Проголошення незалежності УНР 1 страница

На початку 1918 р. на території УНР існували два уряди, які однаково наполегливо заявляли про те, що вони - українські і робітничо-селянські. Відразу після утворення в Харкові вищих органів радянської влади почалася війна декретів. Одним із перших Народний секретаріат видав декрет про скасування заборони на вивіз хліба з України в Росію. Відтак він опублікував постанову про недійсність усіх постанов Генерального секретаріату. Поряд з війною декретів продовжувалася силова боротьба. Серед українських політичних партій поглиблювався розкол. Ліві елементи все більше схилялися до максималістських більшовицьких гасел. Члени Центральної Ради, ліві українські есери В. М. Блакитний (Елланський), П. П. Любченко, Г. В. Михайличенко, лівий український соціал-демократ Є. В. Неронович та інші задумали скинути Генеральний секретаріат, який не влаштовував їх своєю поміркованою політикою, і встановити радянську владу. Під впливом наступу більшовицьких військ керівництво Центральної Ради позбулося ілюзій щодо можливостей перетворення Росії в демократичну федеративну республіку. Радянська Росія прагнула позбавити трудящих України державних прав і нав'язати їм «кишеньковий» уряд.

Закрите засідання Малої Ради, на якому було затверджено IV Універсал, почалося 9 (22) січня 1918 р. Текст цього історичного документу було опрацьовано на основі проектів М. С. Грушевського, В. К. Винниченка і М. Ю. Шаповала. В ніч на 12 січня на відкритому засіданні в будинку Педагогічного музею Грушевський оголосив останній універсальний закон Центральної Ради. В ньому говорилося: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як-то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя само-стійної Української Республіки. Власть у ній буде на-лежати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочо-го народу -- селян, робітників і солдатів, та наш вико-навчий орган, який однині матиме назву Ради народних міністрів».

Одночасно з IV Універсалом Мала Рада ухвалила «Закон про національно-персональну автономію». У ньо-му проголошувалося, що кожна з націй в Україні має право на самостійне влаштування свого національного життя незалежно від місця перебування. Люди однієї національності за бажанням об'єднувались у спілки, які мали право законодавчої ініціативи й користувалися субсидіями з бюджету на національно-культурні по-треби. Незабаром В. К. Винниченко під тиском міжпартійних незгод подав у відставку, Раду народних міністрів сформував український есер В. О. Голубович. Новий прем'єр вважав першорядним завданням розбудувати місцевий апарат влади, якого фактично не існувало. Але він протримавсь у Києві не більше десятка днів. До міста підступали радянські війська.

42. Природа і сутність конфлікту Центральної Ради з РНК: пошук дипломатичних варіантів врегулювання

Починаючи повномасштабну війну з Центральною Радою, Раднарком зосередив основні зусилля на Харківщині. Харківська міська організація більшовиків у листопаді зросла до 2,5 тис. чоловік. Під час часткових перевиборів міської Ради робітничих і солдатських депутатів більшовики довели кількість своїх мандатів майже до половини її складу. Антонов-Овсієнко стягнув до міста великі збройні сили і створив тут свій штаб. В ніч на 9 грудня українські війська у Харкові були роззброєні, а 10 грудня більшовики і ліві есери сформували військово-революційний комітет на чолі з М. Л. Рухимовичем, до якого перейшла влада. Після закріплення у Харкові почалася боротьба за залізничні станції - Лозову, Синельникове, Олександрівськ. Вона зводилася переважно до роззброєння противника переважаючими силами.

На початку грудня наполеглива робота оргкомітету по скликанню Всеукраїнського з'їзду Рад наблизилася до завершення. Підсумки цієї роботи виявилися для більшовиків невтішними. Замість того, щоб надсилати делегатів у Київ, есеро-меншовицький виконком Рад Донецько-Криворізької області спрямував їх у Харків, на власний з'їзд. Меншовиків та есерів (поміж них і лівих, які вже пішли на союз з більшовиками) не цікавила УНР, яку вони вважали націоналістичною вигадкою Центральної Ради. Остання також, хоча й з інших причин, ігнорувала з'їзд. У призначений день, 4 грудня, кількість делегатів, що з'їхалися в Київ, ледве перейшла за сотню.

