Проголошення незалежності УНР 4 страница

У червні 1933 року на міжнародній економічній і фінансовій конференції в Лондоні був проголошений шокуючий меморандум глави німецької делегації Гуґенберг'а. В ньому містилася вимога до європейських держав про передання України Німеччині із цинічним обгрунтуванням — «для більш раціонального використання цієї родючої території». І нічого, проковтнули цей непідходящий шматок європейські акули, хоча для годиться й побурчали.
Англійські правлячі кола вже давно штовхали Німеччину на Схід. Ще 1933 року один з німецьких дипломатів вважав, що фашистські пропозиції про перетворення України на німецьку колонію були прихильно зустрінуті у впливових англійських колах. Англійська преса прямо писала про можливість вторгнення гітлерівців в Україну, хоча, передбачаючи це, газети застерігали уряд від втручання в цей конфлікт.

Загальний настрій лідерів Європи передає запис у щоденнику міністра внутрішніх справ США Ікеса: «Політика Англії і Франції полягає в тому, щоб дати іншим країнам свободу дій щодо Росії... Німеччина у відповідний момент спробує захопити Україну. Здійснюючи ці плани, Німеччина виснажить свої сили. Кинувши Росію напризволяще, Англія і Франція відвернуть загрозу німецької агресії від своєї території». Правда ж, як у підручнику елементарної дипломатії? Зате дуже показово для характеристики настроїв державців того періоду.

71. Мюнхенська угода 1938 р. і Карпато-Українська держава

Під впливом загальних інтервенціоністських планів емігрантські українські кола переорієнтовуються на Німеччину. У липні 1936 року лідери української еміграції Західної України, Буковини, Закарпаття зустрілися у Варшаві з послами Німеччини, Польщі й Угорщини, Була складена спеціальна угода, лейтмотивом якої стало прагнення «боротися за визволення України... і повне знищення більшовизму». При цьому виникла взаємна домовленість про встановлення над Україною 50-річного протекторату західних держав.

Мюнхенський початок розподілу європейських земель і цілих країн активізував також кампанію інтриг міжнародної реакції навколо «українського питання», зокрема західноукраїнських земель. Особливо активізувалася Угорщина, яка давно зазіхала на Закарпаття. У Мюнхені претензії Угорщини не розглядалися, а після нього вимоги віддати Закарпаття були висунуті в спеціальних нотах Чехословаччині й під час переговорів з її представниками в Комарно. Держави фашистського блоку самочинно взяли на себе роль «арбітрів». За їхнім рішенням, відомим під назвою Віденського арбітражу (2 листопада 1938 р.) окремі територіальні претензії Угорщини були задоволені. Отож вона одержала велику частину Закарпаття з містами Ужгород, Берегове, Мукачеве.

На решті території Закарпаття була створена автономна Карпатська Україна. Найбільшу зацікавленість у такому державотворенні виявила Німеччина. Вона й санкціонувала організацію цієї держави. Згодом, у лютому 1939 року, відбулися вибори до сейму Карпатоукраїнської держави. 15 березня цей сейм проголосив самостійність Карпатської України, обравши А. Волошина її президентом. Творці нової держави планували об'єднання її з Києвом, створення «Великої України», яка б стала висхідним пунктом для боротьби з більшовизмом.

Закарпаття та інші українські землі були лише картою у великій політичній грі західних партнерів. Вони використовували її за власним бажанням, на свій розсуд. Гітлер пробував різні варіанти підготовки плацдарму проти СРСР, одночасно дезорієнтуючи Захід щодо своїх справжніх планів. Тепер нацисти, не відмовляючись від перспективи загарбання України з її величезними природними багатствами, висунули перед своїми колишніми антантівськими ворогами вимоги про перерозподіл сфер впливу, повернення Німеччині колоній, зниження торговельних тарифів тощо. Отож за власний спокій Захід мав платити агресорові додатково, звичайно ж, не з власної кишені. Тепер до багатств України, які вже майже без будь-яких заперечень визнавалися німецькими, гітлерівцям віддавали нафтові родовища Румунії, стратегічні переваги Данцизького коридору тощо.

