IV ФОРМУВАННЯ ВИСЛОВЛЮВАЛЬНИХ МОДАЛЬНОСТЕЙ

Якісні описи, біографічні оповіді, з’ясування точних відомостей, тлумачення та розрізнення знаків, міркування за методом аналогій, дедуктивні висновки, статистичні оцінки, експериментальні дослідження та багато інших форм висловлювання— ось що можна знайти в мові медиків XIX століття. Від одних до інших — які існують зчеплення, які необхідні зв’язки? Чому саме ці, а не якісь інші? Слід було б з’ясувати закономірності всіх цих розмаїтих висловлювань та виявити місце, звідки вони походять.

а) Перше запитання: хто говорить? Хто з усієї множини індивідів, які говорять, покликаний оберігати цей різновид мовлення? Хто є його власником? Хто знаходить у ньому свою неповторність, свій престиж, і від кого, у свою чергу, одержує це мовлення якщо не гарантію, то принаймні презумпцію своєї істинності? Яким є статус індивідів, котрі — і лише вони — мають регламентоване або традиційне, юридично визначене або спонтанно прийняте право витворювати подібну мову? Статус лікаря включає в себе критерії компетентності та знання; він визначається інституціями, системами, педагогічними нормами, законодавчими постановами, які наділяють його правом— не без того, щоб обмежити його певними кордонами — застосовувати свої знання на практиці та в експериментах. Він невіддільний також від системи відмінностей та зв’язків (розподіл функцій, ієрархічна субординація, функціональна до-повнюваність, пошук, передача інформації та обмін нею) з іншими індивідами або іншими групами, які також мають власний статус (разом із політичною владою та з її представниками, із системою правосуддя, з різними професійними корпораціями, з релігійними громадами й, у разі доконечної потреби, зі священнослужителями). Він також включає в себе певну кількість характеристик, які визначають його функціонування у стосунку до суспільства в цілому (тут ідеться про роль, яку суспільство накидає лікареві залежно від того, чи він виступає як приватна особа, чи воно залучає його до суспільно корисної праці в більш або менш примусовий спосіб; про його право ухвалювати самостійні рішення, що визнається за ним у певних випадках; про ті вимоги, що ставляться перед ним як охоронцем та гарантом здоров’я всього населення, певної групи, родини або якогось окремого індивіда; про ту частку громадського багатства або статку приватних осіб, на яку він має право претендувати; про форму договору, явного або неявного, що його він укладає або з тією групою, на яку працює, або з владою, що наділяє його певними обов’язками, або з клієнтом, котрий просить надати йому консультацію, прописати ліки або допомогти позбутися якоїсь хвороби). Цей статус, яким наділяють лікаря, є винятковим у всіх різновидах суспільства та в усіх цивілізаціях. Він завжди перебуває в центрі уваги, і його немає ким замінити. Слово медика не може бути промовлене будь-ким; його цінність, його ефективність, його оздоровча сила й, у загальному плані, саме його існування як слова медика, невіддільні від статусу

63-736конкретної особи, яка має законне право його оприлюднити; для цього від такої особи вимагається спроможність відвертати страждання й смерть. Але відомо також, що цей статус зазнав глибоких змін у західній цивілізації наприкінці XVIII та на початку XIX століття, коли здоров’я населення стало однією з економічних норм, тобто вимог індустріальних суспільств.

б) Треба описати також інституційні місця, в яких лікар вдається до своєї мови і де він знаходить легітимне джерело свого існування й точки застосування своїх здібностей (свої специфічні об’єкти та свої інструменти обстеження). Такими місцями в наших суспільствах є: лікарня, де постійно здійснюються спостереження, кодифіковані, систематичні, забезпечені спеціалізованим та різного ступеня медичним персоналом, що може таким чином утворити поле частотності, яке піддається кількісному аналізу; приватна практика, яка являє собою сферу спостережень, що мають набагато випадковіший і неповний характер і є значно менш численними, але іноді дозволяють формулювати висновки в набагато ширших проміжках часу та значно краще досліджувати попередників та середовище; лабораторія, автономний заклад, що тривалий час був відокремленим від лікарні, місце, де встановлюються певні істини загального порядку про людське тіло, про життя, хворобу, ушкодження, що дають певні дані для діагнозу, певні знаки еволюції, певні критерії одужання і які дозволяють здійснювати терапевтичні експерименти; нарешті, те, що можна було б назвати “бібліотекою” або документальною цариною, яка включає в себе не лише книжки або трактати, що традиційно визнаються авторитетними, але також і сукупність звітів та спостережень, що публікувалися та розповсюджувалися, а ще велика маса статистичної інформації (що стосується суспільного середовища, клімату, епідемій, рівнів смертності, частоти захворювань, вогнищ інфекції, професійних хвороб), яка може надаватися лікареві органами державного управління, іншими лікарями, соціологами, географами. І тут ці розмаїті “місця” медичної мови в XIX столітті зазнали глибоких змін: важливість документа не перестає зростати (разом із тим зменшується авторитет книжки або традиції); лікарня, яка раніше була тільки місцем застосування мови про хвороби і яка поступалася за важливістю та цінністю приватній практиці (де хвороби, залишені у своєму природному середовищі, стали у XVIII столітті виявлятися у своїй рослинній істинності), тепер стала місцем систематичних та однорідних спостережень, досліджень, здійснюваних у широкому масштабі, встановлення частот та ймовірностей, усунення індивідуальних варіацій, одне слово, місцем вияву хвороби вже не в своїй особливій сутності, що демонструє свої головні риси на очах у лікаря, а як усереднений процес зі своїми значущими ознаками, своїми межами, своїми можливостями розвитку. Так само в XIX столітті повсякденна медична практика увібрала в себе лабораторію як місце мови, наділеної тими самими експериментальними нормами, що й фізика, хімія або біологія.

