Координація економічної політики залежно від засобів здійснення може бути двох видів: дискретна та інституціональна. 1 страница

Зміст теми: Індекси ділової активності фондових та товарних бірж: означення, призначення та методи обчислення. Індекс Доу-Джонса: історія виникнення, складові, методи обчислення. «Індекс-65». Індекси «Стандард енд Пурз-500» та «Стандард енд Пурз-100». Індекси Нью-Йоркської фондової біржі – NYSE. Індекси Американської фондової біржі – AMEX. Складений індекс «Велю Лайн-1700». Індекс «Уілшир-5000». Індекс токійської фондової біржі «Ніккей-225». Біржовий індекс «Рейтер». Угоди з біржовими індексами. Опціонні та ф’ючерсні контракти по біржових індексах.

Для якісної оцінки становища ринку цінних паперів і кількісної оцінки його динаміки зручно використовувати індекси, які є індикаторами ринку і відображають макроекономічні процеси. Під час нестабільності в економіці індекси падають, якщо ж спостерігається економічний ріст - індекси ростуть.

Залежно від вибору цінних паперів, інформація про які використовується для обчислення індексу, він може характеризувати фондовий ринок в цілому, ринок груп цінних паперів (ринок державних цінних паперів, ринок облігацій, ринок акцій і т.д.), ринок цінних паперів галузі (транспорту, телекомунікацій, нафтогазового комплексу і т.д.). Зіставлення динаміки поведінки цих індексів дає можливість спостерігати за змінами стану будь-якої галузі стосовно економіки в цілому.

Індекси розроблені для різних фінансових інструментів, таких як акції, боргові цінні папери, іноземна валюта та ін., проте індекси на акції (біржові фондові індекси) є найбільш відомими. Біржові фондові індекси є середніми або середньозваженими показниками курсів цінних паперів, (як правило, акцій), що дають уяву про стан і динаміку фондового ринку.

Біржовий фондовий індекс - показник, який визначає зведений курс групи лістингових цінних паперів, що котируються на фондовій біржі [5].

Більша половина фондових індексів належить до однієї з двох груп: капіталізовані і цінові індекси.

Капіталізовані індекси - це тип індексів, які вимірюють загальну капіталізацію підприємств, цінні папери яких використовуються для розрахунку індексу на конкретну дату. (Капіталізація - це добуток ринкової вартості цінних паперів і їх чисельності, що перебуває в обігу). До капіталізованих індексів належать індекси "Standart and Poors", зведений індекс Нью-Йоркської фондової біржі, індекси газети "Mos-kow News" тощо.

Цінові індекси вираховуються як середнє арифметичне вартості акцій компанії, що входять у базовий список індексу. До цінових індексів відносять індекс Доу-Джонса ("Dow-Jones"), індекс фондової біржі у м. Токіо (Японський індекс Nikkey-225), Американської фондової біржі - АМЕХ та ін.

Біржові індекси є цифровими статистичними показниками, що виражають (у відсотках) послідовні зміни певних явищ і уже понад сто років використовують для інтегральної оцінки стану фінансового ринку. Інвесторів цікавить не лише динаміка цін на акції певної компанії, а й загальна тенденція всього ринку. Саме для цього практично всі біржі мають власні системи агрегатних індексів, які відображають рівень і динаміку цін на певний пакет акцій. Як правило, цей пакет складається з акцій компаній, що належать до різних галузей промисловості та фінансової сфери. При цьому акції мають входити до лістингу біржі, тобто внесені до переліку цінних паперів, що котируються на фондовій біржі.

Індекс - це відношення порівнюваної величини до певної величини, яку приймають за базу. Кожен індекс має такі характеристики:

1. Список індексу (набір акцій - представників).

2. Базисне значення індексу - це значення на початок розрахунку індексу, тобто на початок базисного періоду. Базою індексу є вибірка підприємств - емітентів, ринкові вартості акцій яких використовуються для розрахунку індексу. Підприємства, що входять до бази індексу, мають визначати розвиток галузі чи економіки в цілому, а також відрізнятись надійністю та стійкістю. Коливання цін на акції цих підприємств мають тісно взаємодіяти з загальними тенденціями зміни ринкових цін.

