простір, який нічим не заповнений і нічого не обіцяє?