Проголошення незалежності УНР 6 страница

Численні російсько-українські переговори з приводу статусу Криму та Чорноморського флоту в Одесі, Даго-мисі, Ялті, Москві, Масандрі мали однакові сценарій та результат. Ці зустрічі більше засвідчували наміри сторін, а не конкретні шляхи розв'язання «кримського вузла». Характерною тенденцією переговорів були постійні поступки української сторони під тиском такого російського важеля, як засуви на нафто- та газопроводах, у питанні розподілу Чорноморського флоту. Крім налагодження добросусідських відносин з Російською Федераціію в межах СНД, для України пріоритетним є розвиток контактів, зміцнення та поглиблення політичних, торговельно-економічних зв’язків з іншими республіками колишнього СРСР, насамперед з найближчими сусідами — Білоруссю та Молдовою.Українсько-білоруські дипломатичні відносини було встановлено 27 грудня 1991 p., і нині вони ґрунтуються на понад 100 договорах та угодах. Завершено роботи щодо визначення лінії українсько-білоруського державного кордону. Постійно зростає зовнішньоторговельний обіг між країнами — Білорусь посідає друге місце після Росії в зовнішньоекономічній діяльності України. У серпні 1999 р. під час офіційного візиту в Україну Президента Молдови П. Лучинські було укладено українсько-молдовський Договір про державний кордон та Додатковий протокол до нього про передачу у власність України ділянки автомобільної дороги Одеса — Рені в районі населеного пункту Паланка. Напередодні цієї події завершилося врегулювання питання щодо власності на об’єкти залізничного транспорту.На прохання молдовської сторони Україна погодилася на миротворчу місію і виступила як країна-гарант та посередник у врегулюванні придністровського конфлікту.В останні роки надано імпульсу процесові співробітництва з країнами СНД азіатського регіону.

91. Комплекс сучасних українсько-російських відносин. Проблеми Криму, Чорноморського флоту та Севастополя

В другій половині 1990-х рр. намітився спад прихованого протистояння між країнами пострадянського простору, насамперед Росією й Україною. Самою хворобливою ділянкою російсько-українських відносин де-факто залишалося питання про приналежність Криму і пунктах базування російського Чорноморського флоту в портах Кримського півострова. Кримська АРСР у 1945 р. була перетворена в Кримську область у складі РСФСР. Але в 1954 р. на настійну вимогу Н.С.Хрущова вона була передана до складу Української РСР. Етнічний склад Кримської області на той час змінився. Більшість її населення стали складати росіяни, українці і білоруси, у тому числі ті, що переселилися туди після 1945 р. У культурних відносинах населення цієї території орієнтувалися на Росію, і російський мова була розмовною мовою півострова. У лютому 1991 р. на території Криму була відтворена Кримська АРСР у складі Української РСР. Більш інтенсивно став протікати процес повернення в Крим кримськотатарського населення. Розпад СРСР, проголошення незалежності України й українізація Криму, що почалася слідом за тим, викликали на півострові сплеск настроїв за передачу Криму назад до складу Росії. У кримських містах виникли організації, що домагалися відділення Криму від України і входження його в РФ. На виборах президента Криму в 1994 р. ці сили домоглися успіхів. Побоюючись відділення Криму, український уряд прийняв ряд твердих заходів для обмеження прав Кримської автономії і посилення повноважень центральної влади в регулюванні ситуації на півострові. Це викликало ріст політичної напруженості. Російська Федерація мала можливості істотно впливати на положення в Криму. Однак уряд Росії не висловлювало офіційних претензій на Крим. Пріоритетним інтересом Москви в зв'язку із ситуацією навколо Криму було забезпечення можливості зберегти військово-морські бази Росії в Севастополі, Балаклаві і деяких інших пунктах. У 1990-х роках по цьому питанню пройшло кілька турів російсько-українських переговорів. Залишаючись на позиції відмови від територіальних претензій до України, російська сторона домагалася згоди Києва на збереження російської військової присутності на півострові.

