Проголошення незалежності УНР 5 страница

81. Україна і Паризька мирна конференція 1946 р.

За деякими ознаками Д.Мануїльському (нарком ЗС УРСР) Кремлем відводи­лася у тогочасній зовнішньополітичній діяльності досить специфічна роль: як представник "суверенної" УРСР він міг виступати з окремих питань наполегливіше, ніж керівники союзного МЗС. Так, на Паризькій мирній конференції (29 липня - 15 жовтня 1946 р.) йому довелося відіграти помітну роль у розв'язанні проблеми грецько-болгарського кордону, коли Афіни, посилаючись на "стратегічні мотиви", вимагали відторгнення від Болгарії 1/10 частини її території на півдні.

Від імені Української РСР Д.Мануїльський розповсюдив серед учасників конференції лист-звернення зі спростуванням грецьких територіальних претензій, які ставили під загрозу безпеку Софії та Пловдива, а у своєму виступі 14 серп­ня заявив, що "саме наша пошана до грецького народу зобо­в'язує нас виступити найрішучіше проти територіальних до­магань грецької делегації на землі сусідніх народів. По якому праву, - небезпідставно запитував міністр, - грецька делега­ція претендує на споконвічну болгарську землю, де на 300 тисяч населення є всього 150-200 чоловік грецької націона­льності?" Хоча Паризька конференція тимчасово залишила цю проблему відкритою, але Третя сесія Ради міністрів зако­рдонних справ п'яти великих держав (4 листопада - 12 груд­ня 1946 р., Нью-Йорк) висловилася на користь збереження Болгарії в кордонах станом на вересень 1940 р.

Як віце-голова комісії з політичних і територіальних питань до Італії Д.Мануїльський спільно з поляками наполіг на вне­сенні до проекту мирного договору з цією державою статті про заборону всіх організацій фашистського типу і таких, що ве­дуть ворожу пропаганду проти Об'єднаних Націй. Конферен­ція схвалила і поправку делегації УРСР, яка зобов'язувала Іта­лію передати Греції Додеканезькі острови. Але пропозиції Д.Мануїльського щодо встановлення єдиних митних кордонів та валюти Вільної території Трієст і Югославії, підпорядку­вання Белграду залізничної мережі та зовнішньої політики Трієсту були відкинуті переважною більшістю членів комісії. Не дістала схвалення і українська поправка щодо обмеження можливості держав-переможниць задовольнити свої фінансово-економічні претензії до Рима за рахунок італійських активів у них (подібна "турбота" Кремля про Італію пояснювалася участю в її уряді комуністів та лівих соціалістів).

На Паризькій мирній конференції 1946 р. член делегації УРСР А.Барановський був обраний головою комісії для Ру­мунії. Він рішуче виступив проти поправки делегації Південно-Африканського Союзу щодо встановлення "справедли­вих", тобто завищених, цін для колишніх союзників Німеччини за товари, придбані у країн-членів ООН у рахунок ре­парацій. Кремль був переконаний у тому, що ця пропозиція являла собою спробу створення привілейованого становища для іноземних нафтових компаній у Румунії. Компенсація іноземним власникам за втрачене майно на території колиш­ніх союзників Німеччини визначалася у дві третини від фак­тичних збитків.

У дещо делікатному становищі А.Барановський опинився, коли його обрали головою підкомісії Паризької мирної кон­ференції з розв'язання проблеми угорсько-чехословацького кордону біля Братислави. Чехословацька сторона наполягала на його перенесенні на 12 миль у південному напрямку, до того ж невизначеним залишалося становище 650-тисячного угорського населення Південної Словаччини, що поверталася до складу ЧСР. Підкомісія рекомендувала внести чехослова­цьку поправку до проекту мирного договору, а Д.Мануїльський підтримав пропозицію Праги щодо здійснення між обома державами обміну населенням, посилаючись на украї­нсько-польський досвід.

82. Українське питання в період „холодної війни” і дипломатія УРСР

Із завершенням війни «українське питання» виходить на порядок денний здебільшого у зв’язку з ідеєю утворення ООН. США зайняли спершу жорстку позицію щодо окремого членства в ній УРСР.

