Сільське господарство. Основною галуззю господарства України, як і в попередній період, було землеробство

Основною галуззю господарства України, як і в попередній період, було землеробство. Розвивались також скотарство, птахівництво, садівництво, бджільництво, рибні промисли. Допоміжним заняттям залишалось полювання на великого і дрібного звіра. І в цей тяжкий період іноземного поневолення в структурі продуктивних сил сільського господарства позитивні зміни мали місце, і носили вкрай уповільнений характер. Поступово все більше поширювався вдосконалений залізний плуг з колі ним передком. Поряд з ним застосовувалась дерев'яна соха і рало із залізним наконечником. Основною тягловою силою були воли. Оранка часто здійснювалась декілька разів: спочатку плугом — уздовж, а потім ралом сохою поперек, щоб подрібнити великі брили. Після цього застосовувалась борона. Збирання дозрілих хлібів здійс­нювалось серпом і косою. Переважаючою системою землеробства було трипілля: щорічний розділ землі на три ділянки: озиме поле (що засівалося в кінці літа чи на початку осені), ярове поле (засівалось ранньою весною) і пар — зо­раний, вільний від посіву клин, що відновлював свою ро­дючість. Але поряд з трипіллям на окраїнах українських земель, де були значні, ще не освоєні території, зберігався переліг. Ділянку обробляли декілька років, потім зали­шали, а через певний час займали знову. В лісистих райо­нах, особливо в північній частині України, зустрічалася і підсічна система: ліс вирубувався, викорчовувався, а вивільнена земля використовувалась під посадку чи по­сів сільськогосподарських культур. Останні відрізнялися значним різноманіттям і включали зернові: жито, пше­ницю, овес, ячмінь, гречку, просо; бобові: квасолю, горох, боби; городні: цибулю, часник, огірки, капусту, ріпу, буряк, петрушку і технічні культури: льон, коноплі, що служи­ли для виробництва тонких і суворих тканин, покривал.

Перше місце в структурі посівів займали зернові. Наяв­ність незайманих полів на півдні і пустищ усередині кра­їни, що виникли в результаті усобиць, воєн, вторгнення кримських татар, визначила екстенсивний шлях розвит­ку землеробства. Поступово посилювалась народна коло­нізація степу. На півдні теперішньої Черкащини розви­нутим центром землеробського краю стає давньоруський Звенигород (р-н Гнилого Тікича — притоки річки Синю­хи). В цих же місцях у верхів'ях Гірського Тікича вини­кає село Піаулиха, а пізніше — цілий ряд інших сіл (XV-XVI ст.).

На Синюсі в районі, що безпосередньо граничив з ди­ким степом, центром землеробського району стало старе слов'янське поселення Торговиця (торговий партнер ге­нуезької Каффи в Причорномор'ї). В 1457 р. воно було зруйноване татарами, втратило значення торгового центру, але як осередок землеробської колонізації-продовжувало існувати. Про це свідчать згадки про нього в літописі М. Литвина, у «Привілеї короля Сигізмунда (1573 р.) і набагато пізніше в записках академіка Гільденштедта (18 століття). У середині XVI століття в Нижньому Подніп­ров'ї біглі селяни-козаки заснували Запорозьку Січ, яка поступово стала центром господарської колонізації ве­ликого степового району. В розглянутий період силами українського селянства освоювались також території су­часної Харківщини (Слобідської України).

Та земля, як основний засіб праці, належала не хлібо­робам, а, в основному, була власністю пануючого стану — феодалів. Існувало декілька категорій власників:

1) король, що мав у своєму розпорядженні староства з численними феодальними маєтками — фільварка­ми і прилягаючими до них поселеннями — ключа­ми). Королівські землі здавалися в оренду або в за­ставу магнатам і шляхті. Князь Острозький, примі­ром, на початку XVII століття тримав Канівське і Богуславське староства за 9500 злотих кожне. Такі «утримання» поповнювали королівську скарбницю і були вигідні державі;

2) другу категорію особливо великих землевласників складали магнати (Вишневецькі, Чорторийські, Корецькі, Тишкевичі та інші). Князь Дмитро Вишневецький (Байда — герой народних гласень, що про­славився боротьбою з турками) мав у своїх володіннях 50 міст і містечок, 40 тисяч селянських дворів, 230 тис. селян. Магнати розширили свої землі шляхом купівлі, королівських пожалувань, поневолення вільних селян;

