ФОРМАЦІЯ СТРАТЕГІЙ

Такі мови, як економіка, медицина, граматика, наука про живі істоти, відкривають простір для певної організації понять, для певних перегрупувань об’єктів, для певних типів висловлювання, які формують, залежно від ступеня своєї зв’язності, строгості та стабільності, теми або теорії: у граматиці XVIII століття такою темою є тема первісної мови, від якої ймовірно походять усі інші мови і яка залишила в них сліди, нерідко виразні; у філології XIX століття — це теорія про більш або менш близьку спорідненість між усіма індоєвропейськими мовами та про архаїчний діалект, із якого всі вони утворилися; у XVIII столітті — тема еволюції видів, яка розгортає в часі безперервність природи і пояснює сучасні лакуни таксономічної таблиці; у фізіократів — теорія циркуляції багатств як похідного від сільськогосподарського виробництва. Хоч би на якому формальному рівні вони розташовувалися, ми умовно назвемо ці теми та теорії “стратегіями”. Проблема полягає в тому, щоб з’ясувати, як вони розподіляються в історії. Чи їх пов’язує необхідність, що робить їх неминучими, вказує їм, як вони мають розташуватися одні після одних, і перетворює їх ніби на послідовні розв’язання однієї й тієї самої проблеми? Чи йдеться про випадкові зіткнення ідей, різних за своїм походженням, а також впливів, відкриттів, інтелектуальних зусиль, теоретичних моделей, що їх терплячість або геній індивідів організує в більш або менш визначені сукупності? Про це можна було б говорити, якби не існувало можливості відкрити поміж ними ту чи ту закономірність, що їх пов’язує між собою, й визначити ту загальну систему, яка зумовлює процес їхнього утворення.

При аналізі цих стратегій мені досить важко входити в їхні деталі. Причина проста: в різних мовних царинах, що їх я описав,— хоча, без сумніву, робив це навпомацки, і, особливо напочатку, без достатнього методологічного контролю,— щоразу йшлося про те, щоб описати мовну формацію в усіх її вимірах і згідно з її власними характеристиками: тобто щоразу доводилося визначати правила формації об’єктів, модальностей висловлювання, понять, варіантів теоретичного вибору. Але з’ясувалося, що в кожному з цих конкретних випадків найважчі пункти аналізу й ті, які вимагали до себе найбільше уваги, були різними. Пишучи свою “Історію божевілля”, я мав справу з мовною формацією, чиї точки теоретичного вибору було досить легко визначити, причому її концептуальні системи були нечисленні і нескладні, і, нарешті, порядок висловлювань був досить однорідний та одноманітний; натомість проблема полягала в тому, щоб охопити поглядом усю сукупність об’єктів і їхнє дуже складне переплетіння; йшлося про те, щоб насамперед описати в усій її специфічності цілісну сукупність психіатричної мови, формацію цих об’єктів. У “Народженні клініки” головним пунктом досліджень стало з’ясування того, в який спосіб були змінені наприкінці XVIII та на початку XIX століття форми висловлювань медичної мови; таким чином, аналіз був спрямований не так на утворення концептуальних систем чи на пошук варіантів теоретичного вибору, як на статус, інституційне розташування, ситуації та способи включення суб’єкта мови. І нарешті, в книжці “Слова і речі” передусім досліджувалися мережі понять та правила їхньої формації (ідентичні або відмінні) у тому вигляді, в якому їх можна виявити в загальній граматиці, природничій історії та аналізі багатств. Щодо стратегічних варіантів вибору, то їхнє місце та їхня причетність були вказані (наприклад, з приводу Лінея та Бюфона або фізіократів та утилітаристів), але це було зроблено в дуже загальній манері, й аналіз анітрохи не затримався на їхній формації. Можна сказати, що аналіз варіантів теоретичного вибору поки що тільки розробляється, аж до завершального дослідження, де він міг би опинитися в центрі уваги.