У листопаді 1946 р. уряд Великобританії порушив питання про встановлення дипломатичних зв’язків з УРСР. Реакція США надійшла у червні 1947 р. на рівні послання директора управління європейських справ держдепартаменту Г.Маттеуса держсекретареві Ачесону. Інші документи держдепартаменту підтверджують другорядність власне України у стратегічних намірах США.

До приходу у Білий дім Д.Ейзенхауера, котрий взяв на озброєння даллесівську доктрину «визволення», а початок президентства якого майже збігся у часі зі смертю Сталіна та завершенням збройної боротьби ОУН–УПА, політика США в «українському питанні» базувалася на принципах, закладених у документі «Цілі Сполучених Штатів щодо Росії», розробленому держдепартаментом для Ради національної безпеки у серпні 1948 р.

У документі наголошувалось на тому, що Сполучені Штати не зацікавлені у підштовхуванні українського сепаратизму, бо це могло б зіпсувати їхні стосунки з Росією, яка обов’язково визнає незалежність України недійсною. Але, завершується документ, якщо український народ покаже помилковість таких суджень, він підтвердить «моральне право України на самостійний статус».

Таким чином, у зовнішньополітичних службах США підходи до «українського питання» у період від його першої появи на американському політичному «небосхилі» (1917 р.) й аж до припинення боротьби ОУН–УПА і приходу до влади у Білому домі Д.Ейзенхауера визначались ситуативністю. Тлумачилось воно не крізь призму існування у Європі бездержавного народу, що потребує підтримки, а з погляду ускладнень у міжнародних відносинах. Не бажаючи створювати додаткових проблем у стосунках з Москвою та балансуючи між політикою ізоляціонізму й інтервенціонізму, Вашинґтон ставив це питання радше в ідеологічному, ніж політичному аспекті. Білий дім і держдепартамент розглядали політичний курс в «українському питанні» у річищі російської, чи радянської політики. Сам термін «Україна» використовувався майже винятково у матеріалах закритого характеру.

Поступово українські проблеми ширше проникають в американські державні кола. Інтерес посилюється нарощуванням Москвою антинаціоналістичної боротьби. Перед Вашинґтоном постає проблема вироблення нових концептуальних підходів. Показовим стало створення у 1954 р. при безпосередній участі держсекретаря Дж.Ф.Даллaса Асамблеї поневолених європейських націй, а згодом і Американського комітету поневолених націй на чолі з колишнім президентом Г.Гувером.

Наприкінці 1952 р. у Нью-Йорку виходить у світ брошура «Дух незалежності: Америка та Україна» з вступним словом сенатора Б.Муді та зверненням міністра внутрішніх справ США О.Чепмена.

Перша спроба узаконити американську підтримку української незалежності була здійснена професором Джорджтаунського університету Л.Добрянським у 1957– 1958 рр.

83. УРСР в міжнародних організаціях (50-ті-80-ті рр.)

Українська РСР, посівши відповідне місце в багатьох міжнародних організаціях, проводила активну, наполегливу політику по захисту прав людини, роззброєнню, збереженню миру тощо. Так, лише у 50-ті рр. нею було зроблено 22 поправки і пропозиції, у 1960—1961 рр.— 18 поправок, а з 1962р. до 1970р. — 202 пропозиції, поправки, резолюції, що вносилися представниками України у міжнародних організаціях та конференціях. У 1971—1975 рр. було 7 таких пропозицій і поправок. Більшість становили поправки і пропозиції стосовно захисту прав людини, потім — проблем слаборозвинутих країн, а також проблеми війни і миру. При цьому керівництво у Москві відносини з розвинутими країнами вважало справою центральних органів, які займалися і проблемами країн соціалізму. Українському зовнішньополітичному відомству було «віддано» для діяльності становлення відносин переважно з країнами, що розвиваються.