3) за великими землевласниками йшла шляхта, до складу якої входили і нащадки південноруських бояр. Українські шляхтичі були переважно дрібними землевласниками. При королі Владиславі III (1434 р.) галицька шляхта зрівнялась у правах з польською. На територіях, зайнятих Литвою переважало умовне землеволодіння. Права українських феодалів на їх землі і тут були підтверджені. На початку XVI століття згідно з привілеєм князя Сігізмунда І, зе­млі магнатів і шляхти закріплялися у вічне воло­діння. Всі обмеження шляхетської земельної влас­ності остаточно ліквідував ІІ-й Литовський Статут 1565 року;

4) великим земельним власником була церква. Києво-Печерський, Видубицький, Межигорський та інші монастирі володіли значними земельними масива­ми, мали тисячі кріпаків. Відомий церковний діяч Петро Могила тільки на Київщині мав 2305 сіл 1 міщанських дворів. Близько 50 маєтків тримала на Правобережжі католицька церква;

5) поряд з перерахованим, існувало і вільне козацьке землеволодіння хуторського типу. Козак освоював землю, обзаводився господарством і відстоював свої права на обраний спосіб життя зі зброєю в руках;

6) ланцюг землевласників замикав прошарок вільного селянства.

На південних, окраїнних територіях зав­жди існувала невелика група не закріпачених зем­леробів. Переважна кількість хліборобів на останню чверть XVI ст. знаходилась уже в кріпосній залеж­ності. Вони володіли землею, але не були її власни­ками. Селянин не міг вільно розпоряджатися наді­лом, хоч і передавав його в спадщину. Ні при­куповувати, ні продавати землі без згоди пана не дозволялося. Залежне населення, крім обробки своїх ділянок, змушене було обробляти землю феодала, пра­цювати в його вотчинному господарстві, виконува­ти різного роду повинності (будівельні і ремонтні роботи, гужова повинність, участь у панському по­люванні і т. д.) З XVI ст. на українських територі­ях, зайнятих Польщею, а після Люблінської унії 1559 р. і на всій Україні поступово все більше по­ширюються вотчини у формі так званих фільвар­ків. Фільварок являв собою феодальний маєток, що включав житлові і господарські будівлі, хліви, зем­лю, луги для випасу худоби, ліси, рибні лови, млини. Польові фільварочні роботи виконувались кріпака­ми, так званими тяглими, колишніми закупами і хо­лопами, що жили на панській землі. Вони орали землю, сіяли, збирали і звозили врожай, здійснюва­ли обмолот, сушіння і транспортування зерна в за­сіки. Поряд з тяглими існували й інші категорії, менш залежні від землевласника і держави. До них відносились данники — хлібороби, що мали само­стійне господарство і платили данину натурою, слу­ги путні — що несли охорону замків, міст, кордонів. За ними йшли найбідніші категорії населення: ха­лупники, яким належала тільки садиба, коморники — власники декількох голів худоби, гультяї — бездомні, що жили за рахунок найманої праці.

Тягле населення, крім примусової праці на землевлас­ника, повинне було платити ряд податків, зокрема, так звану поголовщину чи серебрщину. Основною одиницею обкладання була громада. Зона розподіляла податок по дворищах. Державні селяни також вносили поголовщи­ну, платили подимщину і воловщину, зобов'язані були брати участь у будівництві замків і доріг.

Починаючи з перших десятиліть XV століття, процес закріпачення селян посилюється. В 1435 р. галицька шляхта обмежує перехід селянина від одного феодала до іншого. Відповідно до Привілею литовського князя Казиміра (1447 р.) селяни, що здавна жили на даній терито­рії, також втрачали право переходу. «Судебник» 1468 р. надав феодалу право судити своїх підданих, а останнім заборонив подавати скарги на панів. Ще чіткіше розгля­нута тенденція окреслилась у XVI столітті.

Перший Литовський статут 1529 р. дозволив феодалам покупку селян без землі, установив покарання за перехо­вування біглих і за зазіхання на життя (вбивство шляхти­ча наказувалось штрафом у 100 коп, тяглого (залежного) селянина — 10 коп, а невільного парубка — 5 коп.) За побої, нанесені шляхтичу, холопи і міщани позбавлялися руки. Водночас у Статуті підкреслювалось, що земельні володіння шляхти не можуть бути відібрані без серйозних причин.

