Проголошення незалежності УНР 3 страница

Республіки формально розцінювали ці зв'язки як федеративні. Формування радянської федерації відбувалося на основі підписаних наприкінці 1920 - на початку 1921 р. союзних договорів між РСФРР та іншими республіками. Так, 28 грудня 1920 р. представники РСФРР Ленін і Чичерин та представник УСРР Раковський підписали в Москві договір про воєнний і господарський союз між Російською Федерацією і Україною. У ньому наголошувалося, що обидві республіки визнають "незалежність і суверенність" кожної із сторін і укладають цей договір, усвідомлюючи необхідність "згуртувати свої сили з метою оборони, а також в інтересах їхнього господарського будівництва". Для практичного здійснення цих завдань об'єднувалися сім наркоматів обох республік: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. За договором об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх уповноважених. Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди Рад і ВЦВК, до складу яких включалися представники УСРР. У лютому 1921 р. договір ратифіковано V Всеукраїнським з'їздом Рад.

Постановою Раднаркому УСРР від 25 січня 1921 р. "Про уповноважених РСФРР при Раднаркомі УСРР" встановлювалося, що призначувані наркоматами РСФРР уповноважені при Раднаркомі УСРР затверджуються ВУЦВК і входять до складу Раднаркому УСРР на правах народних комісарів. У своїй діяльності вони керуються законоположеннями обох республік і відповідальні перед відповідними народними комісаріатами РСФРР і перед органами Центральної радянської влади УСРР. Права і обов'язки уповноважених визначалися окремими положеннями, виданими та затвердженими урядами РСФРР і УСРР протягом 1921 р. Договірні зв'язки з самого початку мали передумови нерівноправності республік. Надання державним органам РСФРР загальнофедеративних функцій управління ставило РСФРР у привілейоване становище порівняно з УСРР, що давало змогу апаратним структурам ігнорувати рішення державних органів України і серйозно послаблювати суверенітет УСРР.

62. УНР і „білий рух”: проблеми стосунків

В Україні зародження Білого руху мало свою специфіку, яка проявилася влітку-восени 1917 р., коли заходи, спрямовані на посилення центральної влади у Петрограді та наведення порядку в країні (Корніловський виступ), мали обмежене коло прибічників. Побоювання Центральної Ради консервативних і патріотичних настроїв російського офіцерства, яке з початком “демобілізації” Російської армії зупинялося в Україні, зумовили дискримінацію останнього за професійною і національною ознакою.

УНР і Білий рух в кінці 1917 – на поч.1918 р. мали тотожну стратегічну ціль – наведення порядку в країні, проте різнилися засобами для її досягнення. Центральна Рада виступала за поглиблення революційного поступу і подальшу демократизацію, тоді як Білий рух – за уповільнення демократизації і “замороження” революційних змін.

Інтервенція військ Антанти на півдні України дала поштовх для розвитку Білого руху. Відбулася оптимізація його організаційної структури, додала впевненості практична підтримка союзників. Проте війська Антанти зайняли очікувальну оборону навколо Одеси. Проведенню активних наступальних дій заважали невизначеність у стосунках “білих” з союзниками у питанні контролю над Одеським регіоном. Внутрішні суперечки “білих” сил навколо конструкції влади, викликані нерозробленістю політичної платформи Білого руху, посилювалися напруженими особистими стосунками французького (д’Ансельм, Фрайденберг) та російського (О.Санніков, О.Гришин-Алмазов) командування.

Попри невдалу спробу окупації України за допомогою союзників, Білий рух продовжував навесні 1919 р. утримувати Донбас. В результаті походу ЗСПР на Москву влітку – восени 1919 р. була окупована Лівобережна, Наддніпрянська Україна та її південь. Наріжний камінь політичної доктрини Білого руху – збереження “єдиної, великої, неподільної Росії” – обумовив його політичну і військову конфронтацію з українським національним рухом. Внутрішня політика “білої” влади в Україні базувалася на засадах законності, поваги до історичного укладу життя населення, еволюційного шляху оновлення господарства і за спрямованістю на “середняка” мала потенціальних прибічників в Україні. Однак відновлення поміщицького землеволодіння та дотримання принципу “не визначення наперед” шляху розв’язання найважливіших державних питань перетворили “білих” на реакціонерів, що на фоні корінної ламки дореволюційного устрою українськими урядами сприймалося населенням як реакція.