Наведемо приклади участі УРСР у міжнародному житті. Як відомо, у 1946р. згідно із статтею 68 Статуту ООН було засновано Комісію ООН з прав людини. СРСР обирався членом Комісії з часу її заснування. Українська РСР була членом Комісії з 1946р. по 1971 р. і з 1983 р. до 1985 р. Комісією підготовлено проекти таких міжнародних актів, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН, як Загальна декларація прав людини, Міжнародні пакти про права людини, Декларація прав дитини, Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенція про незастосування терміну давності до воєнних злочинців і злочинів проти людства тощо. Представники Української РСР разом з СРСР, БРСР та іншими соціалістичними країнами домоглися за час існування Комісії прийняття численних пропозицій, спрямованих проти колоніалізму, расизму, інших форм масових і грубих порушень прав людини.

Одним з кардинальних питань, з якого Українська РСР виступала з безліччю пропозицій, було питання роззброєння і захисту миру. Це і Декларація про усунення загрози нової війни і зміцнення миру і безпеки народів (1950 р.), про мирне врегулювання корейського питання (1950р.), про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту, про загальне і повне роззброєння (1959 р.) та ін.

У наступне десятиліття УРСР вносила поправки про нерозповсюдження ядерної зброї (1966 р.), відповідальність за воєнні злочини проти людства (1968 р.) тощо. З 12 травня 1954 р. Україна член ЮНЕСКО. За повоєнні роки вона обиралася до ряду керівних органів ЮНЕСКО та до Виконавчої Ради (1980-1985). Україна - член Міжнародного урядового Комітету, Міжурядової програми з інформатики, Міжнародної Координаційної Ради програми “Людина і біосфера” (МАБ), Європейської економічної комісії ООН. В цілому Україна бере участь у діяльності більш як 60 організацій ООН (МАГАТЕ, ЮНІДО, МОП, ВПС тощо). Обрання Міністра закордонних справ України Г.Удовенка головою 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН свідчить про постійно зростаючий авторитет України на міжнародній арені.

84. Національно-дисидентський рух в Україні 60-х-80-х рр. і його вплив на міжнаціональні, міждержавні стосунки

У 1960—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах "соціалістичного табору", зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини" (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою “антигромадської поведінки” був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Першими організаціями інакодумців України стали:

· Українська робітничо-селянська спілка(УРСС)

· Об'єднана партія визволення України

· Український національний фронт (УНФ)

· Український національний комітет (УНК)

Українські дисиденти були дуже різноманітні у своїх поглядах та цілях. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій в Україні та за громадянські права в СРСР.

Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 1950-х та на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана “Група юристів” на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув’язнення.

Щоб не дати властям ізолювати дисидентів одного від одного й від суспільства, щоб інформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у 1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис “Український вісник”. Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів в Україні, йому не під силу було запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українських емігрантів вони публікувалися й пропагувалися, що викликало у радянських властей замішання й переляк.

85. Назрівання суперечностей всередині СРСР і формування передумолв завоювання Українською державою суверкнітету, перетворення на повноправного суб’єкта міжнародних відносин

Зникнення Радянського Союзу з політичної карти світу — одна з найважливіших подій другої по­ловини XX ст. Розпад СРСР був зумовлений як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. Попри формально закріплене Конституцією право союзних республік на державний суве­ренітет Союз РСР фактично був унітарною державою. Він був створений як високоцентралізована, тоталітарна й автори­тарна система, несумісна з засадами демократії, вільного та повного розвитку індивідів і націй.

Внаслідок цих та багатьох інших проблем неминуче по­роджувалася ціла низка внутрішніх і зовнішніх чинників, що сприяли розпадові Радянського Союзу. Це, зокрема:

На міжнародній арені посилився накал «холодної війни». Захід намагався послабити СРСР, насамперед економічно.

Війна в Афганістані. Втрутившись до справ суверенної дер­жави, розв'язавши на її території справжню бійню, СРСР був підданий широкому міжнародному осудові. Не користувалася ця агресія популярністю й усередині країни.

Корінним чином підривала радянську економіку гонка озброєнь. Намагаючись весь час триматися на висоті ста­новища у цій сфері, СРСР виснажував свою й без того слабку, нестабільну, застійну господарську систему.

Всередині країни діяльно заявляли про себе нові лідери та еліти неросійських республік. Проте політична ситуація в кожній з них складалася по-різному. Найрішучіше були на­лаштовані народи Балти. Порівняно недавно, не з власної волі опинившись у складі СРСР, вони постійно нагадували про своє непереборне бажання вийти з нього. А Литва загалом стала лідером визвольного руху в Радянському Союзі.