Поки що якраз можливо вказати головні напрямки пошуку. їх можна підсумувати так:

1. Визначити можливі точки заломлення мови. Ці точки передусім характеризуються як точки несумісності: два об’єкти, або два типи висловлювання, або два поняття можуть поставати в одній і тій самій мовній формації, проте вони не можуть увійти в одну й ту саму послідовність висловлювань, з огляду на свою очевидну суперечність або непослідовність. Далі вони характеризуються як точки еквівалентності: два несумісні елементи формуються в той самий спосіб за допомогою тих самих правил; умови їхньої появи є ідентичними; вони розташовуються на одному рівні; і замість того щоб зумовити чисте й просте порушення зв’язності, витворюють альтернативу; навіть якщо за своєю хронологією вони не належать до одного часового відтинку, навіть якщо вони відрізняються за своєю значущістю і навіть якщо вони не були представлені в однаковий спосіб у сукупності ефективних висловлювань, вони подаються у формі “або... або”. Нарешті, вони характеризуються як точки зчеплення систематизації: відштовхуючись від кожного з цих елементів, водночас еквівалентних і несумісних, утворюються зв’язні ряди об’єктів, висловлювальних форм та понять (причому в кожному з таких рядів можуть з’являтися нові точки несумісності). Іншими словами, розсіяння, досліджені на попередніх рівнях, не зумовлюють просто відхилень, неідентичнос-тей, перервних рядів, лакун; буває, що вони формують мовні підгрупи— навіть такі, яким зазвичай приписується особлива важливість, так ніби вони є тими елементарними єдностями і тим первісним матеріалом, з якого формуються ширші мовні сукупності (“теорії”, “концепції^-”, “теми”). Наприклад, у подібному аналізі не береться до уваги, що аналіз багатств, здійснюваний у XVIII столітті, був рівнодійною (внаслідок синхронного зіставлення або об’єднання в хронологічну послідовність) кількох різних концепцій щодо природи грошей, обміну предметами першої необхідності, утворення вартості та ціни або земельної ренти; не бралося до уваги й те, що він був заснований на ідеях Кантильйона, що прийняв естафету від теорій Петі, від досвіду Лоу, поступово переосмисленого різними теоретиками, та від фізіократичної системи в її протиставленні уявленням утилітаристів. Цей аналіз трактується радше як єдність розсіянь, що відкриває поле можливостей вибору і дозволяє різним побудовам, що виключають одна одну, існувати поруч або з’являтися в одній послідовності.

2. Але всі ці можливі взаємодії не реалізуються ефективно: існує чимало неповних сукупностей, локальних сумісностей, зв’язних побудов, які могли б з’явитися на світло, а проте не з’явилися. Щоб з’ясувати, які варіанти вибору були реалізовані серед усіх тих (і тільки серед них), які могли б мати місце, треба описати специфічні рівні ухвалення рішень. Насамперед слід визначити ту роль, яку відіграє досліджувана мова у стосунку до тих, які збігаються з нею в часі й розташовані з нею по сусідству. Отже, треба вивчити структуру мовної констеляції, до якої вона належить. Фактично вона може грати роль формальної системи, а інші мови будуть у цьому випадку її застосуваннями в різних семантичних полях; і навпаки, вона може являти собою конкретну модель, що її можна застосувати до інших мов вищого рівня абстрагованості (так, загальна граматика, якою вона була в XVII та XVIII століттях, може розглядатись як конкретна модель загальної теорії знаків та репрезентації). Досліджувана мова може також перебувати у відносинах аналогії, протиставлення або доповнюванос-ті з деякими іншими мовами. (Так, наприклад, у класичну епоху можна констатувати наявність відношення аналогії між аналізом багатств та природничою історією; перший є для представлення потреби та бажання тим самим, що друга — для представлення сприйнять та суджень; можна також відзначити, що природнича історія та загальна граматика протиставлені одна одній як теорія природних властивостей і теорія умовних знаків; обидві вони, у свою чергу, протиставляються аналізові багатств як вивчення якісних ознак вивченню кількісних знаків виміру; нарешті, кожна з цих теорій розвиває одну з трьох взаємодоповнювальних ролей репрезентативного знака: визначати, класифікувати, обмінювати.) Нарешті, можна описати відносини взаємного розмежування, що існують між кількома мовами, коли кожна з них виявляє характерні ознаки своєї окремі-шності через відмінність своїх методів, знарядь, сфери свого застосування (так, наприклад, сталося з психіатрією та медициною органів, які практично становили єдність до кінця XVIII століття, а потім розійшлися на ту відстань, яка їх сьогодні характеризує). Весь цей процес відносин зумовлює принцип визначеності, який дозволяє або виключає, всередині даної мови, певну кількість висловлювань: існують концептуальні систематизації, зчеплення висловлювань, групи та впорядковані множини об’єктів, які могли б бути реалізовані (і чию відсутність ніщо не може виправдати на рівні їхніх власних правил формації), але які виключаються мовною констеляцією вищого рівня та більшого обширу. Таким чином, мовна формація не займає всього того можливого обсягу, якого їй по праву надають системи формації її об’єктів, її висловлювань та понять; вона є сутніс-но неповною з огляду на систему формації варіантів її стратегічних виборів. Виходячи з цього факту, задана мовна формація, бувши вміщена, розташована й тлумачена в новій констеляції, може виявити нові можливості (так, в актуальній дистрибуції наукових мов граматика Пор-Руаяля або класифікація Лі-нея можуть вивільнити такі елементи, які є, у стосунку до них, водночас внутрішньо притаманними і цілком новими); але в цьому випадку не йдеться про якийсь мовчазний зміст, що так і залишився б неявним, що був би сказаний, не бувши висловленим, і який би витворив поза виявленими висловлюваннями щось на зразок фундаментальнішої підмови, лише тепер нарешті виведеної на світло; тут ідеться про зміну в принципі виключення та можливості вибору; зміну, яка спричинена включенням у нову мовну констеляцію.

