Координація економічної політики залежно від засобів здійснення може бути двох видів: дискретна та інституціональна. 4 страница

¨ Міжнародна асоціація економічних наук – об'єднання націо­нальних асоціацій

економістів, створене в 1950 р. з ініціативи ЮНЕСКО. Метою організації є поширення економічних знань, розширення особистих контактів і поліпшення взаєморозуміння між вченими різних країн через організацію наукових конферен­цій і конгресів, проведення спільних або паралельних дослі­джень. Статут передбачає тільки колективне членство національ­них наукових асоціацій або комітетів, а приватні особи можуть брати участь у роботі конференцій.

¨ Міжнародний кооперативний альянс (МКА) засновано в 1895 р. у Лондоні

представниками кооперативного руху 14 країн: Австралії, Австро-Угорщини, Аргентини, Бельгії. Великобританії, Данії. Індії, Італії, Нідерландів, Росії, Сербії, США, Франції і Швейцарії. Ініціаторами створення альянсу були прибічники так званого християнського соціалізму в кооперативному русі – Ве­ликобританія і Франція, які розглядали кооперацію як засіб встановлення соціального миру.

Сучасні цілі, проголошені статутом – сприяння розвитку ко­операції в усіх країнах; пропаганда принципів і методів кооперативного руху, захист і представництво його інтересів; встанов­лення і розвиток взаємних контактів, співробітництво між кооперативами різних країн. До альянсу входить майже 170 наці­ональних і 7 міжнародних кооперативних організацій. Основними формами діяльності альянсу є організація конгресів, проведення засідань, семінарів, участі, у діяльності ООН та її спеціалізованих установ, заходах міждержавних організацій.

¨ Європейський діловий конгрес (ЄДК) — міжнародна суспільно-політична недержавна

організація, що об'єднує підприємства, асоціації і союзи підприємців країн-учасниць Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). ЄДК створена 8—9 гру­дня 1997 р. в Бонні (Німеччина) на установчій конференції полі­тичних діячів, бізнесменів і банкірів з 37 країн ОБСЄ.

Відповідно до Статуту членами ЄДК можуть бути підприємс­тва, союзи і об'єднання підприємств, а також їх партнери з країн-учасниць ОБСЄ, які визнають Статут ОБСЄ. Кожна країна ОБСЄ може бути представлена в ЄДК не більш як десятьма членами. Статут передбачає можливість асоційованого членства. Асоційовані члени наділяються правами і обов'язками, передбаченими Статутом, за винятком права голосувати на сесіях Загальних зборів і бути вибраними до керівних органів ЄДК. Кількісні обмеження не поширюються на асоційованих членів, які. відповідно, сплачують 50% вступних і членських внесків.

Відповідно до Статуту цілями ЄДК є: сприяння економічному співробітництву в регіоні ОБСЄ і економічному розвитку дер­жав-учасниць ОБСЄ, створення оптимальних умов для діалогу між політичними і діловими колами, а також захист прав і закон­них інтересів своїх членів і надання їм допомоги з метою підвищення ефективності діяльності.

¨ Римський клуб – об'єднання вчених, громадських діячів і пре­дставників ділових кіл світу,

які займаються вивченням глобаль­них проблем. Створений у 1968 р. зініціативи групи вчених, котрі брали участь у міжнародній зустрічі в Римі. Діяльність клубу здій­снюється в основному через організацію досліджень, тематика яких включає широкий спектр питань (валютні проблеми, новий міжнародний економічний порядок, природні ресурси, екологія та ін.). Результати досліджень оприлюднюються у вигляді так званих «доповідей Римського клубу», в обговоренні яких беруть участь його члени.

Римський клуб не має ні штатних наукових співробітників, ні власного статуту, ні свого друкованого органу. Керівний орган – виконком, який щорічно організовує засідання клубу в різних мі­стах світу. Секретаріат клубу знаходиться в Римі.

¨ Дакарський клуб – об'єднання представників громадсько-політичних і ділових кіл дежав

Африки та Західної Європи — засновано в 1974 р. у Дакарі (Сенегал).

Дакарський клуб – це неофіційний форум для дискусій та спільного пошуку спеціалістами з питань розвитку шляхів вирі­шення міжнародних економічних проблем, особливо у сфері промислового розвитку африканських країн та їхніх відносин з промислово розвинутими країнами.