Війна українських армій та ЗСПР закінчилася поразкою українців. Перехід УГА на бік “білих” не посилив останніх, призвівши до закінчення фронтальної боротьби українців за незалежність.

63. Україна і Польща в 1920 р.: союз і війна

21 квітня 1920 року міністр закордонних справ Директорії, голова дипломатичної місії УНР у Польщі А. Лівицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський підписали Варшавську угоду.

24 квітня представники УНР та Польщі підписали воєнну конвенцію (причому з українського боку генерал і підполковник, а з польського майор і капітан), за якою бойові дії обох сторін могли вестися тільки під польським командуванням. Економічне життя України переходило під контроль Польщі. Валюта мала бути спільною. Польському управлінню підпорядковувалися залізниці. Україна зобов'язувалася постачати польському війську харчування, коней, волів, підводи тощо.

Отже, згідно з Варшавським договором армія УНР мала наступати на Україну разом з польським військом під загальним керівництвом польського командування. Поляки зобов'язалися брати участь у цих операціях лише до Дніпра, в межах Правобережної України, яку вони вважали своєю (кордони до 1772 p.). Тепер же нібито згоджувалися визнати цю територію за УНР. На Лівобережжі поляки відмовлялися допомагати військам УНР.

Варшавський договір викликав величезне незадоволення. До того ж незадоволені були всі: галичани й наддніпрянці, військові й цивільні, члени партій і позапартійні. Галичани вважали його зрадницьким, бо він фактично віддавав Галичину на поталу полякам. Невдоволення викликало й те, що договір підписала дипломатична місія, а уряд був лише поставлений до відома.

Підписання такої несподіваної угоди призвело навіть до урядової кризи. Пішов у відставку соціалістичний уряд І. Мазепи. На чолі нового уряду став соціаліст-федераліст В. Прокопович. Осудила договір та оголосила його незаконним конференція українських есерів у Празі на чолі з М. Грушевським. В. Винниченко виїхав до України, щоб переконати керівництво республіки створити самостійну Радянську Україну, але зазнав невдачі й повернувся назад.

Відповідно до Варшавського договору вже 25 квітня почався похід об'єднаних польсько-українських військ на Київ. У цьому поході взяли участь 2 дивізії УНР. Поляки всіляко обмежували спроби розгорнути нові українські військові формування. За військовою конвенцією в процесі походу мали бути сформовані ще 4 українські дивізії, але поляки не дали на це згоди, Не побажали вони використати й частини УГА, що перейшли польський кордон і були інтерновані. А це були найбоєздатніші частини української армії.

Під час походу поляки взагалі поводилися дуже брутально. Реквізиції, пограбування населення, знущання, терор — усе це нагадувало колишні, здавалося б, тепер такі далекі часи.

64. Ризький мирний договір 1921 р.