У 1557 р. була проведена земельна (волочна) реформа. Її основні положення визначались в спеціальному менті «Устави на волоки». Згідно «Уставом» на волоки практиці проводились такі основні зміни:

1) залежне селянство повинне було відпрацьовувати два дні панщини в тиждень і додатково ще 6 днів у період жнив. Крім того, в його обов'язки входили традиційні повинності: будівельні і ремонтні роботити, заготівля дров та ін. Річний збір (чинш) визначався в розмірі 12 грошів;

2) там, де не було панщини, річний чинш складав грошів;

3) кращі землі відходили феодалам. Усі інші ділились на волоки. Повну волоку (близько 21 га) одержували селяни, що мали тяглову робочу силу та інвентар. Найбідніші одержували частину землі. Підтверджувалася спадковість селянського наділу. Його можна було ділити, але не збільшувати. Прикуповувати землю без дозволу пана заборонялося;

4) дворище, що було раніше основною одиницею оподаткування, замінювалось «димом» — окремим селянським господарством (з індивідуальною відповідальністю за повинності і платежі);

5) для контролю за виконанням повинностей вводи­лась посада війта. «Устава на волоки» спочатку ді­яла тільки на обмеженій території (Кременецький повіт), але згодом її положення поступово пошири­лись на всі українські землі.

Наступний етап зміцнення феодальної власності і за­кріпачення селянства пов'язаний з другим Литовським статутом 1566 року. Згідно з його положеннями ліквідувались усі обмеження земельної власності шляхти. Права ж крі­паків на рухоме майно обмежувались. Продаж землі до­зволявся тільки селянам одного маєтку. За вбивство шляхтича декількома холопами їх усіх засуджували на смерть. Довготривалий процес поневолення набув остаточ­ної законодавчої форми в 1588 році. Прийнятий цього року третій Литовський статут остаточно закріпачив се­лянство. Було скасоване право переходу від феодала до феодала. Всі, хто проживав на даній території більше 10 років оголошувались залежними («непохожими»). Панам надавалось право вотчинного суду над кріпаками. Остан­ні позбавлялися можливості розпорядження своїм май­ном без дозволу феодала. Шляхта зрівнювалася в правах з вотчинниками. Істотно розширились її права. Термін розшуку біглих подовжувався до 10-ти років. Остаточне юридичне оформлення процесу закріпачення селянства значно посилило його експлуатацію та сприяло росту від­робіткової, натуральної і грошової ренти. В результаті цього в першій половині XVII століття в Галичині, на Волині, в Поділлі щоденна панщина стала нормою. І на­віть в областях з великою питомою вагою вільного насе­лення, як, наприклад, Київщина, вона зросла до 2-3 днів у тиждень (північно-західні райони). Посилення фео­дального і релігійного гніту (гоніння на православ'я) ви­кликало закономірний протест поневоленого населення. Він набував різних форм. Частина кріпаків бігла на За­порожжя. Частина розправлялась з гнобителями на міс­цях та приставала до повсталого козацтва. Так, приміром, селянство брало участь у повстаннях К.Косинського (1591-1593 рр.) і С.Наливайка (1594-1596 рр.) В 30-х роках XVII сторіччя значна частина кріпосного населен­ня України підтримала козацьке повстання під керівни­цтвом Павлюка, почала знищувати панські садиби і роз­правлятися з орендарями. А з 1648 року, як відомо, невдо­волення козаків і селянства переросло в народну війну проти іноземного поневолення під проводом Б.Хмель­ницького.

Розвиток ремесла.