Членство в клубі індивідуальне. Для керівництва діяльністю клубу між сесіями створено ініціативний комітет (вісім членів). Президент клубу, якого обирають на три роки, входить до складу цього комітету. Штаб-квартира знаходиться в Дакарі.

РОЗДІЛ 5. ООН ТА МІЖНАРОДНЕ ЕКОНОМІЧНЕ

СПІВРОБІТНИЦТВО

У 1919р. було створено прототип ООН – Лігу Націй, яка не виконала своєї місії, не змогла вберегти світ від війни, і була ліквідована.

26 жовтня 1945р. – Статут ООН було ратифіковано Радянським Союзом, Китаєм, Великобританією, Сполученими Штатами Америки та Францією. Цей день вважається офіційною датою створення ООН і щорічно відзначається як День Організації Об’єднаних Націй.

На даний час входить 189 держав. Європейська штаб-квартира ООН розташована в Женеві, хоча Швейцарія не є членом ООН. Також не є членами або залежні території, або країни, які мають конституційний статус неприєднання – це Швейцарія і Ватикан, або які мають своїх спостерігачів.

Спостерігачі є в ООН і від таких міжнародних організацій, як

· Європейський Союз;

· Організація Африканської Єдності;

· Організація Ісламська конференція;

· Комітет Червоного Хреста.

Офіційні мови ООН: англійська, французька, російська, іспанська, китайська, арабська

Головна мета створення ООН – це збереження миру в світі і попередження військових конфліктів. Але поступово поле діяльності організації розширювалось і сьогодні охоплює й інші напрямки міжнародного політичного життя: торгівлю, економіку, соціальну і культурну сферу, екологію тощо.

Переважно більшість програм, комісій, спеціалізованих закладів, фондів організації спрямовані на вирішення економічного співробітництва між її членами. Серед спеціалізованих закладів є могутні організації, які зараз вагомо впливають на світове політичне життя: МВФ, Світовий банк, СОТ. Є організації які регулюють економічні відносини на галузевому рівні: ЮНІДО (організація ООН з промислового розвитку), ФАО (організація ООН з промисловості і сільського господарства), ІКАО (міжнародна організація вільної авіації ), а також організації що координують співробітництво на регіональному рівні (ЕКОСОР(економічна і соціальна рада ООН)). Є також організації, які допомагають розвитку країн з слаборозвиненою економікою і країнам які звільнились від колоніального гніту (МАР(міжнародна асоціація розвитку)).

У 1960р. засновано програму розвитку ООН (ПРООН), що спрямована на допомогу країнам, що розвиваються і ЮНКТАД (конференція ООН з торгівлі і розвитку).

Хартія ООН зобов'язує країни-члени регулярно сплачувати членські внески. Згідно з існуючими правилами щорічні внески в основний (так званий регулярний) бюджет організації треба вно­сити до 31 грудня відповідного року. Статтею 19 Статуту ООН передбачено, що країни, які не сплачують внески, можуть бути позбавлені права голосу в Генеральній Асамблеї.

Цілі організації :

- підтримувати міжнародний мир та безпеку;

- розвивати дружні відносини між націями на основі поважання принципу рівноправ’я і самовизначення народів;

- здійснювати співробітництво для розв’язання міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру та заохочення й розвитку поваги до прав людини й основних свобод;

- організовувати і погоджувати дії націй для досягнення цих спільних цілей.

ООН має 70 інформаційних центрів на всіх континентах, налічує 54 тис. службовців, з них 14 тис. співробітників працюють безпосередньо в штаб-квартирі в Нью-Йорку.

Регулярний бюджет ООН затверджується Генеральною Асамблеєю один раз на два роки. У 1994-1995р.р. становив майже 1,1млрд. дол. США.

Останні роки перед ООН стоять дві проблеми, які взаємопов’язані – фінансова і бюджетна, що зумовлені невиконанням своїх фінансових зобов’язань деяким державам.

Органи системи ООН можна поділити на такі основні групи: головні і допоміжні, спеціалізовані і автономні організації.

Провідна роль в керівництві ООН належить шістьом органам:

· Генеральній Асамблеї;

· Раді Безпеки;

· Економічній і Соціальній Раді (ЕКОСОР) ;

· Міжнародному Суду;

· Раді з Опіки;

· Секретаріату.

· п’ятий – адміністративний і бюджетний;

· шостий – з правових питань

Допоміжні організації – це комітети і комісії ,які підпорядковуються головним органам ООН.