3. Статистична база (дані про кількість акцій, показники фінансової звітності підприємств, емітентів тощо).

4. Види ваг до курсових вартостей акцій - це вид зважування, яке може проводитись за ринковою вартістю акцій або за ринковою капіталізацією корпорацій, що входять до бази індексу.

5. Метод зведення до середнього (метод усереднення) - це метод використання середніх арифметичних та середніх геометричних вибраних значень.

Біржові індекси іноді розраховуються як середньозважена величина, що визначається з урахуванням не тільки відносних змін, а й абсолютної ціни акцій компаній, які створюють кошик індексу. Для того щоб фондовий ринок більш точно відображав об'єктивні процеси на ринку цінних паперів, необхідно правильно використовувати методику розрахунку фондових індексів, розглядаючи яку, необхідно відповісти на такі запитання:

- за якими формулами вираховувати фондові індекси;

- яким вимогам має відповідати інформація, що використовується при розрахунку індексу;

- яким чином здійснюється коректування формул для розрахунку індексів у виникненні окремих корпоративних подій.

У світовій практиці використовують чотири методологічних прийоми для побудови опосередкованих індексів зміни курсів акцій, що ґрунтуються на розрахунках за відповідний період:

1) темпів зміни середньої арифметичної величини ціни акцій певної кількості вибраних корпорацій (індекс Доу-Джонса);

2) темпів зростання (зниження) середньозваженої (за кількістю акцій в обігу) ціни переважної більшості акцій корпорацій (індекси "Стандарт енд Пурз=Б&Р та "Уілшир-5000");

3) середньоарифметичного значення темпів приросту (зниження) цін акцій (Торіх - Японія);

4) середньогеометричного значення темпів зміни цін акцій (індекс "Велью Лайн").

Зміну значень індексів розглядають як показник попиту на ринку. Зростання чи падіння значення індексу на одному ринку часто впливає на стан попиту на іншому.

Фондові індекси дуже різноманітні, але всі вони узагальнюють ситуацію зі зміною курсової вартості тих чи інших цінних паперів.

Основні риси фондових індексів:

1) номенклатура цінних паперів (може визначатися як видами цінних паперів, що аналізуються, так і колом емітентів, які відрізняються, наприклад, за родом своєї діяльності або ще за якимись ознаками);

2) спосіб усереднення інформації;

3) курс, що вивчається (купівлі, продажу, середній);

4) база порівняння (якщо порівнюється поточний момент із попереднім, то такий індекс називають ланцюговим, якщо за певним часом - базисним).

Обмеження у використанні індексів:

індекси демонструють лише кількісні зміни, але не відображають якісних аспектів, тобто не розкривають причин, що стоять за зміною цін;

- індекси не зберігають вартості утриманих сум, (не враховують дивіденду);

- потребують періодичного коригування компонентів;

- індексами можна маніпулювати;

- зміни в ринкових цінах акцій, які фіксуються фондовими індексами, приблизно відображають інтенсивність торгівлі акціями на ринку.

Роль фондових індексів виражається у функціях, які вони виконують:

1) діагностична - здатність системи індексів характеризувати стан та динаміку розвитку як національної економіки в цілому, так і окремих її складників. Механізм зміни індексу дуже простий - зростання або зниження рентабельності виробництва в галузі миттєво відображається на котирувальній ціні відповідних акцій, що, у свою чергу, позначається на рівні біржового індексу галузі.

Індекси є засобом демонстрацій темпу просування ринку. Вони дають змогу інвесторам і торгівцям бачити тенденції, які складаються на ринку, і простежувати швидкість розвитку цих тенденцій.

