Координація економічної політики залежно від засобів здійснення може бути двох видів: дискретна та інституціональна. 2 страница

Етапи розвитку міжнародних економічних організацій

І етап (1945 – кінець 50-х років) створення міжнародного валютного фонду, міжнародного банку реконструкції та розвитку, ГАТТ.

ІІ етап (60-ті роки) – Поява трьох світових центрів: Європа, США, Японія.

ІІІ етап (70-ті роки) – розвалилась національна система. Посилився взаємозв’язок і поширилися протиріччя між розвинутими країнами і тими країнами, що розвивається. Утворення “Великої 7-ки”.

ІV етап (останні 20 років) – найбільший ступінь інтеграції; вдосконалення раніше створених організацій.

На зламі ХІХ-ХХстоліть в динаміці розвитку системи міжнародних організацій досить чітко проступають такі тенденції:

— суттєво зростає вплив розвинених країн, в першу чергу, "Великої сімки", на функціонування найважливіших світових організацій; особливо це відчувається стосовно діяльності МВФ, Світового банку, Світової торговельної організації,

— значно активізується НАТО; організація не тільки розширюється територіально, але й присвоює собі функції, які раніше належали тільки Раді Безпеки ООН (посилка військ в країни, що не є членами НАТО);

— відповідно (і дещо несподівано) знижується авторитет ООН, яка дещо втрачає свою вагу у вирішенні найактуальніших проблем людства;

— Європейський Союз вже однозначно перетворюється на центр тяжіння в європейському інтеграційному процесі і, очевидно, невдовзі пошириться на всю Європу;

— аналогічну роль може викопати НАФТА щодо країн Латинської Америки і Карибського басейну;

— на основі Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АПЕК) формується потужне економічне угрупування, яке згодом може стати центром інтеграційного тяжіння на великому територіальному просторі; вже сьогодні сукупний ВНП країн цієї організації становить 56 % від світового обсягу;

— у межах СНД виокремлюються локальні угрупування з більш активним характером співробітництва: Росія – Білорусь; Росія – Киргизія – Узбекистан – Таджикистан; Україна – Грузія – Азербайджан; поки що неясно, чи вони стануть осередками оптимізації інтеграційних процесів на просторі Співдружності, чи, навпаки, призведуть до його подрібнення і трансформації у нові організації.

Місце України в системі міжнародних відносин визначається її геополітичним положенням, економічним потенціалом і зовнішньою політикою. Україна є найбільшою за територією (603,7 тис. кв. км) суто європей­ською державою. За чисельністю населення вона посідає п'яте місце в Європі, поступаючись ФРН, Франції, Велико­британії та Італії. Розташована у центральній частині Європи. Межує з Молдовою, Румунією, Угорщиною, Словаччиною, Польщею, Білоруссю, Росією. Має вихід до Чорного моря. Від СРСР Україна успадкувала значний економічний потенціал, більшу частину якого, щоправда, з різних об'єктивних і суб'єктивних причин — розрив господарських зв'язків з колишніми радянськими республі­ками, конверсія, невиважені реформи на догоду зарубіжним наставникам, розтягування загальнонаціонального надбання через недолугу приватизацію і навіть відверте його розкра­дання високими посадовими особами держави, несприятли­вий інвестиційний клімат тощо — вже втрачено. В цілому географічне розташування, розміри території, чисельність населення, потенційні економічні можливості України дають їй змогу мати статус великої європейської держави з власною геостратегічною орієнтацією.

Виходячи з геополітичного положення України, можна виокремити декілька можливих варіантів її зовнішньополі­тичної стратегії: 1) орієнтація на інтеграцію в євразійський простір; 2) орієнтація на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури (ЄС і НАТО); 3) обрання само­бутнього шляху розвитку, обмеження впливів Росії і країн Заходу на визначення політики України; 4) балансування між Заходом і Росією, використання переваг співробітництва на євразійському і західному просторах.