Не діставши належного опору своїм зажерливим планам, Гітлер напав на Польщу 1 вересня 1939 року. Великобританія та Франція, пов'язані з Польщею відповідними угодами, змушені були попри застереження багатьох засобів масової інформації 3 вересня оголосити війну Німеччині. Так і почалася Друга світова війна.

72. Вплив радянсько-німецьких угод 1939 р. на долю українців

23 серпня 1939 року Молотов і Ріббентроп підписали в Москві пакт про ненапад на 10 років і таємний протокол. По суті це була угода про поділ Європи у східній її частині та про мовчазну згоду радянських лідерів на війну Німеччини з Польщею. Не було ніяких гарантій, що Німеччина, попри пакт про ненапад, віроломно не порушить його й не нападе на СРСР.

Тому СРСР вжив заходів щодо захисту своїх кордонів, одночасно використавши карт-бланш, одержаний від Німеччини на зайняття прибалтійських територій і західних земель України й Білорусі. 17 вересня 1939 року польському послові в Москві була вручена нота, в якій пояснювалися мотиви, за якими СРСР визнавав за собою право взяти під свій захист населення Західної України й Західної Білорусі. Провідним серед цих мотивів називався насамперед розпад польської держави. Майже не зустрічаючи опору, червоні війська 17 вересня ввійшли в Рівне, Дубно, Тернопіль, Коломию, 18 й 19 — в Сарни, Луцьк, Станіслав, а 20 — у Львів.

28—29 жовтня 1939 року Народні Збори у Львові вирішили просити Верховну Раду СРСР прийняти Західну Україну до Радянського Союзу, включивши її до складу УРСР. Це клопотання було задоволене.

Захід зустрів звістку про приєднання Західної України до материнської землі вороже. Проти цієї акції виступали офіційні представники урядових кіл, підприємці, фінансисти. Несамовитий галас був піднятий у засобах масової інформації. Великобританія, Франція, США. навіть Ватикан — усі виступали проти цієї в дійсності справедливої акції, коли після довгих віків нарізного існування народ нарешті об'єднався в єдиній державі. Але таке об'єднання не було санкціоноване Заходом — і він розпочав широку кампанію цькування. Однак справа вже була зроблена.

Червоні війська перейшли кордон Румунії й 1 липня 1940 року вийшли на новий кордон СРСР. Внаслідок цього частина Бессарабії приєдналася до Молдови, яка з 1924 року входила до складу УРСР на правах автономії. Фіксуючи цю подію, Верховна Рада СРСР затвердила закон про створення Молдавської РСР і приєднання північної частини Буковини й кількох повітів Бессарабії до України. Нові області — Чернівецька й Ізмаїльська (до 1954 р.) з'явилися на карті УРСР.

Подальші події показали, що крок на приєднання Бессарабії до України був дуже своєчасним. За кілька місяців, у жовтні 1940 року, до Румунії були введені німецькі війська. Фашистські керівники пообіцяли Румунії за допомогу в боротьбі з Радянським Союзом повернути Бессарабію й Північну Буковину. Вони обіцяли й більше. Антонеску пізніше згадував, що Гітлер дозволяв Румунії на випадок війни окупувати українську територію аж до Дніпра.
І на приєднання Бессарабії Захід відгукнувся зливою протестів і пророцтв. Ще в ході війни почалася робота щодо повернення Закарпаття Україні. У листопаді 1944 року в Мукачеві відбувся І з'їзд Народних Комітетів Закарпаття, який одноголосно вирішив питання про вихід Закарпатської України зі складу Чехословаччини й возз'єднання з Україною.

Дізнавшись про перебіг подій, уряд Чехословаччини не лише не виступав проти такого вирішення цієї проблеми, а й сам запропонував СРСР почати переговори про передачу Закарпаття Україні. Переговори в Москві завершилися 29 червня 1945 року підписанням радянсько-чехословацького договору про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і входження його до складу України.

73. Входження Північної Буковини і Бессарабії до складу СРСР – важливий крок на шляху реалізації ідеї українського соборництва

Згідно з Пактом і таємним протоколом радянські війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і вступили в Західну Україну і Західну Білорусію. Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти фашистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель. Східна Галичина і Західна Волинь були зайняті Червоною армією майже без опору з боку Польщі, за 12 днів.

