ВИСЛОВЛЮВАННЯ. Тепер я припускаю, що є згода піти на ризик; згода,— щоб артикулювати велику поверхню мов,— визнати можливість існування тих трохи дивних

Тепер я припускаю, що є згода піти на ризик; згода,— щоб артикулювати велику поверхню мов,— визнати можливість існування тих трохи дивних, трохи віддалених утворень, що їх я назвав мовними формаціями; що було відсунуто набік— не остаточно, а тільки на певний час в інтересах методологічної строгості — традиційні утворення, такі як книжка й доробок; що вже не визнають за принцип єдності закони побудови мови (з тією формальною організацією, що з них випливає) або розташування суб’єкта, який говорить (з тим контекстом та психологічним ядром, які це розташування характеризують); що мову більше не пов’язують ані з підґрунтям досвіду, ані з інстанцією апріорного знання, а шукають у ній самій правила її формації. Я припускаю, що існує згода здійснити тривале дослідження системи появи об’єктів, утворення та розподілення способів висловлювання, монтажу та розсіяння понять, розгортання варіантів стратегічного вибору. Я припускаю, що існує бажання побудувати такі абстрактні й такі проблематичні утворення замість приймати ті, які були дані, хай і не з безсумнівною очевидністю, то принаймні не без невимушеності сприймання.

Але про що, власне, я дотепер говорив? Яким був об’єкт мого дослідження? І що я вирішив описати? Не що інше, як “висловлювання” — водночас у тій перервності, яка звільняє їх від усіх форм і яку ми звикли приймати з такою легкістю і в загальному, необмеженому й, певно, безформному полі мови. Проте я утримався від того, щоб дати попереднє визначення висловлюванню. Я також не намагався сформулювати його, мірою того як просувався вперед, щоб виправдати наївний вибір своєї вихідної точки. Більше того— і це, безперечно, неминучий прикрий наслідок такої безтурботності,— я запитую себе, чи на своєму шляху часом не відхилився від обраного напрямку? Чи не замінив свій первісний горизонт іншим дослідженням? Чи справді я говорив про висловлювання, коли аналізував “об’єкти” або “поняття”, а тим більше — “стратегії”? Чи справді чотири сукупності правил, за допомогою яких я описував мовну формацію, визначають групи висловлювань? Нарешті, замість поступово звужувати таке плинне значення слова “мова”, я, як мені тепер здається, лише побільшив розмаїття його значень: то я мав на увазі загальну область усіх висловлювань, то групу висловлювань, яка могла бути індивідуалізована, то впорядковану практику, що дозволяла об’єднати певну кількість висловлювань; і те ж таки слово “мова”, що мало б правити за межу й ніби за оболонку для терміна “висловлювання”, — хіба я знову й знову не змінював його значення, мірою того, як просував свій аналіз до точки його завершення, мірою того, як втрачав із поля зору саме висловлювання?

Тож ось яке нинішнє завдання: повернутися до самих витоків дефініції висловлювання. І придивитися, чи її справді слушно застосовано в попередніх описах, придивитися, чи справді про висловлювання йдеться в аналізі мовних формацій.

Я не раз застосовував термін “висловлювання”— чи тоді, коли говорив (так ніби йшлося про індивідів або одиничні події) про “множину висловлювань”, чи тоді, коли хотів протиставити його (оскільки частина завжди відрізняється від свого цілого) тим сукупностям, що їх я називав “мовами”. На перший погляд, висловлювання з’являється як останній неподільний елемент, який піддається ізоляції в самому собі й спроможний вступати в гру відношень з іншими, подібними до нього елементами. Як така собі точка без поверхні, що її, проте, можна зафіксувати в планах розподілення та в специфічних формах групових утворень. Вузлик, що з’являється на поверхні тканини, складовим елементом якої він є. Атом мови.

Але відразу ж постає проблема: якщо висловлювання й справді є елементарною одиницею мови, то в чому воно полягає? Які його характерні риси? Які межі треба за ним визнати? Тотожна чи не тотожна ця одиниця тій, яку логіки називають терміном “судження”, чи тій, що її граматики знають як “фразу”, чи тій, про яку “аналітики” говорять як про зрееск асі!^х Яке місце посідає вона серед усіх тих єдностей, що їх аналіз мови уже вивів на світло, але теорія яких часто й досі видається далекою від завершення, настільки складними є проблеми, що їх вони порушують, так важко буває в багатьох випадках окреслити їх із достатньою строгістю?

