Соціально-економічні наслідки визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти польського магнатсько-шляхетського поневолення

У ході визвольної війни українського народу проти йо­го поневолювачів — польських магнатів і шляхти виник­ла Українська козацька держава. Її управлінський устрій нагадував суспільний лад Запорожжя. Всі урядовці виби­рались. Верховну владу очолював гетьман, обраний усім народом. Він мав право вирішувати головні загальнодер­жавні проблеми, вступати в переговори з представниками інших країн роздавати землі, збирати податки. За вико­нання державних функцій гетьман не одержував грошо­ве утримання з казни, а жив за рахунок прибутків від своїх маєтків. При гетьмані існував дорадчий орган — Генеральна рада (уряд). До її складу входила генеральна старшина («вельможні»): генеральний військовий писар (начальник канцелярії), два генеральних судді, генеральний підскарбій (міністр фінансів), генеральний осавул (військовий міністр), генеральний обозний, відав артилерією, та інші. Більшість урядовців за службу одержувала особисті «рангові маєтності». Управління здійснювалось через полки (що нагадували пізніші губернії) та сотні (повіти). Полки очолювали виборні полковники їх адміністративні повноваження поширювались на військові, господарчі, судові сфери. Полковники мали адміністративний апарат, до складу якого входили: полковий обозний, осавул, канцелярист, хорунжий, писар, суддя. Сотнею управляв сотник, вирішуючи всі військові, економічні та громадянські питання.

З самого початку свого існування, новостворена українська держава знаходилась у надзвичайно складних внутрішніх (розорення господарства внаслідок війни, неврожаї, голод) та зовнішніх умовах (війна з Польщею, постійна загроза нападу з боку Кримського ханства та Туреччини). Це змусило Б.Хмельницького підписати договір з Росією. В результаті українсько-російського договору («Березневі статті») Україна увійшла до склад Росії на правах автономії. Умови договору включали такі основні положення:

ü Українські управлінські структури залишаються не залежними від московських урядовців.

ü Зберігається право власного законодавства і суду.

ü Зберігається право виборності гетьмана та Генераль­ної старшини.

ü Україна залишається самостійною в зовнішніх відносинах з іншими країнами.

ü Залишаються непорушними давнішні права україн­ської шляхти, міщан, козаків, служителів церкви, се­лян.

ü Україна повинна платити Московському царству да­нину. Збір останньої здійснюється місцевими уря­довцями.

ü Україна, по мірі необхідності, повинна допомагати Росії військом, а московська влада захищати і обо­роняти її від польських поневолювачів.

Перелічені положення фактично поширились тільки на Лівобережну і Слобідську Україну. Правобережжя і Волинь до останнього десятиліття XVIII століття перебу­вали під владою Польщі. В результаті визвольної війни суттєво змінились земельні відносини. Була ліквідована польська фільварково-панщинна система. Польські маг­нати, шляхта, орендарі, служителі католицької церкви втратили свої маєтки, землі, угіддя. Конфіскувались та­кож королівські володіння. Вся ця власність відійшла в державний фонд, підпорядкований адміністрації Скарбу Війська Запорізького. Верховне право розподілу земель належало гетьману. На місцях розподіл регулювали пол­ковники і сотники. Частина власності магнатів і шляхти в ході воєнних дій була захоплена козаками, селянами, мі­щанами (худоба, реманент, угіддя). Та основний фонд по­ступово держава передала новим володарям: українській шляхті, старшині та козакам. Що стосується української шляхти, значна частина якої приймала безпосередню участь у визвольній війні на боці Б. Хмельницького, то нова вла­да визнала її права на володіння довоєнними спадковими маєтками. Крім того, земельна власність шляхти розши­рилась за рахунок державних роздач. Разом з тим, дер­жавна влада, через свої законодавчі акти, підтвердила при­вілейоване положення цього соціального прошарку, гаран­тувала йому збереження давніх «вольностей», звільнення від військової служби, недоторканість особи та ін.

Землі з державного фонду, а також села і містечки отри­мувала і козацька старшина. Крім того, частина її збе­регла свої права на володіння спадковими маєтками. Зрід­ка цей прошарок отримував і гетьманські дарування: мли­ни, будинки. Намагання старшини присвоїти власність польських і українських магнатів не знаходили підтрим­ки з боку держави. Б. Хмельницький був проти віднов­лення великого феодального землеволодіння. Тому стар­шина розширяла свої землі також шляхом покупки та займу малозаселених територій. З приєднанням Лівобе­режної України і Слобожанщини до Росії окреслився ще один шлях збагачення цієї соціальної групи — царські пожалування окремих міст і сіл з «усіма прибутками і угіддями».

