Проголошення незалежності УНР 2 страница

На пряме запитання: чи визнає Радянська Росія Україну незалежною державою — голова делегації відповів ствердно. Очевидно, це було обов'язковою умовою початку переговорів. Обговоренню й вирішенню підлягала низка життєво важливих для обох країн питань: припинення воєнних дій, фінанси, транспорт, поштові зв'язки, обмін полоненими, економічне та культурне співро-бітництво.

Переговори йшли повільно. Складалося враження, що Росія навмисне зволікає з укладенням угоди. Навіть процедура була незвичайною. При безперечному знанні більшістю учасників переговорного процесу російської, а багатьма й української мов переговори велися через перекладачів, як і годиться між незалежними державами. Кожне питання довго обговорювалося, оголошувалася маса взаємних претензій. Здавалося, що переговори заходять у безвихідь. Але тут у політичну гру вступили інші політичні сили.

Зростаючим невдоволенням гетьманським правлінням скористалися українські соціалістичні партії, що входили до блоку Українського національно-державного союзу. Вони почали готувати повстання проти гетьманського уряду. При цьому знайшли вихід на делегацію Радянської Росії, яка вела переговори в Києві.

Однак, попри всі зволікання, 12 червня 1918 року російсько-український договір про перемир'я був підписаний. Воєнні дії за умовами договору припиняли обидві сторони, встановлення демаркаційних ліній доручалося командирам окремих військових частин, полегшувалося повернення громадян на батьківщину, про-вадився обмін полоненими, встановлювалися торговельні відносини. Врешті-решт була висловлена готовність розпочати остаточні переговори про мир.

Переговори тривали й далі, але помітних результатів не давали. Тим часом було вчинено три замахи: на німецького посла Мірбаха в Москві (6 липня), головнокомандувача окупаційними військами в Україні фельдмаршала Айхгорна (30 липня), на В. Леніна в Москві (30 серпня). Вони не могли не внести знервованості в переговори. Останнє засідання відбулося 7 жовтня 1918 року.

52. Україна у взаєминах з Доном, Кубанню та Кримом у 1918 р.

Гетьман намагався порозумітися із соціалістичними національними силами, бо не міг не помічати того вакууму, в якому він дедалі більше опинявся. Через найближчого до радикальних кіл Д. Дорошенка він запропонував представникам Українського національного союзу (так став з початку серпня називатися Український національно-державний союз) взяти участь у гетьманському уряді. З цього приводу навіть почалися переговори, які В. Винниченко називав маскуванням справжньої позиції соціалістів — курсу на повстання.

Але в цей період кардинально змінилася міжнародна ситуація. Політика Центральних держав зазнала краху. 29 вересня 1918 року капітулювала Болгарія, а за нею й Туреччина. Австро-Угорська монархія 17 жовтня розпалася й перетворилася на аморфний «Союз держав». Швидко революціонізувалася Німеччина.

Для України всі ці зміни були вельми тривожними. Вона не мала власної армії, бо ті ж окупанти всіляко зволікали з дозволом на створення справжнього війська. А з поразкою двох найбільших держав Четверного союзу та евакуацією їхніх військ Україні загрожувала війна з Радянською Росією.
Росія й не приховувала своїх планів та стратегії. Л. Троцький на IV з'їзді Рад відверто визначив чергове завдання Червоної армії — заволодіти українськими землями в період .своєрідного міжцарів'я: німці вже пішли, Антанта ж ще не встигла захопити Україну.

Можливо, саме ця непевність, невизначеність становища України спонукала віднаходити якісь інші форми державного майбуття, заснованого на колишніх пошуках національного державотворення. Деякі міністри гетьманського уряду Лизогуба зверталися до цього уряду з пропозицією спробувати відновити федерацію з біло-гвардійською Росією й заручитися її допомогою в боротьбі з більшовиками. При цьому велика надія покладалася на прихильність до ідеї федерації багатьох діячів уже не існуючої Центральної Ради.