Досить привабливою для України є орієнтація на інтеграцію до Європейського союзу та НАТО. Вступ до ЄС дав би Україні змогу використовувати сприятливі можливос­ті міжнародного поділу праці, піднятися до рівня економіч­ного, соціального й демократичного розвитку передових європейських країн. Інтеграція до НАТО слугувала б зміцненню безпеки України. НАТО обстоює принципи стабіль­ності й недоторканності кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність, що особливо важливо для України з огляду на наявність певних територіальних претензій до неї з боку окремих політичних сил деяких держав-сусідів. Однак через свою відсталість Україна не готова до вступу в ці організації в економічному, соціальному, політичному і воєнному відношенні. Близької перспективи такого вступу немає. Можливі лише партнерські відносини. Крім того, зближення України з НАТО наштовхується на рішучий спротив Росії, яка вбачає у цьому загрозу своїй безпеці.

Вихідними засадами зовнішньої політики є національні інтереси України, до яких належать: гарантування суверені­тету, державної незалежності, самостійності; підтримання територіальної цілісності й непорушності кордонів; досяг­нення надійної безпеки в усіх її вимірах: воєнно-полі­тичному, економічному, гуманітарному тощо/

Як член ООН Україна бере активну участь в роботі її спеціалізованих установ, миротворчих заходах. З метою виходу з економічної кризи і реформування економіки вона активно співпрацює з такими спеціалізованими валютно-фінансовими установами ООН, як Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції і розвитку. В роки незалежності Україна стала повноправним членом низки впливових європейських міжнародних організацій — Ради Європи, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Центральноєвропейської ініціативи — регіонального об'єд­нання країн Центральної і Східної Європи. Стратегічною метою України є вступ до Європейського союзу.

Відносини України, як і низки інших центрально- і східноєвропейських держав, з НАТО здійснюються на основі програми «Партнерство заради миру», прийнятої цією організацією і підписаної відповідними державами. У межах програми відносини з Україною мають характер «особливого партнерства», яке визнає міжнародну вагомість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці. У 1997 р. в Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО, призна­чення якого полягає в тому, щоб оперативно надавати достовірну інформацію про цю організацію. У цьому ж році було підписано «Хартію про особливе партнерство між НАТО й Україною», в якій, зокрема, задекларовані гарантії безпеки України в новій системі європейського порядку. Однією з форм партнерства є проведення спільних військо­вих навчань, у тому числі на території України.

Україна підтримує дружні стосунки, намагається роз­вивати взаємовигідне співробітництво з усіма державами, що утворилися на теренах колишнього СРСР, державами-сусідами. Вона стала одним із засновників у 1993 р. Парла­ментської асамблеї чорноморського економічного співробіт­ництва, до складу якої входять одинадцять країн цього регіону.

. РОЗДІЛ 2. МЕХАНІЗМ ФУНКЦІОНУВАННЯ МІЖНАРОДНИХ

ОРГАНІЗАЦІЙ

Міжнародне право – це сукупність принципів і норм, що регулюють відносини між його суб’єктами.

Нормативна база складається із прав та обов’язків міжнародного права. Норми міжнародного права окреслюють «межі дозволеного» в міжнародних відносинах, встановлюють своєрідні правила поведінки для суб’єктів, в тому числі для міжнародних організацій.

Міжнародні правові норми утворюються на основі узгоджень між учасниками міжнародних відносин. Якщо угода офіційно декларується суб’єктами, то така норма називається договірною; якщо ж норму не декларують, але мають її на увазі і не заперечують, то її називають міжнародним звичаєм.

Договори бувають двосторонніми й багатосторонніми, залежно від числа учасників. Звичайно договори, на основі яких утворюються міжнародні організації, є багатосторонніми.

Міжнародні звичаї – це норми, що формуються внаслідок довгострокової практики міжнародних відносин. Звичаї можуть встановлюватися на основі постанов міжнародних судових організацій, офіційних заяв голів держав або урядів, національного законодавства держав.

Джерелами права міжнародної організації є:

— статути або угоди про їх створення;

— домовленості щодо регламенту, правил процедури;

— окремі акти, які встановлюють статус персоналу;

— домовленості з урядами країн перебування; угоди з іншими міжнародними організаціями.

Правові норми, пов'язані з діяльністю міжнародних організацій, умовно можна поділити на три групи:

1. «Внутрішнє право» («власне право») — норми, які регламентують діяльність самих міжнародних організацій, визначають характер функцій та правовий стан різних категорій персоналу, регулюють порядок вирішення майнових, фінансових та інших питань.

2. «Зовнішнє право» – це норми, які фіксують місце міжнародної організації в загальній системі міжнародних відносин. Іншими словами, це правовий інструмент, за допомогою якого міжнародна організація забезпечує свій статус у конкретних умовах її місцеперебування, зв'язки з державами та іншими міжнародними і національними організаціями.