Зі своєї сторони, український уряд вів торг про умови перебування російського ВМФ у Криму, намагаючись натиснути на Москву заявами про намір при настанні сприятливих обставин вступити в НАТО. "Кримське питання", що формально не існувало для офіційних делегацій України і Росії, на ділі перетворилося у вузол гострих російсько-українських протиріч. Прагнучи покласти кінець негласному протистоянню, керівництво обох країн почало енергійні зусилля для запобігання росту ворожості. 28 травня 1997 р. було підписано три російсько-українських угоди по Чорноморському флоті, в основу яких був покладений принцип спільного використання військово-морських баз збройними силами обох країн. Росія одержала право зберегти військову присутність у Криму. 31 травня 1997 р. після могутньої інформаційної кампанії в підтримку поліпшення російсько-українських відносин президент Росії Б.Н.Єльцин і президент України Л.Д.Кучма підписали в Москві російсько-український договір про дружбу, співробітництво і партнерство, що був ратифікований парламентами обох країн лише наприкінці 1998 р. через бурхливі і тривалі дебати, у які вилилося його обговорення в Державній Думі Росії. У договорі була зафіксована відсутність в обох країн претензій, у тому числі територіальних, одна до одної, що означало остаточне вирішення питання про приналежність Криму до України. Паралельно з підписанням основного договору між Росією й Україною було підписано 18 угод, що конкретизували умови перебування і статус російських військ на території Криму. Процес нормалізації став розвиватися по зростаючій. 28 січня 2003 р. під час перебування президента РФ В.В.Путіна в Києві був підписаний російсько-український договір про державний кордон, який в основному визначив лінію сухопутного кордону між двома країнами на всьому її відтинку від Азовського моря до кордонів з Білорусією.

92. Чорнобильська катастрофа та її зовнішньополітичні аспекти

Важливим і корисним для України є співпраця з міжнародними установами й організаціями у питаннях мінімізації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і в галузі ядерної та радіаційної безпеки. З різних аспектів ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи проведено численні дослідження, майже щороку відбуваються конференції, присвячені вивченню цих проблем. З цією метою п"ять років тому з ініціативи Уряду України було засновано Міжнародний Чорнобильський центр з проблем ядерної безпеки, радіоактивних відходів і радіоекології (МЧЦ), в рамках якого на основі відповідних міжнародних домовленостей з Україною співпрацюють Сполучені Штати Америки, Великобританія, Японія, Франція та Німеччина. Координацію його діяльності здійснює Рада учасників МЧЦ, до складу якої входять повноважні представники урядів країн - учасниць. Зараз створюється також міжнародна науково-консультативна рада Центру.
Серед постійних партнерів МЧЦ - провідні наукові центри та лабораторії з країн "Великої Сімки", Російської Федерації та Білорусі.
В рамках діяльності Центру відпрацьовано форми ефективної міжнародної взаємодії у вивченні і розв"язанні чорнобильських проблем, задіяно прозорий та ефективний механізм використання коштів. Уряд України буде і надалі сприяти створенню оптимальних умов діяльності Центру, в тому числі сприятливого режиму оподаткування. Після прийняття восени 1986 року міжнародної Конвенції про оперативнеоповіщення про ядерну аварію та Конвенції про допомогу у випадку ядерноїрадіації був створений Міжорганізаційній комітет з реагування на ядерніаварії, куди увійшли представники багатьох структур світового рівня. Узабруднені регіони стали надходити чисті продукти, медичне устаткування,медикаменти, техніка тощо.
Наслідки катастрофи за своїми масштабами були глобальними. Уряди трьохреспублік - України, Білорусі й Росії 1990 року звернулися до ООН ізпропозицією про розгляд цього питання Генеральною Асамблеєю. Активну підтримку потерпілим регіонам надала ЮНЕСКО: 1991 р.. розробила
Чорнобильську програму, що включила будівництво шкіл, програми досліджень іпідготовку кадрів, аналіз соціальних, економічних наслідків аварії,збереження культурних цінностей. У цілому Програма ЮНЕСКО-ЧОРНОБИЛЬвключала 70 проектів.
9 січня 1991 р. у Парижі була підписана угода між ЮНЕСКО і СРСР провиконання програми з ліквідації наслідків Чорнобиля. На заклик ЮНЕСКОвідгукнулися представники інтелігенції західних країн. Був створений Фонд
Чорнобиля й організована Акція милосердя - "Мільйон для дітей Чорнобиля",надано сприяння в створенні реабілітаційних центрів за кордоном.