Я не думаю, що необхідною й достатньою умовою для існування висловлювання є наявність структури, що її можна визначити як структуру судження, і що ми можемо говорити про висловлювання в усіх тих випадках,

¹ Акт мовлення (англ.).

коли є судження, і тільки в тих. Справді, ми можемо мати два цілком різні висловлювання, що залежать від дуже різних мовних утворень, там, де є лише одне судження, з одним і тим самим значенням, підпорядковане одній і тій самій сукупності законів побудови й наділене тими самими можливостями застосування. “Ніхто не почув” і “Правда, що ніхто не почув” не відрізняються з погляду логіки й не можуть розглядатися як два різні судження. Проте як висловлювання ці дві формули не є ані еквівалентними, ані взаємозамінними. Вони не можуть займати одне й те саме місце в площині мови й не можуть також однозначно належати до однієї й тієї ж групи висловлювань. Зустрівши формулу “Ніхто не почув” у першому рядку роману, ми знаємо, — принаймні доти, доки не натрапимо на якесь уточнення, — що йдеться про констатацію, зроблену або автором, або персонажем (уголос або у формі внутрішнього монологу); якщо ж нам на очі потрапляє друга формула “Правда, що ніхто не почув”, то можна не сумніватися, що тут має місце гра висловлювань, яка являє собою внутрішній монолог, мовчазну дискусію, суперечку з самим собою або фрагмент діалогу, сукупність запитань і відповідей. У обох цих випадках ми маємо одну й ту саму структуру судження, проте різні характерні ознаки висловлювання. З другого боку, можна мати складні чи подвоєні форми суджень, або навпаки, судження фрагментарні й незавершені, там, де явно йдеться про висловлювання просте, повне й автономне (навіть якщо воно є частиною великої сукупності інших висловлювань): можна навести такі відомі приклади, як “Король, який сьогодні править Францією, лисий” (судження, яке можна проаналізувати під логічним кутом зору, лише визнавши наявність у структурі одного висловлювання двох різних суджень, кожне з яких може бути істинним або хибним, незалежно від другого), або таке судження, як “Я брешу” (воно може бути істинним лише у своєму стосунку до судження, зробленого на нижчому рівні). Критерії, які дозволяють визначити ідентичність суджень, виявити, що їх є кілька в одній формулі, схарактеризувати їхню незалежність чи повноту, не годяться для того, щоб описати своєрідну єдність висловлювання.

А фраза? Чи не слід визнати, що поняття фрази й висловлювання — еквівалентні? Адже повсюди, де є фраза, що піддається граматичному виокремленню, можна, визнати існування незалежного висловлювання; але натомість не можна говорити про висловлювання, коли нижче від самої фрази перейти на рівень елементів, що її зумовлюють. І даремно ми стали б заперечувати цю еквівалентність, посилаючись на той аргумент, що певні висловлювання можуть бути побудовані поза канонічною формою суб’єкт— зв’язка— предикат, наприклад, із простої іменникової синтагми (“Ця людина!”), або з прислівника (“Чудово!”), або з особового займенника (“Ви!”). Бо самі граматики визнають за подібними формулюваннями статус незалежних фраз, навіть якщо вони одержані через серію трансформацій від початкової схеми суб’єкт— предикат. Більше того: вони наділяють статусом “прийнятних” фраз ті сукупності лінгвістичних елементів, які не були правильно побудовані, за умови, що їх можна інтерпретувати; натомість вони наділяють сукупності, які можна інтерпретувати, статусом граматичних фраз лише в тому випадку, коли їх було правильно сформовано. З таким

9 — 3-736широким— і, в якомусь розумінні, таким компромісним— визначенням фрази важко уявити собі, як розпізнати фрази, що не були б висловлюваннями, або висловлювання, які не були б фразами.

Проте ця еквівалентність далека від абсолютної, і відносно легко навести приклади висловлювань, які не відповідають лінгвістичній структурі фраз. Знаходячи в латинській граматиці низку слів, розташованих стовпчиком: ато, атаз, атаі, маємо справу не з фразою, а з висловлюванням різних особових флексій індикативу теперішнього часу дієслова атаге. Можливо, хтось назве цей приклад непереконливим; можливо, хтось скаже, що йдеться про нескладний спосіб подачі, що це висловлювання є просто еліптичною, вкороченою фразою, розташованою у просторі в досить незвичний спосіб, і що треба читати її як фразу: “Теперішній час дієслова атаге є ато в першій особі...” — і так далі. Але ж існують і інші, набагато менш двозначні приклади: класифікаційна таблиця ботанічних видів складається з висловлювань, а не з фраз (“Оепега ріапіагиш” Лінея — це книжка, майже повністю складена з висловлювань, фрази зустрічаються там вельми рідко); генеалогічне древо, бухгалтерська книга, підрахунок торговельного балансу— це висловлювання; де тут фрази? Можна піти навіть далі: рівняння и-го ступеня або алгебраїчна формула закону заломлення мають розглядатися як висловлювання: і навіть якщо вони побудовані за дуже строгими граматичними законами (адже вони складаються з символів, смисл яких визначається правилами застосування та послідовністю, що керується законами її побудови), то йдеться зовсім не про ті критерії, які дозволяють у природній