Не обійшов своєю увагою гетьманський уряд і проблеми півдня України, зокрема проблему Криму. Німецька дипломатія вела складну політичну гру довкола майбутнього статусу цього стратегічно важливого півострова.

Переконавшись у цьому, гетьманський уряд 12 червня 1918 року вручив німецькому послові в Києві ноту з вимогою приєднання Криму до України. Після тривалого зволікання все ж таки 5 жовтня в Києві почалися переговори між Українською Державою та Кримом про включення півострова до складу України. Але ці переговори були безрезультатними, бо позиції сторін не збігалися. Кримський уряд наполягав на федерації при збереженні державної самостійності Криму. Україна ж погоджувалася надати Кримові лише автономію.
53. Дипломатія України щодо окраїнних держав, які виникли на теренах колишньої російської імперії в 1917-1921 рр.

Гострою та болючою була й проблема Бессарабії. Скориставшись складним політичним становищем України, союзниця Антанти Румунія захопила Бессарабію й не поспішала її повертати. Зав'язалася виснажлива дипломатична гра, в якій поперемінно брали участь уряди то УНР і Української Держави, то РСФРР і Радянської України. Ось хроніка цієї боротьби за повернення Бессарабії.

З березня 1918 року за цю справу взялася Центральна Рада. І вже того ж дня уряд УНР сповістив Румунію про те, що доля Бессарабії може бути вирішена за участю та згодою представника України на Бухарестській мирній конференції, тому що Бессарабія становить не-роздільне ціле з Українською Народною Республікою

9 березня 1918 року вже між РСФРР і Румунією укладається договір проти рішення бессарабського Сфа-тул Церію (парламенту) про приєднання Бессарабії до Румунії.

15 травня 1918 року — Відповідь Румунії на ноту УНР щодо Бессарабії. Румунія відкинула українські претензії на тій підставі, що Бессарабія, мовляв, не анексована, а добровільно возз'єдналася з батьківщиною.

5 червня 1918 року — Нота уряду Української Держави Румунії з наполяганням на тому, що Сфатул Церій не правомочний вирішувати долю Бессарабії й що населення останньої прагне до возз'єднання з Україною.

4 жовтня 1918 року — Початок переговорів між Україною та Румунією в Києві з метою врегулювання питання про Бессарабію й встановлення товарообміну. 1 травня 1919 року — Ультиматум радянських урядів Росії й України Румунії з вимогою звільнення Бессарабії й повернення загарбаного Румунією російського військо-вого майна.

Але потім доля Бессарабії вирішилася дуже просто. 6 вересня 1919 року між Петлюрою й Румунією укладається угода, за якою Петлюра відмовився від претензій на Бессарабію, а Румунія брала на себе зобов'язання постачати йому зброю та амуніцію.

Але повернімося в 1918 рік. Ті посли країн Антанти, що втекли від більшовиків з Петрограда до Києва, переїхали потім до Румунії, до Ясс. З ними в першу чергу й спробували провести так звані прелімінарні (тобто попередні) переговори. Але головний доповідач Франції з українських справ консул Еміль Енно заявив українським представникам: «Україна не мала ніколи своєї історії, ні національної окремішності. Вона створена німцями. Уряд Скоропадського, як германофільський, має бути зліквідований». А французький та англійський посли заявили: «Україна 'є частиною Росії... Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти». Крім того, представники білогвардійських організацій привезли до Ясс меморандум про те, щоб держави Антанти не визнавали Україну як державу і вислали війська для її окупації.

54. Відновлення УНР і суперечності в Директорії з приводу зовнішньополітичних орієнтацій

13 листопада 1918 року на таємному засіданні політичних партій було створено орган для проведення антигетьманського повстання та відновлення Української Народної Республіки — Директорію.

У день обрання Директорія мала переїхати до Білої Церкви, звідки планувалося розпочати наступ на Київ. У столиці залишився тільки В.Винниченко, щоб підготувати відозву до населення й призначити заступників Директорії «для координації революційної акції».

