ОПИС ВИСЛОВЛЮВАНЬ

Напрямок аналізу істотно змістився; я вирішив повернутися до того визначення висловлювання, що було на початку відкладене. Усе відбувалося й говорилося так, ніби висловлювання було єдністю, яку легко виокремити, й ішлося тільки про те, щоб описати її можливості та закони об’єднання її в певні організовані сукупності. Отож, повертаючись назад по власних слідах, я з’ясував, що не можу визначити висловлювання як одиницю лінгвістичного типу (вищу від фонеми та слова й нижчу від тексту), а радше маю справу з висловлювальною функцією, яка вводить у дію різні єдності (іноді вони можуть збігатися з фразами, іноді — з судженнями; але буває, вони утворюються з фрагментів фраз, є послідовностями або таблицями знаків, грою еквівалентних суджень або формулювань); і ця функція, замість наділяти ці єдності “смислом”, встановлює їхні відношення з полем об’єктів; замість наділяти їх суб’єктом, відкриває для них сукупність можливих позицій суб’єкта; замість фіксувати їхні межі, розташовує їх у сфері координації та співіснування; замість визначати їхню ідентичність, вміщає їх у простір, куди вони вкладаються, де вони застосовуються й повторюються. Одне слово, те, що було відкрите, не є атомістичним висловлюванням— з його смисловим наповненням, його походженням, межами та індивідуальністю— це поле діяльності висловлювальної функції та умов, за яких вона формує всілякі утворення (які можуть належати, але не обов’язково до граматичного або логічного порядків). Але я опинився тепер перед необхідністю дати відповідь на два запитання: що тепер треба розуміти під завданням, поставленим на початку, — описати висловлювання? Як цю теорію можна пристосувати до аналізу мовних формацій, який був накреслений без неї?

А

1. Насамперед треба визначити словник. Якщо прийняти термін вербальний перфор-манс, а може, ліпше буде сказати лінгвістичний перформанс, називаючи так усяку сукупність знаків, реально створених на основі якоїсь природної (або штучної) мови, то цілком логічно буде назвати формулюванням індивідуальний (або, в крайньому випадку, колективний) акт, що на якомусь матеріалі і згідно з визначеною формою вводить у дію цю сукупність знаків: формулювання— це подія, яка (принаймні за буквою свого визначення) завжди може бути прив’язана до певної точки координат у часі й просторі, завжди може бути приписана якомусь авторові, а в окремих випадках може являти собою специфічний акт (“перформаційний акт”, як висловлюються англійські аналітики); ми назвемо фразою або судженням ті одиниці, що їх граматика або логіка можуть розпізнати в будь-якій сукупності знаків: ці одиниці завжди можуть бути охарактеризовані за елементами, які в них фігурують, та правилами побудови, що їх об’єднують; у стосунку до фрази та судження питання джерел, часу, місця та контексту є лише допоміжними; вирішальним питанням є питання їхньої коректності (хай навіть у формі “прийнятності”). Ми назвемо висловлюванням модальність існування, властиву цій сукупності знаків: модальність, яка дозволяє їй бути чимось іншим, аніж просто низкою слідів, чимось іншим, аніж послідовністю позначок, зроблених на якомусь матеріалі, чимось іншим, аніж звичайним об’єктом, що виготовлений людськими руками; модальність, що дозволяє їй перебувати у зв’язку з якоюсь сферою об’єктів, приписувати певну позицію будь-якому можливому суб’єктові, бути розташованою поміж інших вербальних перформан-сів і, нарешті, бути наділеною матеріальністю, спроможною повторюватися. Що ж до терміна “мова”, який тут слушно й неслушно застосовувався в досить різних значеннях, то тепер можна зрозуміти, в чому причина його неоднозначності: у найзагальніший і в найменш визначений спосіб він позначав сукупність вербальних перформансів; і під мовою тоді розуміли те, що було утворене (а можливо, все, що було утворене) сукупністю знаків. Але під цим також розуміли сукупність актів формулювання, послідовність фраз або суджень. Нарешті, — саме цьому смислові, в кінцевому підсумку, було віддано перевагу (причому перший править йому за горизонт), — мова визначається сукупністю знакових рядів у тому випадку, коли це висловлювання, тобто тоді, коли їм можна приписати модальності конкретного існування. І якщо мені вдасться показати, — що я зараз і робитиму, — що законом утворення подібних послідовностей є саме те, що я досі називав мовною формацією, якщо я зможу показати, що саме вона є основою розсіяння та розподілу не формулювань, не фраз, не суджень, а висловлювань (у тому розумінні, яке я надаю цьому слову), то в цьому випадку термін “мова” можна остаточно зафіксувати як сукупність висловлювань, що залежать від однієї й тієї ж системи формації; саме в цьому розумінні я зможу говорити про клінічну мову, про мову економічну, про мову природничої історії, про мову психіатричну.