Спеціалізованіоргани і міжурядові установи, пов'язані з ООН, можуть бути поділені на три групи:

1) програми і робочі органи ООН;

2) спеціалізовані установи ООН;

3) автономні організації, пов'язані з ООН.

Перша група об'єднує структурні одиниці, які є складовою органів Генеральної Асамблеї ООН.

Організації другої і третьої груп пов'язані спеціальними уго­дами з ООН.

Друга група установ підпорядкована безпосередньо ЕКОСОР. Ці організації взаємодіють з ООН і одна з одною через Економіч­ну і Соціальну Раду і щорічно подають свої звіти і доповіді. Рада уповноважена укладати зі спеціалізованими установами угоди про умови їхніх зв'язків з ООН і подавати такі угоди на затвердження Генеральній Асамблеї.

До третьої групи входять: 1) МАГАТЕ і СОТ, які мають угоди з Генеральною Асамблеєю, а не з ЕКОСОР і тому не входять у групу спеціалізованих установ; 2) Міжнародний торговий центр ЮНКТАД/СОТ — МТЦ, пов'язаний з ООН через Конференцію ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД); 3) Світова торговельна організація СОТ, утворена на основі ГАТТ, яка, входячи в систему Об'єднаних Націй, структурно належить до ЕКОСОР, але не має з нею спеціальної угоди, як інші спеціалізовані установи, а пов'язана з ООН через угоду про створення спільного з ЮНКТАД органу МТЦ і угоду про співробітництво з Всесвітнім банком і Міжнародним валютним фондом.

До спеціалізованих установ ООН належать:

· Міжнародна організація праці;

· Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку;

· Продовольча і сільськогосподарська Організація Об’єднаних Націй;

· Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку;

· Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури;

· Всесвітня організація інтелектуальної власності;

· Міжнародна морська організація;

· Міжнародна організація цивільної авіації;

· Всесвітній поштовий союз;

· Міжнародний союз електрозв’язку та Міжнародний союз з телекомунікації;

· Всесвітня метрологічна організація;

· Всесвітня організація охорони здоров’я;

· Міжнародне агентство з атомної енергії;

· Всесвітня організація з туризму.

РОЗДІЛ 6. МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ З РЕГУЛЮВАННЯ

СВІТОВОЇ ТОРГІВЛІ

До групи глобально-універсальних організацій належать та­кі, які географічно і за характером діяльності в сфері торгівлі тя­жіють до глобальних (всесвітніх) і універсальних (загальної ком­петенції) організацій. У міжнародній торгівлі до глобально-уні­версальних належать: три органи ООН – Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), Міжнародний торговельний центр; міжуря­дові організації – Всесвітня митна організація (ВМО), Бюро міжнародних виставок (БМВ); неурядові організації – Міжнародна торговельна палата (МТП), Спілка міжнародних ярмарків (СМЯ).

До регіональних організацій торговельного спрямування на­лежать усі регіональні економічні угруповання, оскільки спільною рисою цих наддержавних організацій є інституціональне закріп­лення вже існуючого (або бажаного) ступеня розвитку інтеграції. Відомо, що регіональне інтеграційне угруповання проходить у своїй еволюції обов'язкові стадії торговельної інтеграції: зону преференційної торгівлі, зону вільної торгівлі і митний союз.

Поміж регіональних організацій з найбільш розвинутою торго­вельною функцією можна назвати Північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА), Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР), Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ), Південний спільний ринок (МЕРКОСУР), Митний та економічний союз Центральної Африки (МЕСЦА), Спільний ринок Східної і Південної Африки (СРСПА) та ін.