Однак за тиждень до з'їзду Центральна Рада змінила тактику і розіслала циркуляри на місця з вимогою направити в столицю якомога більше делегатів від селянських спілок і українізованих військових частин. Інакше кажучи, було вирішено повторити досвід зриву з'їзду, застосований у квітні, коли київські Ради робітничих і солдатських депутатів готували обласний з'їзд потай від українських організацій.

Як наслідок, у Київ з'їхалися понад 2000 українських делегатів. Вони усунули мандатну комісію з'їзду і стали самі собою видавати мандати. Коли з'їзд розпочався, В. П. Затонського, якому доручили його відкрити, зігнали з трибуни. Голова Селянської спілки М. М. Стасюк відверто заявив, що більшовицьки настроєний крайовий комітет Рад робітничих і солдатських депутатів, віддаючи перевагу робітникам і солдатам, а до всього ще й не українцям над селянами, хотів сфальшувати волю українського народу, і тому центральний комітет Селян-ської спілки подбав, зі свого боку, про те, щоб збільши-ти селянське представництво на з'їзді.

Проте Центральна Рада недооцінила противника. Більшовики разом із лівими есерами, кількома українськими соціал-демократами і деякими безпартійними делегатами у кількості 127 чоловік вирішили продовжувати роботу в Харкові, де в ці дні встановлюва-лася радянська влада. Вони об'єдналися з делегатами обласного з'їзду Рад Донбасу і Криворіжжя й консти-туювалися в І Всеукраїнський з'їзд Рад. На ньому були представлені 82 Ради. Делегатів від селянства, яке ста-новило понад три чверті населення України, на з'їзді майже не було.

І Всеукраїнський з'їзд Рад працював 11-12 грудня. Більшістю голосів (меншовики та есери відмовилися брати участь у голосуванні) він висловився за встановлення радянської влади й проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Для Раднаркому ця заява мала важливе юридичне значення. Виходило так, що Радянська Росія не воювала проти УНР, а відстоювала у боротьбі з Центральною Радою право на існування радянського уряду, про-голошеного представниками трудящих самої України.

З'їзд закінчив свою роботу обранням Центрального виконавчого комітету (ЦВК) Рад України у складі 41 чоловіка (поміж них 35 більшовиків).

43. Розвиток подій у західноукраїнському регіоні в контектсті міжнародного життя 1917-1918 рр.

Водночас, коли на Наддніпрянській Україні замість влади гетьмана встановилася влада Директорії, у Східній Галичині розгорнулася боротьба за українську державність. Австро-Угорсь-ка імперія, до складу якої входили українські землі Галичини, зазнала нищівної поразки у війні, а в жовтні 1918 р. почала розпадатися. У боротьбі за державність українці Східної Галичини опинилися у становищі, подібному до своїх єдинокровних братів на сході. Як і треба було сподіватися, поляки також претендували на Східну Галичину. Виник конфлікт між двома народами за територію; 1 листопада 1918 р. до влади в Галичині внаслідок збройного повстання прийшла Національна Рада. Вона прийняла 13 листопада Тимчасовий Основний Закон про самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії й утворення на цих землях Західноукраїнської Народної Республіки. Одночасно було визначено склад уряду - Державного секретаріату. Його очолив К.Левицький (президент Ради державних секретарів). Державний секретаріат закордонних справ очолив В.Панейко.