Зростаюча слабкість центру викликала етнічні конфлікти на території СРСР(Першим виник вірмено-азербай­джанський конфлікт, що спалах­нув через спірність проблеми Нагірного Карабаху.)

Центральна влада втрачала позицію за позицією. Навесні 1990 р. вибори у республіках Балтії принесли перемогу політичним рухам, які виступали за повний суверенітет поза межами СРСР. Зміцнили свої позиції національно-демократичні сили в парламентах України, Молдови, Білорусі, інших республік. Знаменним стало явище, котре отримало назву «парад суверенітетів». Піонером у ньому стала Литва, Верховна Рада якої 11 березня 1990 р. проголосила віднов­лення повного державного суверенітету. А потім упродовж 1990 р. майже всі республіки, серед яких однією з перших була РРФСР (12 червня), ухвалили декларації про державний суверенітет.

Такий основоположний документ 16 липня 1990 р. прий­няла й Верховна Рада Української РСР.

Крах комунізму у Східній Європі та дезінтеграція СРСР глобально змінили геополітичну систему світу. Колишня рівновага сил порушилася.

По-перше, зник­ли глобальна двосистемність (Схід — Захід, комунізм — капіталізм) і відповідно двополюсність у міжнародних від­носинах (конфронтація по лініях СРСР — США, Варшав­ський Договір — НАТО). У «холодній війні» зазнав поразки слабший полюс — Радянський Союз.

По-друге, у світі виникла багатополюсність з очевидною перевагою переможця у «холодній війні» — Сполучених Штатів. Окремі центри геополітичної сили (Китай, Японія, Європейський Союз та інші) вимагають перегляду світо-устрою, що склався після Другої світової війни, обстоюють багатовимірність світового розвитку.

По-третє, розвалилася Ялтинська система перерозподілу Європейського континенту на сфери впливу переможців у Другій світовій війні, система, котра перетворилася на сис­тему протиборства і конфронтації «західної демократії» і «табору соціалізму». Зникнення загрози «експорту революції» кардинально змінило роль НАТО. Адже американцям та їхнім союзникам з Північноатлантичного блоку нікого більше стримувати. Забезпечення стабільності в Європі, врегулюван­ня конфліктів, що виникають на етнічно-національному під­ґрунті, активна співпраця з ЄС, ОБСЄ, ЗЄС, Радою Європи стали головними напрямами діяльності Північноатлантич­ного блоку.

По-четверте, зменшилася напруженість міжнародних від­носин, остаточно була зламана «залізна завіса», що відокрем­лювала народи колишньої комуністичної імперії від решти цивілізованого світу.

86. Декларація про державний суверенітет України та її роль у зміні статусу України на міжнародній арені

Здобуття Україною незалежності кардинально змінило геополітичну мапу світу. Поява в центрі Європи країни, що територіально та за кількістю населення ставала в один ряд з провідними державами континенту, звісно, не могла не позначитися на особливостях глобальних процесів.
Суверенна Україна, відкриваючи себе світові, змушена була творити й власну, самостійну зовнішню політику. Впровадження її в життя супроводжувалося дією об'єктивних чинників, які визначали тенденції сучасного суспільного розвитку.

Датою формування зовнішньої політики України доцільно вважати 16 липня 1990 p., коли Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет.

У Декларації про державний суверенітет було наголошено: Україна "як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, технічній і спортивній сферах. Україна є рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах".

Декларація про суверенітет стала не лише основою для подальшої розробки концепції зовнішньої політики молодої Української держави, а й визначила її принципові засади. Зокрема, проголошено, що Україна активно сприятиме зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, братиме безпосередню участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах, а також у майбутньому прагне стати постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Принципове значення має і визнання Україною переваги загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. Все це засвідчує чіткий намір молодої республіки увійти в коло авторитетних, цивілізованих держав світу.

Щодо відносин із республіками СРСР, то, згідно з Декларацією, вони будуватимуться на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи.