Індекси доповнюються спеціальними економічними параметрами: нормою позикового відсотка; станом державного бюджету; співвідношенням торговельного і валютного балансів і входять до системи економічного моніторингу стану національної економіки, тому індекси часто називають індексами ділової активності;

2) індикативна - передбачає наявність об'єктивної оцінки цінової ситуації на фондовому ринку, яка допомагає:

- ефективно провести аналіз і спрогнозувати як короткострокові, так і довгострокові зміни на ринку цінних паперів;

- вибрати інвестиційні стратегії для великих інституційних інвесторів - пенсійних фондів, страхових та інвестиційних компаній;

- стати орієнтиром при оцінюванні ефективності управління портфелем цінних паперів - розрахувавши динаміку ринкової вартості свого портфеля акцій за будь-який проміжок часу, інвестор може зробити обґрунтовані висновки, наскільки вибрана ним стратегія є ефективною (портфельний індекс вищий, нижчий від фондового чи дорівнює йому) та внести корективи у свою поведінку на ринку, якщо це необхідно;

3) спекулятивна - проявляється у використанні біржових індексів, як базового активу, при укладанні ф'ючерсних контрактів і купівлі опціонів. Щоб спекулювати на такому ринку, можна взагалі не володіти цінними паперами, укладаючи термінові угоди при зміні значення індексу протягом дня або іншого короткострокового періоду.

За територіальною ознакою фондові індекси поділяють на:

- інтернаціональні - характеризують стан світового фінансового ринку або його певні географічні сектори (Європу, Північну Америку, Далекий Схід тощо);

- національні - відображають активність національного ринку акцій;

- секторні - відображають стан певного внутрішнього ринку, наприклад, ринку акцій, що котируються на певній біржі;

- субсекторні - характеризують активність у певній галузі економіки.

Серед найбільших груп індексів можна назвати національні (загальноринкові) та субсекторні (галузеві) індекси.

Загальноринкові індекси, як правило, охоплюють від 70 до 90 % обсягу капіталізації ринку, за даними якого вони обчислюються.

Важливе значення мають також індекси "блакитних фішок", що являють собою показники змін цін на акції невеликої кількості найбільших компаній, обсяг торгівлі якими складає левову частку того чи іншого ринку.

Найвідоміші індекси світового фінансового ринку - це: Індекс Доу-Джонса - історично перший і найбільш відомий понадбіржовий індекс, запропонований у 1884 р. Чарльзом X. Доу і Едуардом Д. Джонсом. Розраховується за цінами акцій 12 найбільших американських компаній. З часом на зміну цьому індексу прийшла система індексів Доу-Джонса, яка сьогодні є системою 4-х самостійних індексів:

- промислового (Dow-Jones Industrial Average - DJIA);

- транспортного (Dow-Jones Industrial Average - DJTA);

- комунального(Dow-Jones Industrial Average - DJUA);

- комплексного(Dow-Jones Industrial Average - DJVA). Кожний з цих індексів формується на основі цін на акції

компанії - лідерів відповідних галузей економіки. Найбільш відомий із них - промисловий (Dow-Jones Industrial Average - DJIA) - розраховується як середня арифметична курсів першокласних акцій 30 найбільш промислових компаній. Реальне значення індикатора Доу-Джонса має сенс тільки тоді, коли порівнюється із значенням за попередній період. Котирується в пунктах (пункт = ~ 2,27 цента) та друкується щоранку в діловій пресі і фіксується на Нью-Йоркській фондовій біржі 7 разів: при відкритті, о 10, 11 годині ранку, о 12, 13, 14 годині дня і після закінчення біржового дня.

Транспортний індекс Доу-Джонса (Dow-Jones Industrial Average - DJTA) - це середній показник який характеризує рух цін на акції 20 транспортних корпорацій (авіакомпаній, автомобільних і залізничних компаній).

Комунальний індекс Доу-Джонса (Dow-Jones Industrial Average - DJUA) - середній показник руху курсів акцій 15 корпорацій, що займаються газо- та енергопостачанням.

Комплексний індекс Доу-Джонса (Dow-Jones Industrial Average - DJVA) - це агрегатний показник, який розраховується на основі промислового, транспортного і комунального індексів. Він відомий під назвою "Індекс-65".