мові визнати фразу прийнятною або такою, що може бути інтерпретована. Нарешті, графік, крива зростання, вікова піраміда, сукупність крапок розподілення утворюють висловлювання: що ж до тих фраз, які можуть їх супроводжувати, то вони правлять лише за тлумачення або коментар до них; вони їм не еквівалентні: доказом цього може правити той факт, що в багатьох випадках лише нескінченна кількість фраз могла б бути рівноцінною всім елементам, виразно сформульованим у висловлюваннях такого виду. Отже, не уявляється можливим, у загальному випадку, визначити висловлювання через граматичні характеристики фрази.

Залишається остання і, на перший погляд, найімовірніша, можливість. Чи не маємо ми підстав твердити, що висловлювання присутнє скрізь, де можна розпізнати й виокремити акт формулювання— щось подібне до того зрееск асі, “ілокуційного” акту, про який говорять англійські аналітики? Само собою зрозуміло, що під цим мають на увазі не матеріальний акт, який знаходить свій вираз у мовленні (голосному чи тихому) та в письмі (від руки або на машинці); не йдеться також ані про намір індивіда, який говорить (тобто про те, що він прагне переконати когось або підкорити його своїй волі, або намагається знайти розв’язання якоїсь проблеми, або хоче повідомити якісь новини), ані про ймовірний результат того, що він сказав (чи переконав він свого співрозмовника, чи пробудив його недовіру; чи було вислухано його та чи виконано його накази; чи було почуте його благання); тут описується операція, здійснена за допомогою самої лише формули, при самій її появі: обіцянка, наказ, указ, договір, зобов’язання, констатацію. Ілокуційний акт —

це не те, що мало місце безпосередньо перед моментом висловлювання (у думці автора або в ході його намірів); і не те, що могло виникнути вже після висловлювання, не той кільватерний слід, який воно залишило після себе, й не ті наслідки, які воно спричинило; це те, що виникло в самому факті висловлювання— і лише цього висловлювання (не йдеться про жодне інше) за строго визначених обставин. Тож можна припустити, що індивідуалізація висловлювань залежить від тих самих критеріїв, що й виокремлення актів формулювання: тобто кожен акт реалізує себе у висловлюванні, й кожне висловлювання містить у собі один із цих актів. Вони нібито існують завдяки один одному та в досконалому взаємозв’язку.

Проте таке співвідношення не витримує перевірки. Справа в тому, що часто необхідно мати більш як одне висловлювання для того, щоб реалізувати “зреесЬ асґ. Присяга, молитва, угода, обіцянка, доведення здебільшого вимагають певної кількості різних формулювань або окремих фраз: було б важко заперечувати за кожною з них статус висловлювання під тим приводом, що всі вони пронизані одним і тим самим ілокуційним актом. Можуть заперечити, що в цьому випадку сам акт не залишається одним єдиним в усій послідовності висловлювань; що в молитві стільки ж обмежених, послідовних і взаємонак-ладених актів молитви, що й прохань, сформульованих різними висловлюваннями; і що в обіцянці є стільки ж зобов’язань, скільки й послідовностей, які піддаються індивідуалізації в окремих висловлюваннях. Проте цією відповіддю навряд чи можна задовольнитися. По-перше, тому, що актом формулювання не вдасться визначити висловлювання, навпаки, цей перший мусить бути визначений останнім, а саме воно видається проблематичним і потребує критеріїв індивідуалізації. Крім того, певні ілокуційні акти можуть розглядатись як завершені у своїй неповторній єдності лише в тому випадку, коли були артику-льовані кілька висловлювань, кожне на своєму належному місці. Таким чином, ці акти зумовлюються рядом або сумою цих висловлювань, їхнім необхідним взаєморозташуван-ням; не можна вважати, що всі вони повністю присутні в найменшому з них і з кожним відновлюються. У цьому випадку також неможливо встановити взаємно-однозначну відповідність між сукупністю висловлювань і сукупністю ілокуційних актів.