Наприкінці 30-х — початку 40-х рр. XIII століття по­ступальний розвиток ремісничого виробництва в україн­ських землях було перервано, а потім істотно затримано татаро-монгольською навалою. Руйнування міст, винищен­ня міського населення, частини ремісників, руйнування цехового ладу, що складався, загальмували еволюцію ре­месла. У фундаментальній праці Б.А.Рибакова «Ремес­ло Древньої Русі» (М., 1948 р.) говориться з цього приво­ду таке: «По цілому ряду виробництв ми можемо простежити падіння чи навіть повне забуття складної техніки, огрубіння й спрощення ремісничої промисловос­ті в другій половині XIII століття. Після монгольського завоювання зник ряд технічних прийомів, використовування у Київській Русі; в археологічному інвентарі зникло багато предметів, звичайних для попередньої епохи». Надовго були втрачені секрети виробництва звичайного і кольорового скла, смальти, різьблення по каменю, виробництва поліхромної будівельної кераміки, філігранні, тиснення металу. Втратило багато технічних прийомів кам'яне зодчество. Порушилися зв'язки південноросійських міст з містами Західної Європи, Господарський і духовний досвід останніх надовго малодоступним для жителів Древньої Русі. Водночас порушилися економічні зв'язки між містами і селами після витиснення татаро-монгол з південно-руських зе­мель (у 60-х рр. XIV століття) і поширення влади Литовського князівства на Лівобережжя і значну частину Правобережжя України, міста Центральної і Північної Укра­їни попали в умови відносної безпеки, що в певній мірі сприяло відродженню ремесла. Але міста і села, що зна­ходилися поблизу південних окраїн і межували зі степом, зазнавали систематичних набігів кримських татар. Ево­люція ремесла тут затримувалась, міщани здебільшого пе­ребували в кріпосній залежності, як і селяни, і повинні були за право торгівлі чи заняття ремеслом відбувати повинності. (Рибаков Б. А. Ремесло Древньої Русі. — М., 1948 р., с. 534). Стримуючим, негативним фактором роз­витку ремесла була також залежність більшості міст від феодалів.

Значна частина міщанства поєднувала заняття ремес­лом і торгівлею з сільським господарством. Така незавер­шеність поділу праці звужувала потреби ремісника, стри­мувала розвиток товарно-грошових відносин між містом і селом. Економічна залежність виробника від феодала діяла в цьому ж напрямку. Він вимушений був розрахо­вуватись з паном продуктами своєї праці. Негативно впливала і соціально-економічна політика держави. На відміну від Західної Європи, де більшість монархів під­тримували міських ремісників у їх боротьбі з сеньйора­ми, великі литовські князі і королі Польщі ставали на сторону феодалів. Таким чином, державна влада консер­вувала недосконалі феодальні відносини, стримуючи про­грес ремесел і розвиток міст. Економічно й особисто віль­не ремісниче населення західноєвропейських міст з його самоврядуванням, самообороною, розвинутими зовнішні­ми зв'язками, забезпечило не тільки прискорений розви­ток ремесла, але і поступовий загальногосподарський по­ступ. Розвиток вільного міського виробництва і торгівлі з часом робив нерентабельними старі форми організації і експлуатації праці в селі, натуральні податки замінялися грошовими, ставали очевидними переваги найманої пра­ці та оренди землі. Особиста ж і економічна неволя місько­го ремісника південноруських земель не тільки перешко­джала всім цим процесам, але час від часу в період усо­биць, воєн, набігів породжувала тимчасовий регрес, відступ у минуле. Спалені вщент міста повстають з попелу і дов­го потім існують у вигляді сіл, що повільно транс­формуються в містечка. Їх поневолене населення знову схиляється до сільськогосподарських занять. Проходить багато часу, поки починають відроджуватися і укоріняти­ся розвинуті форми ремесла. Переборюючи ці складні, несприятливі умови, ремісниче виробництво все ж продовжувало розвиватись. Темпи цього розвитку були уповільненими. До середини XVII століття, як свідчать дослідження, в Україні нараховувалося близько 6 тис. ремісників, у тому числі у Львові — 4 тис, Острозі — 558, Кам'янець-Подільському — 400, Білій Церкві — 272, і т. д. Усього нараховувалося 270 ремісничих спеціальностей. Структура ремесел включала:

1) сільські промисли (основні категорії зайнятих — вільні селяни і феодально-залежні майстри в пан­ських маєтках). До складу сільських промислів входили: обробка льону і конопель, ткацтво, вироб­ництво поташу, ковальська справа. Основною фор­мою організації праці була проста кооперація;

2) міські промисли об'єднували: рибальство, бджіль­ництво, бортництво, виробництво воску, обробіток заліза, бондарну, гончарну і столярну справи.