Середні індикатори Доу-Джонса користуються найбільшою популярністю, але багато професійних інвесторів віддає перевагу індексам "Стандарт енд пур'з", вважаючи, що вони точніше відображають загальну динаміку курсів на фондовому ринку. До промислового індексу S&P включаються курси акцій 400 промислових фірм; до транспортного - курси акцій 20 транспортних компаній; індекс для електроенергетики і комунального господарства складається з курсів акцій 40 відповідних компаній; до фінансового індексу входять курси

40 акцій фінансових інститутів і, нарешті, у зведеному індексі представлені курси всіх 500 компаній.

На відміну від США, в інших країнах розраховується менше фондових індексів. Частіше діє один фондовий індекс. У Великобританії це індекс Рейтера та Футсі, у Німеччині - індекс "Франкфурте Альгемайне Цайтунг", у Франції - індекс "Каркоран", в Японії - "Ніккей", в Канаді - індекс Торонтської фондової біржі.

Розрахунок індексів ділової активності в Україні доцільно проводити, спираючись на досвід інших країн, які мають багаторічну історію розрахунку таких показників. З початком розвитку вітчизняного фондового ринку спеціалістами робилися спроби використання наявних світових методик і розробки на їх основі власних українських індексів. У таблиці 11.5 наведена порівняльна характеристика українських фондових індексів.

Як свідчать дані таблиці, початком розрахунку фондових індексів, які використовуються і сьогодні, став 1997 рік. Так, на вітчизняному ринку з 1997 року розраховуються дві модифікації фондового індексу КАС 20 - простий і зважений. Методика його розрахунку відповідає світовим стандартам і базується на зміні ринкової капіталізації компаній, які входять до бази індексу. Але першовідкривачами в напряму розробки власних фондових індексів стали фахівці газети "Фінансова Україна", які прийняли рішення ввести індекс, що відображав би ситуацію на ринку цінних паперів. Таким індикатором став L-індекс, який обчислювався за групою акцій 10 компаній. Головними критеріями при виборі акцій цих компаній було забезпечення ліквідності протягом останніх двох місяців і, як мінімум, щотижневе котирування акцій. У зв'язку з відсутністю достатньої кількості компаній, акції яких відповідали б наведеним вище критеріям, індекс був введений тимчасово. Спробою розробити власні індикатори стали на початку 90-х років індекси агентства "Гроші Донбасу" (DD-індекс), яке використовувало динаміку курсів 10 цінних паперів у м. Донецьку та АТ "Комекс-Брок" (індекс "Комекс-Брок"). Газета "Бізнес" із 1997 року почала регулярно публікувати фондовий індекс WOOD-15, наданий компанією WOOD&Сошрапу. Даний індекс заснований на методології, розробленій Міжнародною фінансовою корпорацією для ринків, що розвиваються, і дає можливість враховувати всі зміни, що відбуваються на ринку, у тому числі злиття і поглинання компаній, банкрутство, внесення нових компаній до бази індексу. Спеціально для портфельних інвесторів з 1 січня 1997 року розраховується індекс КАС-20, який використовує котирування акцій лише 20 підприємств, що дає змогу індексу бути реальним і об'єктивним.

ДКЦПФР у 2001 році почала розраховувати інтегральний індекс фондового ринку. Він розраховується на основі угод з акціями більше як 100-а підприємств. Іноді ця цифра коливається у межах 123-147 компаній. Операції з купівлі-продажу цінних паперів мають проводитись не менше 10 разів на місяць і, як мінімум, двома торгівцями. Таким чином, до індексу не попадають компанії, чиї папери взагалі не викликають інтересу в учасників фондового ринку.

В Україні вже існують усі передумови широкого застосування індексного інструментарію. Незважаючи на певну ризикованість вкладання коштів у фондові активи, дедалі більше людей розглядають це як спосіб примноження своїх капіталів. Україна увійшла до індексу Міжнародної фінансової корпорації - IFC Frontier, який існує з 1996 року. Головними умовами внесення країни до списку IFC Frontier є наявність "пристойного" переліку підприємств, які відповідають певним вимогам щодо капіталізації, ліквідності, а також щоденне проведення торгівлі на якому-небудь організованому ринку та наявність мінімальної активності на торговому майданчику. Внесення України до індексу Міжнародної фінансової корпорації слід розглядати як значне досягнення, хоча це лише перший крок назустріч іноземним інституційним інвесторам.