3. Визначення реально здійснених варіантів теоретичного вибору залежить також від ще одного рівня. Цей момент характеризується насамперед функцією, яку має здійснювати досліджувана мова у полі немовних практик. Так, загальна граматика відіграла певну роль у педагогічній практиці; в набагато більш виражений і набагато важливіший спосіб аналіз багатств відіграв свою роль не лише в економічних та політичних рішеннях урядів, а й у повсякденній, майже не концептуалізованій, майже не осмисленій теоретично практиці капіталізму, який тоді народжувався, та в суспільній і політичній боротьбі, що характеризувала класичну добу. Цей рівень включає в себе також режим та процеси привласнення мови: бо в наших суспільствах (і, без сумніву, в багатьох інших) власність на мову — що розуміється водночас як право говорити, спроможність розуміти, узаконений і прямий доступ до корпусу вже сформульованих висловлювань і, нарешті, вміння застосовувати цю мову у рішеннях, інституціях або на практиці— фактично визнається (іноді навіть у регламентований спосіб) за строго визначеною групою індивідів; у буржуазних суспільствах, відомих, починаючи з XVI століття, економічна мова ніколи не була мовою для всіх (як і медична або літературна мови, хоча і в інший спосіб). Нарешті, цей рівень характеризується можливими позиціями бажання у стосунку до мови: справді, вона може бути місцем сценічного втілення образів, елементом символізації, формою заборон, знаряддям задоволення (ця можливість поєднуватися з бажанням є не просто фактом поетичного, романтичного або уявного застосування мови: мови про багатство, про словесний матеріал, про природу, про божевілля, про життя та про смерть і, мабуть, багато інших, які є набагато абстрактнішими, можуть займати у стосунку до бажання цілком визначене місце). В кожному випадку, аналіз цього рівня має показати, що ні стосунок мови до бажання, ні процеси її привласнення, ні її роль у немовних практиках не є зовнішніми щодо її єдності, її характеристик і законів її формації. Не елементи протидії, накладаючись на чисту, нейтральну, позачасову й мовчазну форму, могли б відсунути її вбік і примусити заговорити на її місці травестовану мову, а елементи формотворчі.

Мовна формація буде індивідуалізована, якщо вдасться визначити систему формування різних стратегій, які в ній розгортаються; інакше кажучи, якщо вдасться показати, як усі вони постають (попри своє розмаїття, іноді граничне, попри своє розсіяння в часі) із однієї й тієї самої взаємодії відносин. Наприклад, аналіз багатств у XVII та XVIII століттях характеризується системою, яка змогла водночас сформувати меркантилізм Коль-бера та “неомеркантилізм” Кантильйона; стратегію Лоу і стратегію Парі-Дюверне; вибір фізіократів і вибір утилітаристів. І цю систему можна буде визначити, якщо вдасться описати, як точки заломлення економічної мови походять одні з інших, зумовлюють одна одну і вбирають у себе одна одну (як із певного рішення щодо поняття цінності формується варіант вибору стосовно ціни); як реалізовані варіанти вибору залежать від загальної констеляції, до якої входить економічна мова (вибір на користь грошового знаку пов’язаний із місцем, яке займає аналіз багатств поряд із теорією мови, аналізом репрезентацій, математики й науки про порядок); як ці варіанти вибору пов’язані з функцією, що її виконує економічна мова у практиці народжуваного капіталізму, з процесом привласнення, об’єктом якого вона є з боку буржуазії, з роллю, яку вона може відігравати в реалізації інтересів та бажань. Економічна мова, у класичну епоху, визначається певним незмінним способом ставити в залежність від можливостей систематизації, внутрішніх щодо якоїсь мови, інші мови, які є щодо неї зовнішніми, і все немовне поле практик, привласнення, інтересів та бажань.