Наступ червоного війська на Україну тим часом тривав. У відповідь на нього міністр закордонних справ Директорії В. Чехівський 31 грудня 1918 року, 3 й 4 січня 1919 року надіслав Раднаркомові ноти із запитом, на яких підставах ведеться наступ радянського війська на Україну. У відповідь нарком закордонних справ Чичерін нотою від 5 січня 1919 року запевнив, що на Україну наступають не червоні війська Росії, а воєнна сутичка на українській території відбувається між збройними силами Директорії та Українського Радянського уряду, який проголошувався цілком незалежним від Радянської Росії. Це, звичайно, був просто дипломатичний крок.

У відповідь на чичерінську ноту Директорія 9 січня 1919 року надіслала Раднаркомові ультиматум, у якому досить відверто змалювала наміри Росії.

Війна з боку Росії, розгул отаманщини, опозиція найближчих сусідніх держав спричинили намагання уряду Директорії встановити контакт з командуванням військ Антанти, які окупували південь України. З французьким командуванням цих військ вели переговори міністр закордонних справ Мацієвич і генерал Греков, які з цією метою постійно перебували в Одесі. Але всі аргументи українських представників не діяли. Антанта вперто виступала за збереження «єдиної неділимої» Росії, де самостійній Україні місця не було. Мало того, що Україні відмовляли в засобах боротьби з більшовиками, одночасно Денікін, який уособлював для Антанти оту «єдину неділиму», отримував усе необхідне — озброєння, обмундирування, гроші.

Під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників із 100-тисячної армії, що підтримувала Директорію під час повстання проти гетьмана, залишилися вірними Директорії трохи більше 20 тисяч вояків. Цього було замало, аби протистояти наступу червоних військ та отаманщини. 2 лютого 1919 року Київ зайняли більшовики. Директорія переїхала до Вінниці. З цього часу розпочалися її мандри по Україні.

55. Створення ЗУНР і Польща

Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході після нещодавнього падіння Російської імперії.

18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд політичних і громадських діячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська Національна Рада (УНР), головним чином із депутатів австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію про майбутнє утворення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, Української держави. Йшлося, отже, про об'єднання всіх західноукраїнських земель. Група членів УНР 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Д. Вітовським. Уранці 1 листопада 1918 р. вони зайняли Львів. У зверненні до українського населення всієї Галичини говорилося про утворення нової Української держави, в якій вся повнота влади належить Українській Національній Раді.

Але в розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові була створена ліквідаційна комісія, котра заявила про намір перебрати владу в Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовим частинам, які складалися з поляків, присягнути на вірність Польщі. Ситуація у Львові, де перебували і українські, і польські підрозділи, швидко загострювалась. Між ними сталися зіткнення. Почалися бої. Маючи чисельну перевагу, польські війська розпочали планомірний наступ на українські формування.

За таких умов 9 листопада 1918 р. був сформований уряд - Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким - і виданий тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії, за яким усі вони входили до складу Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Президентом новоствореної держави став голова УНР Є. Петрушевич.

Між тим ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною. 20 листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів. Наступного дня поляки перейшли у наступ. Українське командування вимушене було залишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше до Станіславова. Не кращим було становище в Буковині, де українці 3 листопада 1918 р. на всенародному вічі у Чернівцях заявили про возз'єднання з Україною. На заваді постала Румунія, війська якої 6 листопада окупували Буковину.

Таким чином, звільнившись від австро-угорського панування, Західна Україна опинилася від владою Польщі. Закарпатська Україна залишилась у складі Чехословаччини, Буковина - Румунії. Як і раніше, український народ залишався роз'єднаним. Пізніше, коли більшовики потерпіли поразку у війні з Польщею, відповідно до Ризького договору 1921 р. до складу останньої відійшли ще й північно-західні землі України (Волинь, Полісся та ін.).