В Оттаві 20 грудня 1995 р. було підписано Меморандум про взаєморозуміння щодо закриття ЧАЕС між Україною і державами "великої сімки" та Єврокомісії, членом яких є Німеччина. Його підписанню передували довготривалі, напружені переговори. Текст цього документу став результатом складного компромісу, але він чітко визначає принципи співробітництва між Україною і "великою сімкою" у пошуку, мобілізації та залученні фінансових ресурсів для закриття ЧАЕС. Цю програму розроблено за принципом мінімальних витрат, до того ж фінансування всіх безприбуткових проектів має здійснюватися за грантами, а прибуткових - за кредитами. Меморандум не визначає фінансових зобов'язань України - вона має брати участь у фінансуванні проектів, виходячи з реальних можливостей, зумовлених станом економіки.

Проблема подолання наслідків Чорнобильської катастрофи багатомірна, але декілька аспектів реалізації Меморандуму заслуговують на детальнішу згадку. Передусім це стосується реалізації проекту "Укриття". Ризики, пов'язані зі значною кількістю радіоактивних матеріалів, зокрема і ядерних, що містяться у саркофазі над четвертим енергоблоком ЧАЕС, і перебігом процесів, які погіршують його захисні характеристики, визначили нагальну потребу в розробці та здійсненні заходів, спрямованих на перетворення цього об'єкта в екологічно безпечну систему.

Загальний бюджет заходів на об'єкті "Укриття" становить 768 млн. доларів США. Нині Чорнобильський фонд "Укриття" фінансують 29 країн-донорів і міжнародні організації. Для наповнення фонду "Укриття" розроблено механізм проведення спеціальних конференцій донорів. Перша з них відбулася 20 листопада 1997 р. у Нью-Йорку. Було проголошено внесків на суму 343 млн доларів США. Аби в подальшому наповнювати фонд до суми 768 млн доларів США, 5 липня 2000 р. у Берліні відбулася друга конференція донорів під співголовуванням прем'єр-міністра України та віце-канцлера ФРН. Листи-звернення до дійсних та потенційних донорів підписали Президент України Л. Кучма та канцлер Німеччини Г. Шрьодер. У ході конференції було зроблено внесків на суму приблизно 325 млн. доларів США.

93. Україна і проблема ядерної зброї

Як відомо, після розпаду СРСР Україна успадкувала третій в світі ядерний арсенал, а саме:

· 222 носія стратегічної зброї (в тому числі 46 МБР СС24 останнього покоління, які розроблені та виготовлені на території України) та близько 1700 ядерних боєзарядів до них;

· кілька сот тактичних ядерних боєзарядів.

Склалась досить складна юридична ситуація. Україна, згідно з міжнародними правами, отримала у власність ядерні озброєння, які контролювались у той час оперативно Москвою і якими Україна не могла скористатись на свій розсуд.

Україна мала технічну можливість взяти управління цією зброєю на себе і стати правонаступником СРСР в якості держави з ядерним статусом. Але Уряд і Парламент України зробив свій вибір на користь без'ядерного статусу і необхідно було найти вихід із ситуації, що склалась.

В трьохсторонній заяві Президентів України, США та Росії від 14 січня 1994 року рішення:

· Україна здійснює переміщення всіх ядерних боєзарядів до Росії і отримує за них матеріальну компенсацію в формі палива для своїх АЕС;

· Україна приєднується до NPT як країна з без'ядерним статусом;

· Ядерні країни надають їй політичні гарантії безпеки;

· Україна стає стороною Договору START-I і відповідно з Договором ліквідує стратегічні носії, розміщені на її території.

Ця програма була повністю здійснена, отримала законодавче закріплення в Парламенті України та Парламентах США і РФ при ратифікації Договору START-I, після чого він 05.12.1994 р. вступив в силу.

Це був значний успіх на шляху ядерного роззброєння. Саме рішення України та дещо відмінний шлях до без'ядерного статусу республік Казахстан та Білорусь, створили передумови для успішного завершення Конференції 1995 р. про долю NPT.

Рішення України відносно ліквідації успадкованої ядерної зброї є безпрецедентним і все ще не отримало адекватної оцінки світової громадськості. Більш того, його порівнюють з відмовою ПАР від продовження своєї ядерної програми. Таке порівняння просто не правомірне, бо мова йде про непорівнянні речі. Україна відмовилась від найбільш сучасної ядерної зброї, яка дісталась їй в спадщину (більше 2000 одиниць), тоді як ПАР відмовилась від продовження робіт по програмі розробки ядерної зброї. Тобто мова йшла про кілька одиниць ядерних пристроїв, які були дуже далекими від закінчених систем озброєння.