Угода між Польщею, з одного боку, і РСФРР та УСРР, з другого, укладена у березні 1921 у Ризі після завершення польсько-радянської війни 1920. Мирні переговори між воюючими сторонами розпочалися у серед, серпня 1920 у Мінську, а на поч. вересня були перенесені до Риги, де тривали з перервами аж до весни 1921. Дипломатичні представники УСРР (Д. Мануїльський) і ГСРР (В. Баран, Н. Хомин) під тиском московського Раднаркому увійшли до спільної російсько-української делегації, яку очолив І. Иоффе. 26.9. до Риги прибула делегація Західно-Української Народної Республіки на чолі з К. Левицьким. Однак польська і радянська сторони виступили проти її офіційної участі у переговорах, хоча представники УСРР і ГСРР на цьому не наполягали і навіть намагались встановити особисті контакти із співвітчизниками. За цих умов делегація ЗУНР зробила кілька заяв-протестів до президії конференції та іноземних журналістів, в яких різко засудила польську окупацію Галичини і відстоювала право українського населення краю на самовизначення. На першому етапі переговорів ці наполягання підтримували дипломати радянської України, однак вимоги екзильного уряду ЗУНР не були враховані при підписанні основних документів. 11.10.1920 радянські та польські повпреди уклали перемир'я і підписали попередній мир між державами. 18.3.1921 між Польщею, з одного боку, і РСФРР та УСРР, з другого, був підписаний мирний договір. Згідно з його умовами сторони зобов'язались припинити військові дії; анульовувався Варшавський договір 1920 між Польщею та УНР; встановлено новий кордон, за яким західноукраїнські та західно-білоруські землі визнавались за Польщею. 15.3.1923 новий кордон по р. Збруч затвердила Рада амбасадорів у Парижі. У сьомій статті Ризького договору Польща зобов'язувалась надати “особам російської, української і білоруської національності, які перебувають у Польщі, на основі рівноправності національностей, всі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів”, крім того, “особи російської, української і білоруської національності в Польщі мають право, в межах внутрішнього законодавства, культивувати свою рідну мову, організовувати і підтримувати свої школи, розвивати свою культуру і створювати з цією метою товариства і спілки”. Однак польський уряд систематично не виконував умови договору щодо забезпечення національно-політичних прав українського населення Другої Речі Посполитої.

До Польщі відходили західні зе млі України та Білорусії. Обидві сторони взаємно відмовлялися від вимо ги відшкодування витрат і збитків, пов’язаних з веденням війни. Радянська сторона, визнаючи роль польських земель у господарському житті колишньої Російської імперії, зобов’язалася сплатити Польщі в річний термін 30 млн золотих рублів. Польща звільнялася від відповідальності за борги й інші зобов’язання колишньої Російської імперії. Договір на бирав сили після його ратифікації.

65. Проблема статусу УРСР як суб’єкта міжнародного життя в 1917-1920 рр.

Після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. на території України постало державне утворення - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Проте дипломатичні угоди укладалися зовнішньополітичним відомством РСФРР від імені всіх республік, що потрапили під пильне око Москви та ВКП (б). Так ще у 1920 р. були укладені мирні угоди з країнами Балтії, а пізніше з Польщею, Іраном, Афганістаном та Туреччиною. Незалежні радянські республіки, хоч формально і мали статус "самостійних" держав, були тісно пов'язані між собою, причому роль центру відігравала Російська Федерація, навколо якої гуртувалися всі інші республіки. Прагнення до об'єднання зумовлювалося економічними зв'язками між республіками, що складалися протягом тривалого часу, однаковою політичною структурою, а також активною об'єднавчою політикою безмежно зацентралізованої правлячої більшовицької партії, в структурі якої керівні комітети партії у національних республіках, хоч і називалися центральними, насправді користувалися не більшими правами, ніж обласні або губернські парткоми в РСФРР, і тому змушені були підкорятися рішенням ЦК РКП(б).

Республіки формально розцінювали ці зв'язки як федеративні. Формування радянської федерації відбувалося на основі підписаних наприкінці 1920 - на початку 1921 р. союзних договорів між РСФРР та іншими республіками. Так, 28 грудня 1920 р. представники РСФРР Ленін і Чичерин та представник УСРР Раковський підписали в Москві договір про воєнний і господарський союз між Російською Федерацією і Україною. У ньому наголошувалося, що обидві республіки визнають "незалежність і суверенність" кожної із сторін і укладають цей договір, усвідомлюючи необхідність "згуртувати свої сили з метою оборони, а також в інтересах їхнього господарського будівництва". Для практичного здійснення цих завдань об'єднувалися сім наркоматів обох республік: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. За договором об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх уповноважених. Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди Рад і ВЦВК, до складу яких включалися представники УСРР. У лютому 1921 р. договір ратифіковано V Всеукраїнським з'їздом Рад.