Галузеві організації, об'єктом діяльності яких є окремі галузі світової торгівлі, можна поділити на міжурядові і неурядові. На окремих світових товарних ринках важливу роль відіграють міжнародні товарні організації, метою яких є спостереження за реалізацією міжнародних товарних угод, і між державні організації країн-виробників, країн-експортерів і країн-імпортерів сировини, метою яких є посилення національного контролю над природними ресурсами і стабілізація цін на ринках сировинних товарів. До міжурядових галузевих організацій належать: у промисловості – Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК), Міжнародна рада з олова, Асоціація країн-експортерів залізної руди (АПЕФ), Міжурядова рада країн-експортерів міді (СИПЕК), Світова енергетична конференція тощо; у сільському господарстві – Міжнародна комісія з рису, Міжнародна угода з зерна, Міжнародний комітет з чаю, Міжнародна угода з цукру та ін.; у транспорті і зв'язку – Міжнародний комітет залізничного транспорту, Арабський поштовий союз тощо. Численні не­державні галузеві організації існують у формі міжнародних спілок виробників (підприємств, картелів, міжнародних асо­ціацій): Міжнародна конференція виробників електроенергії; Міжнародна спілка підприємств газової промисловості; Між­народна федерація торговців сталлю, трубами і металами; Міжнародна асоціація з виробництва мила та миючих засобів; Міжнародна асоціація власників підприємств з виробництва шпалер; Картель з радіоапаратури; фосфатний, содовий, сір­никовий, калійний, азотний, нафтовий, алюмінієвий, трубний, електроламповий картелі та сотні аналогічних об'єднань в усіх сферах виробництва.

До групи міжнародних організацій із стандартизації і сертифі­кації належать організації, сферою компетенції яких є розробка міжнародних стандартів продукції в різних галузях, її сертифіка­ція та консультативна і інформаційна діяльність. На глобальному рівні питаннями стандартизації і сертифікації продукції займаю­ться Міжнародна організація із стандартизації (ІСО) і Міжнарод­на електротехнічна комісія (МЕК), на регіональному — Європей­ський комітет із стандартизації (СЕН), Європейський комітет із стандартизації в електротехніці (СЕНЕЛЕК), Міжскандинавська організація із стандартизації (ІНСТА), Міжнародна рада із стан­дартизації, метрології, сертифікації (НДР) тощо.

РОЗДІЛ 7. МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-КРЕДИТНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

¨ В 1930 р. було утворено Банк міжнародних роз­рахунків(БМР), а в 1945 р. –

Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР).

Міжнародний валютний фонд було засновано як валютно-фінан­сову організацію міжнародного співробітництва. В своїй діяльності він сполучає функції регулювання, фінансування й консультації. З 1946 р. МВФ має статус спеціалізованого органу ООН, але в своїй діяльності він користується фактичною самостійністю. Основна функція МВФ полягає у фінансуванні й кредитуванні країн-членів. При цьому, якщо на початку своєї діяльності МВФ надавав кредити переважно розвинутим країнам, то з 70-х років наголос в цьому відношенні все більше робиться на країни, що розвиваються. В 90-х роках для МВФ склалася нова ситуація, коли до нього увійшла група колишніх соціалістичних країн, які потерпають сьогодні від економічних труднощів. Надання допомоги цим країнам МВФ обумовлює низкою умов, підчас досить жорстких.

Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР) був утво­рений водночас із МВФ, його засновниками були 44 країни. Діяльність МБРР спочатку була спрямована на фінансування ре­конструкції економіки європейських країн, що постраждали підчас війни. Згодом сфера його діяльності значно розширилась й охопи­ла Латинську Америку, Африку, Близький Схід та інші регіони Азії. В основі діяльності МБРР – допомога країнам-членам, в першу чер­гу, таким, що розвиваються, в їх економічному розвиткові. Членами МБРР можуть стати тільки учасники МВФ; таким чином, ці дві організації тісно пов'язані, мають спільну політику.

Поступово функції МБРР ускладнювались. Зросли його фінансові ресурси, збільшилась кількість філій. Членами МБРР стала більшість країн світу (в тому числі й Україна). Він перетворився в світову гло­бальну організацію, що регулює валютно-кредитний ринок. Згодом МБРР очолив об'єднання, яке одержало назву Світового банку. Світо­вий банк – це група, що складається з п'ятьох організацій: МБРР, Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпо­рація (МФК), Багатостороння агенція гарантування інвестицій (БАГІ) й Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС).

¨ Міжнародна асоціація розвитку (МАР) утворена в 1960 р. як юридично самостійний

партнер МБРР для фінансування найменш розвинених країн. Проте фактично самостійність цієї організації обмежена, оскільки у неї з МБРР — спільні керівні органи, спільний персонал й організаційно-технічні засоби.