Тож коли виникає потреба індивідуалізувати висловлювання, не можна беззастережно приймати жодну з моделей, що їх пропонують граматика, логіка або аналітика. У всіх цих трьох випадках можна помітити, що пропоновані критерії є надто численними і надто незграбними, що вони не залишають за висловлюванням усього його обсягу, і що хоч іноді висловлювання й набуває описаних форм і вкладається в них дуже точно, але бувають і випадки, коли воно їм не підпорядковується: так, зустрічаються висловлювання без правильної структури судження; бувають висловлювання, в яких ми не можемо розпізнати фразу; також трапляються і висловлювання, що їх не можна відокремити від зрееск асіз. Складається враження, що висловлювання — це щось більш стабільне, менш обтяжене визначеннями, менш структурова-не, більш усюдисутнє, аніж усі ці фігури; що воно має менше характерних ознак і вонц легше об’єднуються; і що саме з усіх цих причин воно зовсім не піддається опису. Тим більше, що не дуже зрозуміло, на якому рівні його розташувати і за допомогою якого методу до нього підходити; для всіх видів аналізу, про які тут ішлося, воно завжди було лише допоміжним засобом або випадковою деталлю; в логічному аналізі воно є тим, що “залишається” після того, як виокремлено і визначено структуру судження; для граматичного аналізу воно є низкою лінгвістичних елементів, у якій можна розпізнати або не розпізнати форму фрази; при аналізі мовних актів воно виступає як видиме тіло, в якому вони проявляються. У стосунку до всіх цих описових підходів висловлювання відіграє роль залишкового складника, чистого і простого факту, неістотного матеріалу.

Отже, чи не слід врешті-решт припустити, що висловлювання не може мати власних характеристик і не піддається адекватному визначенню, оскільки для всіх видів аналізу мови воно є зовнішньою матерією, відштовхуючись від якої визначався об’єкт дослідження? Чи не слід припустити, що яка завгодно послідовність знаків, фігур, графічних зображень або слідів — хоч би якими були її організація чи ймовірність — є достатньою для того, щоб визначити характер висловлювання; і що саме граматика має сказати, йдеться про фразу чи не про фразу, саме логіка має визначити, чи є тут судження, чи немає, саме аналітика має з’ясувати, яким є мовний акт, що може її проймати? В такому випадку треба було б визнати, що висловлювання присутнє всюди, де існують кілька знаків, розташованих один біля одного, або — чом би й ні? — скрізь, де ми бачимо один і тільки один знак. Тобто порогом висловлювання буде поріг існування знаків. Але навіть у цьому випадку не все виглядає так просто, і смисл, що його слід надати такому виразові, як “існування знаків”, вимагає прояснення. Що означає, коли кажуть, що існують знаки і що існування знаків є достатньою умовою для того, щоб існувало висловлювання? Яким конкретним статусом наділяємо ми це “існування”?

Бо є очевидним, що висловлювання не існують у тому самому розумінні, як існує мова, а разом із нею— сукупність знаків, що визначаються своїми протилежними характеристиками та правилами застосування; мова фактично ніколи не задається в самій собі та у своїй повноті; вона може бути задана лише вторинно й через хитрощі опису, який трактує її як об’єкт; знаки, що складають її елементи, є формами, які накидаються висловлюванням і керують ними ізсередини. Якби не було висловлювань, мова не існувала б; але жодне висловлювання не є обов’язковим для того, щоб існувала мова (і завжди можна уявити на місці будь-якого висловлювання інше висловлювання, яке не змінило б мову своєю присутністю). Мова існує лише як система побудови для можливих висловлювань; але, з другого боку, вона існує лише як опис (більш або менш вичерпний) певної сукупності висловлювань реальних. Мова й висловлювання не перебувають на одному рівні існування; і не можна сказати, що існують висловлювання, так як кажуть, що існують мови. Але в такому випадку чи досить було б, щоб знаки якоїсь мови сформували висловлювання, якби вони були створені в той або той спосіб (артикульовані, намальовані, виготовлені, накреслені), якби вони з’явилися в якийсь момент часу і в якійсь точці простору, якби голос, що їх промовив, або жест, який їх накреслив, надали їм вимірів матеріального існування? Чи літери абетки, навмання написані мною на аркуші паперу, як приклад того, що не є висловлюванням, чи свинцеві літери, якими користуються, коли друкують книжки, — і неможливо заперечувати їхню матеріальність, що займає певний простір і має певний об’єм, — чи ці виставлені напоказ, видимі, відчутні на дотик знаки можуть аргументовано розглядатися як висловлювання?