3. Частиною правових норм, що становлять правову основу діяльності міжнародної організації, можуть бути норми, які забезпечують участь деяких організацій у процесі міжнародної нормотворчості.

Кожна міжнародна міжурядова організація створює власну правову систему.

v Залежно від розподілу повноважень між міжнародною організацією і її державами-членами фахівці виділяють такі типи міжнародних організацій:

1) міжурядові організації, що виконують координуючі функції;

2) міжнародні організації, що виконують окремі наднаціональні функції;

3) повністю наднаціональні організації.

В організаціях першого типу перерозподілена компетенція залишається спільною для держави й організації. В організаціях другого типу конкретні питання передаються виключно у ведення міжнародної організації. Основними особливостями повністю наднаціональної міжнародної організації є:

1) право міжнародної організації на втручання в питання, що знаходяться в межах внутрішньої компетенції держави згідно з її конституцією;

2) повноваження організації на створення з метою регулювання таких питань:

— правил, обов'язкових для держав-членів;

— механізмів контролю і примусу до дотримання цих правил.

3) покладання широких повноважень з визначення правил і налагодження контролю за їх дотриманням на непредставницькі органи, тобто міжнародних службовців;

4) право організації своїми рішеннями зобов'язувати й уповноважувати фізичних і юридичних осіб держав-членів.

— Термін «рішення міжнародної організації» має загальне значення. В статутах організацій зазвичай розкривається його суть та обирається конкретна правова форма; постанова, рекомендація, рішення, резолюція, висновок, звернення тощо.

Крім того, рішення міжнародних організацій можуть бути класифіковані за такими критеріями:

за юридичною силою:

— обов’язкові; необов’язкові;

за адресатом:

— зовнішні; внутрішні;

за географічною спрямованістю:

— національні; регіональні; глобальні;

за методом їх прийняття:

— прийняті одностайно; прийняті більшістю голосів; прийняті на основі консенсусу; прийняті зваженим голосуванням ;

за сферою питань, до яких належить рішення:

— процедурні; з питань суті діяльності.

Основними етапами процедури прийняття рішень є:

1) постановка питання;

2) розгляд питання та розробка рішення;

3) прийняття рішення (голосування, консенсус).

У практиці діяльності міжнародних організацій існує чотири методи прийняття рішень: одностайний, мажоритарний (за більшістю голосів), консенсусний, метод «зважених» голосів.

У загальному розумінні одностайність – це позитивне голосування всіх без винятку за запропоноване рішення. У статутах міжнародних організацій цей метод конкретизується, що призвело до появи понять «абсолютна одностайність», «відносна одностайність», «кваліфікована» одностайність та «одностайність зацікавлених сторін (членів)».

Абсолютна одностайність – позитивне голосування всіх членів міжнародної організації. При цьому рішення не може бути прийняте, якщо один з членів організації був відсутній або утримався від голосування. Відносна одностайність – позитивне голосування членів міжнародної організації, за якого голоси тих, хто утримався, не беруться до уваги під час визначення результатів голосування (рішення можна прийняти одностайно навіть голосами меншості). “Кваліфікована” одностайність (одностайність великих держав) – діючий у Раді Безпеки ООН принцип голосування, який передбачає одностайність не всіх членів Ради, а тільки її постійних членів – Росії, США, Франції, Великобританії та Китаю. Одностайність зацікавлених сторін– позитивне голосування тільки зацікавлених сторін, тобто тих, кого це питання без посередньо стосується.

Мажоритарний метод, тобто прийняття рішень за більшістю голосів, також має різновиди:

— абсолютна (проста) більшість – прийняття рішень абсолютною більшістю в 50 % голосів плюс один голос від загальної кількості членів організації, або 50 % голосів плюс один голос від загальної кількості присутніх, які беруть участь у голосуванні;

— “кваліфікована” більшість – прийняття рішень визначеною статутом організації кваліфікованою більшістю (наприклад дві третини) голосів.

За використання мажоритарного методу обов'язково обговорюються наслідки голосування для меншості – обов'язок виконувати ці рішення або можливість діяти самостійно.