¨ Міжнародна фінансова корпорація (МФК) і Багатостороння аген­ція з гарантування

інвестицій (БАГІ) являють собою організації-філії Світового банку. МФК утворена в 1956 р. її призначення — сприяння розвиткові приватного бізнесу в країнах, що розвивають­ся, причому кредити надаються приватним компаніям на ринко­вих умовах. БАГІ було засновано в 1988 р. країнами-членами Світо­вого банку. Його головна мета – стимулювання прямих зарубіж­них інвестицій в країни, що розвиваються, шляхом усунення некомерційного характеру. Головна функція – надання страхових га­рантій іноземним інвесторам від некомерційних ризиків.

¨ Після Другої світової війни утворилася система соціалістичних країн; вираженням її

економічної інтеграції стала Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ), заснована в 1949 р. Згодом у РЕВ ви­никла необхідність в інститутах, які б регулювали валютно-кре­дитні відносини соціалістичних держав. Такими інститутами стали Міжнародний банк економічного співробітництва (МБЕС) та Міжна­родний інвестиційний банк (МІБ). МБЕС був заснований в 1963 р. для здійснення багатосторонніх розрахунків. Він проводив операції в перевідних рублях і конвертованій валюті, здійснював кредитну емісію перевідного рубля.

¨ Міжнародний інвестиційний банк був утворений в 1970 р. Його основною метою було

надання довгострокових кредитів для розвит­ку економіки країн-членів. Переважна частина кредитів надавала­ся в конвертованій валюті і тільки 10% — в перевідних рублях. В 90-х роках МБЕС і МІБ стали відчувати величезні труднощі, пов'я­зані з нестачею ресурсів, з платежами. З розпадом системи соціалі­стичних країн і РЕВ їх функції, по суті, вичерпались.

Основними елементами валютної інтеграції в Західній Європі є: узгоджений режим валют; утворення колективної валюти; спільні фонди взаємного кредитування тощо. Регулюючу роль в інтегра­ційному процесі відіграють державні валютно-кредитні й фінансові інститути. Найважливіші з них: Європейський інвестиційний банк (ЄІБ, утворений в 1958 р.); Європейський фонд розвитку (ЄФР, 1958 р.); Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС, 1973 р.), який потім був трансформований в Європейський валютний інсти­тут (ЄВІ, 1994), Європейський валютний фонд (1979 р.).

¨ До 1979 р. в основному була сформована Європейська валютна система (ЄВС), яка

призначена надати імпульс економічній інтег­рації. ЄВС являє собою сукупність економічних відносин, пов'яза­них з функціонуванням валюти в країнах "Спільного ринку" (зго­дом ЄС). В 1994 утворено Європейський валютний інститут, який розпочав підготовку організації Європейської системи центральних банків і утворення Європейського центрального банку. З 1999 р. здійснюється трансформація Європейського валютного інституту в Європейський центральний банк (ЄЦБ), який розташований у Франкфурті-на-Майні. Як підсумок валютної інтеграції в рамках ЄС відтоді діє Європейський валютний союз (ЄВС).

¨ Необхідними стали інститути, що були б інструментами всіх європейських країн. Одним з

них став Європейський банк реконструкції й розвитку (ЄБРР), утворений в 1990 р. практично усіма європейськими країнами, а також США, Канадою, Японією й деякими іншими неєвропейськими державами.

Інтеграційні процеси на рівні регіонів сприяли утворенню регіо­нальних міждержавних економічних угрупувань і в інших части­нах світу. Найбільшими з них є: Міжамериканський банк розвитку (МаБР, 1959р.), Африканський банк розвитку(АфБР, 1964 р.), Азіатський банк розвитку (АзБР, 1965 р.), Ісламський банк розвитку (ІБР, 1976 р.), Арабський валют­ний фонд (АВФ, 1977). Банки розвитку призначені для створення сприятливих умов економічного зростання країн, що розвиваються. Крім того, вони повинні сприяти реалізації політики регіоналізму, зміцненню регіональної політичної солідарності, а також етні­чної й конфесійної солідарності.

Своєрідними інститутами в структурі міжнародних валютно-кредитних відносин є клуби кредиторів і консультативні групи країн. Найвідоміші й найвпливовіші в міжнародних відносинах – Паризький і Лондонський клуби кредиторів.

· Паризький клуб утворено в 1956 р. як неформальну організацію урядів країн —

кредиторів для розв'язання проблеми заборгованості. Клуб здійснює нагляд за процесом сплати боргів й веде переговори з країнами-боржниками з питань реструктуризації боргів. Членами клубу є переважно розвинуті країни ОЕСР. Головою клубу традиц­ійно є представник міністерства фінансів Франції. Члени Паризького клубу беруть на себе зобов'язання кредитувати один одного в на­ціональних валютах, а також – треті країни в рамках спільної угоди про позики. Крім того, вони надають валюту Міжнародному валютному фонду. Клуб розробляє умови позик, приймає рішення про пролонгацію заборгованості, а також припинення платежів по боргам.

