Розширення, накопичення та систематизація антропологічних знань. Другий період розвитку антропології: розширення, накопичення та систематизація антропологічних знань.

Другий період розвитку антропології: розширення, накопичення та систематизація антропологічних знань.

Хронологічні межі: Епоха Відродження – епоха Просвітництва включно (ХV – ХVІІІ ст.).

Головна тенденція: наукова революція середини ХVІ – ХVІІ ст. і другий переворот (остаточний) у свідомості людства, результатом якого був рішучий крок у бік матеріалізму та еволюціонізму. Переворот у «картині світу».

Епоха Відродження протиставила аскетизму Середньовіччя захоплення людиною, її фізичною й духовною міццю. Скульптор Бенвенуто Челіні називав людські кістки прекрасними і вчив учнів саме так їх розуміти. Цю епоху вирізняють великі успіхи в галузі анатомії людини. Реформатором анатомії був Везалій (ХVІ ст.), який написав твір «Фабрика людського тіла», в якому вже в назві видний механіцизм у сприйнятті людини, якого ще не було в ХІV – ХV ст., час Ренесансу.

Однією з перших праць уже з власне антропології була книга М.Хундта «Антропологія про гідність, природу і властивості людини, про елементи, частини і члени людського тіла» (1501 р., м. Лейпциг). Як бачимо, анатомічна частина в ній – остання, починається ж книга з аналізу все ж таки моральних речей. Інші антропологічні праці ХVІ – ХVІІ ст. проявляють наявне «коливання» наукової думки: одні вчені пишуть роботи про природні властивості тіла людини, інші – з антропологічної психології – про людську душу. Отож, у науці в той час ще не відбувся рішучий розрив зі старою парадигмою.

В епоху Просвітництва французькі енциклопедисти (вони були насамперед філософами) під терміном «антропологія» розуміли всю сукупність знань про людину. Німецькі філософи кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст., зокрема, І.Кант, включали в антропологію проблеми психології. Але рішучий крок уперед антропологія зробила тільки після появи в 1859 р. роботи Чарльза Дарвіна «Походження видів шляхом природного відбору». Головною заслугою Дарвіна було те, що він довів, що види розвиваються (теологія ж це заперечувала; наука до нього теж не мала щодо того однозначної думки). Й у 2000 р. Римський папа Іоанн Павло ІІ у Енцикліці, присвяченій розвитку науки, зазначив, що сьогодні католицька теологія визнає таке відкриття Дарвіна великим. Але водночас Папа зауважив, що, незважаючи на розвиток, види все ж таки один в інший не переходять, це положення так і залишилося без доказів.

Німецький учений Ернст Геккель (1834 – 1919) у творі «Природна історія світобудови» зробив спробу побудувати родовід людства, УПЕРШЕ висунувши думку про існування в минулому проміжної форми, що зв’язує мавпу й людину. Ця форма, – писав він, – «мавполюдина» – пітекантроп ще науці невідома, тому її можна назвати «недостаючою ланкою» (англ.: missing link). З цього моменту те, що отримало назву дарвінізму, вже безперешкодно пішло в науку. Геккеля, правда, дуже скоро цілком аргументовано звинуватили в фальсифікації доказів, але то вже не мало сенсу – наука виказала якусь дивну внутрішню потребу в дарвінізмі. Безумовно, й потреба в розвитку бінарної опозиції теологічному поясненню походження людини існувала, але й факт можливості певного соціального замовлення «на дарвінізм» відкидати не можна (як твердять деякі американські археологи, це з поч. ХХ ст. фінансується Фондом Рокфеллера. – Див.: Кремо М., Томпсон Р. Неизвестная история человечества. – М., 2002).