Проте якщо придивитися ближче, ці два приклади (свинцеві літери та написані мною знаки) аж ніяк не можна вважати такими, що повністю збігаються. Жменька друкарських літер, що їх я можу тримати в долоні, або ж літери, позначені на клавішах друкарської машинки, не являють собою висловлювань: щонайбільше їх можна вважати знаряддями, за допомогою яких можна буде записати висловлювання. Натомість ті літери, які я навмання накреслюю на аркуші паперу, як вони спадають мені на думку, аби показати, що вони не можуть у своєму безладі скласти висловлювання, — що вони собою являють, яку фігуру утворюють? Якщо не таблицю літер, підібраних навмання, то, може, висловлювання алфавітного ряду, підпорядковане лише закону випадковості? Так само таблиця випадкових чисел, що знаходить застосування в статистиці, є послідовністю числових символів, що не пов’язані між собою ніякою синтаксичною структурою; проте це висловлювання: висловлювання з сукупності цифр, добутих способом усунення всього того, що могло б побільшити ймовірність послідовних результатів. Звузимо ще цей приклад: клавіатура друкарської машинки не є висловлюванням, проте ця ж таки послідовність літер А,

2, Е, К., Т, наведена в підручнику машинопису, є висловлюванням алфавітного порядку, що застосовується французькими друкарськими машинками. Таким чином, ми опиняємося перед певною кількістю негативних наслідків: правильна лінгвістична побудова не вимагається для утворення висловлювання (це останнє може бути визначене рядом з мінімальною ймовірністю); проте й будь-якої матеріальної реалізації лінгвістичних елементів чи будь-якої появи знаків у часі й просторі не досить для того, щоб висловлювання виникло й почало існувати. Отже, висловлювання існує не так, як існує мова (хоч воно й складається зі знаків, які можна визначити, у їхній індивідуальності, лише в рамках лінгвістичної системи, природної або штучної), і не так, як існують ті або інші об’єкти, дані у сприйманні (хоч висловлювання завжди наділене певною матеріальністю і його завжди можна розташувати в системі просторово-часових координат).

Ще не настав час дати відповідь на загальне запитання, що ж таке висловлювання, але проблему відтепер можна окреслити: висловлювання не є єдністю того самого виду, що й фраза, судження або мовний акт, тобто воно не залежить від тих самих критеріїв; але воно не є й такою єдністю, якою може бути матеріальний об’єкт, що має свої межі і свою незалежність. У своєму винятково своєрідному способі існування (ні цілком лінгвістичному, ні повністю матеріальному) воно є необхідною умовою для того, щоб ми могли з’ясувати, про що ж, власне, йдеться, про фразу, судження чи мовний акт, а також, чи є фраза правильною (або прийнятною чи такою, яку можна тлумачити), чи судження побудоване як годиться, чи мовний акт відповідає вимогам і чи належно він оформлений. Не слід шукати у висловлюванні єдність довгу чи коротку, сильно чи слабко структуровану, а взяту, як і інші, в логічному, граматичному або локуційному зв’язку. Йдеться не про елемент серед інших елементів, не про розрив, який можна виявити на певному рівні аналізу, а радше про функцію, яка діє вертикально у стосунку до цих різних єдностей і дає змогу сказати про ту або ту послідовність знаків, чи вони представлені тут, чи ні. Таким чином, висловлювання — це не структура (тобто не сукупність відношень між змінними елементами, що дає змогу побудувати велику — можливо, нескінченну — кількість конкретних моделей); це — функція існування, яка належить власне знакам і за допомогою якої можна, через аналіз або інтуїцію, з’ясувати, чи вони “породжують смисл”, чи ні, за якими правилами вони розміщені один за одним або розташовуються близько один від одного, чого саме вони є знаками і які дії виконуються внаслідок їхнього формулювання (усного або письмового). Тому не слід дивуватися, що досі не були знайдені структурні критерії єдності для висловлювання; причина в тому, що воно являє собою не єдність, а функцію, яка перетинає зону можливих структур та єдностей і змушує їх з’являтися у часі й просторі наповненими конкретним змістом.

Саме цю функцію й треба тепер описати як таку, тобто як вона здійснюється, які умови її визначають, які правила її контролюють і в якому полі вона знаходить своє застосування.

II