Я добре знаю, що у своїй більшості ці визначення не відповідають загальноприйнятим: лінгвісти зазвичай надають слову “мова” зовсім іншого значення; логіки й аналітики інакше застосовують термін “висловлювання”. Але я не збираюся тут переносити у сферу, яка тільки й чекає подібних розтлума-чень, гру понять, форму аналізу, теорію, що були опрацьовані десь-інде; я не маю наміру використовувати модель, застосовуючи її з ефективністю, яка їй притаманна, до нового змісту. Йдеться, певна річ, не про те, щоб я хотів заперечити цінність подібної моделі; не збираюся я й обмежувати сферу її застосування, ще не випробувавши її, і вказувати поріг, через який вона не мусила б переступати. Але я хотів би виявити можливість опису, окреслити область, де її можна було б застосовувати, визначити її межі та її автономність. Ця можливість опису пов’язана з іншими, але не походить від них.

Зокрема, можна бачити, що аналіз висловлювань не претендує на повний і вичерпний опис “мови” або “того, що було сказано”. У всій тій щільності, яка поглинається вербальним перформансом, він розташовується на окремому рівні, який має бути виділений з інших, охарактеризований у стосунку до них і абстрагований. Зокрема, цей аналіз не займає місця логічного аналізу суджень, чи граматичного аналізу фраз, чи психологічного або контекстуального аналізу формулювань: він являє собою інший спосіб підходу до вербальних перформансів, роз’єднання їхніх цілісних утворень, виокремлення термінів, які в них перехрещуються, та виявлення різних закономірностей, яким вони підпорядковуються. Вводячи в дію висловлювання, протиставляючи їх фразі або судженню, не робиться спроба ані віднайти втрачену цілісність, ані відродити, — як це велить почуття ностальгії, що ніяк не хоче замовкнути,— повноту живого слова, багатство дієслова, глибоку єдність Логосу. Аналіз висловлювань відповідає специфічному рівневі опису.

2. Отже, висловлювання не є елементарним утворенням, яке додається або домішується до утворень, описаних граматикою або логікою. Його не можна виділити в той самий спосіб, що й фразу, судження або акт формулювання. Описати висловлювання означає не виокремити й охарактеризувати якийсь горизонтальний сегмент, а визначити умови, за яких виконується функція, що наділяє певну послідовність знаків (яка не обов’язково має бути граматичною або логічно структу-рованою) існуванням, причому існуванням специфічним. Існуванням, яке робить її не так чистим слідом, як відношенням до якоїсь сфери об’єктів; не так результатом дії або індивідуальної операції, як грою можливих позицій для суб’єкта; не так органічною, автономною і замкненою в собі цілісністю, яка здатна формувати смисл лише в самій собі, як елементом у певному полі співіснування; не так скороминущою подією або інертним об’єктом, як повторюваною матеріальністю. Опис висловлювань звернутий — згідно з виміром, у якомусь розумінні вертикальним, — до умов існування різних значущих сукупностей. Звідси парадокс: він не намагається обминути вербальні перформанси, щоб відкрити за ними або під їхньою видимою поверхнею схований елемент, таємний смисл, який криється в них або виявляє себе через них, цього не говорячи; а проте висловлювання не є чимось безпосередньо видимим; воно не постає перед нами в так само виражений спосіб, як граматична або логічна структура (навіть якщо ця остання не є цілком очевидною, навіть якщо її вкрай важко прояснити). Висловлювання є водночас невидимим і не схованим.