56. Акт злуки 22 січня 1919 р. І міжнародні аспекти діяльності соборної України

Директорія відразу ж після приходу до влади зіткнулася з великими труднощами. Вона не мала ні союзників, ні підтримки зовні. Існувала домовленість з австро-німецькими військами, що вони будуть боронити Україну від більшовиків, аж доки війська Антанти не окупують її. Такими були умови мирного договору Антанти з країнами Четверного союзу. Проте сподівання на австро-німецькі війська були марні.

На порядку денному закономірно постало питання про об'єднання зусиль перед такою грізною небезпекою. Резерви тут були великі. Справа в тому, що після розпаду Австро-Угорської монархії на терені Західної України виникла Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Саме можливе об'єднання з нею наддніпрянської УНР робило Україну соборною, що вбирала б у себе роз'єднані історичною долею українські землі. Необхідність об'єднання розуміли всі політичні сили, незалежно від ступеня їхнього радикалізму. Ініціатива походила із заходу. З січня 1919 року Українська Національна Рада ухвалила проект договору про злуку ЗУНР з УНР. Минуло зовсім небагато часу, і 22 січня 1919 року в Києві урочисто було проголошено злуку Галичини, Буковини й Закарпаття з Наддніпрянською Великою Україною. ЗУНР була перейменована на Західну область УНР. Але багато в чому це був лише символічний акт, І після злуки обидві. держави провадили самостійну політику й кожна слала свою місію за кордон.

Зважаючи на стан війни між ЗУНР і Польщею, Мирна конференція наприкінці лютого 1919 року відрядила місію до уряду ЗУНР для проведення переговорів з метою встановлення перемир'я з Польщею. Очолював цю місію французький генерал, а до її складу входили полковники від Англії й Італії та професор від США. Не зовсім розуміючись на специфіці західноукраїнського регіону, місія просто заборонила ведення воєнних дій, не ліквідувавши їх причини, і встановила таку демаркаційну лінію, що третина Східної Галичини зі Львовом і багатим нафтою Дрогобицьким районом відійшла до Польщі. На це не погодився уряд ЗУНР, а тому війна тривала. Тоді в цей район було направлено другу місію під головуванням бурського генерала Боти. Тепер на пропозицію нової місії Дрогобицький район переходив до ЗУНР.

57. Місія С.Мазуренка до Москви

Наступ червоного війська на Україну тим часом тривав. У відповідь на нього міністр закордонних справ Директорії В. Чехів-ський 31 грудня 1918 року, 3 й 4 січня 1919 року надіслав Раднаркомові ноти із запитом, на яких підставах ведеться наступ радянського війська на Україну. У відповідь нарком закордонних справ Чичерін нотою від 5 січня 1919 року запевнив, що на Україну наступають не червоні війська Росії, а воєнна сутичка на українській території відбувається між збройними силами Директорії та Українського Радянського уряду, який проголошувався цілком незалежним від Радянської Росії. Це, звичайно, був просто дипломатичний крок.

У відповідь на чичерінську ноту Директорія 9 січня 1919 року надіслала Раднаркомові ультиматум, у якому досить відверто змалювала наміри Росії: «Директорія ясно бачить мету Уряду Народних Комісарів: йому необхідно за допомогою цих „большевицьких совітів" захопити багату хлібом, вугіллям та іншими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських царів та всіх російських імперіалістів».
І справді, Радянська Росія була максимально зацікавлена в ресурсах і сировинних запасах України. Україна тоді давала, як визнавали самі раднаркомівці, 92% всієї цукрової продукції Росії, 77% вугілля, 65% чавуну, 55% врожаю пшениці, майже 28% жита, 26% ячменю, 20% вівса.