Список літератури:

1. Кравченко Ю.Я Рынок ценних бумаг. – К.: ВИРА-Р, 2002.

2. Суторміна В.М.Ю Савчук Н.В. Фондовий рингк. – К.: УФБ, 2001.

3. Бланк И.А. Основы финансового менеджмента. В 2-х томах. – К.: Ника-Центр, Эльга, 2001.

4. Черкесова С.В., Сорока Р.С. Ринок цінних паперів і фондова біржа. – Л., 2002.

5. Загородній А.Г., Вознюк Г.Л. Цінні папери. Фондовий рингок. – Львів: Бак, 1999.

6. Васильев А.В., Потемкин Ю.С. Рынок ценных бумаг, акционерные общества. – Х.: Фолио, 2001.

7. Лактіонов О.В. Біржові стратегії управління ціновим ризиком. – Х., 2000.

8. Примостка Л.О. Фінансові деривативи. – К.:, 2001.

9. Клапків М.С. Страхування фінансових ризиків. – Тернопіль: Економічна думка, 2002.

10. Маслова С.О., Опалов О.А. Фінансовий ирнок. – К.: Каравела, 2002.

11. Томсетт Майкл С Торговля опуионами. – М.: Изд. дом «Альпина», 2001.

12. Грідчіна М.В. Корпоративні фінанси. – К., 2002.

13. Кондрашихин А.Б. Оценка рисков инвестирования на рынке ценных бумаг. – Севастополь: РИБЭСТ, 2002.

14. Смалюк Г.Ф. Оцінка ризиків при формування портфеля цінних паперів з різними термінами доходності. – Тернопіль: Економічна думка, 2002.

15. Лепейко Т.І. Методологія управління інвестиційними ресурсами фінансового ринку. – Х., 2002.

16. Шклярчук С.Г. Портфельное инвестирование. Теория и практика. – К.: Нора-принт, 2000.

17. Мендрул О.Г., Павленко І.А. Фондовий ирнок: операції з цінними паперами. – К., 2000.

18. Савченко В.Д. Організація біржової діяльності. – Х.,2000.

19. Інвестиційний менеджмент атринок цінних паперів: Методичний посібник: Упоряд. М.В.Колісник. – Львів:Пролог, 1997.

20. Шелудько В.М. Фінансовий ринок: Підручник. – К.: Знання, 2006.

Координація економічної політики залежно від засобів здійснення може бути двох видів: дискретна та інституціональна.

Інституціональна координація відбувається на підставі визначеного інституту, тобто з використанням встановлених уже законів, правил, норм, звичаїв та практики, організаційних структур. Отже, в поняття «міжнародні інститути» входять дві складові:

1) організаційні структури, тобто самі міжнародні організації, установи, конференції тощо;

2) сукупність законів, норм, правил, угод тощо.

При цьому міжнародні організації є водночас і продуцентами, й користувачами сукупності законів та норм.

У зарубіжній літературі часто використовується термін «міжнародний інститут» у трьох значеннях:

— міжнародної конференції (конгресу);

— міжнародної комісії (комітету);

— міжнародної організації.

Усі ці установи, безумовно, мають спільні риси: міжнародна сфера діяльності, міжнародний характер компетенції та відповідний механізм здійснення регулювання міжнародних відносин. А відрізняються вони своїм місцем та правовим станом у системі міжнародних відносин. Міжнародні конференції та міжнародні комісії, як правило, не є суб'єктами міжнародного права, а міжнародні організації — так.

Міжнародні конференції є тимчасовими інститутами, діяльність яких не регулюється міжнародно-правовими нормами через відсутність міжнародної правосуб'єктності. Робота конференцій проводиться за власними правилами процедури і регулюється тимчасовими організаційними структурами.

Міжнародні комісії та комітети створюються зазвичай на основі міжнародної угоди, їхня діяльність має постійний характер, вони формують певні механізми для її забезпечення, а тому більше, ніж конференції, схожі на міжнародні організації.