Поряд з промислами існувало також цехове ремесло. Перші згадки про цехи в Україні відносяться до 1368 р. і стосуються міста Перемишля. Дещо пізніше цехове ви­робництво було представлене у Львові, Кам'янець-Поділь­ському, Києві та інших містах. Кількість цехів і чисель­ність персоналу були незначні. Цілий ряд з них розвивався в умовах феодально-залежних міст. І хоч за соціальною структурою (майстер — підмайстер — учень) вони нага­дували західноєвропейські цехи, такої визначальної ролі, як у вільних європейських містах, вони не відігравали. Цеховий персонал складався в основному з іноземців. Українським (православним) ремісникам доступ був істотно утруднений. Вони залишались за межами і входили до окладу так званих партачів. Партачі працювали на замовлення і, з розвитком ринкових відноси стали орієнтуватись на ринок. Незважаючи на переслідування з боку цехів, цей масовий вид виробництва виявся дуже стійким і живучим. Починаючи з першої половини XVI століття, поряд з сільським і міським ремеслом та цехом, поступово прогресує мануфактура. Якщо в XVI ст. в Україні нараховувалось всього 5 мануфактур, у середині XVII ст. їх було вже 18. За своїм соціально-економічним змістом мануфактури цього періоду поділялися на кріпосні, капіталістичні і змішані. На кріпосних мануфактурах застосовувалась праця феодально-залежного населення. І хоч ця форма організації виробництва
знала поділ праці, високий рівень концентрації засобів виробництва і робочої сили, вона все ж залишалась невід'ємною частиною кріпосної системи господарства. Капіталістична мануфактура функціонувала на основі найманої праці і була вже зародком капіталістичного виробництва. В змішаних мануфактурах використовувалась і кріпосна і наймана праця.

Істотним кроком у механізації основних виробничих процесів і розширенні виробництва стало застосування водяного колеса. На цій основі в XVI - першій половині XVII століття підприємства з видобутку і обробки руд
трансформуються в мануфактури. Аналогічний процес розвивається в інших галузях. У деревообробці водяне колесо забезпечило механічне розпилювання колод. Тепер великі лісопилки давали не тільки дошки, а й смолу, дьоготь, деревне вугілля. Водяний двигун застосовувався також при виробництві паперу. Поглиблений поділ праці був характерним для солеваріння (видобуток розсолу, випарювання, сушіння солі) в районах Коломиї, Дрогобича, Бахмута. Те ж треба сказати про винокуріння, виробництво поташу. У першій половині XVII століття поряд з перерахованими галузями розвивається виробництво скла
(пляшкове, віконне, аптечне скло) і селітри. Виготовлення селітри концентрувалося в Переяславі, Полтаві, Миргороді, на Брацлавщині та в Закарпатті. При цьому на підприємствах цього типу було зайнято від 20 до 50 робітників.

Зроблений загальний огляд дає змогу перейти до більш детального висвітлення розвитку названих виробництв.

Характеризуючи поступ окремих галузей ремесла, в першу чергу, слід зупинитись на виробництві заліза. Спочатку воно концентрувалось на Правобережному Поліссі, потім поширилось на все українське Полісся, а з другої четверті XVII століття почало розвиватись і на Лівобережжі. Відомий дослідник цього процесу історик-економіст М. Стрішенець підкреслює значний ріст кількості рудень у цих районах. Якщо в XVI ст. там нараховувалось майже 70 рудень, то в першій половині ХVIІ століття – 120. Одночасно мали місце і суттєві якісні зміни. Висота горнів зросла з 4-5 метрів до 7-8 метрів. Подача повітря за допомогою водяного колеса дала змогу підвищити температуру плавки, зменшила втрати металу та покращила його якість. З XVII столітті водяне колесо стало використовувати також для приведення в дію ковальських молотів, що забезпечували механічну обробку заліза. Разом з тим ширше розповсюджувались парні горни. Кожна рудня включала димарню, де плавилось, залізо, і кузню, де воно оброблялось.

Основні технологічні процеси включали заготовку та доставку болотної руди (волами чи кіньми), підготовку руди до плавки, завантаження горна: послідовно — шар руди до плавки, змішаної з негашеним вапном.
Далі слідував сам процесі плавки з механічною подачею повітря в піч. Одержана тістоподібна криця стискалася і поступала в розпорядження ковалів, а ті з допомогою ручної чи механічної кувалди, молота, кліщів виготовляли необхідні вироби: мотиги, леміши плугів, шини для коліс, багри т.д. У середньому на рудні працювали 12-13 осіб, що проживали тут же, у халупах. Поділ праці був неглибоким. Як правило, у роботі були зайняті працівники п’яти спеціальностей. Значну частину їх складали кріпосні селяни і кріпосні робітники. Використовувалось також і наймана робоча сила. Частіше всього рудні були власністю феодалів, міщан, окремих церковнослужителів та монастирів. Безпосереднє керівництво ними виконувалось майстром-рудником, орендарем підприємства. В окремих випадках власниками рудень були також селяни, що об’єднувались для цього в товариства по 4-6 осіб. Розрахунки з власниками за оренду і виробництво часто здійснювались у комбінованій формі: грошима, металом та готовими виробами, що безпосередньо свідчить про особливості розвитку товарно-грошових відносин того періоду.