87. Проголошення незалежності України та його міжнародне значення

Початок 90-х років, коли український народ заявив про своє бажання будувати суверенну державу, посідає особливе місце в історії України.
Основою державотворчих процесів стала прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990р. "Декларація про державний суверенітет України". У ній зазначалося, що джерелом влади є народ. Влада має здійснюватися на основі права на самовизначення на всій території. Було визнано верховенство законів республіки над загальносоюзними. Проголошувалися незалежність і рівноправність України у зовнішніх відносинах, а сама вона мала стати без'ядерною та позаблоковою державою.

Як у СРСР, так і в Україні тоді велася гостра політична боротьба навколо результатів референдуму 17 березня 1991 р. про оновлення Союзу РСР. Одним із її проявів стало запровадження в СРСР 19 серпня 1991 р. надзвичайного стану. Події у Москві стали сигналом для рішучих дій національно-демократичних сил у Верховній Раді УРСР та за її межами. Під їх тиском Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 р. прийняла "Акт проголошення незалежності України".

Цією історичною постановою проголошувалася незалежність України як самостійної держави територія оголошувалася неподільною і недоторканною. В Україні віднині стали чинними тільки її закони. Було також прийнято рішення провести 1 грудня 1991 р. референдум з приводу підтримки постанови Верховної Ради від 24 серпня та про обрання президента України. Понад 90% тих, хто взяв участь у голосуванні, підтримали "Акт проголошення незалежності України". Тоді ж першим Президентом України було обрано голову Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука.

7-8 грудня 1991р. Б.Єльцин, Л.Кравчук і С.Шушкевич у Біловезькій пущі підписали угоду про денонсацію Союзного договору від 30 грудня 1922 р. Була підписана угода про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якої 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті приєдналися Казахстан, Азербайджан, Молдова, Узбекистан, Киргизія, Таджикистан та Туркменія, дещо пізніше - Грузія та Вірменія.

Україна не була новачком на міжнародній арені. Вона - одна з країн - співзасновниць ООН, брала активну участь у її роботі та діяльності ЮНЕСКО, МАГАТЕ, МОП, ВООЗ тощо. Дуже сприятливим фактором для проголошення незалежності була цілісність території УРСР, забезпечена в попередні роки. Нарешті, слід врахувати також наявність реальної багатопартійності суспільства, зародження і утвердження нових підходів і розуміння плюралізму форм власності. Названі фактори робили природним і зрозумілим проголошення незалежності України.

88. Процес міжнародного визнання незалежності України в 1991-1992 рр.

Державотворчі процеси в Україні після здобуття незалежності відбувалися, як вже зазначалося, за вкрай складних та несприятливих умов, пов'язаних насамперед з важким тягарем проблем, які вона отримала в спадщину від СРСР. Головною з них було те, що Україна, як і інші республіки колишньої радянської імперії, не мала скільки-небудь серйозного досвіду власного національного державотворення. Швидкий прорив до суверенітету та незалежності певною мірою несподівано заскочив українське суспільство. Природно, що це не могло не позначитися на формуванні зовнішньополітичних засад та інституцій нашої держави.

Основним документом, який визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі в сфері зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р.

З 1991р. починається справді нова сторінка в історії міжнародних відносин України, коли вона стала швидко набирати політичного визнання у світі та інтенсивно налагоджувати дипломатичні відносини з багатьма країнами далекого зарубіжжя.

Перші кроки на зовнішній арені, досягнення, а також труднощі та проблеми в царині міжнародних відносин пов'язані з періодом президентства Л. Кравчука. МЗС України очолив А.Зленко. Упродовж трьох місяців Україну як незалежну державу визнали понад 140 країн світу.

Вже наступного дня після референдуму 1 грудня 1991 р. про визнання нової держави заявили Канада і Польща. Одними з перших також заявили про це Італія, Бельгія, Індія, Японія, Китай, Австралія, країни Латинської Америки (Аргентина), Скандинавії та ін.