Не схованим, тому що, за своїм визначенням, воно характеризує модальності існування, притаманні сукупності реально створених знаків. Аналіз висловлювань може бути спрямований лише на те, що було сказано, на фрази, які були реально промовлені або написані, на значущі елементи, які були накреслені або вимовлені, — а якщо висловитися точніше, то на ту своєрідність, яка дає їм змогу існувати, дозволяє їх бачити, читати, можливо, вводити в дію, застосовувати й перетворювати на тисячу можливих способів серед інших речей, але не як інші речі. Він може стосуватися лише реалізованих вербальних перформансів, тому що він аналізує їх на рівні їхнього існування, він описує те, що було сказано, достоту так, як воно було сказане. Таким чином, аналіз висловлювань є аналізом історичним, але таким, що уникає будь-якого витлумачення: він не має на меті з’ясувати, що саме приховує сказане, що саме було сказано в ньому самому, що не-ска-зане ховається під сказаним, він не прагне розкрити те розмаїття думок, образів або фан-тазмів, які населяють сказане; навпаки, він має на меті з’ясувати, в який спосіб сказане існує і що означає для нього бути вираженим, залишити по собі сліди, а може, й залишитися для можливого повторного використання; він передбачає пошук, чому те, що було сказане, з’явилося і чому не з’явилося на його місці щось інше. З цього погляду важко визнати існування латентного висловлювання, бо йдеться про звертання саме до очевидності наявної мови.

З цією тезою важко погодитися. Добре відомо, — і, мабуть, відтоді, як люди навчилися розмовляти, — що часто говориться одне замість іншого; що одна й та сама фраза може водночас мати два різні значення; що очевидний смисл, який без труднощів сприймається всіма, може маскувати другий, езотеричний або пророчий, який рано чи пізно відкриється завдяки тоншим методам розшифрування або внаслідок лише ерозії, зумовленої часом; що під видимістю формулювання може панувати інше, що керує першим, розхитує його, руйнує, нав’язує йому свою власну вимову; одне слово, відомо, що сказане в той або інший спосіб говорить про це значно більше від нього самого. Але по суті ці наслідки роздвоєння або подвоєння, це не-сказане, яке виявляється сказаним всупереч усьому, насправді не мають стосунку до висловлювання, принаймні в тому його вигляді, в якому ми тут його визначили. Полісемія — яка робить можливою герменевтику та розкриття другого смислу— стосується фрази й тих семантичних полів, які вона вводить у дію: одна й та сама сукупність слів може дати місце кільком смислам і кільком можливим побудовам; тобто ми можемо мати різні значення, що переплітаються або чергуються, але на основі одного висловлювання, яке залишається ідентичним. Так само пригнічення одного вербального перформан-су іншим, їхня взаємозаміна або взаємопроникнення — це явища, які належать до рівня формулювання (навіть якщо вони впливають на лінгвістичні або логічні структури), проте саме висловлювання не зачіпається цим подвоєнням або цим витісненням, тому що воно є модальністю існування вербального пер-формансу в тому його вигляді, в якому він був введений. Висловлювання не може розглядатися як сукупний результат або кристалізація кількох плинних, ледь артикульова-них висловлювань, які взаємовідштовхують-ся. Над висловлюванням не витає таємна присутність не-сказаного, прихованих значень і пригнічення; навпаки, спосіб, у який функціонують ці приховані елементи та в який вони можуть поновлюватися, залежить від модальності самого висловлювання: адже добре відомо, що “не-сказане”, “пригнічене” не є тим самим, — ні у своїй структурі, ні у наслідках, — коли йдеться про висловлювання математичне і висловлювання економічне, коли йдеться про автобіографію або про переказ сновидіння.

Проте до всіх цих різних модальностей не-сказаного, які можуть бути виявлені в полі висловлювань, треба, поза всяким сумнівом, додати нестачу, яка замість того, щоб бути у внутрішньому, перебуває в корелятивному зв’язку з цим полем і відіграє певну роль у визначенні самого його існування. Вона справді може існувати й, безперечно, існує за умов появи висловлювань, винятків, меж або лакун, які окреслюють їхній рефере-нціал, узаконюють єдину послідовність висловлювань, намічають і знову закривають групи співіснування, перешкоджають певним формам використання. Але не слід плу-

тати ані щодо статусу, ані щодо наслідків дій характерну нестачу закономірності висловлювання і значення, приховані в тому, що там було сформульоване.

3. Отже, висловлювання, хоч яке неприховане, все одно залишається невидимим і недоступним для сприйняття, і його межі та властивості очевидні. Необхідна певна зміна погляду та способу дій, щоб розпізнати його й роздивитися в ньому самому. Можливо, його слід сприймати як щось добре знайоме, що без кінця вислизає; можливо, воно схоже на ті добре відомі прозорі предмети, які, хоч нічого й не приховують у своїй глибині, проте й не постають перед зором в усій своїй ясності. Рівень висловлювання ледь окреслюється навіть у своїй безпосередній близькості.