Специфічною рисою організації рудної справи було використання малопродуктивної кріпосної праці. Вчораш­ній селянин, часто насильно вирваний зі свого природно­го оточення, поневолений новими обов'язками, вимушений набувати нові навички та вміння, втрачав багато час на адаптацію та освоєння нової професії. В цих умовах рівень організації, продуктивності праці, творчої активності, треба думати, був невисоким. У тих же країнах, де представники цієї галузі були вільним, незакріпаченим прошарком, мала місце зовсім інша ситуація.

У німецьких землях вільні ковалі Зігерланду об'єдна­лись у незалежну гільдію, яка мала свій устав і систему штрафів за його порушення. Ковалів відрізняла внутріш­ня дисциплінованість, благочестя, професійна гордість, висока відповідальність за якість продукції. Аналогічну картину бачимо також у гірничій справі. Тра­диційна єдність, цілеспрямованість, мужність гірників дала їм змогу відстояти свою свободу. Вже в кінці XII — на початку XIII століття вони заключають перші правові договори з князями, їх заслугою була розробка гірничого права, яке лягло пізніше в основу гірничого законодавства. Тірольські гірники створили «Братський дім» — притулок для бідних і хворих співробітників. Кожен з них відраховував щотижня на утримання притулку один крейцер зі своєї заробітної плати. Таким чином, тенденція до соціального самозахисту в цій галузі мала місце вже в середні віки.

У рудній і металовиробничій справі більш активною ніж у Східній Європі була також позиція німецької цер­кви. Монахи-гірники внесли значний вклад у розвиток цих галузей не тільки в Німеччині, а й за її межами. Активно діяла також ділова та освічена еліта суспільст­ва. Це знайшло свій прояв в узагальненні тогочасного та історико-економічного досвіду (публікація в 1546р. кни­ги Г. Агріколи «Про рудні в старі і нові часи», «Про гір­ничу справу і металургію (1556 р.) «Гірничої книги Швацу» і т. д.). Все це свідчить про те, що в Німеччині розви­ток духовних виробничих сил на рівні окремих прошарків суспільства і освіченої еліти був активною складовою еко­номічного розвитку залізоробного виробництва. І навпа­ки — певна деформованість цих процесів в умовах без­роздільного панування кріпосного режиму та зарубіжних поневолювачів суттєво впливала на якість розвитку українського ремесла, включаючи його внутрішньогалу­зеві соціальні процеси. Однією з розвинутих галузей ре­месла було солеваріння. В стародавні часи більшість на­родів вважала сіль священною. Арістотель називав її сим­волом чистоти і вірності. Місця добування солі для давніх германців були священними і користування ними неод­норазово ставало причинами міжплемінних війн. «Нема нічого більш цілющого як сіль і сонце», — говорили дав­ньоримські лікарі. Для народу, що вживав рослинну їжу, цей продукт був особливо необхідним. На Україні, як свід­чить М. М. Стрішенець, у розглянутий період сіль добува­ли в староствах Руського воєводства (Галицьке, Дрогоби­цьке, Коломийське, Львівське, Перемишльське, Сяноцьке) і в Лівобережній Україні, на Слобожанщині (з кінця XV — початку XVI століття, район Торських озер і річки Бахмутки). Кінцевий продукт одержували тут шляхом випарювання підземної ропи. Кам'яну природну сіль до­бували також у Південному Закарпатті. Неглибоке заля­гання пластів давало змогу розробляти їх відкритим спо­собом. Соляне виробництво з технологією випарювання включало соляні колодязі, варниці для нагрівання розсо­лу, склади, будинки для робітників та адміністрації, тяг­лову силу (коней, волів), яка приводила в рух коловорот колодязя. Для соляних варниць характерним був поділ праці: штольники займались пошуком сировини та ко­панням колодязів, спеціальні робітники піднімали звід­ти ропу, наглядали за печами випарювання, роботою ко­ловоротів і т. д. Необхідною була і допоміжна робоча сила: лопатники, рубачі, ковалі, бондарі. Доставка дров та від­правка готового продукту здійснювались гужовим транс­портом. У розглянутій галузі використовувався переваж­но найманий труд. На допоміжних роботах і перевозі були зайняті кріпосні селяни. По формах власності варниці » поділялись на державні (королівські) і приватні, що зде­більшого належали феодалам. Та в структурі приватних господарств зустрічались також міщанські, селянські і зрідка купецькі підприємства. Специфічною особливістю галузі було широке застосування праці вчорашніх земле­робів. Недостатньо чіткий, затяжний розподіл праці між ремеслом і сільським господарством стримував форму­вання традиційно-згуртованої, самоусвідомлюючої значення свого досвіду, суспільно-активної верстви знавців своєї справи.