Консенсусний метод прийняття рішень з'явився в практиці передусім неурядових міжнародних організацій в середині 60-х років. Найчастіше під консенсусом розуміють такий метод розробки і прийняття рішень, коли не виникає заперечень з боку хоча б одного члена організації проти прийняття конкретного акта або документа. Отже, консенсус – це:

· процес досягнення спільного рішення через розробку попередньо погодженого погляду;

· процедура прийняття рішення без голосування і за відсутності у більшості випадків формально внесених заперечень.

«Зважене» голосування – метод прийняття рішень, за якого члени організації мають неоднакову кількість голосів залежно від зазначених у статуті показників (критеріїв): участь у фінансуванні організації, економічний потенціал, обсяг зовнішньої торгівлі тощо.

Процес прийняття рішення закінчується процедурою, після якої рішення юридично визнається прийнятим або відхиленим. Для цього використовуються спеціальні технічні процедури прийняття рішень.

Акламація – прийняття або відхилення рішення без голосування, на основі реакції учасників (вигуків, реплік тощо).

Голосування як процес виявлення думки (ставлення) при вирішенні питань у міжнародних організаціях буває просте і поіменне.

Просте голосування (тобто без фіксації позиції голосуючої сторони) може провадитись таємно чи відкрито. Просте таємне голосування, засноване на використанні анонімних анкет, дозволяє повністю зберегти в таємниці позицію члена організації з даного питання. В результатах простого відкритого голосування також не фіксується, якому членові організації належить «за» чи «проти».

Поіменне голосування, як правило, провадиться в таких випадках: для вирішення спірних питань; для вирішення питань, що мають принциповий характер; для здійснення морального тиску на іншу сторону.

Шляхом листування – передбачає отримання письмових відповідей на попередньо розіслані листи-анкети. Цим прийомом, як правило, користуються недержавні організації та невеликі організації країн, що розвиваються.

Консенсус як технічний прийом прийняття рішень складається з таких дій: зачитується вголос погоджений текст документа, констатується відсутність заперечень, рішення оголошується прийнятим.

Звичайно цілі МО поділяються на головну і підпорядковані.

Головна мета організації визначає, для чого, власне, її засновники вирішили згуртуватись.

Підпорядковані цілі конкретизують головну мету, більш чітко визначаючи сферу діяльності організації.

Цілі міжнародної організації, а також принципи її діяльності записуються в Статуті, який являє собою установчий документ. Всі члени організації повинні в своїх діях дотримуватися основних положень Статуту.

Цілі організацій в значній мірі окреслюють рамки її компетенції. Компетенція організації – це об'єкт, сфера предметної діяльності. коло проблем, якими вона буде займатись. Окрім цього, в поняття компетенції входить комплекс повноважень, якими організація наділяється для виконання своїх функцій.

v Залежно від кола проблем, якими займаються організації, вони поділяються на організації загальної компетенції й організації спеціальної компетенції.

Діяльність організацій загальної компетенції охоплює велику кількість сфер міжнародної діяльності – економічну, політичну, культурну, екологічну, соціальну тощо.

Організації спеціальної компетенції мають вужчий діапазон і конкретніші напрямки діяльності.

Функціїподіляються на :

Головна функція полягає у визначенні відповідності інтересів учасників організації її цілям. Регулюючі функції полягають у розробці стандартів поведінки членів організації, методів і форм досягнення цілей, а також у регулюванні відносин з іншими суб'єктами міжнародного права. Координуюча функція полягає в узгодженні інтересів і дій учасників організації. Це особливо важливо для організації універсального характеру, з широкими сферами діяльності, великою кількістю членів й різноманітністю цілей. Оперативні функції полягають у виконанні конкретної роботи організації відповідно до її завдань і компетенції. Контролюючі функції полягають у спостереженні за виконанням рішень організації, а також за розвитком ситуації в сфері її діяльності (моніторинг).

Функції організації тісно пов'язані з її організаційною структурою. Організаційна структура відрізняється ієрархічністю й субординацією, тобто визначаються органи вищі, виконавчі, допоміжні тощо.

v Органи міжнародної організації за функціональним принципом органи поділяються на вищі, виконавчі, допоміжні, контролюючі й адміністративні.