Постановою Раднаркому УСРР від 25 січня 1921 р. "Про уповноважених РСФРР при Раднаркомі УСРР" встановлювалося, що призначувані наркоматами РСФРР уповноважені при Раднаркомі УСРР затверджуються ВУЦВК і входять до складу Раднаркому УСРР на правах народних комісарів. У своїй діяльності вони керуються законоположеннями обох республік і відповідальні перед відповідними народними комісаріатами РСФРР і перед органами Центральної радянської влади УСРР. Права і обов'язки уповноважених визначалися окремими положеннями, виданими та затвердженими урядами РСФРР і УСРР протягом 1921 р. Договірні зв'язки з самого початку мали передумови нерівноправності республік. Надання державним органам РСФРР загальнофедеративних функцій управління ставило РСФРР у привілейоване становище порівняно з УСРР, що давало змогу апаратним структурам ігнорувати рішення державних органів України і серйозно послаблювати суверенітет УСРР.

66. Дипломатична діяльність УРСР в 1920-1922 рр.

Нові реалії змусили західні держави по-іншому поглянути й на перспективи відносин з Росією та Україною. Тим паче, що, скориставшись новою ситуацією, Росія восени 1921 року в ноті Чичеріна висловила готовність визнати за собою зобов'язання перед іншими державами та їхніми громадянами щодо державних позик, які були надані царському урядові до 1914 року. Але обов'язковою передумовою висувалося укладення з Росією загального миру й визнання її уряду іншими країнами.

Пропозиція зацікавила західні держави, Розпочалася підготовка до Генуезької конференції. До складу радянської делегації було введено й представника УСРР. Але загалом усі 7 радянських республік і Далекосхідна республіка передали урядові РСФРР повноваження на представництво всіх цих республік на Генуезькій конференції.

Сама конференція відбувалася в Генуї з 10 квітня по 19 травня 1922 року. В ній взяли участь представники 28 капіталістичних держав і 5 британських домініонів. Відразу ж постало питання про довоєнні борги Росії, Радянська делегація погоджувалася виплатити їх за умови надання кредитів і визнання її уряду де-юре. Погоджувалася вона й надати іноземцям вигідні концесії.

Проте коли почали конкретно підраховувати суми боргу, то виявилося, що західні держави розраховували на повернення 18 мільярдів карбованців. Але збитки, завдані радянським республікам під час громадянської війни, інтервенції та блокади, становили 39 мільярдів карбованців, що й було пред'явлено претендентам на одержання боргів. Такий стан справ зовсім не влаштовував західних партнерів і вони практично зірвали конференцію.

7 грудня 1922 року у Відні було підписано тимчасову угоду між урядами РСФРР, УСРР та Австрії. Це була перша після договору з Польщею угода, в якій передбачався обмін не лише репараційними місіями, а й торговельними та консульськими (тобто юридичними) представниками. Незабаром до Відня прибув повноважний представник УСРР Ю. Коцюбинський, син відомого українського письменника.

Не захотіла відстати й Італія. 26 грудня 1921 року було підписано дві аналогічні угоди: російсько-італійську та українсько-італійську. Останньою угодою Україна визнавалася де-факто ще однією західною країною.

Довго не хотіла визнавати УСРР Чехословаччина, на терені якої були численні не лише політичні організації української еміграції, а й культурні центри та вузи. Весь переговорний процес почався з обміну репараційними місіями. Потім українська сторона подала проект торговельної угоди, який дуже довго розглядався. Згодом правлячі кола Чехословаччини мовчки погодилися на перейменування місії на повпредство. І аж 6 червня 1922 року було підписано з Україною «Тимчасовий договір». Він містив багато різних застережень, серед них і невизнання України де-юре, але в цілому це була серйозна політична перемога української дипломатії.

Прихильніше почала ставитися до УкраїниФранція. Тут розрахунки йшли дуже далеко. Тісне франко-ук-раїнське зближення розглядалося як можливість розколу України з Росією, що могла укласти союз з головним супротивником Франції — Німеччиною. Уряд Великобританіївідмовився підписати договір з Україною. Але охоче погодився на переговори про укладення торговельних угод. Англія запропонувала створити спеціальний банк з капіталом в 10 мільйонів фунтів стерлінгів для фінансування англо-української торгівлі.

67. Входження УРСР до складу СРСР і звуження можливостей для зовнішньополітичної діяльності.