На те існує кілька причин. Про одну ми вже згадували: висловлювання не є одним із утворень, що існують поруч із фразами або судженнями — вище або нижче від них; воно завжди вкладене в утворення цього роду або навіть у послідовності знаків, які не підпорядковуються їхнім законам (і які можуть бути списками, випадково сформованими рядами, таблицями); воно характеризує не те, що дається в них, і не той спосіб, у який вони виокремлюються, а сам факт, що вони задані, та спосіб, у який вони задані. Тут ідеться про ту квазіневидимість поняття “існує”, яка зникає в тому, про що можна сказати: “Існує те або те”.

Друга причина: вона полягає в тому, що структура означування мови завжди відсилає до іншого; об’єкти там визначені, смисл намічений, суб’єкт позначений певною кількістю знаків, навіть якщо він і не присутній. Мова завжди здається населена іншою, розміщеною десь-інде, неблизькою, віддаленою; вона спустошена відсутністю. Чи не є вона тим місцем, де з’являється щось інше, ніж вона, і чи не здається, що в цій функції її власне існування розсіюється? Але якщо виникає потреба описати рівень висловлювання, слід узяти до уваги це існування як таке; поставити запитання мові, але не в тому напрямку, в якому вона відсилає, а у вимірі, який її задає; знехтувати її спроможність означати, називати, показувати, виводити на світло, бути місцем, де утворюються смисл та істинність, і натомість затриматися на моменті — або застиглому, або включеному в гру означника та означуваного,— який визначає її осібне та обмежене існування. Йдеться про те, щоб при дослідженні мови зосередитися не лише на означуваному (що стало віднедавна вельми модним), а й на означнику, аби прояснити той факт, що мова існує і тут, і там, у своєму зв’язку зі сферами можливих об’єктів та суб’єктів, у зв’язку з іншими формулюваннями та ймовірними повторними застосуваннями.

Нарешті, остання причина цієї квазіневи-димості висловлювання: воно припускається всіма іншими аналізами мови, проте вони ніколи не виводять його на світло. Для того, щоб мову можна було розглянути як об’єкт, розкласти на окремі рівні, описати й проаналізувати, треба, щоб була присутня “даність висловлювання”, яка завжди була б визначеною і скінченною. Аналіз мови завжди здійснюється на основі певного корпусу слів і текстів; інтерпретація та прояснення неявних значень завжди спирається на обмежену групу фраз; логічний аналіз будь-якої системи передбачає повторне записування в рамках якоїсь формалізованої мови заданої сукупності суджень. Що ж до рівня висловлювання, то він щоразу нейтралізується: він або визначається лише як репрезентативний зразок, який дозволяє виокремити безконечно застосовні структури; або розглядається як чиста видимість, за якою має відкритися істина іншого слова, або оцінюється як неістотна субстанція, що править за основу для формальних відношень. І хоча без нього не може бути здійснений жоден аналіз, для власне аналізу він виявляється неістотним. Якщо до цього додати, що всі описи можуть здійснюватися лише за умови, що самі вони складають скінченні сукупності висловлювань, можна легко зрозуміти, чому поле висловлювань оточує їх із усіх боків, чому вони не можуть від нього звільнитися і взяти його як безпосередню тему. Розглянути висловлювання як такі не означає шукати поза всіма цими аналізами й на глибшому рівні якусь таємницю і якесь коріння мови, що його вони оминули. Це означає зробити видимою й доступною для аналізу цю близьку прозорість, що являє собою елемент можливості їхнього існування.