Розв'язуючи внутрішні питання державного будівництва, уряд ЗУНР надавав виняткового значення зовнішньополітичній діяльності. Вона зводилася до двох основних напрямів: 1) відносини з Наддніпрянською Українською Народною Республікою: 2) визнання ЗУНР іншими державами, передусім Антантою.
Головною метою ЗУНР було досягти державного об'єднання, по-перше, як втілення в життя віковічного прагнення українського народу до державної єдності, а по-друге, як засіб об'єднати сили в боротьбі проти експансії Польщі на українські землі. Такі устремління збігалися з інтересами УНР, бо Директорія теж розраховувала на допомогу у розв'язанні політичних і державних проблем. Дипломатичні відносини з УНР завершилися підписанням 1 грудня 1918 р. у Фастові передвступного договору. Він був схвалений 3 січня 1919 р. Українською Національною Радою у Станіславі, а 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві делегати ЗУНР привселюдно і в присутності представників інших країн обмінялися відповідними грамотами з керівництвом УНР про злуку УНР і ЗУНР.

Значно вагомішим для ЗУНР було завдання домогтися визнання на міжнародній арені. З формального боку, справи були не такі вже й погані. ЗУНР встановила дипломатичні відносини з Австрією, Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією, Ватиканом, США, Канадою, Бразилією. Однак реальне завдання полягало у визнанні ЗУНР на Паризькій мирній конференції, що мала вирішальний вплив на формування кордонів Європи після Першої світової війни і на якій домінували, передусім, інтереси Великобританії та Франції. Міжнародно-правове становище ЗУНР ускладнювалося тим, що Австрія за Сен-Жерменським договором усі свої права на Галичину передала Раді країн Антанти.

Безперечно, про справедливе ставлення великих європейських держав до ЗУНР і УНР взагалі говорити не доводиться: домінували геополітичні розрахунки та стратегічні інтереси. В.Винниченко зазначав, що Антанта на той час робила ставку на дві сили: російську контрреволюцію (О.Колчак, А.Денікін) та новостворену буржуазно-поміщицьку Польщу. Якщо у громадянській війні в Росії переможуть білогвардійці, тоді відновлюється єдина і неподільна Російська імперія, до складу якої увійде, звичайно, Наддніпрянщина, а Галичина буде для неї винагородою у війні. Якщо ні, то Східну Галичину отримає Польща як заохочення для майбутньої ролі жандарма Східної Європи. Франція мала на меті не допустити відродження могутньої Німеччини. Зрештою, про ігнорування інтересів ЗУНР і УНР засвідчує факт, що Антанта без них узгоджувала питання про анексію Закарпаття Чехословаччиною, Буковини і Бессарабії Румунією, минала українську проблему у взаємовідносинах із Колчаком.

Уряд ЗУНР сподівався на міжнародне визнання права на незалежність. Його оптимізм пояснювався тим, що переможна Антанта прийняла знамениті "Чотирнадцять пунктів" Президента США В. Вільсона, один з яких гарантував усім народам право на самовизначення. Саме з такою надією була направлена на Паризьку мирну конференцію об'єднана мирна делегація, очолювана Г.Сидоренком і В.Панейком.

44. УНР і дипломатична активність країн Антанти наприкінці 1917 р. – на початку 1918 р.

Проголошення УНР значно посилило увагу Антанти до України. Після розстрілу генерала Духоніна зі ставки в Могильові до Києва переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Румунії, Сербії, Бельгії. Були призначені офіційні представники Франції та Англії при уряді Української Народної Республіки.

Цікаво, з якою мірою відвертості союзники, зокрема Франція, повідомляли про власні плани щодо України. Генерал Табуї у своїй заяві при вступі на посаду офіційного представника Франції майже із солдафонською відвертістю наголосив; «Я приношу вам офіційне запевнення в тім, що Франція, котра перша робить цей рішучий крок, підтримуватиме всіма своїми силами Українську республіку в тих зусиллях, яких вона вживе, Щоб продовжувати свій хід по шляху, який накреслили собі союзники й по котрому вони йтимуть і надалі без вагань у повній свідомості своїх прав і обов'язків відносно демократії цілого світу й людськості». Дуже відверта заява.

Майже так, тими ж словами, але обережніше, висловився й Піктон Баге, представник Англії в Україні, після свого призначення. Він запевняв, що Англія «підтримуватиме з усіх своїх сил Український уряд у завданнях, які він розпочав щодо створення доброго управління, підтримання порядку й поборювання Центральних держав, ворогів демократії й людськості».