У 1922 році був створений Радянський Союз. Доля цього державного утворення непроста.

Безперечно, об'єднаними силами значно легше було вистояти під час страшної і кривавої громадянської війни. 1 червня 1919 року більшість радянських республік уклала між собою військово-політичний союз. За його умовами об'єднувалися дипломатичні зусилля, збройні сили, економіка, фінанси, транспорт тощо. Після закінчення громадянської війни необхідність у такому тісному єднанні відпала, але великою була сила інерції, заснованої й на помітних імперських настроях значної частини нового керівництва. Тому проти подібного принципу створення нової держави рішуче виступили помірковані політичні діячі. їм вдалося відстояти проект федерації, за яким нове державне утворення мало складатися з цілком рівноправних республік, жодна з яких не повинна була відчувати найменшої дискримінації. В ідеалі така держава приваблювала народи багатьох республік. Україна серед них не була винятком. В ній, як і в інших республіках, була проведена потужна пропагандистська кампанія за об'єднання, заохочувався так званий об'єднавчий рух. Окремі голоси проти такого об'єднання потонули в загальному хорі. 30 грудня 1922 року РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР прийняли декларацію й підписали договір про створення Союзу РСР. З тодішніх державних формувань на території колишньої імперії не ввійшли до СРСР Бухара, Хорезм і Далекосхідна республіка.

У тих державах, де Україна мала особливі інтереси, що переважали над інтересами інших республік Союзу, до складу повпредства чи місії або до їхнього керівництва мав бути в обов'язковому порядку введений український представник чи співробітник, який добре знав Україну. Відповідно до цього положення українські представники були призначені повпредами СРСР в Англії й Австрії, а в Німеччині, Польщі, Чехословаччині та інших країнах — радниками представництв.

Зовнішня пристойність була збережена і в тому, що 13 липня 1923 року голова уряду УСРР надіслав представникам Німеччини, Польщі, Чехословаччини в Харкові, Австрії, Італії та інших країн у Москві ноти, в яких повідомлялося, що Україна передала союзному урядові право захисту своїх зовнішньополітичних інтересів. Через 10 днів Чичерін вручив усім іноземним представникам ноти, якими підтверджував, що віднині «на НКЗС СРСР покладено ведення від імені Союзу всіх його міжнародних відносин».

68. Міжнародна дипломатична діяльність державного центру УНР в екзилі

Зазнавши поразки і ліквідувавши регулярний фронт боротьби з Червоною армією, в листопаді 1920 р. на територію Польщі були змушені перейти державні установи та рештки армії УНР. С Петлюра й уряд УНР - державний центр УНР в екзилі розташувався в невеличкому містечку Тарнові на південному сході Польщі. Міністерство закордонних справ УНР розміщувалося у Варшаві. Втративши державну територію, уряд УНР вирішив продовжувати боротьбу за відновлення суверенної Української Держави.

За часів Директорії УНР Україна мала 11 посольств у різних країнах (Австрії, Німеччині, Угорщині, Туреччині, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Естонії, Латвії, Фінляндії, Грузії). У 1921 р. уряд Аргентини прийняв рішення про визнання УНР. Після цього було призначено повноважного представника УНР, який так і не приступив до виконання обов'язків.

Перебування екзильного уряду в Тарнові вважалось тимчасовим, звідси планували проводити акції, спрямовані на повернення уряду в Україну. Екзильний уряд здійснював дипломатичні кроки щодо визнання УНР, а також очікував допомоги від союзників та близьких сусідів України. Зовнішня політика стала пріоритетною для уряду УНР в екзилі. Він і далі утримував дипломатичні місії та представництва в небагатьох зарубіжних країнах: Австрії (Г. Сидоренко), Бельгії та Голландії (А. Яковлев), Великій Британії (Я. Олесницький), Італії (В. Мазуренко), Німеччині (Р. Смаль-Стоцький), Румунії (К. Мацієвич), США (Ю. Ба-чинський), Туреччині (В. Мурський), Франції (О. Шульгін), Чехословаччині (М. Славинський) і Швейцарії (М. Василько). З огляду на фінансові проблеми, всі ці закордонні установи не були чисельними. Іноді вони складалися з двох-трьох дипломатів.