На сьогодні маємо досить широкі можливості по практичних кроках в сфері ядерного роззброєння, які повністю залежать від доброї волі ядерних держав.

Неприйняття таких практичних кроків буде підштовхувати до ядерного розповсюдження і навіть до перегляду раніше прийнятих рішень про без'ядерний вибір. Саме такі голоси роздаються в Україні серед лівих політиків відносно її без'ядерного вибору.

94. Екологічні проблеми України у дипломатичному контексті

Разом з тим Україна є однією з найбільш неблагополучних в екологічному відношенні країн Європи. Чого варта лише одна ЧАЕС! Це — результат непродуманої і екологічно необгрунтованої господарської діяльності керівних структур колишнього СРСР. Адже економіка України формувалась без урахування об'єктивних потреб та інтересів її народу, в той час як фінансування природоохоронних заходів здійснювалось за залишковим принципом. Внаслідок цього її економіка перенасичена хімічними, металургійними та гірничорудними виробництвами із застарілими технологіями і значним руйнівним впливом на навколишнє середовище.

95. Проблеми і перспективи стосунків України з НАТО

Для ефективного забезпечення цього курсу розроблено Стратегію України щодо Організації Північноатлантичного договору (НАТО), яка окреслює політико-правові засади та кінцеву мету курсу України на євроатлантичну інтеграцію, бачення нею моделі загальноєвропейської системи безпеки, національні інтереси стосовно НАТО, цілі та рамки взаємин з цією організацією на сучасному етапі та на перспективу.

З огляду на роль НАТО у підтримці європейської безпеки і стабільності та розвитку співробітництва держав регіону, виходячи із взаємопов'язаності процесів розширення НАТО та ЄС і тісної взаємодії цих організацій у формуванні системи європейської безпеки, враховуючи військові і політичні можливості НАТО та досвід держав-членів у формуванні демократичного суспільства, ефективної економіки і оборонної сфери, євроатлантична інтеграція України з майбутнім членством в Альянсі надасть можливість для вирішення важливих проблем.

Взаємини України з НАТО на сучасному етапі розвиваються в рамках особливих партнерських відносин у форматі "19+1", формалізованих в Хартії про особливе партнерство, більш індивідуалізованого партнерства у сфері оборони, військового співробітництва та операцій з підтримання миру - поглибленої Програми ПЗМ, а також багатостороннього механізму консультацій і співробітництва з політичних питань та питань безпеки між державами-членами НАТО і країнами-партнерами - Ради Євроатлантичного Партнерства.

Важливим елементом особливого партнерства нашої держави з Альянсом є механізм регулярного огляду стану співробітництва та політичних консультацій в рамках Комісії Україна-НАТО (КУН) та Військового комітету Україна-НАТО.

Суттєву роль з точки зору здійснення Україною оборонної реформи та розбудови національних збройних сил за євроатлантичною моделлю, в тому числі досягнення взаємосумісності з Об'єднаними збройними силами НАТО, відіграє її участь у Процесі планування та оцінки сил (ППОС).

Співробітництво в такому форматі допомагає досягти взаємосумісності між національними збройними силами і воєнізованими формуваннями, виділеними для участі в Програмі ПЗМ, та Об'єднаними збройними силами НАТО, в т.ч. при проведенні миротворчих і гуманітарних операцій під егідою ООН і/або ОБСЄ. Розвиток відносин особливого партнерства супроводжується розширенням і поглибленням співробітництва між Україною і НАТО у різних вимірах: політичному, військовому та невійськовому. Так вже склалося, що питання євроатлантичної інтеграції для України є набагато більш “чутливою” темою, ніж перспективи вступу країни до ЄС. Про це, зокрема, свідчать результати соцопитувань. З іншого боку, це є окремим “розділом” україно-російського діалогу, в якому сторони до сьогодні займали різні позиції.За інформацією “Радіо Свобода”, Медведєв на одній із зустрічей з представниками російських спецслужб навіть подякував співробітникам ФСБ “за реалізацію важливих заходів, які перешкоджали вступу України в НАТО” .Це зайвий раз свідчить про те, на якому рівні Москва впливає на рішення української влади для відстоювання власних інтересів.Утім, не все так песимістично. Так, на початку лютого Україна вже приступила до виконання Річної національної програми - 2010. Цей документ, який фактично повторює наповнення Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), визначає якісно новий формат співпраці з Альянсом.Варто також згадати, що українські експерти беруть активну участь в розробці нової стратегічної концепції НАТО, що є само по собі важливим фактором.Крім того, знаковою подією можна вважати нещодавню зустріч в.о. міністра оборони України Іващенко з головою військового комітету НАТО Джампаоло Ді Паола. На ній український міністр запевнив, що Київ має намір розширювати діапазон співпраці та запропонував НАТО більш детально ознайомитися з військово-транспортними можливостями України.Як повідомляють українські ЗМІ, на цій зустрічі був присутній і депутат від фракції ПР Олександр Кузьмук, який вважається головним претендентом на посаду міністра оборони в команді Януковича. Це, вочевидь, може свідчити про зацікавленість нової влади у визначенні акцентів для продовження діалогу з Північноатлантичним альянсом.