28 вересня 1939 р.союз Німеччини і СРСР був скріплений Договором про дружбу і кордон. Договір уточнив сфери впливу цих держав і розмежувальну лінію між ними на території Польщі „по лінії Керзона” (річках Нарев – Західний Буг – Соп). У сферу впливу СРСР переходили Литва, Бесарабія і Північна Буковина, у сферу впливу Німеччини – Лемківщина, Холмщина, Посяння і Підляшшя: майже 16 тис. кв. км етнічних українських земель з 1,2 млн. населення опинилися під німецькою окупацією.

Договір про дружбу і кордон, як і секретний протокол до пакту „Молотова – Ріббентропа”, протягом 50 років становив одну із державних таємниць СРСР. Ці угоди були укладені всупереч нормам міжнародного права і сприяли розв’язанню другої світової війни.

У червні 1940 р. Червона армія зайняла Північну Буковину і Бессарабію, які були загарбані Румунією у 1918–1919 рр.

Відповідно до угод про сфери впливу західноукраїнські і придунайські українські землі ввійшли до складу УРСР, що відповідало споконвічним прагненням українців до возз’єднання в межах однієї держави. Незабаром відбулося оформлення нового політичного і територіального статусу цих земель. Організація влади на приєднаній території здійснювалася на основі Конституції СРСР (1936 р.) і Конституції УРСР (1937 р.). Це були надзвичайно прогресивні конституції, але ступінь їх прогресивності ніяк не впливав на політичний режим.

4 грудня 1939 р. на західноукраїнських землях було утворено Львівську, тетнопілсььку, Дрогобицьку, Станіславську (Івано-Франківську), Волинську і Рівненську області.

2 серпня 1940 р. VII сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон про з’єднання з УРСР Північної Буковини, Хотинського, Аккерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії. На цих землях було утворено Ізраїльську і Чернівецьку області.

Зі складу УРСР була вилучена Молдавська АРСР, яка реорганізовувалась в окрему республіку, з включенням до неї і частини українських історичних земель Придністров’я.

Після возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною почалася їх активна радянізація – здійснення перетворень відповідно до радянського зразка.

74. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р.

30 червня 1941 р. скликаються Hаціональні Збори, що складалися з представників різних політичних течій, які урочисто проголошують Акт відновлення незалежності Української Держави. Тут же було сформовано Державне Правління на чолі з Я. Стецьком. Цей уряд склали представники різних українських партій. Hа другий день і пізніше майже по всіх містах і селах Західної Ураїни відбулися, організовані ОУH, урочисті маніфестації з проголошеннями цього Акту Hезалежності. Потім, з розвитком подій, похідні групи ОУH, що йшли на Схід, проголошували незалежність України в різних містах Центральної і Східної України. Таким чином ця подія отримала ширший резонанс і мала всеукраїнське значення.

1 липня 1941 року митрополит Греко-Католицької церкви Андрей Шептицький у своєму Пастирському листі привітав український народ з відновленням його незалежної держави, поблагословив новий український уряд. 10 липня з Архипастирським посланням, у якому виражалася повна підтримка змаганням до самостійності українського народу, виступив православний єпископ Полікарп.

Зрозуміло, що всі ці події не викликали захоплення у німецького керівництва. Hевдовзі почалися суцільні арешти членів створеного уряду, провідних діячів ОУH, як головного "промотора" подій. Удар по членству ОУH був дуже сильний. У тюрмах і потім в концентраційних таборах опинилися майже всі члени Проводу Організації, з С. Бандерою і Я. Стецьком в тому числі. Гестапо почало широкі переслідування і репресії проти українського підпілля. В ув'язненні С. Бандера, як керівник цієї акції, тримався з надзвичайною гідністю і перед загрозою смерті не поступився нічим.

Значення Акту про відновлення Української Держави важко переоцінити. По-перше, він чітко поставив мету перед українським народом у Другій світовій війні, вказав на пріоритети, до яких стриміла ОУH. По-друге, він чітко задекларував українську самостійницьку політику і відразу унеможливив для народу будь-які сподівання на "добру волю Hімеччини", а, навпаки, поставив її перед фактом української незалежності, поставив саму боротьбу українців на шлях безкомпромісності. Перед всім світом було заявлено, що український народ не мириться з жодною імперською окупацією, ні з комуністично-московською, а ні з німецькою, що він буде продовжувати боротьбу до кінця.