Після Жовтневого перевороту в Україну переїхали з Петрограда посольства низки великих європейських держав. Розпочалися переговори з Францією, Румунією та деякими іншими державами про допомогу Україні грішми, технічним приладдям. На деякий час Київ став центром політики всієї Східної Європи. Серед певної частини українського суспільства виникла надія, що посли різних держав приїхали з метою встановлення дипломатичних відносин і визнання України світовим співтовариством. Але насправді вони просто повтікали від загрози більшовицького терору. І не поспішали з визнанням нашої країни, очевидно, вичікуючи, як розвиватимуться події.

Проте представники Антанти з великим обуренням зустріли звістку про початок переговорів України з Німеччиною та Австро-Угорщиною, бо тепер вони залишалися з Четверним союзом наодинці. А мир давав Україні можливість легалізуватися й закріпитися на міжнародній арені. Щоправда, існуюче державне право виключало право федеративних частин підтримувати міжнародні зносини незалежно від цілого. Але тоді на такі тонкощі вже ніхто не звертав уваги. Реальним у житті стало революційне право.

Участь України в цих переговорах страшенно стривожила союзників. Вони намагалися всіляко поліпшити своє становище в Україні, особливо ті з них, хто мав там міцні економічні позиції, як, наприклад, Франція. 18 грудня 1917 року Франція визнає УНР де-факто. З січня 1918 року генерала Табуї призначили комісаром Французької республіки при уряді УНР. Але найважливіша подія сталася 5 січня. Того дня таємною угодою Англія та Франція поділили Росію на так звані «зони впливу». Французька зона пролягала на захід від лінії: Керченська протока — гирло Дону — Дон — Царицин, а англійська — на схід від цієї лінії. Понад цю угоду до англійської зони відійшло узбережжя Білого моря, а до французької — Польща.

45. Міжнародні чинники прийняття ІV Універсалу Центральної Ради, набуття УНР статусу самостійної, суверенної держави

Після прийняття ІV Універсалу 22 січня 1918 р., котрий проголосив державну самостійність Української Народної Республіки, українська держава завершила свій рух до незалежності. Виконавчі структури Української Центральної Ради перетворено на повноцінний уряд, який зберіг на початку назву Генеральний Секретаріат. Серед них чільне місце зайняло зовнішньополітичне відомство - Генеральне секретарство міжнародних справ.

В день проголошення IV Універсалу Центральна Рада прийняла Закон про національно-територіальну автономію. Право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами - росіянами, євреями і поляками. Білоруси, німці, чехи, молдавани, татари, греки і болгари могли одержати це право за умови, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів.

Мир із Центральними державами і організація з їхньою допомогою оборони України стали реальним порятунком у ході війни з більшовиками. Лише проголошення незалежності, могло вивести країну на шлях самостійної міжнародної політики. Цій меті служив IV Універсал Центральної Ради.
Прийняття Універсалу стало визначною подією в житті українського народу. Тривалий шлях боротьби завершився логічним результатом: проголошенням незалежності. Хоча в той час не вдалося відстояти самостійну українську державу і добра нагода відродження і закріплення своєї державності зазнала краху, але ідея самостійної соборної України жила в умах кращих представників українського народу, надихала їх на боротьбу за незалежну Україну. Саме в цьому полягає головне історичне значення IV Універсалу Центральної Ради.

У час правління гетьмана П. Скоропадського з 3 травня 1918 р. обов'язки міністра виконували Голова Ради міністрів Микита Василенко, Дмитро Дорошенко і Григорій Афанасьєв - аж до 14 грудня 1918 р., тобто до кінця правління Скоропадського.