На початку 20-х років XX ст. міжнародні умови стосовно подальшої боротьби за відновлення української державності виявилися менш сприятливими, ніж в умовах революції. Становище Державного центру (ДЦ) УНР в екзилі ще більше ускладнювалося після підписання Ризького мирного договору між Польщею та радянськими Росією й Україною. За ним польський уряд зобов'язався заборонити перебування на території всім "антирадянським" організаціям. Відтоді польська політика в "українському питанні" стала ще непослідовнішою, хоча польський уряд загалом толерантно ставився до уряду УНР.

У своїй зовнішній політиці ДЦ УНР на еміграції орієнтувався здебільшого на Велику Британію та Францію, яким належала вирішальна роль у повоєнній Європі. Уряд УНР намагався скористатися політикою Франції, пропагуючи концепцію Балтійсько-Чорноморського союзу під егідою Парижа. Україна повинна була стати складовою ланкою такого союзу. Однак Франція категорично відкинула можливість своєї підтримки українського уряду УНР на еміграції.

69. Український національно-визвольний рух в Польщі, Румунії та Чехословаччині в контексті міжнародного життя

Утворення УНРади та проголошення ЗУНР загострили українсько-польські відносини. Війна, яка розпочалася з львівських боїв, невдовзі поширилася по всьому краї. Загроза втратити військову перевагу підштовхнула українців до створення Української Галицької Армії, яка б змогла протистояти польській навалі. Проте численні затяжні бої та поступова втрата військових позицій змусили шукати галичан підтримки у міжнародної громадськості. Вирішенням питання повоєнного поділу Європи, а зокрема “східних кордонів Польщі”, займалася Паризька Мирна конференція. Галицькі політики розуміли, що збройним шляхом вибороти незалежність для східногалицьких земель неможливо, так як світова громадськість, налякана більшовизмом, підтримувала польські домагання. Польща, на їх думку, могла стати єдиною державою, яка б зупинила просування більшовизму у Європу. Окрім цього, польські політики всіляко поширювали чутки про “безладдя” та “хаос”, які панують в Україні, а отже, і у Східній Галичині.

Події Паризької конференції безпосередньо впливали на хід українсько-польської війни. У середині лютого 1919 р. УГА розпочала Вовчухівську операцію, щоб замкнути кільце навколо Львова. Цей наступ був припинений мирною конференцією, яка вислала до Львова для переговорів з урядом ЗОУНР комісію на чолі з генералом Бартелемі. На основі демаркаційної лінії, запропонованої комісією, Львів та Дрогобицький нафтовий район залишалися за Польщею. Такі мирні пропозиції уряд ЗОУНР відкинув. Наступна спроба порозуміння була зроблена за посередництвом Л.Боти, який очолив за ініціативою Найвищої Ради держав Антанти міжсоюзну комісію для укладення перемир’я. За новим проектом Дрогобицький басейн мав залишатися на українському боці. Проте такі мирні ініціативи відкинули поляки, які за допомогою дивізії Галлєра почали військову операцію проти УГА.

Рішення Паризької конференції від 25 червня 1919 р. про захоплення польськими військами української території аж по річку Збруч заставило галицьких політиків шукати військової підтримки. Так з’явилася угода з Добровольчою армією генерала Денікіна. Такі рішення військового командування не сприяли зближенню політичних позицій галичан та наддніпрянців. Підписання Варшавського договору остаточно розмежувало інтереси урядів УНР та ЗУНР.

Характерною для історії галицьких земель було утворення у липні 1920 р. Галревкому. Скориставшись невдоволенням польськими порядками більшовики спробували насадити свою ідеологію на галицьких землях. Деякі селяни, змучені непевністю, підтримували новий режим, проте лише для того, щоб позбутися польського панування. Утворення та існування штучно створеного Галревкому - яскравий приклад хаосу та безладдя, які охопили галицькі землі.