У грудні про визнання України і встановлення дипломатичних відносини з нею заявили США. Протягом 1992-1993 рр. Україна вступає в безпосередні дипломатичні зв'язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін. В липні 1992 р. відбувся візит Президента України до Франції, під час якого Україна приєдналася до паризької «Хартії для нової Європи», був підписаний договір про дружбу та співробітництво між двома країнами. В цей період Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом - ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світовуго банку, Міжнародного Валютного Фонду.

Уже до середини 90-х років Україну визнали майже всі країни - члени ООН, а 100 країн налагодили з нею дипломатичні відносини.

89. Теоретичні засади сучасної зовнішньої політики України

Основним документом, який визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі в сфері зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р. Виходячи з цього документу Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила «Основні напрямки зовнішньої політики України». В них, зокрема, наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на власні фундаментальні загальнонаціональні інтереси, а саме: стратегічні та геополітичні, пов'язані з національною безпекою України та захистом її політичної незалежності; економічні, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство; регіональні, субрегіональні, локальні.

Зовнішня політика України має спрямовуватися на утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави, на збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, на включення національного господарства у світову економічну систему, на поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Що стосується основних підвалин, на яких має здійснюватися зовнішня політика України, то ними є: відкритість зовнішньої політики, співробітництво з усіма заінтересованими партнерами, уникнення залежності від окремих держав чи груп держав; засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами; додержання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав; відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе; дотримання міжнародних стандартів прав людини, принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, засудження практики подвійних стандартів у міждержавних стосунках.

Важлива складова формування та реалізації зовнішньої політики України - це визначення її основних напрямів, пріоритетів та функцій. Головними напрямами зовнішньої політики України є: розвиток двосторонніх відносин; участь в європейському співробітництві; розбудова відносин у рамках СНД; участь у роботі ООН, інших міжнародних організацій.

Основними пріоритетами та функціями зовнішньої політики України завдань є: забезпечення національної безпеки; створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресові в Україні, розвитку її культури та освіти; участь у вирішенні глобальних проблем сучасності; інформаційна функція; зв'язки з українською діаспорою.

90. Проблеми стосунків України з державами СНД

Співдружність Незалежних Держав не схожа на організації європейського співтовариства. В ній переважають дезінтеграційні, а не інтеграційні процеси, оскільки ця сукупність країн пов'язана між собою тільки багатовіковою при­належністю до Російської імперії, яка у XX ст. оформилася в Союз Радянських Соціалістичних Республік.

Одним з чинників, які суттєво впливають на геополітичне становище України та її внутрішнє становище, є Росія. Суть стратегічних інтересів Росії полягає в тому, що через територію України проходять життєво важливі для Росії транспортні транзитні шляхи (газо- і нафтопроводи, автомагістралі та залізниці), що з'єднують її з Центральною і Західною Європою. Саме через нашу країну пролягає найкоротший для Росії шлях до регіонів, у яких вона намагається зберегти свої присутність та вплив, — Балкани, Середземномор'я та Придністров'я. Що стосується України, то її «зав'язаність» на Росію пояснюється насамперед імпортом енергоносіїв, усталеними господарськими зв'язками, значним відсотком росіян у складі населення республіки тощо. Транзит є одним із проблемних аспектів у стосунках між країнами.

Безумовно, основною больовою точкою російсько-українських відносин є проблема Криму та Чорноморського флоту. Кримська проблема має два важливі аспекти, через які проходить конфронтаційна лінія, що розділяла Київ та Москву:

1. Легітимність (законність) перебування Криму в складі України.

2. Особливості сучасного етнічного складу Криму.

Динаміка російсько-української конфронтації з приводу кримського питання характеризується надзвичайною нерівномірністю: то раптове загострення, то тривале перебування цього питання в затінку великої політики. Причиною винесення кримського питання на державний рівень стали дії російської парламентської комісії із закордонних справ та зовнішньоекономічних зв'язків, яка в січні 1992 р. у своєму проекті резолюції запропонувала парламенту Росії проголосити рішення 1954 р. щодо Криму недійсним.

Цілком очевидно, що протягом всього розгортання конфлікту російська сторона намагалася використати Крим, як «розмінну монету» в переговорах про флот. Чорноморський флот, хоча і давно втратив своє стратегічне значення, становив для обох зацікавлених сторін певний інтерес.