ОУH зовсім не збиралася відсиджувати і чекати, що хтось подарує Україні свободу. Ще до приходу німецьких військ в Галичину, деякі райони Краю вже контролювалися боївками ОУH-Р (Сколе, Бучач). Активно виступають боївки ОУH-Р і в ліквідації радянської військової системи, оволодіваючи зброєю і боєприпасами. Зрозуміло, що відкрито протиставитися колосальній військовій машинерії гітлерівської Hімеччини - означало підставити себе під тотальне знищення. Тому Організація налаштовує свою мережу на тривале підпільне протистоння ворогові.

75. Нацистський окупаційний режим і Україна. Оцінка діяльності ОУН-УПА

22 червня 1941 року Німеччина розпочала війну з Радянським Союзом. Події склалися так, що до кінця того ж року ворогові вдалося захопити майже всю Україну. Загарбавши Україну, нацисти встановили в ній окупаційний режим, так званий «новий порядок». Вони й не думали дотримуватися якихось норм міжнародного права. 16 липня 1941 року Гітлер заявив, що Україна назавжди залишиться володінням Німеччини. Наступного дня він підписав два декрети. Перший з них передавав адміністративну владу над окупованими радянськими територіями новостворюваному «імперському міністерству у справах окупованих східних областей». Другий надав СС і поліції необмежені права над місцевим населенням.

1 вересня 1941 року почали діяти два райхскомісаріати — «Остланд» і «Україна». Цей останній охоплював переважну частину України. До нього були включені деякі білоруські землі. А суто українські — Львівська, Дрогобицька, Станіславська й Тернопільська (без північних районів) — під назвою «дистрикт (округ) Галичина» були приєднані до створеного на території Польщі «генерал-губернаторства».

Власністю «великонімецького райху» оголошувалися всі багатства України — промисловість, сільське господарство, надра, все створене руками працьовитого українського народу. Фашистські «економісти» планували одержувати з окупованих територій 7 мільйонів тонн зерна щороку, але Гітлер підвищив цю цифру до 10—12 мільйонів тонн.

Активну зовнішньополітичну діяльність вела ОУН — УПА. Влітку 1943 року вона уклала з Головною командою угорської армії пакт про ненапад, який після подальших переговорів поширився на всі угорські частини в Україні. Ширший договір був підписаний у листопаді-грудні 1943 року, коли делегація УПА під керівництвом М. Луцького на запрошення угорської сторони побувала в Будапешті.

Керівництво УПА намагалося порозумітися й з Румунією. Але коли українська делегація прибула до Кишинева для переговорів, то після триденної гострої дискусії представники румунського уряду зажадали від УПА заяви про належність Бессарабії та Північної Буковини до Румунії. Не маючи відповідних повноважень, українці не погодилися з цією вимогою. Тоді було укладено угоду про ненапад.

Доки політики змагалися між собою, солдати йшли на захід. Визволення української землі наближалося до свого логічного завершення. В жовтні 1944 року визволенням Закарпатської України було поставлено крапку на майже трирічному пануванні нацистів на українській землі.

76. Радянсько-польські суперечності щодо західно-українських земель в ході Великої вітчизняної війни

22 жовтня 1939 р. - проведення під контролем нової влади виборів до Народних зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до склади СРСР і об'єднання її з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони. В грудні 1939 р. на території Західної України було створено і офіційно включено до складу УРСР шість областей - Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку. Менш ніж через рік відбулося законодавче оформлення і включення до складу УРСР територій Північної Буковини та придунайських земель (Південні Бессарабія). За рішенням 2 серпня 1940 р. VII сесії Верховної Ради СРСР було утворено Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку, а на території Північної Буковини та Хотинського повіту Бессарабії організовано Чернівецьку область й передано її до УРСР. До складу УРСР були також включені Аккерманський та Ізмаїльський райони, із яких у грудні 1940 р. було утворено Ізраїльську область. В листопаді 1940 р. відбулося установлення між Українською РСР і Молдавською РСР нових кордонів. Частина колишньої Молдавської автономної РСР, що перебувала у складі УРСР, була передана Молдавській РСР. У результаті цих дій від України було відчужено Придністров'я з етнічним українським населенням. Після включення до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення України збільшилося на 8,8 млн осіб і на середину 1941 р. становило понад 41,6 млн осіб, а її територія зросла до 565 тис. км².