96. Європейські вектори зовнішньої політики сучасної України

Членство в ЄС залишається головним зовнiшньополiтичним пріоритетом України. Цей процес надзвичайно складний i тривалий. Бiльша частина роботи має бути зроблена в Українi i самими українцями. Нiхто iнший не сплатить за нас цей рахунок. З цiєю метою Президент видав ряд указiв, серед яких найважливiшi - про Стратегiю iнтеграцiї України до ЄС i про Нацiональну програму iнтеграцiї. Таким чином закладено вiдповiдну законодавчу та iнституцiйну базу. Водночас ми усвiдомлюємо, що повиннi здiйснювати реформи безвiдносно до перспектив членства в ЄС. Адже так чи iнакше це в наших нацiональних iнтересах. Нашi найближчi прiоритети: - якнайповнiше виконання Угоди про Партнерство i Спiвробiтництво; - поглиблена спiвпраця в рамках спiльної зовнiшньої та безпекової полiтики ЄС; На Паризькому самiтi Україна-ЄС у вереснi Україна передала детальний Меморандум про модальностi такої спiвпрацi, включаючи iнформацiю про спецiальнi вiйськовi пiдроздiли, якi ми готовi надати в розпорядження ЄС до складу сил швидкого реагування.

- забезпечення iнтересiв України на перехiдний перiод розширення ЄС.

Україна з самого початку повнiстю пiдтримувала розширення Євросоюзу на схiд. В той же час ми повиннi працювати для того, щоб це розширення принесло лише позитиви для України та її захiдних сусiдок, не пiддаючи ризику нашi вiковi зв'язки й уникаючи перешкод для розвитку мiжлюдських стосункiв. Намагаючись встигнути на всіх напрямах інтеграції, Україна розпорошує інтелектуальні та матеріальні ресурси, часто розв’язує другорядні, рутинні питання, залишаючи без належної уваги та ресурсного підкріплення насправді важливі питання. Тобто, українська політика стосовно держав Європи та європейських інституцій занадто широка і неструктурована, щоб бути ефективною.
Отже, інтегрування України в Європу опинилося в складній системі зовнішньополітичних і внутрішньополітичних чинників, які або сприяють цьому процесові, або ускладнюють його. Основу інтегрування України зі загальноєвропейськими міжнародними організаціями становлять внутрішні економічні та політичні перетворення. Однак міжнародне становище України є невід’ємною частиною просування України до Європи. Взаємовідносини України з Росією, США, країнами Центральної та Східної Європи, розширення НАТО та ЄС, внутрішні проблеми розвитку самого ЄС ще тривалий час вирішально впливатимуть на практичну реалізацію стратегічного напряму зовнішньої політики України – інтегрування до єдиної Європи.

97. Проблеми стосунків України з сусідніми державами на сучасному етапі

Стосунки України із сусідніми державами формуються в складних умовах і не завжди виглядають безконфліктними і безхмарними. Про це свідчать насамперед:

- збройні конфлікти в сусідніх з Україною державах;

- наявність територіальних претензій до України;

- конфлікти на економічному ґрунті;

- розширення військового блоку НАТО і його наближення до кордонів України;

- якісне нарощування свого військового потенціалу державами, що безпосередньо межують з Україною.

Нейтралізація загроз національним інтересам України вимагає здійснення комплексу заходів щодо зміцнення безпеки й обороноздатності держави. Формування зваженої політики національної безпеки і механізмів її реалізації неможливе без наукового аналізу процесів, що відбуваються у різних сферах громадського життя.