Не схований і не видимий, рівень висловлювань перебуває на межі мови: він, як такий, не є тією сукупністю характеристик, які даються, хай і не в систематичний спосіб, безпосередньому досвідові; але він також не є, поза своїми межами, загадковим і мовчазним залишком, що його він не виражає. Він визначає модальність своєї появи: її периферію, радше ніж її внутрішню організацію, поверхню і зміст. Та оскільки ми можемо описати цю висловлювальну поверхню, то це є доказом того, що “даність” мови не є простим розривом фундаментальної німоти, що слова, фрази, значення, твердження, зчеплення суджень не спираються безпосередньо на первісну ніч безмовності, а що несподівана поява фрази, блискавичне прояснення смислу, раптовий індекс позначення завжди виникають у сфері дій функції висловлювання; що між мовою, такою, якою її читають і чують, але й такою, яку вживають у розмові, та відсутністю всякого формулювання немає роїння всіх ледь вимовлених речей, всіх недомовлених фраз, усіх напіввисловлених думок, того нескінченного монологу, з якого виринають на поверхню лише якісь фрагменти, але передусім — або, в усякому разі, перед ним (бо він від них залежить) — там немає умов, згідно з якими має здійснюватися функція висловлювання. Це також доводить, що марно шукати поза структурним, формальним або інтерпретативним аналізом мови область, нарешті звільнену від усякої позитивності, де могли б розгорнутися свобода суб’єкта, праця людської істоти або відкриття трансцендентного призначення. Немає підстав заперечувати проти лінгвістичних методів дослідження або методів логічного аналізу: “Що ви робите — після того, як було стільки сказано про правила побудови фраз — із самою мовою в усій повноті її живого тіла? Що ви робите з цією свободою, або з цим смислом, що передує всім значенням, без яких не було б індивідів, котрі можуть порозумітися між собою в завжди поновлюваній роботі мови? Невже ви не розумієте, що як тільки ви виходите за межі скінченних систем, які роблять можливою нескінченність мови, але які неспроможні дати їй обгрунтування й осмислення, перед вами постає знак трансцендентності, — чи це витвір людської істоти? Чи вам відомо, що ви змогли описати лише кілька властивостей мови, поява і спосіб буття яких абсолютно не зводяться до вашого аналізу?” Ці заперечення слід відкинути: бо якщо й справді тут ідеться про вимір, який не належить ні до логіки, ні до лінгвістики, він так само не є ані відновленою трансцендентністю, ані дорогою, що знов веде в напрямку недосяжних витоків, ані укладанням власних значень, що його здійснює людська істота. Мова, на рівні своєї появи та свого способу буття, — це висловлювання, і як така вона залежить від опису, що не є ані трансцендентним, ані антропологічним. Аналіз висловлювання не приписує аналізові лінгвістичному або логічному межі, біля якої вони мали б відступитися й визнати свою безпорадність; він не накреслює лінію, що обмежувала б їхню царину; він розгортається в іншому напрямку, який перехрещується з їхнім. Можливість аналізу висловлювань, якщо її встановлено, повинна дозволити зняти трансцендентне обмеження, що його певна форма філософської мови протиставляє всім аналізам мови в ім’я існування цієї мови й тих основ, від яких вона, напевне, походить.

Б

Тепер я маю звернутися до наступної групи питань: як опис висловлювань, визначений у такий спосіб, можна узгодити з аналізом мовних формацій, принципи якого я накреслив вище? І навпаки: наскільки слушно буде твердити, що аналіз мовних формацій є аналізом висловлювань, у тому сенсі, якого я щойно надав цьому слову? На це запитання важливо дати відповідь; адже саме в цій точці має завершити свій цикл той задум, з яким я був пов’язаний стільки років, — думки, що їх я досі розвивав, можна сказати, наосліп, а тепер намагаюся чітко окреслити їхній загальний профіль, сподіваючись їх упорядкувати, виправити чимало помилок та недоглядів. Як було вже показано, я не намагаюся тут пе-реповісти, що я хотів колись зробити, здійснюючи той або той конкретний аналіз, викласти той задум, який був у мене в голові, розповісти про перешкоди, що їх я зустрів, про те, від чого мені довелося відмовитись, і про більш або менш задовільні результати, що їх я зміг досягти; я не описую тут своїх реальних дій, щоб показати, якими вони мали бути і якими вони будуть, починаючи від сьогодні: я намагаюся прояснити можливість опису, якою я вже скористався, добре не усвідомлюючи її обмежень та ресурсів,— з тим, щоб ужити належних заходів і з’ясувати її вимоги; радше ніж вишукувати те, що я сказав і що міг би сказати, я намагаюся з’ясувати, в межах закономірності, яка йому притаманна і яку я не досить використав, те, що робило можливим те, що я казав. Але так само можна бачити, що я не розвиваю тут теорію у строгому й неспростовному значенні цього терміна: ні дедукцію, що починається з певної кількості аксіом, ані абстрактну модель, застосовну до невизначеної кількості емпіричних описів. Звичайно, ще не настав час для такої побудови, якщо її взагалі можна буде колись спорудити. Я не намагаюся вивести правила аналізу мовних формацій з визначення висловлювань, узятого за основу; я також не прагну вивести природу висловлювань з того, що являють собою мовні формації в тому вигляді, в якому їх було абстрактно виокремлено з того чи того опису; але я намагаюся показати, як може утворитися, без дефектів, без суперечностей, без внутрішнього свавілля, сфера, де розглядаються висловлювання, принцип їхнього згрупування, великі історичні єдності, що їх вони можуть утворювати, та методи, які дозволяють їх описати. Я не йду шляхом лінійної дедукції, а радше концентричними колами, причому іноді я просуваюся в напрямку більш зовнішніх, а іноді — більш внутрішніх: виходячи з проблеми перервності у мові та одиничності у висловлюванні (центральна тема), я намагався проаналізувати, на периферії, певні форми загадкових угруповань; але принципи уніфікації, які переді мною тоді постали і які не є ані граматичними, ані логічними, ані психологічними, а отже, не можуть бути застосовані ані до фраз, ані до суджень, ані до понять, вимагали, щоб я повернувся до центральної проблеми, тобто до проблеми висловлювання; і щоб я спробував прояснити, що саме слід розуміти під висловлюванням. І я вважатиму, що не вибудував строгу теоретичну модель, а вивільнив належну сферу для опису, і хоч я й не створив моделі, та принаймні відкрив і дослідив її можливість, з’ясувавши, чи зміг “замкнути круг” і показати, що аналіз мовних формацій справді зосереджується на описі висловлювання в його специфіці. Одне слово, чи вдалося мені показати, що саме виміри, притаманні висловлюванню, вводяться в дію в процесі утворення мовних формацій. Йдеться не так про те, щоб обгрунтувати теорію, — причому раніше, ніж я зумів це зробити (ніде правди діти, жалкую, що досі мені це не вдалося), — як про встановлення такої можливості.