Далі в ноті ультимативно вимагалося протягом 48 годин дати відповіді на такі запитання: «1. Чи згоден Уряд Російської Республіки припинити воєнні операції проти Української Республіки та її трудового народу? 2. Коли згоден, то чи зобов'язується негайно вивести своє військо з території України?» Директорія попереджала, що в разі невиконання її умов, ухиляння від прямої відповіді або ж мовчання вважатиме це за офіційне оголошення війни з боку Росії.

Відбувся обмін нотами, мотив яких був схожий. Нарешті на пропозицію Раднаркому до Москви була відряджена надзвичайна дипломатична місія Директорії на чолі із С. Мазуренком. Перед нею ставилося завдання відстоювати 3 головних пункти: нейтралітет Ук-раїни, протистояння контрреволюції й наступу Антанти, система радянської влади у формі трудових рад. Попри всю несхожість позицій підписаний врешті мирний договір визнавав нейтралітет України із захистом від Денікіна, Краснова, Польщі й Антанти. Але цей договір підписали тоді, коли Директорія вже здала Київ, — 4 лютого. Тобто реалізований договір фактично не був.
Війна з боку Росії, розгул отаманщини, опозиція найближчих сусідніх держав спричинили намагання уряду Директорії встановити контакт з командуванням військ Антанти, які окупували південь України. З французьким командуванням цих військ вели переговори міністр закордонних справ Мацієвич і генерал Греков, які з цією метою постійно перебували в Одесі. Але всі аргументи українських представників не діяли. Антанта вперто виступала за збереження «єдиної неділимої» Росії, де самостійній Україні місця не було. Мало того, що Україні відмовляли в засобах боротьби з більшовиками, одночасно Денікін, який уособлював для Антанти оту «єдину неділиму», отримував усе необхідне — озброєння, обмундирування, гроші.

58. Українсько-французьські переговори в Одесі й Бірзулі на початку 1919 р.

Переговори, які відбувалися між представниками французької воєнної адміністрації в Одесі і уповноваженими Директорії, дали повне уявлення про імперський характер французьких вимог до Директорії, зокрема, намагання підпорядкувати українські військові частини командуванню французів і Добровольчій армії А.Денікіна.

У документі, складеному французькою мовою, міститься перелік 12 вимог:

- відставка членів Директорії соціалістів Винниченка і Чехівського, який очолював уряд УНР;

- тимчасова відставка Головного Отамана С.Петлюри, теж соціаліста, якого звинувачували в єврейських погромах;

- контроль французького командування над залізницею;

- контроль над фінансами;

- передача командування збройними силами французьким військовим.

Інші пункти доповнювали претензії французів на поширення свого впливу в Україні і використанні її для реалізації стратегічних завдань у східноєвропейському регіоні.

Головне питання: визнання незалежності України передавалося на розгляд мирної конференції. Спеціальна умова передбачала поповнення галицької армії офіцерами російської Добровольчої армії. Цей пункт надавав можливість французам через російських «добровольців» впливати на галичан з тим, щоб завершити військові дії на користь свого союзника – Польщі.

Ще один пункт примушував український уряд активізувати військові дії з більшовиками і звернутися до Франції по допомогу у створенні армії і організації економічного, фінансового, воєнного і, навіть, політичного життя. Цікаво, що «прохання», з яким український уряд мусив звернутися до Франції, обґрунтовувалося представниками військової адміністрації тією особливою «довірою» до французів, яку вони заслужили своєю стійкою боротьбою і перемогою над ворогом, що примножило їхню «історичну славу».

У свою чергу, умови, з якими виступили представники Директорії 9 лютого 1919 р., свідчили про певний ригоризм у ставленні до своїх опонентів. Десять пунктів свідчать про бажання подолати важке становище, в якому опинилась УНР внаслідок зовнішніх втручань. Вони передбачали здійснення Антантою наступних дій:

- примусити поляків припинити війну з Україною;

- гарантувати Україні участь в мирній конференції на рівних умовах з іншими державами;

- війська Антанти в Україні не заперечують проти «скликання українського парламенту згідно законів Української держави»;

- українська армія зберігає свою незалежність; Антанта погоджується надавати їй допомогу технічними матеріалами та інструкторами, однак, вони не повинні бути росіянами, чи поляками.