в) Місце суб’єкта також визначається тим, як саме він може бути розташований стосовно різних сфер або груп об’єктів; чи він є суб’єктом, який запитує, ставлячи запитання згідно з певною системою, явною або неявною, й вислуховує відповіді залежно від певної інформаційної програми; він може бути суб’єктом, який спостерігає, користуючись таблицею визначальних характеристик і занотовуючи спостережене згідно з тим або тим описовим типом; він розташований на оптимальній для сприймання відстані, межі якої окреслюють найістотніші елементи необхідної інформації; він використовує інструментальних посередників, які змінюють масштаб інформації, зміщують суб’єкт у стосунку до середнього або безпосереднього рівня сприймання, забезпечують його перехід із поверхового на глибинний рівень, примушують його ретельно досліджувати внутрішній простір тіла, переходячи від зовнішніх симптомів до органів, від органів до тканин

і, нарешті, від тканин до клітин. До цих сприймальних ситуацій треба додати ті позиції, що їх суб’єкт може займати в інформаційній мережі (в теоретичних студіях або в лікарняній педагогіці, в системі усних повідомлень або письмової документації: як той, хто передає і хто приймає спостереження, звіти, статистичні відомості, загальні теоретичні пропозиції, проекти або рішення). Різні ситуації, в яких може перебувати суб’єкт медичної мови, були заново визначені на початку XIX століття у зв’язку з організацією зовсім іншого сприймального поля (розгорнутого вглиб, пов’язаного із застосуванням найрозмаїтіших приладів, хірургічної техніки та методів розтину тіла в ділянках вогнищ хвороби), а також із запровадженням нових систем реєстрації, запису, описів, класифікації, інтеграції в числові та статистичні ряди, з переходом на нові форми навчання, розповсюдження інформації, зв’язку з іншими теоретичними галузями (науковими або філософськими) та з іншими інституціями (адміністративного, економічного або політичного порядку).

Якщо лікар у клінічній мові виступає по черзі як головний і безпосередній спостерігач, як око, що дивиться, як палець, що обмацує, як орган розшифрування знаків та узагальнення вже зроблених описів, як лабораторний технік, то це стає можливим тому, що вся мережа відношень запускається в дію. Відношень між лікарняним простором як місцем, де водночас надається медична допомога, здійснюються методологічно чисті та систематичні спостереження й терапевтичні заходи, почасти перевірені, почасти експериментальні, та всією сукупністю методів і кодів перцепції людського тіла — як вони визначаються патологічною анатомією; відношень між цариною безпосередніх спостережень та сферою вже набутої інформації; відношень між роллю медика як терапевта, його роллю педагога, його роллю передавальної ланки в процесі розповсюдження медичних знань та його роллю людини, яка відповідає за охорону здоров’я в суспільному просторі. Якщо ми розуміємо клінічну медицину як оновлення точок зору, змісту, форм та самого стилю опису, як застосування індуктивних або ймовірнісних міркувань, типів установлення причинно-наслідкових зв’язків, одне слово, як оновлення модальностей висловлювання, її не слід розглядати як результат запровадження нових методів спостереження, — ані методів аутопсії, що практикувалися задовго до XIX століття; ані як наслідок дослідження патогенних причин у глибинах організму — Морґаньї робив це уже в середині XVIII століття; ані як наслідок утворення тієї нової установи, якою стала лікарня-клініка, — вони вже десятки років існували в