При вивченні висловлювання було відкрито функцію, яка характеризує сукупності знаків і не ототожнюється ані з граматичною “прийнятністю”, ані з логічною коректністю і яка здійснюється за умови, що існують: ре-ференціал (який не збігається точно ані з фактом, ані зі станом речей, ані з об’єктом, а є принципом диференціації); суб’єкт (не свідомість, яка говорить, не автор формулювання, а позиція, що може бути зайнята за певних умов байдуже якими індивідами); асоційоване поле (яке не є реальним контекстом формулювання або ситуацією, в якій воно було артикульоване, а цариною співіснування для інших висловлювань); матеріальність (яка не є лише субстанцією або основою для артикуляції, а статусом, правилами транскрипції, можливостями застосування або повторного використання). Отже, те, що було описане під назвою мовної формації, являє собою, в строгому розумінні, групи висловлювань. Тобто сукупності вербальних перформансів, які не пов’язуються між собою на рівні фраз жодними граматичними зв’язками (синтаксичними або семантичними), які не пов’язуються на рівні суджень зв’язками логічними (формальної впорядкованості або концептуальних зчеплень), які не пов’язуються також на рівні формулювань зв’язками психологічними (чи то буде ідентичність форм свідомості, чи постійність менталітетів, чи повторення задуму), але пов’язуються на рівні висловлювань. З цього випливає, що можна визначити загальний порядок, якому підкоряються їхні об’єкти, форму розсіяння, згідно з якою розподіляється те, про що вони говорять, систему їхніх референціалів; з цього випливає, що можна також визначити загальний порядок, якому підкоряються різні способи висловлювань, можливе розподілення позицій суб’єкта та система, яка визначає їх, даючи їм свої приписи; це вимагає також, щоб був визначений порядок, спільний для всіх їхніх асоційованих полів, форми послідовностей, синхронності і повторень, яких вони набувають, і система, що пов’язує між собою всі ці поля співіснування; це вимагає, нарешті, щоб був визначений загальний порядок, якому підлягає статус цих висловлювань, спосіб, у який вони були запроваджені, прийняті, застосовані, повторно використані, поєднані між собою, спосіб, за яким вони стають об’єктами привласнення, знаряддями бажань або інтересів, елементами стратегії. Описати висловлювання, описати функцію висловлювань, носіями якої вони є, проаналізувати умови, за яких здійснюється ця функція, обстежити різні області, існування яких вона припускає, та спосіб, у який вони арти-кулюються, означає спробувати прояснити, що саме зможе бути індивідуалізоване як мовна формація. Або ж цю саму думку можна висловити інакше, але в протилежному напрямку: мовна формація — це загальна система висловлювань, якій підпорядкована група вербальних перформансів, — система, що керує не одна, бо ця ж група, крім того, підпорядкована, за іншими своїми вимірами, логічній, лінгвістичній та психологічній системам. Те, що було визначене як “мовна формація”, розподіляє загальний план мовленого на специфічному рівні висловлювань. Чотири напрямки, в яких здійснюється її аналіз (формація об’єктів, формація позицій суб’єкта, формація понять, формація варіантів стратегічного вибору) співвідносяться з тими чотирма царинами, де вводиться в дію функція висловлювання. І якщо мовні формації вільні у стосунку до великих риторичних єдностей тексту або книжки, якщо вони не мають своїм законом строгість дедуктивної архітектури, якщо вони не ототожнюються з витвором одного автора, то це означає, що вони вводять у дію рівень висловлювання з тими закономірностями, що йому притаманні, а не граматичний рівень фраз, і не логічний рівень суджень, і не психологічний рівень формулювання.