Особливе місце у подальшій долі східногалицьких земель відіграв Ризький договір, у якому питання Галичини трактувалося як внутрішнє питання Польщі. 27 вересня 1920 р. після приїзду у Ригу делегація вислала ноту, в якій говорилося, що вирішувати долю Галичини проти виявленої уже волі населення було б яскравим прикладом нехтування загального права самовизначення народів. Цю делегацію до участі у конференції не допустили.

Таким чином міжнародна громадськість своєю бездіяльністю остаточно закріпила східногалицькі землі за Польщею. Офіційно Східна Галичина була визнана за Польщею “з кордонами, встановленими Ризьким договором”, 15 березня 1923 р. Радою послів держав Антанти.

69. Українське питання в дипломатичній практиці міжвоєнної Європи

У березні 1923 року Рада послів ухвалила рішення про поширення суверенітету Польщі на територію Східної Галичини, Цим актом було санкціоновано загарбання західноукраїнських земель Польщею. І впродовж п'ятнадцяти років над цими землями запанували режими санації (оздоровлення), пацифікації (умиротворення) та інших грабіжницьких, розбійницьких кампаній.

Переконавшись у безперспективності силового тиску на СРСР, провідні західні держави почали наввипередки визнавати його не лише де-факто, а й де-юре. Делегації УНР підтримували будь-які рішучі акції британського уряду проти СРСР, надсилали меморандуми з цього приводу, влаштовували зустрічі на різних рівнях. У цих зустрічах брали участь Голова ради міністрів УНР А. Левицький, міністр закордонних справ УНР Токаржевський та інші діячі еміграції. Провадився обмін планами діяльності, взаємною інформацією. При цьому уряди й посли провідних європейських держав ставилися до представників УНР як до діючих урядів, що стимулювало діяльність емігрантів.

Англійці дуже цікавляться українськими справами, мають про них досить детальну інформацію. Представників англійського генштабу, які провадили конференцію з військовим міністром УНР Сальським, найбільше цікавили сили УНР в Україні, насамперед в районі Чорного моря. Англійці дуже хотіли, щоб УНР створила партизанську базу в Україні й концентрувала всі свої сили на півдні республіки.

Щодо Франції, то вона сподівалася створити так звану «Чорноморську Антанту», до якої мали увійти як самостійні держави Україна, Кубань, Грузія, Азербайджан під егідою Франції. Саме Париж обрав Петлюра як осідок, центр тієї частини емігрантів, що йшла за ним.

Німеччина у своїй орієнтації більше спиралася на гетьмана Скоропадського. Створене ще 1918 року «Німецько-українське товариство» активізувало свою діяльність, доводячи історичну необхідність відторгнення України від СРСР і приєднання її до Німеччини. При цьому воно розглядало Україну не лише як майбутню житницю Німеччини, а і як міст на Кавказ.

В основі зовнішньої політики Польщі лежала так звана доктрина федералізму. Суть її зводилася до відродження «великої Польщі періоду Яґеллонів» (ота пресловута «Польска от можа і до можа»), тобто до заснування польсько-українсько-литовської держави з польським керівництвом на чолі. Ці плани грунтувалися також на українському питанні, без розв'язання якого (за оцінками польських газет) не могло бути й мови про впорядкування відносин у Східній Європі.

70. Україна в стратегічних планах європейських держав напередодні Другої світової війни

Міжнародна ситуація в Європі докорінно змінилася після приходу Гітлера до влади в Німеччині (30 січня 1933 p.). Відразу ж після приходу до влади гітлерівці безапеляційно включили Україну до сфери своїх життєвих інтересів. У планах загарбань гітлерівців Україна з її величезними природними багатствами посідала чільне місце.

Дещо пізніше, вже 1936 року, Гітлер на з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі заявив, що якби вдалося завоювати Україну, Урал і Кавказ, то «кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим». Але навіть при всій стратегічній безцеремонності нацистам доводилося все ж таки маскувати окремі тактичні кроки або з метою дезінформації громадської думки твердити зовсім інше порівняно з конкретними діями. Й у ті часи, коли гітлерівці ще відшліфовували свою ідеологічну програму та практичну доктрину, на чільне місце висувалася теза про можливість створення «самостійної Великої України».