· Лондонський клуб – неурядова організація, яка об'єднує майже 600 найбільших приватних

банків-кредиторів. Банки-члени клубу укладають з урядом країни-боржника угоду про умови погашення боргу, його реструктуризацію. Угода про реструктуризацію можлива тільки в тому випадку, якщо країна-боржник приймає програму МВФ зі структурного керування своєї економіки, причому її виконання жорстко контролюється.

У міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносинах зро­стає роль консультативних группровідних країн світу. Це також своєрідні клуби на міждержавному рівні, які здійснюють загальне регулювання міжнародних економічних процесів, в тому числі й у валютно-кредитній сфері.

Ø Група п'яти (Г-5) складається зі США, Японії, Німеччини, Франції, Великої Британії.

Утворена в 1985 р. з метою стабілізації курсів національних валют й розробки для цього відповідальних заходів.

Ø Група семи (Г-7) "Велика сімка" складається з Г-5 плюс Канада й Італія. Вона обговорює

широке коло економічних проблем.

Ø Група десяти (Г-10) сполучає Бельгію, Канаду, Францію, Італію, Німеччину, Японію,

Нідерланди, Швецію, Швейцарію, Велику Брита­нію, США (Швейцарія стала одинадцятою вже після сформування групи). Основна мета — вирішення проблем міжнародної валют­ної системи.

Ø Група двадцяти (Г-20) сполучає Г-10 і ще 10 розвинутих країн. Мета – співробітництво у

вирішенні проблеми міжнародної валют­ної системи.

Ø група тридцяти (Г-30). Це некомерційна організація провідних банкірів, економістів,

бізнесменів, створена для обговорення ключових про­блем, неофіційного обміну думками, консультацій з економічних проблем, в тому числі й валютно-кредитних.

Нарешті, регулювання міжнародних відносин в валютно-кредитній і фінансовій сфері здійснюють неспецифічні органи ООН, тобто організації, діяльність яких виходить за межі цієї сфери. В першу чергу, це ЕКОСОР, потім ЮНКТАД та деякі інші органи й організації.

Таким чином, наприкінці XX сторіччя утворилася розгалужена й досить складна інституціональна структура міжнародного валютно-кредитного ринку. Основними структурними блоками є такі групи інститутів:

1. Держані органи й заклади, що контролюють міжнародну валют­но-кредитну діяльність країни, — міністерства (фінансів, економіки), національні банки й інші установи.

2. Багатонаціональні банки (БНБ).

3. Валютні біржі.

4. Міжнародні валютно-кредитні організації, котрі в свою чергу, поділяються на групи й види:

4.1. Міжнародний валютний фонд (МВФ);

4.2. Група Світового банку (МБРР, МАР, МФК, БАГІ, МЦУІС);

4.3. Банк міжнародних розрахунків (БМР);

4.4. Група Європейських міжнародних банків, організаційно пов'язаних з ЄС (ЄІБ, ЄБРР, ЄЦБ);

4.5. Регіональні банки розвитку;

4.6. Неспецифічні органи ООН (ЕКОСОР, ЮНКТАД);

4.7. Клуби кредиторів (Паризький, Лондонський);

4.8. Консультативні групи (Г-5, Г-7, Г-10, Г-20, Г-24, Г-30, Г-77, та ін.).

Головне призначення міжнародних фінансових інститутів – регулювання міжнародних валютно-кредитних і фінансових відно­син з метою ефективного розвитку світогосподарських зв'язків.

Основні цілі міжнародних інститутів:

· стійкий і поступальний розвиток економіки;

· прискорення міжнародної валютної інтеграції як на регіональ­них рівнях, так і в глобальному вимірі;

· нормалізація і стабілізація міжнародних валютно-кредитних відносин;

· лібералізація й координація валютно-кредитної політики у відносинах між країнами;

· надання економічної допомоги країнам, що розвиваються, і краї­нам з перехідною економікою шляхом надання кредитів і кон­сультативної допомоги;

· збирання й обробка інформації, наукові досліди з проблем міжна­родних валютно-кредитних і фінансових відносин.