Рузвельт, Черчілль і Сталін зібрались на конференції в Ялті (4-11 лютого 1945), коли молох війни вже докочувався до Німеччини. Йшлося не тільки про координацію та нарощування воєнного тиску на агресора, а й про майбутнє Німеччини, Європи, світу загалом. СРСР, зрештою, пішов назустріч побажан­ням союзників і взяв таємне зобов'язання оголосити війну Японії через 2-3 мі­сяці після завершення воєнних операцій в Європі.

Природно, що під час перегляду територіальних змін виникло питання про східний польський кордон. Рузвельт вважав за доцільне, щоб СРСР відмовив­ся від Львова на користь Польщі. Сталін відхилив ці домагання, посилаючись на "лінію Керзона", запропоновану англійцями 1920 р. Зрештою, глави урядів трьох держав — СРСР, США й Великої Британії — схвалили рішення, що "східний кордон Польщі проходитиме вздовж "лінії Керзона" з відхиленням від неї в деяких районах від п'яти до восьми кілометрів на користь Польщі" Це було досягнення й України, попри те, що частина земель, населених українцями, залишалася під польською владою. Ялтинська й Потсдамська конференції відкривали перспективу остаточного узгодження лінії радянське-польського кордону з самими поляками після утворення тимчасового уряду Польщі. Радянсько-польський договір від 16 серпня 1945 р. встановив держав­ний кордон між СРСР і Польщею уздовж "лінії Керзона", передавши Польщі додатково "територію, розташовану на схід від "лінії Керзона" до р.Західного Бугу та р.Солокії, на південь від м.Крилов з відхиленням на користь Польщі максимально на ЗО кілометрів".

77. Питання про Україну на Ялтинській конференції (лютий 1945 р.)

Рузвельт, Черчілль і Сталін зібрались на конференції в Ялті (4-11 лютого 1945), коли молох війни вже докочувався до Німеччини. Йшлося не тільки про координацію та нарощування воєнного тиску на агресора, а й про майбутнє Німеччини, Європи, світу загалом. СРСР, зрештою, пішов назустріч побажан­ням союзників і взяв таємне зобов'язання оголосити війну Японії через 2-3 мі­сяці після завершення воєнних операцій в Європі.

Ялтинська зустріч породила систему міжнародних відносин, базовану на фак­тичному поділі Європи та світу на "сфери впливу", що зумовило згодом поя­ву політичної біполярності й гострого протиборства.

Українські інтереси в Ялті виявлялися у двох сферах — щодо кордонів та участі в майбутній міжнародній організації безпеки. Продовження дискусії з "польського питання", започаткованої в Тегерані, охоплювало проблему Польщі в широкому контексті перспектив утворення тимчасового уряду національної єдності, майбутнього ладу, переселення, територіальних змін.

Природно, що під час перегляду територіальних змін виникло питання про східний польський кордон. Рузвельт вважав за доцільне, щоб СРСР відмовився від Львова на користь Польщі. Сталін відхилив ці домагання, посилаючись на "лінію Керзона", запропоновану англійцями 1920 р. Зрештою, глави урядів трьох держав — СРСР, США й Великої Британії — схвалили рішення, що "східний кордон Польщі проходитиме вздовж "лінії Керзона" з відхиленням від неї в деяких районах від п'яти до восьми кілометрів на користь Польщі" Це було досягнення й України, попри те, що частина земель, населених українцями, залишалася під польською владою.

Жваву дискусію в Ялті викликала підготовка до проведення установчої конференції щодо створення ООН. Учасникам вдалося досягти єдності сто­совно "права вето" постійних членів Ради Безпеки та майбутнього членства.