Рішення завдань забезпечення воєнної безпеки для України є новим, оскільки союзні республіки колишнього СРСР практично не брали участі у визначенні рівня обороноздатності, необхідних фінансових витрат і матеріальних ресурсів на потреби оборони, а існуючий методичний апарат таких розрахунків ні за масштабами, ні за способами досягнення головної мети не може бути використаний у сучасних умовах.

Великим гальмом в ефективному рішенні цих питань є відсутність загальновизнаної теорії воєнної безпеки держави. До цього часу більшість перелічених завдань вирішується відомим методом проб і помилок. Існуючі розробки з даної тематики вкрай обмежені, а системні дослідження взагалі відсутні.

Специфіка відносин до України сусідніх держав на заході зумовлена певною мірою їх власними інтересами і пріоритетами їх зовнішньої політики. Керівництво та державна політична еліта цих країн забезпечують на офіційному рівні підтримку курсу України на європейську інтеграцію. Вони зацікавлені, щоб Україна як сусідня країна була стабільною, демократичною, економічно розвиненою державою, однак мають деякі сумніви щодо послідовності України в реалізації європейського вектору її зовнішньої політики та стурбовані перебігом подій всередині України.

У співробітництві між прикордонними районами України і її західних сусідів наявні подібні проблеми, а саме: неоднорідність суміжних адміністративно-територіальних одиниць за площею, повноваженнями місцевих адміністрацій, досить низький рівень економічного розвитку; різне розуміння цілей створюваних єврорегіонів; відсутність коштів для виконання спільних проектів.

А такж варто зазначити, що доі триває конфлікт між Україною та Румунією з приводу о. Зміїний, існує проблема Придністров’я з Молдовою, а також проблеми Криму, зокрема Чорноморського флоту та Севастополя, а також проблеми у нафтогазовій сфері з РФ.

98. Розбудова зовнішньої політики України з країнами Західної Європи

Франція визнала незалежність України 27 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини між двома країнами було встановлено 24 січня 1992 р.

Для України відносини з Францією — провідною державою Європи й од­ним із лідерів європейського будівництва — важливий чинник європейської та трансатлантичної інтеграції.

Перший візит міністра закордонних справ Франції Р.Дюма до України відбувся 23-24 січня 1992 р.

Діалог на найвищому рівні між незалежною Україною та Францією було започатковано 16-17 червня 1992 р. офіційним візитом Президента України Л.Кравчука у Францію, під час якого був підписаний міждержавний Договір про взаєморозуміння та співробітництво.

З 1992 р. створено міцну договірно-правову основу двосторонніх відносин. Між двома країнами підписано 36 двосторонніх документів. Із них 26 — про співробітництво в економічній, науково-технічній, культурній та військовій галузях.

Активізація двостороннього політичного діалогу, поглиблення економіч­ного співробітництва, надання Україні допомоги в ліквідації ядерної зброї — питання, що були у центрі уваги переговорів Президента України Л.Кучми та Президента Франції Ф.Міттерана, що відбулися під час наради керівників держав і урядів країн-членів ОБСЄ у Будапешті 5-6 грудня 1994 р.

Важливою подією в двосторонніх відносинах наших країн стала зустріч Президента України Л.Кучми з Президентом Франції Ж.Шираком, яка відбу­лася 20 квітня 1996 р. у Москві в рамках наради керівників держав і урядів "Великої сімки" з питань ядерної безпеки. Під час розмови було обговорено широке коло питань міжнародного співробітництва та двосторонніх відносин.

Якісні зрушення у двосторонніх відносинах почалися 1997 р. Головною по­дією став офіційний візит у Францію Президента України Л.Кучми 30-31 січ­ня 1997 р. та його переговори з Президентом Франції Ж.Шираком. Сторони, зокрема, погодилися створити Змішану українсько-французьку міжурядову комісію з економічного співробітництва.

Зустрічі Президента України Л.Кучми з Президентом Франції Ж.Шираком відбулися також у рамках Мадридського саміту НАТО (липень 1997) та саміту Ради Європи (жовтень 1997).

2-4 вересня 1998 р. відбувся перший державний візит Президента Франції Ж.Ширака в Україну. Ж.Ширак мав переговори з Президентом України Л. Кучмою, виступив перед студентами й викладачами Київського національ­ного університету ім. Т.Г.Шевченка.