Директорією УНР міністром закордонних справ 26 грудня 1918 р. призначено Голову Ради народних міністрів Володимира Чехівського, з 13 лютого1919 р. - Костянтина Мацієвича, з 9 квітня 1919 у новому складі уряду портфель міністра закордонних справ залишався вільним, згодом міністром призначено Володимира Темницького. Із 27 серпня 1918 Андрій Лівицький - керуючий міністерством закордонних справ, 26 квітня 1920 р. міністром став Андрій Ніковський. Це останній уряд УНР, який діяв на українських землях. Подальше він перебував у еміграції. Державний Центр УНР в екзилі підтримував ідею державної самостійності України цілих 70 років, звертаючи чи не найголовнішу увагу у своїй діяльності на міжнародні справи.

Першим виходом УНР у міжнародну політику була участь у підготовці і підписанні Берестейського миру 1918 р. Українська дипломатія уклала цей договір на досить вигідних для себе умовах. Після того, як УНР визнала більшість країн учасників Берестейського миру, Центральна Рада у 1918 р. вислала перших українських послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії.

46. Україна і Брестська мирна конференція

Питання виходу з війни було одним з головних на початику української революції. Для лідерів національно-визвольного руху підписання миру означало підтримку народу, а зволікання - втрату популярності.

Ініціатива у проведенні мирних переговорів належала більшовикам, які на 2-му Всеросійському з'їзді Рад проголосили Декрет про мир. Раднарком звернувся до всіх воюючих сторін з пропозицією розпочати мирні переговори. На Декрет про мир відгукнулись лише Німеччина та її союзники. Переговори розпочались у Брест-Литовську. Перемир'я було укладено 2(15) грудня 1917 р.

Керівники Центральної Ради, не бажаючи бути заручниками російсько-німецької змови, вирішили втрутитись у переговорний процес. У Бресті відбулася неофіційна зустріч української делегації з представниками Німеччини та Австро-Угорщини. 11 (24) грудня Генеральний Секретаріат звернувся з нотою до всіх воюючих і нейтральних країн. У ній говорилось, що УНР до утворення федеративного російського уряду буде здійснювати міжнародні відносини самостійно. Вказуючи на те, що влада Раднаркому не поширюється на Україну, Генеральний Секретаріат заявляв, що угода, яку хоче укласти Росія зі своїми противниками, буде чинною в Україні лише тоді, коли її ухвалить і підпише уряд УНР. У відповідь делегація УНР була запрошена до участі у переговорах. Напередодні від'їзду делегації, яку очолив Всеволод Толубович (згодом О.Севрюк), її докладно інструктував М.Грушевський.

Делегація повинна була домагатися включення до складу УНР Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, а у разі відмови - утворення з цих земель у складі Австро-Угорщини окремого коронного краю з широкими правами автономії.

Переговори розпочались 28 грудня 1917р. (10 січня 1918р.). Російську делегацію очолював Л.Троцький, який змушений був визнати українську делегацію. Наприкінці січня у переговорах було оголошено перерву. Раднарком вирішив скористатися цією перервою для встановлення контролю над Україною. До складу російської делегації було включено представників радянської "УНР". Але повноважність цієї делегації не була визнана представниками Четверного союзу. До того ж, виконуючий обов'язки голови делегації УНР О.Севрюк ознайомив делегації з текстом IV Універсалу УЦР і зажадав визнання УНР незалежною державою.

9 лютого 1918 р. договір УНР із Центральними державами було укладено. За договором, УНР зобов'язалася поставити до Німеччини та Австро-Угорщини 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса, 400 млн. яєць та іншої сільгосппродукції і сировини. Делегації Німеччини та Австро-Угорщини погодились на приєднання до УНР Холмщини та Підляшшя і утворення на західноукраїнських землях окремого коронного краю.

Після підписання миру делегація УНР оголосила, що УЦР перебуває у важкому становищі і вимагає негайної допомоги.

47. Брестський мирний договір і його наслідки для України

Мирний договір був підписаний між країнами Четверного союзу — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною, з одного боку, і Українською Народною Республікою, з другого,— 9 лютого 1918 року, ледь чи не на місяць раніше, ніж це зробила Радянська Росія,— 3 березня 1918 року. Причому партнери по переговорах нізащо не погоджувалися підписувати мир, якщо на момент його укладення Київ не належатиме Центральній Раді. Українські делегати встигли це зробити в ніч з 8 на 9 лютого, коли Мала Рада та міністри вже залишали столицю.