В Ялті радянська делегація скоротила перелік потенційних кандидатур із числа союзних республік до трьох — України, Білорусії та Литви. Компромісна формула передбачала участь ли­ше двох союзних республік — України та Білорусії. Домовленість передбачала, що сама установча конференція ООН, яка мала відкритись у квітні 1945 р. в Сан-Франціско, запросить УРСР і БРСР до участі як "первісних членів" ООН, а делегації США та Великобританії підтримають таке запрошення.

Ялтинська конференція стала важливою подією, що відкрила для УРСР можливість широко вийти на міжнародну арену й зробити свій внесок у на­родження ООН.

78. Україна – співзасновниця ООН

В Сан-Франціско в США 25 квітня 1945 р. відкрилась установча конференція, що ма­ла створити міжнародну організацію безпеки.

Напружена робота йшла над основоположними документами майбутньої організації — Статутом, Реґламентом тощо. Д.Мануїльський був обраний головою комітету, що готував проект преамбули Статуту, тобто найважливішого розділу, що визначає цілі та принципи організації. Його кваліфіковане керівництво комітетом одержало схвальну оцінку.

Перший "пробний вихід" або "оглядини" делегації УРСР виявились успішними, українські дипломати демонстрували необхідну діловитість і конст­руктивність, комунікабельність і такт. Д.Мануїльський, окрім виконання функцій безпосередньо на форумі, мав зустрічі з американською громадськіс­тю, провів пресконференцію, роз'яснюючи внутрішній і зовнішній курс УРСР. Підвищенню престижу та значущості роботи делегації сприяла також активність її членів — українських вчених П.Погребняка та В.Бондарчука. Після завершення конференції вони на зворотному шляху відвідали Канаду, де мали зустрічі з громадськістю.

Звичайно, не слід перебільшувати внесок УРСР в успішну роботу конференції. Основні проекти документів були підготовлені й узгоджені великими держа­вами на попередніх зустрічах. Не всі члени делегації мали фах міжнародників, бракувало знавців іноземних мов. І найголовніше — делеґація УРСР виступала фактично як "гілка" делегації СРСР, одержуючи від неї вказівки й настанови.

У зв'язку з появою УРСР на високому міжнародному форумі на її адресу посипалося чимало гострих критичних зауважень, переважно з кіл української діаспори в США та Канаді. Найбільше нарікань викликав склад делегації як "слухняних виконавців волі Москви".

Участь УРСР у створенні ООН мала велике морально-політичне значення й далекосяжні результати. По-перше, причетність до створення найавторитетнішої універсальної міжнародної організації підвищувала авторитет УРСР і, неминуче, всього українства. Це був своєрідний прорив української дипло­матії у нову якість. По-друге, Україну починали знати в світі, враховувати ук­раїнський чинник у міжнародній політиці. По-третє, українська дипломатія здобувала досвід діяльності в міжнародній організації, методів ведення пере­говорів, лобіювання інтересів держави тощо. По-четвете, в практичній діяль­ності УРСР в ООН виростала й загартовувалася плеяда українських дипло­матів, кваліфікованих професіоналів, частина з яких згодом стала на службу незалежній Україні. Хоча ніде правди діти — значний прошарок випестованої в умовах СРСР української дипломатичної еліти не вийшов з полону яничар­ства, запопадливого служіння інтересам радянської імперії й поборювання самостійництва. І, нарешті, по-п'яте, завдяки членству в ООН у душах і серцях українців завжди жевріла надія зміни квазісуверенітету УРСР на справжній суверенітет.

79. Україна і розв’язання проблеми кордонів у післявоєнній Європі

Нагальною була проблема врегулювання територіальних питань із Румунією та Польщею. Відомо, що на початку Другої світової війни західноукраїнські землі ввійшли до складу УРСР. Але ні уряд Румунії, ні уряд Польщі не визнавали цих територіальних змін. Із Румунією, що зазнала поразки у Другій світовій війні, територіальне питання було вирішене Паризьким мирним договором 10 лютого 1947 р., який затвердив радянсько-румунський кордон, яким він склався на 28 червня 1940 р_. Цим самим Румунія беззастережно визнала факт входження Північної Буковини і частини Бессарабії до складу УРСР. Таким чином, територіальні претензії певних румунських кіл до України не мають ніяких законних підстав. На Ялтинській (1945 р.) конференції радянській делегації вдалося домовитися, що східний кордон Польщі пройде так званою „лінією Керзона”. 16 серпня 1945 р. між Польщею і СРСР був підписаний відповідний договір, а в 1946 р. проведено демаркацію кордону. Таким чином, західноукраїнські землі були офіційно визнані за УРСР.