Треба зазначити, що стратегії, описані в такий спосіб, не вкорінюються, поза мовою, у німій глибині вибору, водночас попереднього й фундаментального. Усі ці групи висловлювань, що їх належить описати, не є ані вираженням бачення світу, який переводиться на гроші готівкою слів, ані виявом лицемірного тлумачення інтересу, що ховається під приводом теорії: природнича історія в класичну добу— це щось інше, аніж конфронтація, в ту добу, яка є переддвер’ям і передує історичному часові, між баченням (типовим для Лінея) всесвіту статичного, впорядкованого, акуратно розбитого на категорії і від самого свого початку мудро готового бути розкресленим на квадрати класифікаційних таблиць, і сприйняттям, досі дещо туманним, природи як спадкоємиці часу, із тягарем своїх катаклізмів, відкритої можливостям еволюції; так само аналіз багатств є чимось іншим, аніж конфлікт інтересів між буржуазією, що стала власницею земель, висловлюючи свої економічні або політичні претензії голосом фізіократів, та буржуазією торговельною, яка вимагала протекціоністських або ліберальних заходів через посередництво утилітаристів. Ані аналіз багатств, ані природнича історія, якщо дослідити їх на рівні їхнього існування, їхньої єдності, незмінності та перетворень, не можуть розглядатись як сума цих різних варіантів вибору. Навпаки, їх треба описати, як систематично різні способи трактування об’єктів мови (їхнього розмежування, перегрупування або відокремлення, їхнього пов’язання або утворення одних з одних), способів розташування форм висловлювання (як їх вибрати, як поставити на належне місце, як вишикувати їх у ряди, як витворити з них великі риторичні єдності), способів маніпуляції поняттями (як дати правила їхнього застосування, як увести їх у локальні зв’язні утворення, а також як визначити концептуальні побудови). Ці варіанти вибору не є зародками мови (де вони були б визначені наперед і передбачені майже в мікроскопічній формі); вони є системами правил (що можуть бути описані як такі), що покликані застосовувати можливості мови.

Але ці стратегії також не слід аналізувати як другорядні елементи, що мають тенденцію накладатися на мовну раціональність, яка, проте, вочевидь залишається від них незалежною. Не існує (або, принаймні, її існування не слід припускати для історичного опису, можливості якого тут окреслюються) ніякої ідеальної мови, водночас завершальної й позачасової, що її варіанти вибору, зовнішні за своїм походженням, спотворили б, потіснили, пригнітили й виштовхнули до, можливо, вельми віддаленого майбутнього; наприклад, не слід припускати, що в природі або в економіці можуть існувати дві мови, взаємонакладені й переплетені, одна з яких повільно розвивалася б, нагромаджуючи свої набутки й поступово досягаючи свого завершення (ідеться про мову правдиву, але яка існує в усій своїй чистоті лише на телеологічних кордонах історії); друга безперервно руйнувалася б, розпочинаючись знову й знову, перебувала в постійному розриві сама з собою, складена з різнорідних фрагментів (ідеться про мову думки, згідно з якою історія з плином часу повертається у своє минуле). Не існує природної таксономії, яка була б винятково точною; не існує економіки обміну та користі, яка була б істинною, не позначена впливом бажань та ілюзій, характерних для торгової буржуазії. Класична таксономія або аналіз багатств, такі, якими вони дійсно існували, і такі, що визначали історичні реальності, об’єднують у своїй артику-льованій, проте нерозривній системі об’єкти, висловлювання, поняття і варіанти теоретичного вибору. І так само як не слід пов’язувати формацію об’єктів зі словами або речами, формацію висловлювань— з чистою формою пізнання або психологічним суб’єктом, формацію понять — зі структурою ідеальності або послідовністю ідей, так само не треба пов’язувати формацію варіантів теоретичного вибору ані з фундаментальним проектом, ані з вторинним ходом думок.