Вищі (головні) органи відають найважливішими сферами діяльності організації, приймають рішення з найважливіших питань, причому ці рішення остаточні. Вищий орган визначає загальну політику організації, її принципи; розглядає бюджетні й фінансові питання; має право переглянути й доповнити статут; приймає рішення щодо вступу нових членів до організації або виключення із її складу. Проте вищі органи не виконують оперативних функцій. Найчастіше до складу вищих органів входять представники усіх держав, і тоді такий орган називається пленарним.

Виконавчі органи впроваджують у життя рішення і постанови, що приймаються вищим та деякими іншими органами. Вони здійснюють оперативні функції і (за окремими винятками) не займаються законотворчою діяльністю. Виконавчі органи різних організацій мають специфічні назви і склад. Виконавчий директорат або просто Директорат. У цих організаціях виконавчий орган складається із представників не всіх держав (як у вищому органі), а із декількох обраних або призначених осіб. В такому разі ми маємо справу з органами з обмеженим складом. Найчастіше в таких органах представлені наймогутніші й найвпливовіші країни; поряд з цим, частина представників обирається (або призначається) за принципом "географічної справедливості": щоб дотримувалася рівновага між окремими континентами, регіонами, соціально-політичними групами країн.

Адміністративні органи також мають справу з виконанням по точних функцій. Але їхній ранг поступається рангові виконавчих органів. Адміністративні органи займаються повсякденною організаційною роботою, яка спрямована переважно на внутрішні справи організації. Найчастіше ці функції виконує секретаріат. У сферу його компетенції входить підготування документації до проведення конференцій та нарад; організація й проведення переговорів між організацією й іншими суб'єктами міжнародного права; організація технічної допомоги державам-членам; матеріально-технічне забезпечення організації.

Специфічним контролюючим органом є міжнародні суди. Вони не тільки розв'язують суперечки між членами організацій, але й слідкують за дотриманням норм і принципів поведінки, що записані в статуті.

Решта органів міжнародних організацій називається допоміжними. Кожен такий орган здійснює якусь одну, чітко визначену функцію. Назва "допоміжний" – досить умовна, бо часто функція, яку виконує орган, має важливе значення. Але ці органи не займаються правотворчою-діяльністю, в своїх діях вони підпорядковані вищому, а то й виконавчому органу.

v Виходячи з характеру членства, виокремлюються: міжурядові, міжпарламентські органи, органи, що скла даються з осіб в особовій якості, органи, що складаються із національних комітетів та груп.

Найпоширенішим типом органів за цією класифікацією є міжурядові органи. Вони складаються з осіб, призначених урядами держав-членів. Це можуть бути голови держав, голови урядів, міністри, дипломати.

Міжпарламентські органи складаються із депутатів, які або обираються населенням країн-членів у процесі загальних прямих виборів (Європейський парламент), або призначаються національними парламентами.

Особливістю міжпарламентських органів є те, що депутати в них гуртуються не за країнами, а за партійною належністю.

Органи з осіб особливої якості характерні здебільшого для неурядових міжнародних організацій. Такі органи складаються з фахівців високої кваліфікації, вчених, юристів, економістів, працівників культури тощо.

Органи з комітетів та груп характерні переважно для неурядових організацій.

РОЗДІЛ 3. МІЖДЕРЖАВНІ ЕКОНОМІЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

Сутність міжнародних міждержавних організацій (МЕО) визначається офіційною участю в їхній діяльності держав та урядів, а також важливістю завдань, які вирішуються.

Уряди, як правило, розглядають членство в МО як один з головних засобів здійснення своєї зовнішньої політики, оскільки:

— в структурі МЗС усіх держав є відділи, які займаються співробітництвом з міжнародними організаціями;

— членські внески в міжнародні урядові організації становлять окрему статтю державних витрат на зовнішню політику;

— при багатьох урядових організаціях створені спеціальні постійні представництва держав.

Можна виділити два типи МЕО залежно від широти компетенції:

1) загальноекономічні – до них відносять ЄС, ОЕСР, Ліга Арабських держав (ЛАД), Економічна співдружність держав Західної Африки (ЕКОВАС), Латино-американська економічна система (ЛАЕС), Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), Азіатсько-Тихоокеанське економічне співтовариство (АТЕС).