7 грудня 1999 р. Президент України Л.Кучма здійснив черговий робочий візит у Францію, в перебігу якого зустрівся з Президентом Франції Ж.Шира-ком, Генеральним директором ЮНЕСКО К.Мацуорою, керівниками провід­них компаній та банків.

14-16 вересня 2000 р. Президент України Л.Кучма відвідав Париж, де відбу­вався черговий саміт "Україна — ЄС". У програмі перебування українського Президента в Парижі значне місце відводилося й двостороннім переговорам з керівництвом Франції.

99. Стосунки України з США в ретроспективі і нині

Україну як незалежну державу США визнали 26 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини встановлені 3 січня 1991р. Значення українсько-американських відносин обумовлюється насамперед тим, що мова йде про провідну державу, економічний та політичний потенціал якої визначально впливає на розвиток світових процесів. Ставши без'ядерною державою, Україна здобула вагомий міжнародний авторитет і зробила дуже важливий крок на шляху поглиблення партнерських відносин зі США. Політичні контакти двох країн набули ще більшої інтенсивності. Важливими із цього погляду були державний візит Президента США Клінтона до Києва 11-12 травня 1995р. та робочий візит Л. Кучми до Вашингтона 20 - 22 лютого 1996р. Безпрецедентним стало підписання в Києві (всупереч існуючій у США практиці) Спільної заяви президентів України і США від 11 травня 1995р., в якій з боку США висловлено підтримку процесів демократичних і ринкових перетворень в Україні, її політичного суверенітету, територіальної цілісності. Принципово новим елементом взаємодії двох держав стала Спільна українсько-американська міжурядова комісія, очолювана Президентом України Л.Кучмою та віце-президентом США А. Гором. Постійно розширюється договірно-правова база двосторонніх відносин. За станом на 1 січня 2000р. вона має понад 70 підписаних і готових до підписання угод та інших спільних документів. США - головний інвестор України. Складовими фінансово-економічної підтримки України є грантова допомога, кредити Ексімбанку, МВФ та СБ, гуманітарна допомога неурядових організацій (“Фонд допомоги дітям Чорнобиля”, “Фонд США - Україна” та ін.). Державним інструментом надання допомоги виступає Агентство міжнародного розвитку США. Інтенсивно розвивається й військово-політичне співробітництво. Воно реалізується як на двосторонній основі, так і в рамках програми НАТО “Партнерство заради миру”. Загалом успішно розгортається співпраця України та США в освоєнні Космосу.

Перспективи українсько-американських відносин багато в чому залежать від наявності в Україні оптимального інвестиційного клімату, від динаміки її просування шляхом демократії та реформ. Водночас і не меншою мірою вони залежать від того, як наш партнер буде підтримувати політичний та економічний курс, обраний Україною. Широке коло проблем було обговорено під час візиту Клінтона до Києва 5 червня 2000р. Було підписано низку міжнародних угод, зокрема, з питань поглиблення інвестиційної і торгової співпраці, вступу України до СОТ, співробітництва в сфері науки й технологій тощо. Ще недавно США називали Україну дуже важливим геополітичним партнером на пострадянському просторі. Тепер на зміну ейфорії, схоже, приходить протверезіння. Відносини між країнами проходять серйозну перевірку на міцність, якої вони можуть і не витримати.

Поки в країні не вдасться розв'язати проблему адміністративної корупції, коли конкурентна боротьба ведеться завдяки зв'язкам у державних структурах, про якусь повноцінну інтеграцію у світове співтовариство годі й говорити. Те саме стосується й судової системи. Якщо інвестори вважатимуть, що вона переважно озвучує продиктовані згори рішення, до нас ставитимуться, м'яко кажучи, з острахом. Особливо це стосується іноземних інвесторів. Показниками минулого року, коли в Україну було інвестовано близько мільярда доларів, заведено пишатися. Проте це приблизно вдесятеро менше від суми, вкладеної іноземцями в Польщу. Ті ж таки американці сьогодні обережні, як ніколи раніше за всі пострадянські роки. Привчені до того, що інвесторів вітають і плекають, вони, зіштовхнувшись з адміністративним тиском і судовою сваволею, всерйоз замислилися над тим, чи варта шкурка вичинки.