Основними критеріями типології міжнародних організацій є:

— членство суб'єктів міжнародних відносин і юридичний статус організації;

— географічне поширення;

— функціональна спрямованість;

— характер діяльності.

v За складом членів і юридичним статусом організації поділяються (на міждержавні і неурядові.

Міждержавні організації створюються на основі офіційних уря­дових угод між країнами. Якщо угода укладається тільки між дво­ма державами, то такі міждержавні угоди називаються двосторон­німи або білатеральними; вони ще не формують організацію у звичайному розумінні. Якщо узгодження є багатостороннім, то дії країн носять інституційний характер і організація формується як інституційна одиниця міжнародних відносин.

Неурядові організації створюються на основі індивідуального або колективного членства суб'єктів, які не є офіційними представниками своїх урядів. Уряд не несе відповідальності за дії свого громадянина – члена неурядової організації. Найвідоміші з них — Міжнародна торговельна палата, Спілка міжнародних ярмарків, Міжнародний кооперативний альянс, Світова конфедерація праці.

v За географічним поширенням міжнародні організації поділяються на глобальні та регіональні.

Глобальні організації об'єднують країни або інші суб'єкти незалежно від того, де, в якій частині світу вони знаходяться.

Регіональні міжнародні організації об'єднують країни, розташовані в якомусь певному регіоні, як правило, компактно, в територіальній близькості.

v За функціональною спрямованістю організації поділяються на організації загальної компетенції і спеціальної компетенції.

Організації загальної компетенції у своїй діяльності охоплюють широке коло проблем і напрямків.

До організацій спеціальної компетенції відносяться міжнародні організації, в яких одна з функцій є головною, пануючою, а решта (якщо вони є) – допоміжні.

v За характером діяльності міжнародні організації поділяються на універсальні, політичні, економічні, гуманітарні, культурно-просвітницькі, оборонні та інші. Характер організацій тісно пов'язаний з функціями, які вони виконують, особливо з домінуючою.

Універсальною міжнародною організацією є ООН, яка виконує функції регулювання й нагляду в найважливіших сферах людської діяльності. До універсального типу наближається Європейський Союз, в діяльності якого різноманітні економічні функції доповнились політичними (спільне громадянство, узгоджена зовнішня політика, спільний парламент тощо).

Політичні організації сполучають країни, для яких політична мета об'єднання має визначальних характер.

Організації військового, або оборонного, характеру тісно пов'язані з політичним типом організацій.

v За умовами участі в членстві міжнародні організації поділяються на відкриті й закриті.

До відкритих організацій може увійти кожна (держава, яка поділяє принципи й статут організації. До закритих організацій нових членів приймають тільки по запрошенню засновників організації.

У системі міжнародних організацій велика частка належить економічним організаціям. Міжнародні економічні організації поділяються, в свою чергу, на загальноекономічні і спеціалізовані.

Загальноекономічні займаються широким спектром економічних проблем.

Спеціалізовані економічні організації зосереджують увагу на більш вузькому колі проблем; проте багатьом з них відведена суттєва роль в міжнародній економіці.

Економічні організації, що утворились внаслідок регіональних інтеграційних процесів, поділяються також за ступенем інтеграції. Основні типи інтеграційних об’єднань, або щаблі регіональної економічної інтеграції, такі: зона торговельних преференцій, зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний і валютний союз, політичний союз.

Зона торговельних преференцій – перший щабель інтеграції. На цьому етапі держави, що входять в зону, лібералізують між собою торгівлю лише обмеженою кількістю товарів, надають одна одній деякі пільги.

Зона вільної торгівлі відрізняється тим, що держави-учасниці усувають існуючі між ними торговельні бар'єри, мито скасовується на більшість товарів. Але відносно третіх держав, що не входять в зону, кожний член провадить самостійну митну політику.

Митний союз передбачає усунення митних тарифів в торгівлі між учасниками, а також формування спільної митної політики щодо третіх країн; це означає, що всі члени союзу встановлюють однаковий рівень тарифів в торгівлі з іншими державами.