У пропозиціях Директорії був наведений пункт, який мусив захищати інтереси українців на терені колишньої імперії: Антанта допоможе Українській республіці у відновленні українських колоній у Сибіру, на Далекому Сході (Амур) і Центральній Азії (Ташкент).

Один з пунктів передбачав, що Франція гарантуватиме демократичні порядки і соціальні реформи в Україні, надасть дозвіл мати українських представників у французькій штаб-квартирі, яка розташована у «французькій

зоні України».

59. Війна за незалежність УНР у кільці фронтів 1919 р. Пошук союзників

Ситуація в західному регіоні тоді була складною. Там змагалися чотири сили, які воювали між собою не на життя, а на смерть. Це були Директорія, Червона армія (російська й українська), біла гвардія генерала Денікіна і, нарешті, поляки, Чи не в найневигіднішому становищі перебувала саме Директорія, змушена боротися відразу з трьома силами. Денікін воював з червоними й Директорією, оцінюючи поляків як можливих тимчасових союзників, хоч і вважав їх ворогами «єдиної неділимої». Червоні боролися з Директорією та Денікіним, залишаючи поляків на потім. Поляків же насамперед цікавили Східна Галичина та Правобережжя України, а тому вони були згодні й здатні воювати за це будь з ким.

У такій ситуації Антанта діяла за старим випробуваним методом «поділяй і володарюй». Тепер від неї залежала стабільність тієї чи іншої країни.
Поляки використовували будь-яку нагоду для того, аби довести Антанті, нібито українці нічого не мають проти приєднання Галичини до Польщі. Нарешті, після численних спроб помирити УНР з Польщею в липні 1919 року Верховна рада держав Антанти ухвалила передати управління Східною Галичиною Польщі, аби згодом населення регіону скористалося правом вирішувати питання про свою територіальну приналежність. Проте таке рішення не зняло напруження довкола Східної Галичини.

Не зникло воно й у відносинах тих чотирьох сил, про які вже йшлося. Переплетіння інтересів та боротьби за їхнє досягнення було різноплановим. Весна й літо 1919 року ознаменувалися переможним ходом двох із згаданих сил на Київ. Під натиском військ Директорії та генерала Денікіна ЗО серпня червоні без бою залишили місто. Але Денікін, змінивши свій генеральний план, він у вересні 1919 року оголосив війну УНР. Таку політику підтримували й Англія та Франція. Денікінська авантюра, його відкритий виступ проти України не міг не змінити політичну ситуацію. Цим кроком Денікін призвів до виключення будь-якого порозуміння з ним. І 24 вересня 1919 року Директорія, міністри уряду та президент ЗУНР Петрушевич підписали декларацію, якою оголошували війну Денікінові й закликали український народ до боротьби з ним.

Дванадцята червона армія мала передати військам УНР 20 тисяч рушниць з тисячею набоїв на кожну, 12 нових гармат, потрібну кількість кулеметів та амуніції. Але такими поступливими більшовики були до повної перемоги над Денікіним. Після неї вони знову почали виявляти агресивність до УНР, що змусило її змінити свої політичні орієнтири.

Тепер керівні діячі УНР стали орієнтуватися на Польщу. А Польща окупувала значну частину українських земель — Лемківщину, Посяння, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь, всю Східну Галичину. Крім того, вона прагнула офіційно закріпити за собою ці землі. Польські дипломати тиснули на українську місію у Варшаві, доводячи необхідність підписати вигідний полякам договір. До цього ж кроку підштовхувала УНР і Антанта.