Австрії та в Італії, ані як результат запровадження поняття тканини, опрацьованого в “Трактаті про мембрани” Біта. Клінічна медицина виникла тоді, коли в медичній мові встановилися відношення між певною кількістю різних елементів, одні з яких стосувалися статусу лікарів, інші — того інституційно-го і технічно оснащеного місця, з якого вони промовляли, ще інші— їхнього становища як суб’єктів, що сприймали, спостерігали, описували, навчали тощо. Можна сказати, що таке встановлення відношень між різними елементами (одні з яких є новими, інші — існували й раніш) здійснюється в межах клінічної мови: саме вона практично встановила між усіма елементами систему відношень, які не є ані “реально” заданими, ані наперед окресленими; і якщо вона відзначається єдністю, якщо модальності висловлювання, які їй притаманні, утворюють не просто низку історичних збігів або обставин, то це відбувається тільки тому, що вона запускає в дію цю мережу відносин.

Ще одне зауваження. Після того, як було відзначено несхожість типів висловлювання в клінічній мові, не робилися спроби якось применшити її, вказуючи на формальні структури, категорії, модуси логічного зчеплення, типи міркувань та індуктивних висновків, форми аналізу та синтезу, які могли б бути задіяні в цій мові; не було намагань виділити ту раціональну організацію, яка спроможна впорядкувати висловлювання, такі як висловлювання медичні, за законами властивої для них внутрішньої необхідності. Не було також наміру зводити до основоположного акту або до свідомості, яка визначає загальний горизонт раціональності, на тлі якого відбувається поступ медицини, її зусилля, спрямовані на те, щоб приєднатися до точних наук, щоб максимально сконцентрувати свої методи спостереження, позбутися, — хоч як важко й повільно це відбувається, — усталених стереотипів та необгрунтованих сподівань, що їй притаманні, очистити свою систему раціональних міркувань. Нарешті, не було зроблено найменшої спроби описати емпіричну генезу та різні складові медичного мислення, з’ясувати, як і куди зміщувалися зацікавлення лікарів, які теоретичні або експериментальні моделі справили на них вплив, яка філософія або яка моральна тематика визначала сферу їхніх думок, на які запитання та на які вимоги їм доводилося відповідати, яких зусиль довелося їм докладати, щоб позбутися традиційних упереджень, якими шляхами вони йшли до так і не досягнутої і не завершеної уніфікації та узгодження своїх уявлень. Одне слово, розмаїті модальності висловлювання не зводилися до єдності суб’єкта— чи то йдеться про суб’єкт, узятий як чиста засновча інстанція раціональності, чи про суб’єкт у його ролі емпіричної функції синтезу. Не йдеться ані про те, щоб “знати”, ані про те, щоб “пізнати”.

У пропонованому аналізі різні модальності висловлювання замість того, щоб відсилати до синтезу або до об’єднувальної функції одного суб’єкта, виявляють його розсіяння3. До різних статусів, різних розташувань і різних позицій, що їх суб’єкт може займати або які він може приймати, коли промовляє. До перервності площин, у яких він говорить. І якщо ці площини пов’язані системою відношень, то така система встановлюється не синтетичною діяльністю свідомості, яка тотожна собі самій, яка мовчить і передує будь-яким словам, а специфічністю мовної практики. Таким чином, доведеться відмовитися від того, щоб розглядати мову як феномен вираження— вербальний переклад синтезу, здійсненого десь-інде; радше в ньому шукатимуть поле регулярності для різних положень суб’єктивності. Мова, осмислювана в такий спосіб, не є велично розгорнутим виявом суб’єкта, який мислить, який пізнає і який її виголошує; навпаки, це та сукупність, де може бути визначене розсіяння суб’єкта та його перервність у стосунку до самого себе. Це простір зовнішнього, де розгортається мережа різних розташувань. Вище було показано, що це відбувається не через “слова” й не через “речі”, що треба визначити режим об’єктів, які є характерними для мовної формації; так само тепер треба визнати, що визначати режим цих висловлювань треба не через звернення до трансцендентного суб’єкта і не через звернення до психологічної суб’єктивності.








Дата добавления: 2014-12-07; просмотров: 895; ЗАКАЗАТЬ НАПИСАНИЕ РАБОТЫ


Поиск по сайту:

При помощи поиска вы сможете найти нужную вам информацию, введите в поисковое поле ключевые слова и изучайте нужную вам информацию.

Поделитесь с друзьями:

Если вам понравился данный ресурс вы можете рассказать о нем друзьям. Сделать это можно через соц. кнопки выше.
helpiks.org - Хелпикс.Орг - 2014-2021 год. Материал сайта представляется для ознакомительного и учебного использования. | Поддержка
Генерация страницы за: 0.015 сек.