Найбільш численним прошарком землевласників ста­ло козацтво. Воно було юридично вільним привілейова­ним станом. Козаки звільнялись від податків, мали свій суд, могли вільно проживати в містах, займатись промис­лами, їхні землеволодіння мали певні особливості. Вся ко­зацька земля належала Запорозькому Війську. Окремий козак володів нею при умові військової служби на ко­

Низовою основою всього господарського життя країни, як і до цього, було селянство. В результаті визвольної війни його соціальне положення на певний період покращилось. Головним завоюванням стала воля. Особиста свобода доповнювалась правом вибору місця проживання та переходу в інші соціальні групи (міщан, козаків). Значна частина селян, зокрема ті з них, хто міг здійснювати вій­ськову службу за власний кошт, записались в козаки і одержали всі права цього соціального прошарку. Селяни, що не мали таку змогу і проживали на власницьких землях, розглядались як традиційна робоча сила землероб­ства. Панщини з них певний період не вимагали. Основ­ною нормою оподаткування була грошова рента (чинш). Нова панівна верства (шляхта, старшини, заможні коза­ки) і поступово підпорядковувала селян, примушуючи їх вносити податки та виконувати повинності. Ці намаган­ня зустрічали значний опір. Та найменш забезпечена ча­стина землеробів з часом ставала напівзалежною внаслі­док вимушеного користування тягловою силою заможно­го прошарку та зерновими позиками для посіву.

Значна частина селян жила на землях загальнодер­жавного фонду в так званих військових селах. Вони від­бували повинності на користь Війська Запорозького і платили податки. В їх обов'язки входило забезпечення гетьманських військ продовольством та фуражем. На їх утриманні також були царські війська, що перебували на Україні. Селянство розглянутої категорії значно розши­рило свої земельні наділи. Останні вільно продавались, купувались і передавались у спадщину. На відміну від довоєнного періоду землероби могли без обмежень кори­стуватись лісами, луками, річками.

У монастирських землеволодіннях спостерігалась пря­мо протилежна ситуація. Там, після короткого періоду послаблення тягаря, селянство змусило виконувати всі ро­боти, традиційні для феодальних маєтків. Землероби залишались залежними, кріпосними. Таким чином, аг­рарна політика держави в розглянутий період була супе­речливою. Ліквідація великого феодального землеволо­діння, формування нового середнього стану землевлас­ників та прошарку тимчасово вільних від кріпацтва землеробів, сприяли розвитку товарно-грошових відносин і тим самим підривали устої феодального ладу. Разом з тим, питання селянського майбутнього залишалось від­критим. Більше того, поступово чітко окреслювалась тен­денція до нового закріпачення безпосереднього виробни­ка хлібороба.

Що стосується Правобережжя, то з 60-х років XVII сто­ліття воно знаходилось в особливо несприятливих умо­вах. По-перше, населення цієї території залишалось під владою польських магнатів і шляхти. По-друге, значно посилилась експансія Туреччини і ханського Криму. На­решті, землі Правобережжя були охоплені полум'ям ко­зацьких війн проти польських магнатів і шляхти. В цій ситуації значна кількість населення мусила переселитись з правого берега Дніпра на лівий, де умови життя стали більш сприятливими. На півдні Київщини і Брацлавщини, де опір місцевого населення поєднувався з козацьким натиском на феодалів, панщини не було. Та в глибинних територіях, особливо на землях Поділля і Волині вона стала більш інтенсивною. Залежне населення поділялось тут на панщинних і чиншових кріпаків. Панщинні селя­ни зобов'язані були, як і в давні часи, працювати певну кількість днів на полях феодала. Чиншовики платили грошову ренту. Крім того, серед землеробів розрізнялись «тяглі» — кріпосні, що мали тяглову робочу худобу і «пі­ші» — позбавлені тягла. Поступово серед селян стали окре­слюватися три соціальні групи: заможні, що мали 1-1,5 лана, середній прошарок, в користуванні якого було від 0,25 до 0,5 лана і безземельні. На півдні Київщини част­ково зберігалось козацьке землеволодіння. Розорені вій­ною та пограничні зі степом малолюдні території магна­ти і шляхта намагались заселити, стимулюючи заснуван­ня переселенських слобід. Населення таких слобід, що виникали також на півдні Волині та Брацлавщини, звіль­нялось від податків на строк від одного до 20 років. По закінченні строку землероби повинні були платити гро­шовий чинш, або ренту продуктами. На землях магнатів шляхти, як і в попередній період, розвивалось зернове господарство, тваринництво, бджільництво. Поступово розширювалось виробництво продукції на продаж. Великі фільварки Галичини, Волині, Поділля (в роки високих урожаїв) експортували зерно через балтійські порти. Части­на феодалів здавала землю в оренду. Орендарями часто були представники єврейського прошарку. Таким чином, землероб повинен був утримувати за рахунок своєї праці феодала-господаря, орендаря, церкву, державні установи. При цьому він зазнавав певних утисків і в сфері ринко­вих відносин. Магнати мали право обмежувати селянсь­ку торгівлю. Феодали ж користувались монопольними правами на виробництво і продаж алкогольних напоїв, на вилов риби, млинарство, виготовлення пороху і селітри. В цих умовах соціальна напруга в суспільстві постійно посилювалась, частішали козацько-селянські виступи про­ти гнобителів. Це, в свою чергу, порушувало стабільність економічного розвитку.