Спільний ринок – це вже високий рівень інтеграції. Не тільки товари просуваються без перешкод крізь кордони: знято бар'єри для руху робочої сили, послуг, капіталів. Швидко розвиваються і поглиблюються інтеграційні зв'язки, здійснюється спільна, узгоджена економічна політика.

Економічний союз завершує структурну побудову економіки організації як єдиного інтеграційного об'єднання. На цьому етапі здійснюється єдина валютна політика, запроваджується спільна валюта, створюється єдиний емісійний центральний банк. На цьому етапі знаходиться Європейський Союз з 1992 р. (після укладання Маастрихтської угоди). Логічним завершенням повної економічної інтеграції має стати політичний союз, на порозі якого стоїть ЄС, і який вже частково реалізується.

Умовно можна виокремити п'ять основних стадій виникнення та розвитку міжнародних організацій:

1. Епоха рабовласницьких держав.

2. Період феодальної роздробленості.

3. Епоха великих географічних відкриттів, промислових революцій та формування світового ринку.

4. Період між Першою та Другою світовими війнами.

5. Сучасний етап.

Епоха рабовласницьких держав. Ще в IV—VI ст. до н.е. у Стародавній Греції існувало два типи міжнародних інститутів — сіммахії та амфіктіонії. Сіммахії – це союзи (коаліції) держав, які мали спільні військово-політичні цілі. Амфіктіонії були релігійно-політичними союзами племен та міст зі спільним святили щем, скарбницею, правилами ведення війн.

Період феодальної роздробленості характеризується тим, що об'єднання постійно ворогуючих між собою держав формувалися переважно під час виникнення загрози з боку сильнішого спільного ворога (наприклад, половці та монголо-татари для феодальної Русі).

Третій етап розвитку характеризується появою цілої низки організацій, яким були притаманні риси сучасних міжнародних установ: узгоджені цілі, постійний орган, порядок роботи тощо. Стабільне зростання кількості міжнародних організацій з середини XIX ст. пов'язане з розвитком зв'язку, транспортної мережі, фінансів, міжнародної торгівлі. У цей час з'являються такі організації, як Дунайська комісія (1856 р.), Всесвітній поштовий союз (1874), Європейська конференція з розкладів пасажирських потягів (1874), Міжнародний телеграфний союз (1875), Міжнародний союз з охорони промислової власності (1883) та ін.

Період між Першою та Другою світовими війнами ознаменований появою першої у світі міжнародної організації універсального типу з широкою (неспеціалізованою) компетенцією — Ліги Націй.

Сучасний етап розвитку МО починається з 1945 року. Йому властиві такі риси:

— збільшення впливу міжнародних організацій на відносини між країнами, зокрема економічні;

— посилення ролі недержавних організацій у вирішенні світових проблем (через систему консультацій);

— створення і функціонування універсальної організації глобального типу – Організації Об'єднаних Націй;

— утворення інших функціональних організацій глобального типу – Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Генеральної угоди з тарифів та торгівлі; Всесвітньої торговельної організації;

— формування мережі міжнародних організацій наднаціонального типу, які забезпечують діяльність регіональних інтеграційних угруповань на інституційні основі;

— посилення позиції ООН завдяки створенню системи «спеціалізованих установ» у складі шістнадцяти міждержавних організацій;

— розширення сфери діяльності міжнародних організацій;

— значне збільшення кількості як міждержавних, так і недержавних міжнародних організацій.

Початок формування цілісної системи міжнародних організацій припадає приблизно на середину ХІХ сторіччя. Відтоді й до нашого часу можна виокремити такі основні етапи розвитку системи:

І етап (середина ХІХ ст. – середина 40-х років ХХ ст.) – становлення системи міжнародних організацій.

ІІ етап (середина 40-х років – кінець 50-х років ХХ ст.) – формування системи Об’єднаних Націй.

ІІІ етап (кінець 50-х років – кінець 80-х років) – активізація процесів створення міжнародних регіональних організацій;

ІV етап ( з початку 90-х років) – трансформація характеру діяльності міжнародних інституцій внаслідок розпаду світової соціалістичної системи.