За умовами миру кордони між УНР та Австро-Угорщиною визначалися по довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною. Кордон з Польщею мав бути встановлений змішаною комісією «на основі етнографічних відносин і бажань людності» — ось таке нечітке формулювання. Вплив декларацій Радянської Росії позначився на тому, що сторони обопільно відмовилися від покриття взаємних воєнних затрат і контрибуцій. Була в договорі й така досить загальна теза — про взаємне постачання промислових і продовольчих «лишків». Ця загальна теза конкретизувалася аж 23 квітня, коли німці та австрійці вже стали окупантами. 10 вересня того ж року угода була подовжена.

Для України таке нібито туманне формулювання означало насправді постачання Німеччині й Австрії протягом чотирьох місяців, по 31 липня, 60 мільйонів пудів хліба (приблизно 1 млн тонн), 400 мільйонів яєць, 2,75 мільйона пудів худоби живою вагою, 37,5 мільйона пудів залізної руди тощо.

Була в договорі таємна стаття про поділ Галичини на українську й польську та об'єднання української частини Галичини з Буковиною в один коронний край. Але стався витік інформації, що завдало потім справі боротьби за соборність України багато шкоди.

Серед додаткових умов Брестського договору була позика Україні з боку держав Четверного союзу в сумі 1 мільярда карбованців. Але найбільш історично спірною була умова про збройну допомогу з боку тих же держав Українській Народній Республіці в боротьбі з більшо-виками. По суті це було запрошення окупувати Україну.

48. Міжнародні чинники державного перевороту 29 квітня 1918 р. І утвердження гетьманату П.Скоропадського

Гетьманському переворотові передувала складна дипломатична робота певних політичних сил. Створена в Києві з представників правих кіл Українська Народна Громада налагодила тісні контакти з організаціями поміщиків і заможних селян — партією Українських хліборобів-демократів та Союзом земельних власників. Ця коаліція встановила прямий зв'язок з представниками окупаційної влади. На нараді за участю представників німецького та австрійського командування було відверто сказано, що з Центральною Радою співробітництво неможливе, а тому її слід замінити іншою владою за допомогою перевороту. Німцям та австрійцям потрібен був для своїх грабіжницьких акцій твердий порядок, тому приймається рішення, що влада мусить бути диктаторською, без народного представництва.

Тепер навіть важко напевне стверджувати, хто більше хотів того перевороту й тієї твердої влади — чи німці та австрійці, чи праві українські сили. Бо Українська Народна Громада, прискорюючи події, за півмісяця зуміла точно домовитися про умови, за яких окупанти погоджувалися на переворот. Німці та австрійці дуже турбувалися про правила хоча б зовнішньої пристойності. Вони заявили заколотникам, що безпосередньої участі в перевороті не братимуть, а підтримають гетьмана тільки після його обрання. Та коли гетьман з'явився на політичній арені, кожному стало зрозуміло, чиєю креатурою фактично є нова українська влада.

Гетьман відмовився навіть від назви держави, створеної Центральною Радою. Замість Української Народної Республіки тепер стала Українська Держава (така була її нова офіційна назва). Можливо, саме через яскраво виражену праву політику в новому уряді відмовилися взяти участь представники соціалістичних партій. І лише соціаліст-федераліст Д. І. Дорошенко погодився ввійти до цього кабінету, обійнявши посаду міністра закордонних справ. Дорошенко, майбутній історик, залишив про цей період своєї діяльності документовані спогади, які є важливим джерелом вивчення тієї неспокійної доби.

Довелося українській дипломатії шукати вихід, звертаючись до офіційних державних установ у Берліні. До німецької столиці з метою зміцнення відносин Німеччини з Україною нанесли офіційні візити голова кабінету міністрів Ф. Лизогуб і сам гетьман. Було це між 3 та 17 вересням 1918 року.