Звернувшись для порівняння до історико-економічного досвіду німецьких земель, ми виявимо ще одну особли­вість розвитку вітчизняної галузі. Там глибоке розуміння суспільної важливості солі як масово необхідного то­вару було підняте церквою, купцями, міськими властями до рівня духовного усвідомлення цінності цього «божого дару» і обов'язку раціонально розпоряджатись ним. Цер­ква вносить релігійно-духовний елемент у розвиток галу­зі. В практику входить звичай щорічного освячення со­ляних рудників. Освячується також кожний новий штрек. Під землею, в штольнях установлюються спеціальні па­м'ятні дошки, що нагадують про суспільно-важливу організаційну роль кращих представників господарсько-управлінської еліти. Поступово виховується глибока ре­лігійність безпосереднього виробника, почуття його про­фесіональної значимості та відповідальності. Водночас, су­спільство високо цінує тяжкий труд гірника. Таким чином, і в цьому разі духовна складова економічного поступу не вважалась чимось примарно-невловимим, а, нашаровую­чись на традиційну спеціалізацію, виступала як конкрет­ний фактор успішного формування нової якості спеціаліста-ремісника. В Україні такого роду процеси з ряду причин (протистояння католицизму та православ'я, нестабільність розвитку внаслідок взаємних грабіжницьких «наїздів» феодалів, особливості відтісненої від державного керма, ополячуваної української еліти і т.д.) відрізнялись значною специфікою і суттєво стримувались.

Менш розвинутим ніж солеваріння було лісопильне виробництво. Але й тут мав місце кількісний ріст під­приємств: з 20 — в XVI столітті до 32 — у середині XVII століття. Більшість з них концентрувалася в лісній зоні західної України. Серцевиною лісопильні було водяне ко­лесо, яке приводило в дію рами з пилами. Подача колод здійснювалась за допомогою двох ланцюгів. Лісопильні будувались здебільшого в місцях, де була вода і ліс, часто в сільській місцевості. Продуктивність їхня залишалась невисокою — від 70 до 120-150 колод за робочий період. Частина готової продукції (дощок) реалізувалась на вну­трішньому ринку, а частина через Брест і Гданськ на­правлялась у західноєвропейські країни.

Поряд з іншими галузями поступово відроджувалось виробництво скла. В XVI — першій половині XVII сто­ліття на Україні було вже до 30 склоробних підприємств (гут). Технологія виробництва і тут служила основою поді­лу праці. Вона включала заготовку дров та поташу, побу­дову печей і нагляд за ними, обробку скляної маси і т. д. Крім того, кожна гута потребувала і послуг ковалів, скла­дальників, гончарів, підвізників. І в цій галузі, як і в ін­ших, використовувалась і наймана і кріпосна праця. За своїм характером склоробні являли собою ранні ману­фактури, їх продукція — листове скло, окуляри, пісочні годинники, пляшки — знаходила широкий збут.

Виробництво скла, мила, фарб викликало необхідність розширити виготовлення такого важливого їх компонен­ту, як поташ. Його виробляли в лісистих місцевостях по всій території України. Високі ціни на поташ також спри­яли розширенню промислу.