Ще раніше, 9 вересня 1944 р., між Польським Комітетом національ­ного відродження і УРСР була підписана угода про переселення українців із Польщі до УРСР, а поляків з України до Польщі. У Польщі, у прикордонних з УРСР землях, Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, що отримали загальну назву Закерзоння, загальною площею 19,5 тис. кв. км., споконвічне проживало 750-800 тис. українців. Угода наголошувала на добровільному переселенню цих людей в Україну. Але оскільки більшість місцевих українців не бажали залишати землі своїх предків, то почалося примусове переселення (депортація) українців із Закерзоння. 21 вересня 1944 р. польський уряд видав інструкцію, згідно з якою переселення з території Польщі до СРСР підлягали всі громадяни української національності, що проживали в Закерзонні. З вересня 1944 р. до кінця 1946 р. із Закерзоння було депортовано близько 520 тис. українців.

Крим здавна і в економічному, і в культурному відношенні тяжів до України. Під час війни півострів був ареною важких боїв і зазнав значних руйнувань і людських втрат. Незважаючи на це, сталінське керівництво у 1944 р. депортувало з Криму кримських татар, греків, болгар, вірмен, німців та ін. Їх огульно звинуватили у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами. Кримська АРСР була ліквідована. У повоєнний період до Кримської області розпочали організовано переселяти населення переважно з центральних районів країни.

80. Досвід розв’язання проблеми Закарпаття між УРСР і Чехословаччиною

Протягом багатьох століть Закарпаття було насильно відірвано від України,а закарпатські українці терпіли жорстокий національний, соціально-економічний і політичний гніт під владою іноземних поневолювачів. Проте закарпатців ніколи не полишала думка про воз­з'єднання з Україною. Сприятливий історичний момент для здійснення цієї віковічної мрії склався наприкінці Другої світової війни. 28 жовтня 1944 р. вій­ська 4-го Українського фронту повністю визволили Закарпаття вад воро­га. 26 листопада 1944 р. у Мукачеві Перший з’їзд народних комітетів Закарпатської України прийняв маніфест, де постановив: „Возз'єднати Закарпатську Україну зі своєю великою матір’ю - Радянською Україною і вийти зі складу Чехословаччини”. Весною 1945 р. у Чехословаччині до влади прийшов уряд Національ­ного фронту. У квітні 1945 р. цей уряд у Кошицькій програмі заявив, що „питання про Карпатську Україну буде вирішене ним відповідно з волею населення Карпатської України, вираженої демократичним шляхом і в повній згоді між Чехословаччиною і Радянським Союзом”. У червні 1945 р. до Москви прибула Чехословацька урядова делегація. У результаті переговорів 29 червня 1945 р. у Москві було підписа­но договір між Радянським Союзом і Чехословаччиною, де вказувалося: "Карпатська Україна (що носить згідно з чехословацькою конституцією назву Підкарпатська Русь), яка на підставі Договору від 10 вересня 19І9 р., укладеного в Сен-Жермен-ан-Ле, увійшла як автономна одиниця в межі Чехословацької республіки, возз'єднується згідно з бажанням виявленим населенням Закарпатської України, і на підставі дружньої згоди обох Високих Договірних Сторін, зі своєю споконвічною Батьківщиною - Україною і включається до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки". Договір між СРСР і Чехословаччиною про Закарпаття 22 листопада 1945 р., був ратифікований Національними Зборами Чехословаччини, а 27 листопада того ж року - Президією Верховної Ради СРСР. 25 січня 1946 р. на території Закарпаття було введено законодавство УРСР і розпочалося радянське будівництво. Відтоді Закарпатська область переживала ті ж політичні, соціально-економічні та культурні процеси, що і решта українських земель.