У Берліні кайзер Вільгельм влаштував Скоропадському пишний прийом. Гетьман відвідав збройові заводи Круппа, а згодом — головну військово-морську базу Німеччини Кіль. Там він об'їхав на міноносці парадний стрій військових кораблів, здійснив подорож по гавані на підводному човні.

Загалом поїздки лідерів Української Держави до Німеччини мали позитивні наслідки. Після візиту до Берліна прем'єра Лизогуба Німеччина визнала право України на Крим. А вересневі відвідини гетьманом Німеччини вирішили питання про передання Україні Чорноморського флоту (звичайно, тієї частини, що потрапила до рук німців).

49. Вплив українсько-німецьких відносин на зовнішньополітичне і внутрішнє становище Української держави (1918 р.)

Гетьманському переворотові передувала складна дипломатична робота певних політичних сил. Тепер навіть важко напевне стверджувати, хто більше хотів того перевороту й тієї твердої влади — чи німці та австрійці, чи праві українські сили. Бо Українська Народна Громада, прискорюючи події, за півмісяця зуміла точно домовитися про умови, за яких окупанти погоджувалися на переворот. Німці та австрійці дуже турбувалися про правила хоча б зовнішньої пристойності.

У царині зовнішньої політики новий уряд взявся відразу за справу визнання України іноземними державами. За умов окупації, звичайно, найважливішими були добрі відносини з Німеччиною. Проте окупаційна адміністрація не визнавала ніякої дипломатії, діючи нахабно й цинічно. Довелося українській дипломатії шукати вихід, звертаючись до офіційних державних установ у Берліні. До німецької столиці з метою зміцнення відносин Німеччини з Україною нанесли офіційні візити голова кабінету міністрів Ф. Лизогуб і сам гетьман. Було це між 3 та 17 вересням 1918 року.

50. Проблема ратифікації брестського мирного договору з Австро-Угорщиною

Напруженими були відносини з Австро-Угорщиною. Ця монархія відмовилася ратифікувати Брестський мир через незгоду з вирішенням питання про Галичину та інші землі, які б вона воліла бачити польськими. Під впливом Польщі Австро-Угорщина анулювала таємні статті договору щодо утворення коронного краю з Галичини та Буковини й навіть намагалася віддати Польщі Холм-щину, на яку претендувала Україна.

Союзники наполягали на збільшенні поставок з України сировини й продовольства, І гетьман дав згоду на вивіз до Німеччини та Австро-Угорщини 11 мільйонів пудів худоби живою вагою, 300 тисяч овець, мільйона гусей і стільки ж іншої птиці, 400 тисяч пудів сала, 600 тисяч пудів масла й сиру, 2300 вагонів яєць, 20 % спирту виробництва 1918—1919 років. Крім того, мали вивозитися 11 тисяч вагонів спеціальних сортів дерева, 750 тисяч пудів прядива, 38,5 тисячі пудів залізної руди, мільйон штук сирих шкір, 250 тисяч пудів тютюну тощо.

51. Переговори Української Держави в РСФРР 1918 р.

За умовами Брестського договору Росія зобов'язувалася, укласти мир з Україною. Рада Міністрів УНР квапила Радянський уряд Росії, відіславши ЗО березня 1918 року ноту з пропозицією негайно розпочати переговори. Раднарком уже 3 квітня надіслав відповідь, пропонуючи через день приступити до дискусії в Смоленську. Але обставини склалися так, що аж 23 травня 1918 року до Києва прибула урядова делегація РСФРР на чолі з X. Раковським та його заступником Д. Ма-нуїльським. Делегація була досить представницька, бо очолював її майбутній голова Раднаркому УСРР, а до складу входило понад 20 осіб. Делегацію Української держави очолив професор С. Шелухин, заступниками якого почергово були І. Кистяківський та П. Стебницький.

<123 4 5 6 7 >

Дата добавления: 2014-12-21; просмотров: 1081;