У районі степової України, де особливо гостро встава­ла проблема збройного захисту від грабіжницьких набі­гів кримських татар та вторгнення турок, активно розви­валось виробництво селітри — складової частини поро­ху. Найбільш розвинутим районом цього промислу була Переяславщина. В першій половині XVII століття він розширився і на Слобідську Україну. Селітряні варниці також відрізнялись певним поділом праці. Там були за­йняті наглядачі за піччю, попільники, колісники, бондарі, трубники. Використовувався примітивний інвентар та інструменти. Основною тягловою силою були воли. В за­лежності від розміру виробництва, на підприємствах пра­цювало від 10 до 40 робітників, а в окремих випадках до 100 осіб. Як і в інших галузях, у селітряному вироб­ництві застосовувалась праця кріпосних і наймана пра­ця. Власниками закладів, поряд з державою, виступали магнати, шляхтичі, міщани, селяни. Розміри виробництва залежали не тільки від внутрішнього, а й зовнішнього попиту, особливо з боку сусідньої Московської держави.

У деяких районах вони складали сотні тисяч злотих. Магнат К.Вишневецький, як свідчить дослідник галу­зі М. М. Стрішенець, пограбувавши в 1622 р. варниці на річках Хорол, Псел, Ворскла, Орель, Мерчик, Орчик, Голтва, Сула, захопив селітри на 100 тисяч злотих. У розглянутий період виникла і така нова галузь, як виробницт­во паперу. Перші підприємства з'явились у Галичині (1522 р.) а через декілька десятиліть на Волині і в Придніпров'ї. Їх технологія включала цілий ряд послідовних операцій: заготовка сировини (ганчір'я), варка з золою та вапном, відбілювання, обробка в ступах, проціджуванні через сита, формування в рамках з сітчастим дном, виготовлення водяних знаків, вижимання паперу під ручним гвинтовим пресом, просушування, змащення клеєм, повторне пресування, лощіння, розрізка на аркуші. Окремі операції виконувались механізованим способом, за допо­могою водяного колеса. Нагляд за технологією та най­більш відповідальні роботи, що потребували спеціальної підготовки, виконувались вільнонайманими майстрами. На допоміжних, нескладних роботах були зайняті кріпос­ні селяни і залежні ремісники, що таким способом відбу­вали панщину. В окремих випадках вони отримували грошову плату. Поглиблений поділ праці та часткове ви­користання найманої робочої сили свідчать, що папірні були підприємствами мануфактурного типу з елемента­ми феодальної організації праці. Власниками закладів були монастирі, шляхтичі, міщани, купці. Часто вони зда­вали виробництво в оренду майстрам паперової справи. Умови оренди, як правило, зазначались у контракті. Па­перові виробництва, як і підприємства інших галузей, часто будувались у селах. Ця обставина, а також залучення до робіт кріпос­ного селянства, суттєво впливала на умови та уклад жит­тя робочої сили, ставлення до праці, специфіку виробни­чих відносин та внутрішньо групових контактів. У цих обставинах локальні, розкидані по сільських місцевостях ремісничі заклади мало сприяли формуванню самосвідо­мого організаційно-згуртованого ремісничого прошарку, який був би взірцем і стимулятором розвитку для ін­ших верств населення.

Однією з найбільш розвинутих на Україні була борош­номельна галузь. Перші свідчення про водяні млини від­носяться до 1256 року. Дослідники цієї галузі нарахову­ють у XVI — першій половині XVII століття 2500 млинів на Правобережній Україні та 500 на Лівобережжі. Влас­никами їх виступали магнати, шляхтичі, монастирі, інко­ли багаті селяни. Як і власники інших підприємств, вони безпосередньо не керували закладами, а здавали їх в орен­ду. Побудова млина вимагала значних коштів. Часто зу­стрічались млини з декількома жорнами. Нерідко во­дяні колеса млина приводили в дію також сукновальні, лісопилки, молоти залізоробних закладів. На таких підприємствах було зайнято декілька десятків людей, частина з них — кріпосні селяни. Використовувалась і най­мана праця. Наймитами були, як правило, і спеціалісти борошномельної справи. Млин з верхньобійним водяним колесом і одним жорном давав за рік 12200 пудів борош­на. Воно йшло на внутрішній ринок і за кордон. Посту­пове зростання населення міст і попиту на хліб стали голов­ними факторами розвитку галузі. На динаміку вироб­ництва, водночас, впливали і негативні явища та процеси: періодичні неврожаї, сильні весняні паводки, бурі, татар­ські набіги, грабіжницькі «наїзди» сусідніх феодалів. Останній широко розповсюджений факт свідчив не тіль­ки про постійну дестабілізуючу роль грубо-силових від­носин у суспільстві. Він відображав також слабкість державної, у тому числі місцевої влади, стан законодавства і зневагу до законів, специфіку моральних установок фео­дальної еліти та її побуту.