Виходячи з цього, можна висловити кілька суджень, які перебувають у самому осередді всіх цих видів аналізу.

1. Можна твердити, що виділення мовних формацій, незалежно від інших принципів можливої уніфікації, висвітлює специфічний рівень висловлювання; але можна також сказати, що опис висловлювань і того способу, в який організується рівень висловлювання, приводить до індивідуалізації мовних формацій. Обидва підходи є однаково виправданими та взаємооберненими. Аналіз висловлювання й аналіз формації встановлюються корелятивно. Коли прийде час опрацьовувати теорію, треба буде визначити дедуктивний порядок.

2. Висловлювання належить до мовної формації, як фраза належить до тексту, а судження— до дедуктивної сукупності. Але тоді як регулярність фрази визначається законами мови, а регулярність судження — законами логіки, регулярність висловлюваній визначається самою мовною формацією. Її належність і її закон — це, по суті, одне й те саме, що не слід сприймати як парадокс, оскільки мовна формація характеризується не принципами побудови, а фактичним розсіянням, бо вона є для висловлювань не умовою їхньої можливості, а законом співіснування, висловлювання ж, у свою чергу, є не взаємозамінними елементами, а сукупностями, що характеризуються своєю модальністю існування.

3. Отже, тепер можна наділити повним смислом те визначення “мови”, що було запропоноване вище. Мовою можна назвати сукупність висловлювань остільки, оскільки вони належать до тієї самої мовної формації; вона не утворює риторичної або формальної єдності, яка може бути безліч разів повторена й появу або використання якої в історії можна зафіксувати (і пояснити в разі необхідності); вона визначається обмеженою кількістю висловлювань, для яких можна визначити сукупність умов існування. Мова, осмислена в такий спосіб, не буде ідеальною й позачасовою формою, яка, крім того, могла б мати свою історію; тож проблема не в тому, як і чому вона могла виникнути та реалізуватися в цій часовій точці; вона наскрізь історична— це фрагмент історії, водночас єдність і безперервність у самій історії, яка ставить проблему своїх власних меж, своїх розривів, своїх перетворень, специфічних модусів своєї тимчасовості, радше ніж своєї раптової появи посеред утворень часу.

4. Нарешті, можна тепер уточнити те, що називають “мовною практикою”. Не треба плутати її ані з експресивною операцією, за допомогою якої індивід формулює думку, бажання, образ, ані з раціональною діяльністю, яка може відбуватися в системі висновків, ні з “компетенцією” суб’єкта, що говорить, коли він будує граматичні фрази; це сукупність безіменних історичних правил, завжди окреслених у часі й просторі, які визначили в дану епоху та для даного суспільного, економічного або лінгвістичного ареалу умови виконання функції висловлювання.

Тепер мені залишається повернути аналіз у протилежний бік і, співвіднісши мовні формації з висловлюваннями, що їх вони описують, пошукати в іншому напрямі, цього разу зовнішньому, законне застосування цих понять: що можна відкрити з їхньою допомогою, яке місце можуть вони посісти серед інших методів опису, якою мірою можуть вони змінювати і перерозподіляти царину історії ідей. Але перш ніж здійснити цей поворот, а також щоб діяти з більшою певністю, я ще трохи затримаюсь у щойно дослідженому вимірі і спробую уточнити, чого вимагає і що виключає аналіз поля висловлювань та формацій, які його розділяють.