2) галузеві організації, тобто працюють у певній сфері:

— в галузі промисловості та будівництва – ЮНІДО, ОПЕК, Європейське співтовариство з атомної енергетики (Євратом), Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС);

— в галузі сільського господарства – ФАО, Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (МФСР);

— в галузі транспорту і зв’язку – Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародна морська організація (ММО), Організація співробітництва залізниць (ОСЗ), Європейське космічне агентство (ЕКА), Всесвітній поштовий союз (ВПС);

— в галузі фінансів і кредиту – МВФ, МБРР, Африканський банк розвитку, Банк міжнародних розрахунків (БМР);

— в галузі міжнародної торгівлі – СОТ, Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), ГАТТ.

Функції МЕО – це сукупність дій і процесів діяльності, спрямованих на здійснення завдань організації.

Основна функція МЕО полягає в пошуку сфери спільних інтересів. Існують також спеціальні функції:

— регулююча – це встановлення для держав певних стандартів, норм, правил поведінки, які мають певне морально-етичне, юридичне чи інше значення;

— оперативна – реалізація за допомогою прийнятих рішень. Різновидом цієї функції є контрольна функція;

— інформаційна функція – надання членам інформації статей, коментарів, оглядів;

— консультативна – надання членам консультативних послуг..

МЕО створюються на основі узгодженого волевиявлення держав, зафіксованого в міжнародній угоді або в рішенні вже існуючої організації. Створення організації складається з таких процедур:

1) прийняття установчого документа;

2) формування структури;

3) скликання головного органу.

Установчі документи міжнародних організацій визначають їхню компетенцію, тобто об’єкт або сферу діяльності, та повноваження, необхідні для виконання завдань.

Формування структури міжнародної організації здійснюється спеціально створеними підготовчими органами на основі окремої міжнародної угоди або додатка до статуту організації, що створюється, або на основі резолюції іншої міжнародної організації. Ці документи визначають склад підготовчого органу, його компетенцію і функції, які полягають у розробці проектів правил процедури майбутніх органів організації, створенні штаб-квартири, складанні порядку денного для головних органів, підготовці документів і рекомендацій, що стосуються порядку денного.

Скликання головних органів і початок функціонування завершують процес створення міжнародної організації.

Сукупність органів міжнародної організації, з якої складається її організаційна структура, створюється на основі установчого документа міжнародної організації і наділяється відповідною компетенцією, повноваженнями і функціями. Для кожного органу визначається відповідна внутрішня структура, склад, порядок прийняття рішень, а в установчих документах вказується його правовий статус.

Міжурядові органи складаються з представників держав-членів, які мають повноваження діяти від імені своїх урядів. Міжпарламентські органи складаються з учасників, які або обираються населенням країн-членів шляхом загальних прямих виборів, або призначаються національними парламентами. Адміністративні органи складаються з посадових осіб, що перебувають на службі в міжнародній організації і підпорядковані тільки їй. Арбітражні, судові органи і комітети експертів складаються з осіб – спеціалістів, яким надані певні повноваження.

Сучасні міждержавні організації мають у своїй структурі три типи органів: вищі, виконавчі та адміністративні. У структурі окремих МЕО можуть працювати також комітети, комісії та юридичні органи.

Вищі органи міждержавних організацій мають сесійний характер, скликаються один-два рази на рік. Вирішують питання прийняття в організацію, ліквідації членства, формування виконавчих органів тощо.

Виконавчі органи мають постійний характер. Вони забезпечують безперервність роботи, контроль за виконанням рішень вищих органів, підготовку рішень, вирішують бюджетні питання тощо.

Адміністративні органи (секретаріати) повинні висвітлювати діяльність організації, організаційні конференції, звіти, публікації.

Основними міждержавними економічними організаціями є:

Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР); Європейський Союз (ЄС); Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ); Європейський економічний простір (ЄЕП); Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ); Рада держав Балтійського моря (РДБМ); Співдружність Незалежних Держав (СНД); Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС); Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН); Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС); Ліга арабських держав (ЛАД); Рада арабської економічної єдності (РАЕЄ); Карибське співтовариство і Карибський спільний ринок (КАРІКОМ).

Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) була створена в 1961 р. на основі Конвенції і в політичному, організаційному та юридичному сенсі стала наступницею Організації європейського економіч­ного співробітництва, заснованої в 1948 р. для реалізації «плану Маршалла». Нині ОЕСР – єдина офіційна міжнародна економіч­на організація широкого профілю, яка об'єднує не тільки кількіс­но значну й відносно однорідну групу держав, а й практично всі розвинуті країни.