60. Україна і паризька мирна конференція 1919 р. Діяльність соборної української делегації

У квітні до Польщі з Франції прибула чудово озброєна й вишколена армія генерала Галлера. Антанта планувала використати цю армію виключно для боротьби з більшовиками. Але поляки розпорядилися таким потужним підкріпленням по-своєму: вони кинули його проти Галицької армії. В середині травня Ґаллер почав широкий наступ на фронті. Цей наступ підтримала своїми надмірними домаганнями Румунія, яка вимагала від ЗУНР значних територіальних поступок. Насамперед Румунія претендувала на чималу частину галицького Підкарпаття. Румунія не обмежилася лише ультиматумом такого змісту, а її війська безцеремонно загарбали територію, на яку вона зазіхала. Під натиском потужних сил Галицька армія змушена була відступати. І хоча були й короткочасні бойові успіхи, однак у цілому ця війна закінчилася для армії ЗУНР трагічно: армія та уряд ЗУНР перейшли на Наддніпрянщину, а Польща захопила всю Галичину.

Вельми різними були інтереси керівництв західних і східних українських земель. Та й ідеологічно їхні позиції не збігалися. Провід ЗУНР був безпартійний, більше зорієнтований на вирішення національних завдань, а керівництво УНР було соціалістичним, хоча й на національному підґрунті. Цим визначалися й різні зовнішньополітичні орієнтири, УНР погоджувалася вести переговори з Радянською Росією, встановити з нею союз для спільної боротьби проти Денікіна за умов, що в Україні встановляться не московські, а українські Ради. Дещо іншими були плани ЗУНР. Там воліли вести боротьбу насамперед з Польщею та Радянською Росією, втім не мали нічого проти союзу з Денікіним.

Із самого початку переходу проводу та армії ЗУНР через кордон між двома урядами — УНР і ЗУНР — не встановлювалася належна злагода. У критичному стані перебувала армія насамперед через брак військового спорядження й набоїв, Невизнання України низкою сусідніх держав оберталося тут трагедією. Сусіди не погоджувалися продавати Україні зброю. Не було звідки брати патрони, бо заводи, що їх виготовляли, знаходилися поза межами обох армій — у Австрії, на Лівобережній Україні. Водночас Антанта щедро озброювала білогвардійські армії Денікіна, Колчака, Юденича.

Для тодіщньої революційної України Версальський договір обернувся не бажаними діями зі сторони Антанти. Хоча делегації ЗУНР та УНР були присутні на конференції, але вони не змогли достукатися до лідерів великих країн. Які дозволили фактично Польщі окупувати Східну Галичину та Волинь, Буковини - Румунією. За Сенжерменським договором Закарпаття передали Чехословаччині, а Буковину - Румунії. Таким чином Паризька мирна конференція обділила революційну Україну не дозволивши їй встановити контрольна над своїми землями.

Версальський договір юридично закріпив закінчення І світової війни. Договір остаточно зафіксував післявоєнний розклад сил у Європі.

61. Воєнно-політичний союз радянських республік, місце і роль в ньому УРСР

Після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. на території України постало державне утворення - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Проте дипломатичні угоди укладалися зовнішньополітичним відомством РСФРР від імені всіх республік, що потрапили під пильне око Москви та ВКП (б). Так ще у 1920 р. були укладені мирні угоди з країнами Балтії, а пізніше з Польщею, Іраном, Афганістаном та Туреччиною. Незалежні радянські республіки, хоч формально і мали статус "самостійних" держав, були тісно пов'язані між собою, причому роль центру відігравала Російська Федерація, навколо якої гуртувалися всі інші республіки. Прагнення до об'єднання зумовлювалося економічними зв'язками між республіками, що складалися протягом тривалого часу, однаковою політичною структурою, а також активною об'єднавчою політикою безмежно зацентралізованої правлячої більшовицької партії, в структурі якої керівні комітети партії у національних республіках, хоч і називалися центральними, насправді користувалися не більшими правами, ніж обласні або губернські парткоми в РСФРР, і тому змушені були підкорятися рішенням ЦК РКП(б).

<1 234 5 6 7 >

Дата добавления: 2014-12-21; просмотров: 800;